Тріщини на білих стінах

— Ну і де ця клята біла сорочка, — роздається крик Валіка на всю квартиру. 

Він вже перерив всі шафи, корзину для прання, навіть під ліжком дивився — сорочка ніби розчинилася. Тяжко зітхаючи Валік підводиться, обтрушує з себе пил після тяжкої подорожі у глибини підкроватного простору та знову відкриває шафу. 

Його вибір падає на простий сірий светр без візерунків. Чергування в учительській зобовʼязує їх до суворого ділового стилю, проте між прийти в сірому светрі і прийти без верху взагалі, Валік обирає перший варіант. Наспіх одягнувшись він хапає ключи, речі та вибігає з дому. Від його будинку до школи хвилин двадцять пішки і поглянувши на годинник в телефоні він розуміє, що вже дуже непристойно запізнюється. 

Чортихаючись, Валік переступає калюжі, які ще лишилися після вчорашнього дощу і вже розтібає карман куртки, аби заховати туди телефон, коли чує оклик позаду себе. Від несподіванки телефон вислизає з рук і звичайно ж летить в ту саму кляту калюжу. 

— Ти слідкуєш за мною, чи що? Зовсім вже зайнятись нічим? Як же твої дорогоцінні обовʼязки світлого? — розлючено починає він, нахилившись за телефоном. 

— До твого відому, в мої обовʼязки якраз таки входить тримати під контролем усі обʼєкти, що можуть наразити моє завдання тут на небезпеку, — на обличчі цього світлого як завжди бездоганна посмішка. Так і хочеться зарядити йому чимось поміж очей. Але в руках у Валіка лише нещасний телефон, а жертвувати ним вдруге якось не дуже хочеться. 

— То це я обʼєкт, що наражає тебе на небезпеку? — глузливо перепитує Валік, оглядаючи свій телефон на предмет пошкоджень. 

— Не льсти собі, яку для мене небезпеку ти можеш створити, крім небезпеки втоплення в калюжі? Проте від тебе тепер частково залежить успішність мого завдання, тож я маю бути певним, що ти не завалиш усе. 

— Як честь, — без ентузіазму відповідає Валік і нарешті рушає в сторону школи. — І який у нас план? 

— Який у мене план тебе не обходить, поки я не впевнюсь, що можу тобі довіряти. А поки просто дивись в оба, може щось і помітиш дивне. Звичайно, якщо зможеш відірвати погляд від об’єкту своїх симпатій.

— І що я маю помітити? — укол про Дашу він пропускає повз вуха. 

— Боже, ну тебе всьому вчити треба? — світлий показово закачує очі. — Просто якщо побачиш чи відчуєш щось незвичне, клич мене, я сам розберусь. Тільки ніякої самодіяльності без мого дозволу. 

Тепер очі закотити хочеться вже Валіку, але він стримує усі свої саркастичні коментарі і поглянувши на годинник розуміє, що йому треба дуже сильно пришвидшитися. Тож він лишає світлого наодинці з його височенною самооцінкою і біжить в сторону школи. В учительську він залітає із запізненням всього на пʼять хвилин від зазначеного часу, проте на його щастя нікого, крім Даші там не виявляється. Отже вчора домовитися у неї таки не вийшло. 

— Ти запізнився, — сухо промовляє Даша. — Ірина Володимирівна вже дала завдання і пішла. Я сказала, що ти забув щось в роздягальні і зараз повернешся. 

— Дякую, — Валік намагається приховати здивування, що вона прикрила її перед класною керівницею. 

Валік чергує в учительській вже не перший раз і чудово знайомий із завданнями — зібрати інформацію про відсутніх, занести її в електронний журнал, за необхідності допомагати з організаційною роботою. На відсутніх перед канікулами всім вже чхати, але дуже важливою організаційною роботою, судячи з усього, є документи, що звалені на стіл однією величезною купою. Мда, день на них чекає неймовірно цікавий. Він займає місце за столом та, намагаючись уникати пронизливого погляду Даші, приймається сортувати документи по файлам. 

— То все ж таки, що вчора сталося? — обережно починає Даша. 

