Симуляція

З самого ранку по всіх білбордах, новинах крутиться симуляція вибуху і знищення Землі. Відеоролик справив саме таке враження, як задумувалося. Черги на аналізи та отримання квитків стають просто неймовірними. Валік все таки нікому більше не сказав. Довірив таємницю, яка здатна зруйнувати все, одному лиш Кості. 

У натовпі, що зібрався, чекаючи на посадку, Костя намагається відшукати Валіка, зловити хоч останній погляд, але не може його знайти. В голові виникає порив вибігти туди, зупинити корабель, знайти Валіка, сказати йому все, що Костя відчуває. Він миттєво придушує цей порив. Валіку зараз і так важко, не вистачало ще зробити все гірше своїми недоречними зізнаннями. 

На секунду йому здається, що в натовпі мєлькає голова Даші і Костя мимоволі думає про те, чи скаже Валік їй щось про сьогоднішню ніч. З одного боку це було б чесно та справедливо, але з іншого боку ще більш чесно було б розповісти їй, що на них чекає через пів року. 

Останні пасажири підіймаються на борт і тяжкі металеві двері за ними зачиняються. Лунає зворотній відлік і Корабель відлітає. Костя думає як це — бути зараз там. Мати надію на справжнє життя. Не знати, як скоро ти все втратиш. 

Він вирішує все таки вийти з кімнати, знайти Романа з Настею, можливо навіть напитися разом з ними. Коли Костя йде по коридору він зупиняється біля банеру зі списком всіх людей, що залишилися тут. 34 людини. Негусто. Він проходиться поглядом по іменам, намагаючись вичепити знайоме, біля кожного бачить лиш знайомі діагнози — ген ATM1 позитивний. Біля кожного, крім одного. Костя застигає. 

Міхієнко Валентин Олександрович, 35 років, головний механік. 

І що це в біса означає? 

Костя спочатку поривається додому до Валіка, але потім розуміє, що той скоріш за все зараз сидітиме за монітором і спостерігатиме там, звідки відкривається найкращий вид. Кабінет механіків розташований на десяток поверхів вище харчового відділу. Із величезним екраном, що займає майже увесь кабінет. 

Він штовхає двері кабінету до останнього сподіваючись, що це якась помилка. Глюк, збій системи. І ось цей глюк сидить на своєму місці спиною до дверей. Обертається на шум, дивиться Кості просто в очі і вимучено посміхається. 

— Привіт, — видає цей глюк. Що він в біса тут робить. 

— Якого хуя ти тут робиш, — не дуже ласкаво випльовує Костя. 

— Такого, що й ти, — з посмішкою відповідає йому Валік. 

— Блять, навіть не вздумай казати, що ти лишився тут через мене, — пробує пожартувати Костя, але сльози починають застилати йому очі. 

— Кость, я зрозумів, що я не зможу, — тяжко зітхає Валік. — Не зможу нікому сказати, відібрати в них цю надію. Але і прикидатися увесь цей час, брехати Даші, брехати всім — я не зможу. Ти навіть не уявляєш, як боляче мені було кидати тебе.  Бачити тебе кожного дня на роботі і розуміти, що ніколи не зможу бути з тобою разом. Впевнювати себе, що зможу побудувати там нову родину і забути тебе. Це було просто нестерпно.

— Що ти їй сказав? — тихо питає Костя. 

— Даші? Що не можу покинути тебе, — ще ширше посміхається Валік. 

— А вона що відповіла? — сльози починають котитися обличчям Кості, але він цього навіть не помічає.

— Що я зовсім єбанувся.

— Не можу не погодитися, — пробує посміхнутися Костя та підходить ближче, підіймаючи Валіка на ноги та стискаючи у своїх обіймах. — Валік, хіба ти не розумієш, це все одно був хоч якийсь шанс, ви б могли придумати рішення вже на тій планеті. Там ви б могли щось вигадати, знайти іншу планету. Побудувати величезну космічну станцію і жити на ній. Та зробити хоч щось, — не витримує Костя. 

Валік міцно обіймає його і притискає до себе. 

— Ти знаєш, що шансу немає там. Я не спав всю ніч, прокручував у голові можливі варіанти, з 5 ранку сидів моделював їх у програмі. Шансу немає, Кость. Ні там, ні тут. Тут принаймні мені не треба буде ні перед ким вдавати щасливе та безтурботне життя із прекрасним майбутнім. І яка б болісна і жахлива не була тут смерть, я хочу провести останні дні з тобою.