У пастці

— Знову не скажеш мені, куди ми йдемо? — награно ображеним голосом питає Валік. 

— Побачиш, — Костя йде попереду і Валік не бачить його обличчя, але впевнений, що той зараз посміхається. 

Вони виходять у головний хол та піднімаються далі вверх по закрученим сходам. Йдуть вони досить довго, тож Валік здогадується, що вони підіймаються на одну з башт. Вони виходять на невеликий балкон, звідки відкривається вид безкінечну кількість однаково сірих, ніби мертвих будинків, що вдивляються у них своїми порожніми очима-вікнами. Провив холодного вітру забирається Валіку кудись під куртку і він натягує назад свій капюшон. Костя ж, як завжди не помічаючи холоду, підходить до краю та спирається на залізну огорожу, вдивляючись кудись у далечінь. 

— Це було моїм улюбленим місцем, коли я жив тут, — говорить Костя більше сам до себе, ніж до Валіка. — Я часто приходив сюди зустрічати світанки. Увесь день був розписаний тренуваннями, навчанням, уроками. Лише ранки принадлежали мені, — Валік помічає гіркоту в голосі Кості, яку той намагається приховати. Він підходить ближче та спирається на огорожу поряд з Костею. 

— А я свого дитинства практично не пам’ятаю, — вирішує поділитися Валік. — Мої батьки загинули після мого народження, тож ріс я з тіткою. Але її теж не стало, коли мені було чотирнадцять, тож з тих пір я сам по собі, — Валік ковтає ком, що стає посеред горла при згадці минулого. 

— Мені шкода, — співчутливо дивиться на нього Костя і тягнеться, аби накрити руку Валіка своєю, але в останній момент передумує і просто кладе її поруч. 

— Все добре, — криво посміхається Валік. — Не знаю навіщо я сказав це зараз.  

— Це через них ти відмовився від життя світлих? Аби не повторити їхню долю? — в очах Кості непідробне бажання зрозуміти і Валіка охоплює прагення нарешті поділитися хоч з кимось цією історією. 

— Не зовсім, — піддаючись цьому пориву починає Валік. — З мене б все одно ніколи не вийшло нормального світлого. 

— Що ти маєш на увазі? — не розуміє Костя. 

— Скажімо так, я від народження відрізнявся від усіх світлих. Можеш вважати мене бракованим чи чимось типу того, — Валік робить паузу намагаючись придумати, як краще пояснити Кості, наскільки він жахлива людина. — В мені немає тих якостей, які мають бути у кожного світлого. Я не сміливий, не відважний, не альтруїстичний. Я егоїст і думаю лише про себе, — “а ще я вбив єдину людину, що піклувалася про мене” додає Валік подумки. Його очі починають застилати сльози і він швидко прокліпується, але Костя це все одно помічає та все таки накриває руки Валіка своїми — гарячими, не дивлячись на такий холод.  

— Я не вірю тобі, — серйозно каже Костя. — Ти питав, що змінилося у моєму ставленні до тебе? Змінилося те, що я побачив справжнього тебе. Я побачив хлопця, який без роздумів стрибнув у крижану воду, ледь не захлинувся там, рятуючи іншу людину. Я побачив хлопця, здатного на співчуття, на переживання, на турботу про інших, готового на все, аби врятувати іншу людину. Ти намагаєшся заховати від усіх цю частину себе, заперечуєш існування світла в тобі, але ти наповнений ним, і я це бачу, — від впевненості Кості у цих словах Валіку стає страшно. Він не заслуговує на таке ставлення. 

— Ти нічого не знаєш про мене, — гірко відповідає Валік і забирає свої руки з Костіних. — Ти не знаєш, скільки жахливих речей сталося через мене. 

— Розкажи мені, — не здається він. 

— Через мене загинула людина, Костя, — майже зривається на крик Валік. — Я не знаю чому, можливо, на мені якесь прокляття, я не знаю. Але вона померла через мене. Тому якщо ти хочеш нормально жити, тобі краще триматися осторонь від мене. 

— Я не вірю ні в які прокляття, — рішуче відповідає Костя. — І ми вже зблизилися, але зі мною досі нічого не сталося. 

— Те, що я досі тобі ніяк не зашкодив, не робить з мене гарну людину чи, тим паче, гарного світлого, — відповідає Валік спантеличений тим, що Костя став на його захист. — Можна дещо спитати? 

— М-м? 

— Чому ти все таки прийняв мою пропозицію? Тоді, в перший день? — нагадує йому Валік. — Чому ти не доклав про мене, а погодився на співпрацю?

