Один невдалий день

Валіку завжди подобалося спостерігати за осіннім листям, що падало з дерев — це була його улюблена пора року. Холодні ранки, похмурі дні, нескінченні дощі та темрява — усе це приносило Валіку дивне відчуття комфорту та спокою. Зі спогадів, які в нього ще залишилися, він знав, що народився пізньою осінню чи на початку зими, але точну дату він вже не міг пригадати. 

Валік сидить на невеликому підвіконні біля розчиненого вікна. Фарба, якою воно було покрите, вже затерлася та полущилася від часу, але про ремонт тут ніхто і не думав. За вікном стоїть стіна дощу, за якою практично неможливо розгледіти фігури, що поспішають сховатися під накриттям школи. Лівий рукав його кофти вже був мокрий через краплі, що залітали крізь відчинене вікно, але Валік навіть не звертав уваги. Він був глибоко занурений у власні роздуми, насолоджуючись своєю улюбленою погодою. 

Почувши дзвоник, Валік із зітханням підвівся та зачинив вікно. За цей час на підвіконня з вікна натекла ціла калюжа, краплі стікали далі на підлогу. Він вже вирушив до виходу, але наостанок зачепився поглядом за відображення в дзеркалі. Як і очікувалося, вигляд пом’ятий — під очима синці через недоспану ніч. Цікаво, що навіть безсмертя не звільняє тебе від необхідності нормального сну. Пообіцявши собі нарешті виспатися на цих вихідних Валік виходить із вбиральні та рушає в сторону кабінету. 

Тетяна Михайлівна, вчителька фізики, була милою жіночкою з короткою стрижкою і абсолютною байдужістю як до своїх учнів, так і до предмету, що вона викладала. Валік часто задається питанням, чому такі люди йдуть працювати та викладати до школи, якщо очевидно це не їхнє покликання. Але можливо це — особливість людського життя. Коли знаєш про обмеженість свого часу на цій землі, у якийсь момент погоджуєшся на зручність і стабільність, відмовляючись від своїх мрій. Легко пробувати знову і знову, коли маєш у запасі увесь час всесвіту, знаєш, що завжди можеш почати знову. 

Повертаючись в сторону свого місця Валік наштовхується на знайомий погляд карих очей. Але володарка цих очей швидко відвертається та втрачає всю зацікавленість у ньому. Озирнувшись, Валік бачить причину — до класу увійшов Льоша. Ну звичайно. 

Валік швидко розвертається назад та йде до свого місця. Пані Тетяна очевидно ніяк не занепокоєна тим, що урок мав початися хвилин п’ять тому, і намірів починати його досі не має. Валік саме тягнеться до рюкзака за підручником, коли двері в клас знову відчиняються. 

Плітки про новенького учня поширювалися школою із неймовірною швидкістю та ентузіазмом. І хоч хлопець мав приїхати лише після осінніх канікул, Валік не має сумнівів, що це саме він. Новенький хлопець має довге світле волосся, що падає йому на очі, досить високий, у звичайних сірих джинсах та чорному худі. Валік підмічає, що у хлопця немає на обличчі того виразу розгубленості і ніяковості, з яким зазвичай приходять всі новенькі в уже сформований колектив — з яким рік тому прийшов він. 

— Всім доброго ранку, — починає Ірина Володимирівна, їхня класна керівниця, що супроводжує новенького. — Як ви всі вже знаєте, з вами тепер буде навчатися ще один учень, Костя Трембовецький. 

По класу проходить хвиля гомону. 

— Так, Костя, займи вільне місце, якщо будуть якісь питання — звертайся до своїх однокласників. Я впевнена, що вони тобі радо допоможуть, — слово “радо” було так явно з натяком виділено у цій фразі, що Костя очевидно теж це помітив — тінь посмішки торкається його обличчя. 

Щось у його виразі обличчя, у його поставі, рухах, не дає Валіку спокою. Він не нагадує йому звичайного шістнадцятирічного хлопця, який змушений був покинути все своє попереднє життя, переїхати в це містечко, почати все спочатку. Погляд впевнений, навіть зверхній — ніби йому немає діла хто і що про нього тут подумає, ніби він тут головний і це він контролює ситуацію. У Валіка проходить мороз шкірою від якогось дивного передчуття, яке він не може назвати. 