— М-м? — Валік підіймає погляд на неї. — Про що ти? — чого тільки вчора не сталося, тож Даші доведеться бути більш конкретною.

— Між вами з новеньким. 

— А, — згадує Валік сцену, яку застали Даша з Льошею. — Я ж вчора пояснив. 

— Так, але мені здалося, там було щось більше, — замислено каже Даша. — Ну добре, не хочеш говорити — це твоя справа, — спокійно додає вона, а Валік намагається зрозуміти, що сама Даша мала на увазі під цим “щось більше”. 

Після цього між ними повисає мовчання, розбавлене лише шелестом папірців та файликів. Коли купу документів нарешті було розібрано і відсортовано, Валік вже не відчуває своїх пальців, а друковані літери перед очима розповзаються в різні сторони. За увесь день він вставав зі столу рази три від сили, тож зараз дуже кортить розімʼяти мʼязи, що затекли. Раніше закінчити не вийшло і судячи з темряви за вікном і тиші в коридорах, учні і практично всі вчителі вже розійшлися додому. 

— Так, ну я думаю ми на сьогодні все, залишилось тільки занести готові документи і взяти ключ, щоб закрити кабінет, — починає Валік. 

— Можеш, будь ласка, сам це зробити? — відриває погляд від свого телефону Даша, — мене просто вже Льоша чекає. 

— Окей, — Валік старається втримати байдужий тон. 

Даша вдячно посміхається і швидко йде, кинувши щось на прощання. Валік збирає потрібні документи, перевіряє чи вимкнено світло і чи зачинені вікна, і тільки після цього виходить, підхопивши рюкзак. Кабінет, в якому зберігаються архівні документи, знаходиться в іншому крилі школи, що зараз спорожнів через ремон. Дорогою туди Валік роздумує, навіщо їм взагалі здалися ці відсортовані паперові документи, якщо всі школи вже давно перейшли на електронні варіанти. 

Валік вже підходить до потрібних дверей і тягнеться до ручки, коли відчуття того, що щось не так, вдаряє по скронях. Він швидко розвертається, очікуючи побачити когось в себе за спиною, проте бачить лише порожній коридор. Та відчуття того, що за ним стежать, не полишає Валіка. Одразу пригадуються слова Кості кликати його в подібних ситуаціях, але навряд чи він дав свій телефон, аби Валік дзвонив йому, коли злякається порожнього коридору. Намагаючись відігнати тривожні думки він повертається назад до дверей і смикає ручку — зачинено. Ну чудово. І що з цими папірцями тепер робити? 

Він вирішує просто залишити все на столі в учительській і передати цю проблему тому, хто завтра перший туди зайде. Валік знов розвертається, цього разу аби рушити до кабінету, закінчити це все і нарешті вшитися зі школи, коли відчуває, як щось із силою штовхає його. Документи випадають з рук, Валік впечатується в стіну коридору і падає на підлогу. Обличчям стікає щось гаряче і неприємне, а права рука вивихнута в дуже неприродному положенні. У вухах щось сильно дзвенить і пульсує, кожен вдих та видих супроводжується різким болем в районі грудної клітини, та не встигає він повністю оцінити свої травми, як у нього в голові один за одним починають виринати спогади з минулого.

Всередині грудної клітини щось вибухає з такою силою, що Валік ледь не складається навпіл. Перед очима він бачить лише обличчя жінки, що виховала його — спочатку усміхнене, а потім бліде, позбавлене життя. І що найгірше він знову відчуває ту саму насолоду, те саме бажання відпустити все, що його стримує. Аби хоч якось втриматися в свідомості, Валік впивається нігтями в свої долоні і ледь стримує крик, коли зламана рука нагадує про себе пронизливим болем. Проте саме цей біль і допомагає йому втримати контроль. Бажання, що палало всередині грудної клітини, починає поступово згасати і Валік продовжує лежати, прислухаючись до звуків навколо і ошаленіло думаючи, що йому робити далі, коли чує кроки позаду себе. Досвіду у боях, тим паче у боях із темними у Валіка не було, проте зараз він чітко налаштований не здаватися так просто. 