— Напевно, мені стало цікаво зрозуміти, — занурюється кудись у власні роздуми Костя. — Мене ростили з думкою, що немає нічого важливішого за наш обов’язок світлих, тож я не розумів, як хтось може зрадити цей обов’язок. Я вважав таких світлих гірше за темних. А потім зустрів тебе, — його тон теплішає. — Спочатку, я подумав, що ти просто боягуз, я зневажав тебе. Але разом з тим мені було цікаво зрозуміти причини, що тебе спонукало до цього. І спілкуючись з тобою я все більше і більше впевнювався, що ти не такий, як я вважав все життя. Та я й досі намагаюся тебе зрозуміти. 

— І як, виходить? — посміхається Валік. 

— Скажімо так, я заплутався тільки ще більше, — повертає йому посмішку Костя. 

Кілька хвилин вони просто стоять у тиші, спостерігаючи за містом перед собою. З неба починає сипати сніг і Валік помічає, як сніжинки застряють у Костіному волоссі і поступово тануть, зникаючи. Костя повертає голову і вони знову зустрічаються поглядами. В його погляді Валік помічає стільки ніжності, що у нього починає щемити десь між ребрами. Коли він встиг так вляпатися і навіть не помітити цього? Очевидно, що у Кості починають з’являтися якісь почуття до нього і треба це все припинити, поки не стало занадто пізно. 

— Я народився близько трьохсот років тому, — починає історію Валік, відводячи погляд. Він сподівається, що якщо Костя зрозуміє, який Валік насправді монстр, його почуття зникнуть самі собою. — Мої батьки…, — запинається він, намагаючись підібрати слова, — вони були не звичайними світлими. Вони були проти системи, у якій ми живемо, не вважали, що всі темні — монстри, що заслуговують на смерть. Вони бачили в усіх перш за все людей і жорстоко поплатилися за це. Їх вбили темні, а світлі просто зам’яли цю справу, навіть не шукаючи винних. Скоріш за все, вони навіть видихнули з полегшенням, що хтось зробив цю справу за них. Перед своєю смертю батьки заховали мене в світі людей, у знайомої мого батька, намагаючись захистити мене від цього світу. 

— Цього не може бути, — розгублено каже Костя. — вбивство світлих темними — це дуже тяжкий злочин, вони не могли просто зам’яти справу, ніяк не відреагувавши. 

— Вони вирішили, що це було заслуженим покаранням, — зневіреним тоном відповідає Валік. 

— І ти ріс із подругою батька? 

— Так, — киває Валік. — Але вона була звичайною людиною. Про світ безсмертних знала зовсім мало — лише те, що мої батьки встигли розповісти. До років дванадцяти вона виховувала мене як людську дитину, але з часом я дорослішав і те, що я не належу до світу людей, вже не можна було ігнорувати, — голос Валіка стає дедалі більш похмурим. — Я дуже злився на неї, на те, що вона не дозволяла мені багато чого, обмежувала у спілкуванні з друзями. Зараз я розумію, що вона просто боялася. Боялася, що я випадково десь покалічуся і всі побачать чудеса зцілення за секунди, під час гри помітять, що я рухаюсь занадто швидко, маю занадто велику як для дитини силу. Вона боялася, що я випадково викрию себе і намагалася мене вберегти. Але тоді я цього не розумів і дуже злився на неї. І одного вечора, коли вона не відпустила мене на ночівлю до друзів, спрацювало моє прокляття, чи називай це як хочеш. Я не впевнений, що саме сталося тоді, але я знаю, що вона загинула через мене. І я пообіцяв собі, що такого більше не повториться. Я буду ховати в собі цю сторону стільки, скільки буде потрібно, але ніхто більше не постраждає через мене. 

Сніг починає сипати все рясніше, на місто поступово спадають сутінки, але нарешті хоча б вітер вщухає. Валік думає про те, як би сильно йому хотілося повернути назад той день і зробити все інакше. Як сильно з’їдає його почуття провини за усе, що сталося. Він думав, що з роками стане легше, але легше не стає ніколи — ти просто звикаєш до життя з цим почуттям і забуваєш, як було до цього. 

— Валік, мені дуже шкода, що так сталося. Але ти був просто дитиною, ти не може звинувачувати у всьому себе. Можливо, це просто збіг, що вона загинула саме тоді. Жахливий, але збіг. Можливо, в цьому немає твоєї провини. — Валіку понад усе хочеться вірити Кості. Вірити, що він дійсно тут ні до чого, просто так склалося. Але він не може заплющити очі на правду. Не може викинути з голови, що відчував, коли вона помирала. Як частина його насолоджувалася цим. 