Хлопець тим часом пройшов до парти, за якою сидів Валік та сів поруч, навіть не запитуючи дозволу. Десь на підсвідомості у Валіка з’являється припущення, в яке він дуже не хоче вірити. Він доклав стільки зусиль, аби залишити будь-які натяки на це життя в минулому, почати нове, забути все. 

Тетяна Михайлівна схоже нарешті згадує про свої професійні обов’язки та вирішує розпочати урок. Вона голосно прокашлюється, щоб привернути до себе увагу класу та обводить поглядом усіх присутніх. 

— Всім доброго ранку, — по її обличчю читається, що він таким не був. — Сьогодні, як я вам і обіцяла, почнемо з розбору ваших помилок на контрольній, що ви писали минулого разу. Будете по черзі виходити до дошки і вирішувати задачі — так і типові помилки розберем, і разом з тим перевіримо хто списав все з першого сайту і гадки не має, як ці задачі вирішувати. 

Валік був якраз одним з тих, хто і на калькуляторі приклад правильно не може порахувати, тож всі контрольні писалися не інакше як з поміччю вищих сил. Проте зараз йому байдуже на розкриття списаної контрольної. Набагато більше його хвилює хлопець, що сидить поруч. І зараз цей хлопець очевидно помітив, що він на нього витріщається. 

— Що? — здається він не оцінив такої уваги у свою сторону і зараз дивиться на Валіка із підозрою. Чорт. — Потрібна допомога з задачею? — Валік швидко оглядає свій порожній листок, над яким він так зосереджено працював та хитає головою. 

— Ні, не треба, я впораюсь, — спішить він відвернутися. Йому тільки потрібно вигадати привід доторкнутися до новенького і тоді він впевниться, що всі його підозри марні і зможе й далі собі спокійно жити своє спокійне життя в цьому спокійному місці. І як це зробити, щоб він не подумав, що Валік якийсь збоченець і його звичайна реакція на те, щоб посидіти з хлопцем за однією партою — це спочатку витріщатися, а потім облапати його. 

Але нагода випала раніше, ніж Валік того очікував. Ручка, яку він намагався дістати із рюкзака, від нервів вислизнула з рук і покотилася партою. Руки Валіка і хлопця одночасно потягнулися, щоб спіймати її, і в момент, коли їхні пальці випадково торкнулися, Валіка ніби струмом вдарило. Він все таки не помилився. 

На ватяних ногах він підводиться зі свого місця і ледь не вибігає з кабінету. Він не усвідомлює, що робить і як знову опинився в туалеті, аж поки холодна вода не торкається його обличчя. 

Цей білявий хлопець один з них. Він безсмертний. 

***

На урок Валік так і не повертається, натомість вирішивши вийти надвір та провітрити трохи голову. Дощ за цей час трохи ущух та перетворився на холодну мряку. У такі моменти Валік шкодує, що не палить і вже навіть думає над тим, щоб піти попросити у когось цигарку, коли двері школи зі скрипом відчиняються і надвір виходять Даша з Льошею. Їх тільки ще сьогодні не вистачає. 

Не бажаючи встрягати в чергову максимально незручну розмову з цими двома, Валік відходить далі за ріг будівлі — на заднє подвір’я школи. Ним користуються лише коли виносять сміття або працівники їдальні виходять покурити, тож хоч тут він сподівається побути в спокої, сідаючи на бетонні сходинки під навісом. 

Але очевидно увесь всесвіт сьогодні налаштований проти нього, бо знову доноситься скрип шкільних дверей, а за кілька секунд з-за рогу виходить цей білявий хлопець із його рюкзаком в руках. За увесь цей час йому навіть на думку не спало, що треба забрати речі. 

На секунду Валік задумується над тим, щоб підірватися і побігти звідси, переїхати в інше місто, влаштуватися в іншу школу, знову почати все з початку, але хлопець вже підходить надто близько і схоже говорить щось до нього. 

— Що? — оговтується Валік.