— Якщо ти приліг відпочити, то це не найбільш вдале місце, — лунає знайомий голос з нотками сарказму. 

Валік навіть не думав, що буде настільки радий почути його зараз. Зібравшись з силами, він перевертається на спину, не втримуючи вскрику від нової хвилі болю, що проходиться його тілом. Схоже в нього зламана не тільки рука, а ще й ніс і кілька ребер. Не смертельно, звісно, але досить неприємно і знадобиться кілька годин, аби повністю відновитися. Кров вже перестала йти, її залишки з обличчя Валік витирає просто рукавом свого светру. 

— Коли я казав починаєм з сьогоднішнього дня, я не мав на увазі полювання на живця, — тепер в голосі світлого чується лють.

— Треба було ясніше висловлюватися, — знесилено відповідає Валік, марно намагаючись підвестись. 

— Якого біса тут сталося?! Що неясного у фразі «клич одразу мене і без самодіяльності»? — він підходить ближче, хапає його за неушкоджену руку та одним ривком ставить на ноги. Від такого різкого підйому у Валіка починає паморочитися в голові і він бере світлого за плече, аби хоч якось втриматися на ногах. 

— Я не встиг, все занадто швидко сталося. Я був впевнений, що тут нікого немає, коли раптом мене хтось штовхнув, — починає виправдовуватися Валік. У вухах все ще дуже сильно дзвенить, язик заплітається — здається, що він зараз втратить свідомість. 

— Дуже сильний був цей хтось, щоб штовхнути так, аби залишити тріщини на стіні, — підмічає світлий. 

— Що? — Валік намагається сфокусувати свій погляд на стіні і дійсно помічає, що від місць, куди прилетіла його голова і постраждалі частини тіла, розходяться візерунки тріщин. 

— Ходімо звідси, датчики ще досі показують низьку активність, — світлий розвертає його та починає тягнути в сторону виходу, коли Валік згадує про документи і повертається, аби підібрати їх. 

— Боже, ну здались тобі ті кляті папірці. Стій тут, — він притуляє його до стіни і йде збирати розсипані коридором документи. 

Валік докладає всіх зусиль аби встояти рівно, але в голові паморочиться тільки більше і перед очима все перетворюється на кашу з кольорових плям. Схоже, встояти рівно йому таки не вдалося, бо наступне, що він чує, це як лається Костя і відчуває, як чиїсь руки піднімають його та кудись несуть. 

*** 

Вдома Валік спить на старому жорсткому матраці, пружини якого боляче впиваються в бік при різких поворотах, тому коли, повертаючись до свідомості, він відчуває під собою щось мʼяке — одразу напружується і розплющує очі. 

Він лежить на застеленому ліжку в невеликій кімнаті-студії. Ліворуч від себе він бачить шафу для одягу та маленький столик біля ліжка, а праворуч вікно і стелаж, завалений якимось мотлохом, поверх якого повісили гірлянди. Якось зарано для новорічного настрою. Попереду невеличка кухня, ніяк не відокремлена від кімнати, та ліворуч прохід у коридор і до ванни, у який судячи зі звуків води, зараз знаходиться світлий. Або й не він, хто знає до чиєї квартири він притяг Валіка, поки він був без свідомості. 

Час визначити не вдається, по внутрішніх відчуттях могла минути як година, так і кілька днів, а за вікном непроглядна темрява, тож Валік вирішує спробувати підвестися. На диво ребра відкликаються лише слабким болем, а рука і ніс вже практично в нормі. В голові більше не паморочиться так сильно, лише страшенно хочеться пити. Він встає і йде до навісних тумбочок у пошуках чашки. Коли знаходить, наповнює її водою з пляшки поруч і випиває все за кілька секунд. 

Тепер він нарешті може нормально озирнутися навколо. Простір невеликий, але з усіх боків завішений всілякими підсвітоками та лампочками. Те, що спочатку здалося Валіку купою мотлоху, насправді виявилося книгами та горшечками з якимись чудернацькими рослинами. Ліжко, на якому прокинувся Валік насправді було не ліжком, а матрацом, що лежав просто на підлозі — схоже сон у світлих не в пріоритеті. Але в цілому затишно, навіть занадто як для квартири, в яку переїхали кілька днів тому. 

