Поспішай

— Ти теж це бачиш? — тихо запитує Валік, притримуючи маску на обличчі і вдивляючись у монітор перед собою. Його пальці тремтять, ковзаючи по кнопках. Останні кілька тижнів вони практично без перерв працювали в лабораторії і виснаження дає про себе знати. — Рівень некроніуму… Він… падає.

— Це… Це працює? — голос Кості ледь чутний, але в ньому пробивається нотка надії, якої не було вже давно.

Валік кивнув, але занадто швидко, ніби сам себе переконував. Він озирається навколо, наче чекає, що ось-ось щось піде не так.

— Якщо дані вірні, ми зупинили поширення некроніуму, — він робить паузу, зосереджуючи погляд на цифрах на екрані. — Місця, які ми позначили придатними для життя, залишаються стабільними. Двісті п’ятдесят. 

Костя не одразу відповідає, намагаючись зібратися з думками. Він дивиться на екран, але його очі ніби ковзають повз цифри, не фокусуючись на них. Дані на моніторі починають миготіти і на мить Кості здається, що цифри починають рухатися хаотично, утворюючи слова. Він моргає, стискаючи скроні, і примушує себе дивитися знову. Цього разу все здається нормальним.

— Ми маємо знайти шлях їх попередити, якщо ми знайшли як зупинити цей процес, можливо знайдемо як повернути його назад. Земля може знову стати придатною для життя, Валік!

— Як ми їх попередимо? Передачі не працюють з минулого тижня. А навіть якщо ми знайдемо шлях, що тоді Кость? Що тоді? На тій планеті три з половиною мільйони людей. Як ти собі уявляєш відібрати 250 тих, хто повернеться сюди? І тоді нам доведеться сказати і про метеорит, підняти паніку. 

— Ми не можемо просто сидіти склавши руки і не сказати нікому нічого, — голос Кості зривається. 

— Добре, — здається Валік. — Давай спробуємо. 

***

На даху відчутно холодно. Вітер грає зі шматками пилу, що здіймаються навколо і кружляють, забиваючи фільтри в масках. Костя стоїть на самому краю, тримаючись однією рукою за іржавий парапет, іншою стискаючи передавач, який уже давно втратив будь-який сигнал.

Валік сидить позаду, притулившись спиною до бетонної стіни, і здається, він навіть не помічає холоду. Його погляд був спрямований угору, на те, що колись було небом. Тепер воно розривається спалахами, наче хтось запалює сірники у темряві.

— Блядство, — зі злістю викрикує Костя та жбурляє передавач вниз із даху. Все одно сенсу в ньому вже ніякого. 

Валік не відповідає. Його очі слідкують за тим, як черговий вогняний спалах на секунду освітлює усе небо. Відстань була занадто великою, щоб почути звук, але вони знали, що удар був жахливим. Вони не встигли. 

— Ми могли їх попередити, — продовжує Костя. — Могли врятувати хоч когось.

— Не могли, — нарешті відповідає Валік. — Передатчики не працювали. Ми зробили все, що могли.

Валік піднімає голову, повільно вдивляючись у погляд Кості. На мить він хоче щось сказати, але слова застрягають в горлі. Він закашлюється, в голові починає паморочитися. 

— Ти пив сьогодні стабілізатори? — занепокоєно питає Костя, підходячи до нього та сідаючи поруч. 

— Так, але в них вже немає сенсу. Вони не діють. Єдине, що нам лишається, це дочекатися поки все спрацює і рівні некроніуму почнуть падати, — відкашлявшись відповідає він. 

— Валік, для цього ще потрібно протриматися як мінімум кілька місяців, — беручи його за руку продовжує Костя. — Галюцинації вже почалися? 

— Ні, — відповідає Валік і трохи помовчавши додає: — Принаймні не такі, що б я помітив. 

Костя нічого не запитує далі. Він прекрасно знає, що Валік має на увазі і не хоче про це думати. Спалахи на небі згасають повністю, і здається, що ніч повернулася до свого звичного стану. Але тепер вона відчувається ще порожнішою, ніж раніше.