— Дякую тобі, — не бажаючи розповідати це відповідає Валік. — Тепер твоя черга, — переводить він тему. 

— Ну, ти вже знаєш, що я виріс тут. І, напевно, здогадуєшся, що моє дитинство було не надто сповненим розваг, — голос Кості стає рівним і беземоційним, ніби у робота, коли він починає говорити про це. — Я дуже рідко бачив своїх батьків, тож намагався робити усе, аби хоч якось заслужити їхню увагу. Стати кращим на тренуваннях, кращим у класі, краще здати іспити, перевершити всіх. Лише тоді я міг отримати схвалення від них. 

— Мені шкода, — щиро співчуває Валік. 

— Все добре, — посміхається Костя. — Всіх світлих так виховують, це нормально, — Валік із цим не погоджується, але вирішує не сперечатися. 

— Ти сумуєш за ними? 

— Не впевнений, — каже Костя, трохи подумавши. — Я звик до їхньої відсутності в своєму житті. Напевно, єдине за чим я сумував, чого мені не вистачало, це спілкування. Говорити з людиною і відчувати, що тебе слухають і, найголовніше, розуміють. І я відчуваю це з тобою. 

Валік не встигає нічого сказати, коли бачить, як Костя нахиляється до нього і торкається своїми губами його. Дотик — майже невагомий, але Валіку хочеться більшого. Він поглиблює поцілунок, запускаючи руку у волосся Кості та притягуючи його до себе ближче іншою рукою, коли відчуває, як всередині нього починає загорятися інше почуття — не пов’язане з ніжністю чи пристрастю. Валік відчуває, як цей вогонь, що загорівся всередині нього, вмить перетворюється на щось інше, щось набагато потужніше, що вибухає у нього в грудях. Серце починає калатати все сильніше, кожен удар віддає пульсацією у скроні, і раптом валік відчуває прилив енергії, що починає розтікатися його тілом. Єдине бажання — не зупинятися, йти далі і далі, отримати більше.   

Спогади починають накривати його разом із цим відчуттям і Валік розуміє, що буде, якщо він зараз не зупиниться. Десь на підсвідомості він розуміє, що вбиває зараз Костю. В паніці від цього усвідомлення, Валік відштовхує його від себе. Переляканий, він наштовхується на погляд не розуміючих очей. 

— Що сталося? Я зробив щось не так? — не розуміє Костя. 

— Ні, я …, — починає Валік, але це бажання, ця темрява досі відчутна у нього в грудях. — Вибач, мені треба йти, — Валік вибігає звідти, навіть не озираючись. 

***

Всю дорогу назад Валік місця собі знайти не може. Він сидить, прислонившись до холодного скла та намагаючись заспокоїти серце, що досі калатає. Ліхтарі за вікном автобусу перетворилися на суцільну кашу, розмиті чи то від снігу, що заліпив вікна і почав танути, чи то від його сліз. Спогади хвилями накривають його — усе те, що він роками ховав у собі, намагався зробити вигляд, що цього не існує. Він не розуміє, що сталося. Очевидно, що появу цих відчуттів спровокував саме поцілунок, але чому? 

Раптом у Валіка щось ніби клацає у голові і картинка складається воєдино. Він згадує, як сьогодні в бібліотеці Костя розповідав йому про здібності справжніх темних — можливість живитися емоціями інших. Тоді він не звернув увагу на дивне відчуття, що його огорнуло, але зараз… Що якщо його підсвідомість просто склала частинки пазлу раніше, за його самого? Що якщо він теж може живитися почуттями, але не суму чи втрати, а почуттям любові? Ні, це не може бути так. Це просто збіг, що він відчув це зараз. Він не може живитися емоціями інших, така здібність є лише у демонів, а він, хоч і не трохи неправильний, але все ж таки світлий. 

Не маючи сил більше всидіти на місці, Валік вирішує дійти далі пішки та підіймається з місця. Коротка прогулянка для того, аби трохи провітрити голову йому зараз не завадить. Водій автобусу дивиться на нього, як на збожеволівшого, коли Валік просить зупинити на окраїні міста серед закинутих недобудов, але все таки зупиняється. Коли двері автобуса за ним зачиняються, холодне повітря одразу вдаряє йому в обличчя, пронизуючи до кісток, але цього разу це приємне відчуття. 

Він йде по вузькій доріжці, що тягнеться вздовж будівель, думаючи про свою схожість із цими недобудовами. Такі ж закинуті і нікому не потрібні, як і він сам. За виключенням однієї єдиної людини, яка таки знайшла щось у Валіку, захотіла дізнатися його поближче. Єдина людина, якій Валік понад усе на світі лише добре, і сьогодні він його ледь не вбив. З думками про те, що йому тепер робити далі та як вберегти Костю він самого себе, він повертає за ріг і попереду себе, трохи обабіч дороги щось помічає. Валік зупиняється, вдивляючись у це місце, спершу впевнений, що це просто звичайне сміття, але підійшовши ближче він завмирає, не рухаючись. 

