Останній безпечний поверх

Дощ невпинно барабанить по склу. Надворі така товща води, що в ній певно можна захлинутись, якщо зараз вийти. Хоча, вихід за межі їхнього блоку означатиме смерть в будь-якому випадку — від некроніуму, не від води. Ніхто з них ніколи не покидав будівлю Скайворду. 

Костя байдуже дивиться на краплі, що стрімко стікають вниз. Скляні екрани відключені за відсутністю необхідності — який дурень ризикне тут в них дивитися. Якщо примружити очі, то можна розгледіти, як у вікнах блоку навпроти миготять купа яскравих рекламних банерів. Хоч звідси і не читається напис, Костя і так знає його надто добре — він був одним із тих, хто допомагав його розробляти. 

“Астеріон — наш останній шанс” байдуже сповіщає неонова вивіска. По коридору позаду нього лунають кроки. Костя навіть не обертається — тільки одну людину він може зустріти тут.  

— Що, тяжкий день? — цікавиться він. 

Коридор знаходиться в давно закинутий частині будівлі — це останній найближчий до землі з відносно безпечних блоків. Колись на цьому рівні була школа, але зараз всі вже евакуйовані. Костя часто приходить сюди, коли почувається паршиво і хоче побути на самоті. Єдине місце в усьому Скайворді, де можна побути наодинці, не рахуючи власних апартаментів. Ну, майже наодинці. 

Валік не відповідає і озирнувшись Костя бачить, що він навіть не дивиться в його сторону — його розфокусований погляд спрямований кудись за вікно, навряд чи помічаючи хоч щось перед собою. Сьогодні вночі механіки засікли астероїд з траєкторію дуже ризиковано наближеною до Землі. Що ж, судячи з виразу обличчя Валіка, прогони симуляції вийшли все ж невтішними. 

— Присядь, — пропонує Костя, посунувшись трохи в сторону. 

Замість стільців в них слугує напів розвалена парта, яку вони колись витягли з класу. Не найзручніший варіант, але вже що є. 

Валік здається тільки зараз помічає, що тут не один та повертається в сторону Кості — коротко киває та сідає поруч. 

— І скільки нам залишилося? — спокійно питає Костя. 

Він не бачив супутникові дані, але за таких розмірів і швидкості він дістанеться Землі роки через 8-10 місяців, не більше. Проте це не важливо, некроніум все одно вб’є його і всіх хто залишиться тут набагато швидше. 

Валік нарешті реагує, зміряє його на секунду пронизливим поглядом. Під очими синці — він напевно не спав усю ніч, з тих пір, як вони дізналися. Костя навіть трохи співчуває Валіку. Тепер його робота в відділі вирощування продуктів не така стресова, із неочікуваностей там — переплутати ген кабачка з морквою і виростити гібрида. 

Погляд очі в очі змушує спливти на поверхню небажані спогади.  Колись ці очі були йому рідніші за власні. Він знав кожен їхній відтінок, кожну прожилку, міг за секундний погляд зрозуміти настрій їх господаря. Але все давно змінилося. 

Валік відвертається першим. Шариться по карманах і тихо лається, коли не знаходить того, що шукав. Звідси до їхнього офісу більше шестидесяти поверхів, повертатися назад за забутими жуйками не сказать, що кайф, дуже хочеться.  

— Хочеш? — Костя протягує руку з напів повною пачкою. Валік на секунду застигає, ніби намагаючись зрозуміти суть пропозиції, але все ж таки простягає руку та бере одразу кілька жуйок. 

Жуйки з нікотином давно стали альтернативою палінню. В їхніх умовах вони просто не можуть дозволити собі витрачати ресурси на виробництво цигарок та на додаткову фільтрацію повітря потім. Та зараз навіть ці нещасні жуйки стало практично нереально дістати — виробництво і їх довелося згорнути. Все, що лишилося у Кості — запаси з часів роботи механіком. 

Напруга Валіка відчувається буквально фізично, ніби якимись невидимими хвилями розноситься приміщенням та проникає в Костю теж. Можливо в них немає і тих нещасних 4 місяців, доки некроніум пройде в усі блоки. Справи тоді дійсно паршиві. 

Хоча чому Валік так переживає?  Він звалює звідси, це Костя лишається. У Валіка попереду ціле життя з його дівчиною, на новій планеті він точно отримає не гіршу посаду, вони одружаться, заведуть парочку дітей. Там це буде можливо і безпечно. Там не буде ризику отримати дитину з невиліковними природженими вадами через побічну дію захисних препаратів, що вони приймають. 