На підлозі біля імпровізованого ліжка Валік бачить свої речі і вже йде до туди, коли боковим зором бачить в коридорі якийсь рух і обертається. Світлий, Костя, виходить з ванни, дякувати хоч одягнений у чорну футболку та сірі штани. Він витирає своє волосся рушником і піднімає голову, звертаючи увагу на Валіка. 

— О, ти вже очухався, — байдуже помічає він. — Я думав, ти як мінімум кілька годин ще у відрубі пролежиш. Головою ти приклався пристойно, скоріш за все був сильний струс. 

— Нащо ти мене притяг до себе додому? 

— Тебе батьки в дитинстві слову «дякую» не вчили? — Костя піднімає брови. — Я тебе врятував взагалі-то. Чи ти хотів так і лежати посеред шкільного коридору, чекаючи поки темний повернеться і добʼє тебе? 

— З чого ти взяв, що він повернеться по мене? — напружено питає Валік. 

— Датчики були активними і до твого відома ще досі такими лишаються, — він рукою вказує на стіл і Валік помічає там якусь незрозуміло штуковина, яка судячи з усього і є цими датчиками. — Він залишив на тобі слід із темної енергії, ймовірно позначив, як наступну жертву, — сухо повідомляє Костя. 

— А нащо було тягнути мене до себе? — все ще не розуміє Валік. 

— А ти б надав перевагу ночівлі на лавці біля підʼїзду? Наступного разу я врахую такі побажання. 

Костя проходить до шафи, усім своїм виглядом показуючи, що розмову завершено, а Валік тим часом дістається до своєї сумки та знаходить там телефон. На годиннику виявляється лише восьма година вечора. 

— На, перевдягнися, — Костя простягає йому якийсь одяг і показово кривиться, оглядаючи Валіка. — Якщо тобі дорога ця кофта, раджу її запрати якнайшвидше, може ще й вдасться врятувати. 

Валік опускає погляд вниз і розуміє, що слова про «може вдасться врятувати» були чистого роду жалістю, не більше. Кофта місцями розірвана, вся в плямах крові та шматках білої фарби і штукатурки. 

— Дякую, — відповідає Валік, бере запропонований одяг та проходить до ванни. 

Ванна кімната виявляється теж невеличкою, суміжною з туалетом. Стіни тут теж обліплені підсвідкою і Валік щиро сподівається, що хоча б водонепроникною. У дзеркалі навпроти направду страшне видовище — набряк та синець, що ще не до кінця зійшли в ділянці носу, сліди крові, розсечена губа. Валік тяжко зітхає і скидає із себе кофту, намагаючись робити мінімум необхідних рухів.

Під кофтою відкривається картина не краще — тіло вкривають різного кольору та розміру синці. Не маючи бажання дивитися на це далі, Валік знімає залишки речей, проходить в душ та вмикає воду. Гаряча вода приємно огортає тіло та дозволяє змити з себе залишки того, що сталося. День був занадто довгим і виснажливим, і зараз йому треба відпочити та відновитися. Про те, в якому лайні він тепер знаходиться та як з нього вибиратися, Валік не хоче зараз думати і просто насолоджується відчуттям гарячої води на тілі. 

Виходить він з душу не раніше, як хвилин через двадцять. Серед речей, що дав йому Костя, знайшовся рушник, а також проста сіра футболка і спортивні штани, які по розміру виявляються якраз на нього. Перевдягнувшись, Валік окидає поглядом свій светр і вирішуючи облишити питання долі нещасного до завтра, він виходить із ванни. Костя в цей час стоїть за столом на кухні і зосереджено щось нарізає. 

— І коли ти встиг так обжитися тут? — намагається задати дружелюбний тон розмові Валік. На ближчій відстані цим «щось» виявляється ковбаса. — Я думав, ти тільки переїхав. 

— Я тільки переїхав. Просто ненавиджу жити на коробках, — судячи з його тону він знову злиться і на нормальне продовження розмови можна навіть не розраховувати. 