— Я сказав, що ти так швидко тікав від мене, що забув про свої речі, — хлопець поводиться зовсім відкрито та розслаблено, на обличчі знову пролягає тінь усмішки, або, скоріше насмішки цього разу. Він теж зрозумів хто Валік. Ну звичайно. 

— Я не тікав від тебе, просто стало зле, — після такого жалюгідного виправдання посмішка новенького стає тільки ширшою. 

— Ну звичайно, я так і подумав, — вже відкрито насміхається він. — Тримай, подумав тут може бути щось важливе. 

Хлопець, ім’я якого вже успішно вилетіло у Валіка з голови, кидає йому його речі, але так і продовжує стовбичити поряд, ніби чекаючи на щось. 

— Дякую, —  нарешті знаходиться Валік. Він пробує також вичавити з себе щось, схоже на усмішку. 

Хлопець на це лише хмикає та всідається поруч з ним на сходи. 

— Знаєш, — неспішно починає він, — а я пригадую як нам розповідали про таких як ти. Щось про те, як деякі відмовляються від своїх обов’язків, від служіння та обирають життя непідкорених. Але мені здавалося, що це лише порожні байки, — хлопець зміряє Валіка сталевим поглядом перш ніж продовжити далі. — А виходить ні, не байки. Он він ти, сидиш переді мною, не схожий на плід моєї уяви чи якесь марення. 

Якби Валік міг померти від зупинки серця, чи взагалі від будь-яких фізіологічних причин, це б вже сталося. Бо за час поки хлопець говорив, в нього настільки похололо все всередині, що йому здається, він більше не в змозі поворухнутися і навіть кров зупинила свій рух по судинах. 

— Ну скажи хоч щось, чого ти застиг і дивишся так на мене? Якщо боїшся, що я вже доклав про тебе, то я цього ще не зробив, хотів спочатку з тобою поговорити. Та схоже марно, треба було одразу повідомляти, не розмінюючись на розмови. 

Це було останньою краплею. Валік миттю підривається зі сходів та кидається в сторону тікати, але хлопець виявляється швидшим та прудкішим — він хапає його за руки та міцно стискає, не даючи вирватися. 

— Пусти мене! — кричить Валік. 

— Чого б це? — продовжує насміхатися хлопець. — Ти звичайно не був частиною мого завдання, але піймати непідкореного світлого буде не менш цінно. 

Якщо Валік не був його завданням, то якого біса цей світлий тоді тут робить? Валік вже збирається видати своє питання, коли чує за спиною голос Даші. 

— У вас тут все добре? 

Користуючись секундним розгубленням хлопця, Валік з силою штовхає його в груди та вириває руки з його захвату. 

— Так, все добре, — відповідає Валік Даші, не зводячи гнівного погляду з цього світлого. Якби він не мав такої регенерації, на руках би лишилися синці, з такою силою хлопець їх стиснув. 

— Еее, —  продовжує Даша і, судячи з її тону, з сумнівами, — якщо чесно, це не виглядало, як усе добре, —  тепер він вже звертається до новенького. — Я не знаю, які у вас там були порядки в старій школі, проте в нас проблеми вирішуються розмовами.  

— Все добре, правда. Ми знайомі з ним давно, просто невирішена сварка — говорить Валік перше, що приходить в голову. 

— Окей, Дашо, ходімо звідси. Скоро вже урок, — каже Льоша і їхні кроки віддаляються. 

— Схоже ти цьому хлопцю не дуже подобаєшся, — знову цей глузуючий голос. — Бачив би ти його погляд. Ти на його дівчину запав, чи що?

— Яке тобі діло? — зі злістю огризається Валік, розлючений тим, як легко Кості вдалося прочитати ситуацію та зробити правильні висновки. — Якого біса тобі тут взагалі потрібно? 

— Як неввічливо. Здається Ірина Володимирівна обіцяла мені теплий прийом і допомогу з будь-яким проханням. 

— Скажи що тобі тут треба і буде тобі допомога, — зі злістю випалює Валік. 

— Ти настільки не в курсі того, що відбувається навколо тебе? — вперше у голосі світлого відчувається невпевнена інтонація. — Ми полюємо на темного. 

— Посеред школи? — тепер була черга Валіка насміхатися. 