На землі лежить тіло. 

*** 

За ці два дні сніг встиг перетворитися на дощ, який у свою чергу потім перетворився на мороз і сильну ожеледицю, тож навіть з координацією світлого Валік намагається знаходити найбільш безпечні місця, куди ступити. П’ятниця завжди була його улюбленим днем тижня, але після всього, що сталося за останні два дні, нічого доброго від сьогодні він вже сьогодні не очікує.   

Тілом, яке він знайшов тієї ночі, виявився продавець з пекарні в центрі. Що конкретно з ним сталося, з’ясувати не вдалося, та ніхто з мешканців і не мав особливого бажання. Костя ж лише підтвердив і так очевидний факт — слід темної енергії, яка не зрозуміло від кого йде і як саме працює. Наступна жертва була вже наступного ранку, прямо у дворі школи. Цього разу їм пощастило, бо були свідки, але справа не просунулася ні на міліметр від того, бо з’ясувалося, що хлопці просто посварилися і один іншого забив до смерті. 

Після цього не можна було ігнорувати факт того, що справи йдуть дедалі гірше і можливо в них немає двох днів, аби дочекатися на підмогу зі світлих, тому Костя з Валіком вже забили на прикриття і почали шукати будь-якої можливості аби перевірити всіх, кого зможуть, через дотик. Перелапавши половину школи та не знайшовши жодної зачіпки, Валік почав помічати, як в очах Кості згасає вогник надії, що вони таки спіймають цього темного. 

Саме тому Валік запропонував Кості вдертися до кабінету охорони і спробувати перевірити записи з камер спостереження. Ідея була сумнівною ще з самого початку — жоден з них не вірив, що на камерах вдасться знайти хоч щось. І знайти нічого дійсно не вдалося, а в процесі їх ще й застав розлючений охоронець, тож тепер п’ятничний вечір вони проведуть у приємній компанії відра з тряпкою, віддраюючи парти в класному кабінеті. З огляду на це все Валік до школи йти не те щоб поспішав, тож, оминаючи вхід, вирушив на задній двір. І, звісно ж, він не один такий кмітливий. 

— Привіт, — повертає на нього голову Костя, сидячи на сходах та затягуючись цигаркою. 

— З яких пір ти палиш? — зі здивуванням питає Валік замість привітання. 

Після того поцілунку на балконі вони так і не поговорили нормально. Жоден з них не бажав починати цю розмову — Валік через страх і не розуміння, що саме тут можна сказати, а Костя… Ну, він напевно вже зробив свої висновки стосовно Валіка, і якими жахливими вони б не були, Валік не мав на меті їх спростовувати. Він лише радів, що в них лишився всього один день і завтра вранці, коли приїде підмога зі світлими, Валік поїде звідси і залишить Костю й усе це кляте місто в минулому. Лише один день. Один день він точно зможе втримати себе в руках, аби не нашкодити Кості. 

— З тих пір як зрозумів, у яку сраку я ув’язався, погоджуючись на це розслідування, — знизує плечима Костя. — Якщо хочеш, приєднуйся. 

— Е-е-е, — протягує Валік, відчайдушно намагаючись знайти якусь відмовку. 

— Навіть не посидиш зі мною? Я тебе все одно сьогодні бачу востаннє, яка різниця?

— Так, — пятиться назад Валік, — просто нам і так вже поставили відпрацювання за вчорашнє, не хочеться ще злити Ірину Володимирівну своїм запізненням. 

— Зрозуміло, — байдужим тоном відповідає Костя, не дивлячись в його сторону. — Ти йди, я наздожену. 

Валік розвертається і плететься назад до входу в школу із тяжким серцем. З одного боку, варто було б розповісти все чесно, аби Костя нарешті зрозумів, який Валік монстр і вбив його прямо на місці. З іншого ж боку, щось усередині Валіка дуже сильно противилося цьому. Вперше за своє життя він відчув бажання бути кращим, ніж він є, стати кращим заради іншої людини. Тож він обрав, як йому здається, найкращий із можливих варіантів — тупо ігнорувати ситуацію і чекати завтрашнього дня. Але як викинути з голови це паскудне відчуття, що він робить якусь помилку, Валік не знає. 