— Ясно, — тільки і відповідає Валік та рушає до рюкзака покласти свої речі. Невідомо, що накрутив собі Костя за той час, поки він був в душі, і що його так розізлило, але Валік не хоче й розбиратися — це далеко не найважливіша його проблема зараз. Та стукіт ножа об дощечку для нарізки дає знати про те, що так просто Костя не заспокоїться. 

— Скажи мені, про що ти думав там? — знову починає Костя. 

— Про те, що купити в магазині собі на обід.

— Це все жарти по-твоєму? — відповідь Валіка очевидно розлютила його тільки більше. — Як ти дозволив йому підійти до себе так близько, як ти міг не помітити? 

— Був занадто захоплений тим, який чудовий ремонт зробили в нашій школі. Ти взагалі бачив тей колір стін? Не інакше дизайнер підбирав. 

Краєм ока Валік помічає, що рука Кості пірнає у карман і витягає звідти щось сріблясте. Він повертається, щоб подивитися, що це і ледь встигає піймати предмет, що летить йому просто в обличчя. Кинджал. 

— Ти зовсім здурів? — зривається на крик Валік. 

— Просто перевіряю твої рефлекси. В тебе був струс мозку, не забув? 

— І ти вбити мене вирішив? У темного не вийшло, так ти закінчиш? 

— Для того, щоб тебе вбити, він має увійти в серце, а я цілив у голову, — вже спокійним тоном відповідає Костя та повертається до нарізки бутербродів. 

— А-а-а, — з награним полегшенням протягує Валік, — ну це зовсім інша справа. Ти не хотів мене вбити, просто вибити око. Тепер я спокійний. 

— Ти все одно ними не користуєшся. Подумаєш одним більше, одним менше, — знизує плечима Костя. — Припиняй жалітися і йди їсти. 

Ображений, Валік не втримується від відповіді: 

— Я не побачив його тільки тому, що там нікого не було, — тихо каже він. 

— Що ти маєш на увазі? — Костя хмурить брови. 

— А як ти думаєш, що я маю на увазі? Там нікого не було, коридор був порожній. 

— Цього не може бути, — із невірою промовляє Костя. 

Тепер вже черга Валіка знизати плечима. Він сідає на стілець поряд і наливає собі трохи чаю із заварника — смачно, пахне якимись фруктами. 

— Ти впевнений в цьому? — ще раз перепитує він. 

— Я впевнений в цьому. В мене поки ще всі очі на місці, твоїми молитвами. 

— Але це неможливо, — розгублено, радше сам до себе промовляє Костя. 

— Ти ж у нас спец із темних, ти й розкажи звідки він такі сили міг взяти, — байдуже говорить Валік і набирає собі бутербродів. Нормальну їжу у світлих схоже не поважають так само як і сон, і напевно в принципі всі базові людські потреби. 

На обличчі Кості щось схоже на … страх? Невже цей світлий зі своїм нахабством і зарозумілістю може чогось злякатися? 

— Блять, — понуро підсумовує він. 

— Що таке, занадто сильний темний попався? — не зрозуміло чому, але вся ця ситуація починає веселити Валіка. 

Костя нічого не відповідає, тільки зиркає з-під лоба. 

— Ну-ну, не переживай, — заспокоює його Валік. — Ти завжди можеш сказати, що завдання виявилося занадто складним для тебе і попросити перевестися на щось інше. 

— Ти не розумієш, про що ти говориш, — відвертається Костя. Схоже, його це дійсно зачепило. 

Впоравшись з вечерею, Костя встає мити тарілки, а Валік підходить до вікна. Район йому знайомий, але звідси до його будинку приблизно хвилин сорок пішки. Якщо пощастить, можливо вдасться спіймати якийсь автобус, що ще ходитиме в такий час. 

— Дякую за гостинність, але я вже буду збиратися. 

— Куди це? — здивовано питає Костя. 

— Е-е-е, до себе додому, спати? — теж здивовано перепитує Валік. 

— Ти лишаєшся тут, — відповідає він тоном, що не передбачає заперечень. 