— Так, посеред школи, — передражнює хлопець його слова. — Якби ти хоч трохи цікавився чимось крім себе і свого нудного життя, то знав би про вбивства, що були нещодавно в місті. І це я ще не згадую, що як мінімум знати про це — твій прямий обов’язок. 

— Це були нещасні випадки, а не вбивства, — Валік чув про дивні смерті містян, але дійсно обрав стояти осторонь і не втручатися. Як і завжди. 

— І що ж тоді по-твоєму я тут роблю, містер “я-тут-найрозумніший”? Думаєш з тих пір, як ти відвернувся від світлих, нам настільки більше немає чим зайнятися, що ми за нещасні випадки тепер беремося?

Валіку вже почав набридати самовпевнений тон голоса цього хлопця. Ненависть і презирство до таких як Валік читається в усій його позі, у войовничому погляді його світлих очей. Для таких як він життя, яке обрав Валік — це слабкість. І їх з дитинства вчать тому, що краще померти гордо стоячи на власних ногах, аніж показати цю слабкість. 

— Якщо я допоможу тобі? Вистежити цього темного та вбити його, ти залишиш мене в спокої? — не думаючи пропонує Валік. — Ти отримаєш своє визнання, гордість усіх світлих, який ти молодець, зміг упоратися із темним сам, а я отримаю назад своє тихе спокійне життя і ми розійдемось, більше ніколи не зустрічаючи один одного. Як тобі таке?

— Ти думаєш мені потрібна допомога від тебе? — судячи з інтонації з якою прозвучало це питання, план Валіка йому не зайшов. 

Хлопець штовхає Валіка своїм плечем, проходячи повз, та рушає у сторону дверей. Напевно таким ідеальним світлим як він і на уроки заборонено запізнюватися. До речі хоча б на одному уроці і йому самому сьогодні не завадило б з’явитися, тож Валік підіймає зі сходів свій рюкзак та теж направляється в сторону входу до школи. 

Після кількох безуспішних спроб зібрати себе докупи, Валік таки входить до кабінету. Останнім уроком сьогодні була історія, з їх нею класною керівницею. Валік любить уроки з нею, бо зазвичай вони використовуються як класні години. Але зі входу стає помітно, що його парта вже зайнята цією білявою наглою головою. Зітхнувши, Валік окидає поглядом решту кабінету та нудьгуючих однокласників у пошуках іншого вільного місця. Сидіти поруч з цим хлопцем він не має жодного бажання. Єдина вільна парта — найперша в ряду біля вчительського столу, тож втомлено кинувши свій рюкзак на один стілець, Валік вмощується на іншому. 

Першою та найбільш раціональною думкою було тікати, поки хлопець нікуди не повідомив. Але тікати куди? Якщо він таки докладе про нього, то де Валік зможе сховатися? Світлим завзятості не займати, вони знайдуть його де завгодно, якщо поставлять собі за мету. А якщо він зараз втече, він впевнений, що вони це зроблять. 

І що тоді? Які ще варіанти є? Спробувати ще поторгуватися з цим хлопцем? І що такого Валік може йому запропонувати, щоб зацікавити і не отримати знову хвилю зневаги в обличчя? Хоча як би там не було, це все одно краще, аніж після стількох років дозволити безсмертним дізнатися про його існування. Душевні терзання Валіка перериває скрип дверей кабінету — з максимально зайобаним виглядом на обличчі до класу заходить Ірина Володимирівна. 

— Всім ще раз добрий день, — без особливого ентузіазму починає вона. — Не хочу руйнувати вам останній тиждень перед канікулами, — нічого доброго після цієї фрази не очікує вже ніхто, — але десятий клас йде на карантин, тож вам доведеться їх підмінити в чергуванні школою. 

Хвиля незадоволення проходиться класом. Зазвичай вони ледь не билися за місця на чергування в їдальні чи у вчительській, особливо у день контрольних, проте який сенс у легальних прогулах уроків в останні дні перед канікулами, коли ви вже й так нічого не робите. 

— Я вас вже розподілила, нам треба чотири людини на їдальню, дві в учительську, решта чергуватимуть по школі та допомагатимуть вчителям, — Ірина Володимирівна розгортає свій список та починає зачитувати. 