Уроки пролітають дуже швидко і лише під кінець останнього Валік розуміє, що сьогодні йому доведеться попрощатися не лише з Костею і цим містом, а ще й зі своїми друзями, до яких він вже встиг прикипіти за цей рік. Але він боїться побачити на знайомих обличчях у відповідь маску байдужості та холоду, з якою зараз ходять усі в місті, тож вирішує подзвонити і все пояснити їм, коли вже вирішиться ситуація з темним. 

З тією ж важкістю на серці, що він носив із собою увесь день, після уроків Валік заходить в клас відпрацьовувати свою екскурсію в кабінет охоронця. Звісно, Костя вже там. 

— Ірина Володимирівна вже пішла, їй хтось подзвонив і їй терміново треба було йти. Сказала, що перевірить нашу роботу в понеділок. Але тебе звісно ж вже не буде тут у понеділок, тому в принципі тобі і сенсу танцювати навколо цих парт із ганчіркою немає, — сухий і байдужий тон Кості змушує Валіка почуватися тільки гірше, хоча, здавалося, гірше вже немає куди.

Валік пропускає повз вуха цей докір. Він бере ганчірку та приймається терти парту з такою силою, ніби ця нещасна винна у всіх його бідах. Костя теж мовчки береться за роботу. Валік крадькома спостерігає за тим, як напружуються м’язи у Кості на руках, як волосся спадає йому на обличчя і той роздратовано його прибирає, і думає, як саме він збирається облишити цього світлого в минулому та забути все. Але, очевидно, робить він це не так непомітно, як йому здавалося, тому що через якийсь час Костя не витримує і зі дзвінким “хлюп” його ганчірка летить у відро, а сам він підходить до Валіка та за плечі розвертає його обличчям до себе. 

— Ну? — з викликом починає він, дивлячись прямо в очі. 

— Що? — розгублено питає Валік. 

— Може нарешті поясниш, що відбувається? 

— Про що ти? — відступає назад Валік і впирається в парту. 

— Перестань робити з мене ідіота. Тоді на даху я ще подумав, що можливо просто не твій типаж і ти це пізно зрозумів, але я бачу, як ти на мене витріщаєшся. Тож може ти хочеш пояснити, що ж все таки сталося? — Костя підходить до нього ще ближче, майже впритул, і Валік, не маючи можливості відступити ще далі, сідає на парту. 

— Я не роблю з тебе ідіота, — починає він, відчуваючи, як вода з парти починає пропитувати його джинси. — Але я не розумію, що ти хочеш від мене почути. Ти не подобаєшся мені в цьому плані і мені шкода, якщо я давав тобі натяки чи змішані сигнали, я не хотів цього. 

— М-м, — Костя нахиляється ще ближче, спираючись руками на парту по обидва боки від ніг Валіка, — цікава теорія, але я тобі не вірю. Спробуй ще, — видихає він практично йому в губи. 

Від його дій у Валіка всередині щось перевертається, і, хоч він і сидить, але ментально відчуває, як його ноги підкошуються. Проте разом з метеликами в животі прокидатися починають і інші почуття: бажання заволодіти, залізти всередину розуму Кості, увібрати все, що він може дати, до останньої краплі. Більше сумнівів бути не може — він дійсно якимось бісом живиться почуттям закоханості людей. 

— Відійди, будь ласка, — майже благає він, намагаючись ігнорувати те, як сильно йому насправді хочеться притулитися ближче. 

— Поясни чому, — не здається Костя. Він як мисливець, що заганяє Валіка дедалі глибше і глибше у пастку. Але питання в тому, хто насправді з них буде жертвою у цій ситуації.

— Ми не можемо бути з тобою разом, — видає Валік першу думку, яка приходить йому до голови. 

— Чому? — нарешті трохи відхиляється Костя. — Це через Дашу? 

Спочатку Валік не розуміє до чого тут взагалі вона, але потім згадує свою безглузду закоханість в неї пару тижнів тому. Здається, що за цей час змінилося геть усе. 

— Так, — вичавлює із себе брехню Валік, намагаючись не звертати увагу на те, як все його нутро противиться цьому. 

— В тебе дійсно такі сильні почуття до неї? — розбито питає Костя, відходячи назад. 

— Так. Я думав, що з тобою зможу відволіктися від неї, але не вийшло. Вибач, що не сказав цього одразу і дав тобі надію. Ти був лише способом забути її, — добиває його Валік. 

Костя завмирає з обличчям, ніби він щойно отримав ляпаса. Не в силах дивитися на це, Валік підіймається та на ватяних ногах виходить з кабінету. Зачинивши двері він чує гуркіт і тріск розбитого скла, але змушує себе йти, не обертаючись.