— Навіщо? — остовпіло запитує Валік. 

— Я маю впевнитись, що темний по тебе не повернеться, — рівно промовляє Костя. 

— І де я тут спатиму? 

— О, ну в тебе великий вибір: хочеш на цьому стільці, хочеш на підвіконні. Килимка біля дверей, на жаль, немає, проте можу тобі запропонувати з ванни! — насміхається він. 

— В мене є кращий варіант, — починає Валік, влаштовуючись в ліжку, вирішивши не сперечатись. — Якщо вже я заручник в цій квартирі, поки ти не награєшся з цим темним, то мені дістається ліжко, а тобі стілець з підвіконням. 

— Варіант цікавий, але я своє ліжко нікому не віддам. Посунься, — Костя підходить до шафи і щось з неї витягає — у Валіка прилітає щось велике і мʼяке. — Ковдру ділити я з тобою не збираюся, будеш спати під пледом. Подушки ще однієї немає, тому будемо битися за цю. 

Костя сідає на ліжко з іншого боку і стягує з себе футболку. Валік відвертається і намагається влягтися зручніше. Не те щоб він думає, що не зможе постояти за себе і потребує постійного нагляду і захисту, але після того, що сталося сьогодні, коли поруч є справжній світлий, він почувається безпечніше. 

Костя лягає поруч і вимикає останню підсвітку. Кімната тепер освітлюється лише ліхтарями з вулиці. У напів темряві події сьогоднішнього дня починають знову виринати в памʼяті і сон зовсім не йде. Таке саме відчуття, як сьогодні, в нього було лише один раз у житті і понад усе він намагався забути той страшний день. Обличчя цієї жінки знову і знову врізається в його голову, мучаючи його ще більше. 

— В скількох містах ти вже встиг пожити, доки не довелось переїжджати, щоб уникнути підозр? — каже Валік перше, що приходить йому в голову, аби відволіктися від навʼязливих думок. Костя не відповідає так довго, що Валіку здається, що він вже заснув, або спеціально його ігнорує. 

— Це перше, — нарешті каже він. 

— Тобто перше? — такої відповіді він точно не чекав і від шоку навіть перевертається на лівий бік, аби побачити обличчя Кості. 

— Мені шістнадцять, — з неохотою ділиться він. 

— Ого, — приголомшено видає Валік. — По тобі і не скажеш. Стільки наглості та самовпевненості, ніби вік вже точно прожив. 

— Намагаюся компенсувати, як бачиш. А тобі скільки? Невже в дідусі мені годишся? 

— Трохи більше ніж тобі. 

— Наскільки? — серйозним тоном питає Костя. 

— Набагато, — закриває тему Валік. 

— Навіть вік мені не скажеш? Що тут такого? Я ж свій сказав, — Костя теж повертається на бік і тепер втуплюється у Валіка ображеним поглядом. 

— Ну припустимо трохи більше за сотню, — обережно каже Валік. 

— На скільки більше? — не полишає свій допит Костя. 

— Десь втричі, — Валік очікує якихось жартів про вік, проте Костя відводить погляд і ніяк це не коментує. 

— Як ти зміг так довго переховуватися? — питає він нарешті. 

— Мені допомогли, — сухо відповідає Валік, не бажаючи вдаватися в подробиці. 

— Твої батьки? — продовжує допитуватися Костя. 

— Не твоя справа, — вийшло більш різко, аніж хотілося б. 

— Окей, — Костя повертається назад на спину. — Знаєш, на секунду я подумав, що зможу зрозуміти причини такого вчинку — піти проти власної натури, власного призначення. Зрадити свою родину. Але тепер розумію, що єдине пояснення таким діям це те, що тобі просто чхати на всіх і на все. 

У Валіка немає бажання сперечатися і доводити йому щось — він все одно не зрозуміє. Йому просто треба допомогти знайти цього темного і доставити його Кості, аби той його вбив. Після цього їхні шляхи розійдуться, він отримає назад своє спокійне тихе життя і ніколи більше не побачиться з цим світлим. З думкою про це Валік нарешті провалюється в сон.