Валік молить всіх богів про те, щоб його не поставили з новеньким. Він готовий на чергування будь-де, навіть у молодшій школі, аби тільки не з ним і з полегшенням видихає, коли чує, що його (як нагадала вчителька Костю Трембовецього) поставили на їдальню з Зоряновим, Щербаном та Лузаном. 

Але його полегшення не триває довго, бо наступним він чує своє прізвище у черзі на вчительську разом із Дашею Кубік. Приплили. Ніби прочитавши його думки Ірина Володимирівна додає, що скарги не приймаються, бо це лише на кілька днів і графіки будуть мінятися. Мда, лишилося ще пережити ці кілька днів, або хоча б день чергування разом з Дашею. Спиною Валік відчуває на собі пронизливий погляд, але змушує себе не обертатися на його володаря, а зосереджено гортати підручник. Це лише чергування. Все буде добре. 

— Також нагадую вам про поїздку, що планується на цих канікулах. Якщо хтось ще не приніс мені письмовий дозвіл від батьків, займіться цим якомога скоріше, — погрозливим, як їй здається, тоном говорить Ірина Володимирівна.

Після цього урок тягнеться невимовно довго і дзвоник звучить буквально як найпрекрасніша мелодія у світі. Ірина Володимирівна, роздавши домашнє завдання на канікули та з напускною серйозністю ще раз нагадуючи, щоб завтра всі були у формі та без запізнень, нарешті їх відпускає. Валік повертається до свого рюкзака і вже починає складати речі, коли чує знайомий голос біля вчительського столу. 

— Ірино Володимирівно, а чи можу я перевестися на чергування в їдальню чи будь куди ще? — як неочікувано.

— А що не так з учительською? 

— Все так, але просто я б краще чергувала десь в іншому місці. 

— Це через те, що я тебе разом з Валіком поставила? Що між вами двома сталося? Ви ж ніби добре спілкувалися минулого року, коли він тільки перейшов до нашої школи, — спілкувалися, поки Валік не закохався в Дашу, а Даша не почала зустрічатися з Льошею. 

— Між нами нічого не сталося, все добре.

— То що за проблема тоді почергувати разом? Дашо, послухай, туди потрібні найвідповідальніші учні, тому я і обрала вас двох. На жаль, помінятися ні з ким не вийде. 

— Я можу піти до їдальні, а замість мене поставите Зорянова, він теж дуже відповідальний. 

Розмови далі Валік не чує. Зібравши свої речі він підводиться та йде до виходу. Біля дврей він зіштовхується з Льошею, що чекає на Дашу. Той зміряє Валіка поглядом, повним зверхності, але в нього вже немає сил реагувати. Цей день його вже дуже сильно виснажив і єдиного, чого хочеться зараз — це додому. Він вже дістає свої навушники, коли чує оклик позаду себе. Ну ні, ну тільки не знову ти… 

— Куди ж ти так поспішаєш знову, що й на секунду зупинитися не можеш, коли я тебе кличу, — починає цей світлий, коли наздоганяє його. 

— Постояти побути байдужим свідком кількох вбивств, ти ж знаєш нас, непідкорених — ми так розважаємось, — отрута буквально ллється з нього, але Валік вже не може нічого з цим зробити. 

— Ну ти тільки близько не підходь, а то шкода буде речі кровʼю заплямувати, як в хімчистці потім таке пояснити? — розважається хлопець.

— Дякую за пораду, — Валік зупиняється, розвертаючись до нього обличчям. — Ще щось? 

— Так, я хотів сказати, що обдумав твою пропозицію і погоджуюсь на неї. Я тебе не здаю, а ти допомагаєш мені знайти темного, — Валік завмирає на місці, не вірячи тому, що щойно почув. 

— І чого це раптом тобі знадобилася допомога від таких як я? — здивовано питає він. 

— Побачив в цьому свої переваги, — підморгує йому світлий. — Починаємо завтра, — додає він і рушає далі по коридору. 

А Валік так і лишається стояти посеред коридору з думкою про те, як він вже ненавидить завтрашній день.