Врешті решт, заради цього Костя і покинув Валіка. Дати йому шанс на щасливе життя, якого він більш ніж заслуговує. 

Валік скляним поглядом дивиться за скло перед собою, знову не помічаючи нічого і механічно жує жуйку. Костя розуміє, що у такого стані краще облишити цей допит, відповідей він очевидно не отримає. Він піднімається та йде в сторону сходів. 

— Дякую, — звучить позаду приглушений голос Валіка, — за жуйку, — Якби Костя не знав його так добре, то сказав би, що він зараз стримує сльози. 

Костя змушує себе йти далі і не озиратися. 

***

В харчовому відділі роботи в нього лишається небагато. Всі необхідні насіння і прилади було вже спаковано та доставлено до вантажного відсіку корабля, тож більша частина залів пустує. Він проходить до залу з полем, де вирощуються харчі для тих небагатьох щасливчиків, які не знайшли собі місця в проєкті Астеріон. 

За комп’ютером сидить Настя, посміхається, коли бачить його. 

— Останні звіти я відправила. Роботи на сьогодні більше немає, можна йти додому. 

Костя вдячний Насті. Коли він тільки перевівся з механіків проєкту Астеріон до харчового відділу, на нього дивилися як на людину, що втратила здоровий глузд. Настя була єдиною, хто не надокучав питаннями та повчаннями, як краще зробити. Напевно саме через це Костя зміг їй відкритися. 

Тоді він дізнався про те, що Настя теж має позитивний результат, як і її чоловік Роман. Але вони здається просто щасливі бути разом, не важливо де і не важливо скільки. Тож можливість скористатися заморозкою вони навіть не розглядали. 

Багато хто ставиться скептично до всієї ідеї з кріогенним заморожуванням, але людству потрібна надія. І поки її роль не міг виконати проєкт Астеріон, цим займалися Кріоволт. 

Працювало все приблизно так: ти підписуєш контракт у якому погоджуєшся на те, що коли рівні концентрації некроніуму на поверсі твого житлового блоку стануть несумісними із існуванням людського організму, тебе помісять у спеціальну капсулу, в якій тебе заморозять до того часу, поки не придумають, що з цим робити. У всього цього дивовижного плану є лише один мінус — ніяких гарантій з приводу того коли тебе розморозять і чи розморозять взагалі ніхто тобі не дає. 

Плюс мінус сотню років тому людство було близьке до винайдення правильної технології розморозки, але потім сталася аварія, що спричинила неконтрольований викид некроніуму — речовини, здатної вбити все живе на цій планеті. На довгі роки питання розвитку усіх наукових галузей зупинилося — людство хвилювало лише виживання. Коли було побудовано перший блок Скайворду, в живих лишилося близько двадцяти тисяч людей. 

Тоді аби хоч якось спробувати зберегти людський вид Кріоволт наполегливо пропонували свої послуги усім, незважаючи на відсутність будь яких гарантій. Зараз така опція пропонується усім “позитивним”: тебе заморожують і відправляють разом з усіма на Астеріон. Там на раз-два придумують, як нейтралізувати дію гену, що унеможливлює твоє виживання в умовах нової планети, а також як тебе розморозити, не перетворивши твій мозок в шмат желе в процесі. 

Костя не те щоб не вірить у медицину і науковий прогрес, але між померти через невідомо скільки років у капсулі з рідким азотом і померти через 4 місяці тут, він обрав другий варіант. 

— Агов, чого застиг? Додому збираєшся? 

— Так, вибач, спав погано, весь день підвисаю. 

— Розумію, завтра складний день для всіх нас. Але ми зробили все, що мали, тож зараз час йти додому Кость, — Настя підходить ближче і кладе руку йому на плече. — Якби я була тобою, я б гарненько напилася сьогодні. 

Костя криво всміхається. Настю вдома чекає Роман. Як би паршиво їм не було, як би вони не сумнівалися у прийнятому рішенні, вони хоча б є одне в одного. А єдину людину, що ще була дорогою для Кості він завтра втратить. Він не уявляє скільки йому необхідно випити, аби викинути це все з голови. 

— Якщо хочеш приходь до нас з Ромкою сьогодні, поговоримо, пограємо у щось, — погляд у Насті дуже співчутливий, напевно він виглядає так само паршиво, як і почувається. 

— Дякую за пропозицію, — Костя спробував вичавити з себе хоч щось схоже на нормальну усмішку, — але я сьогодні краще лишуся сам. Не хвилюйтеся за мене, зустрінемося завтра, добре? 

— Добре, — зітхає Настя. — Але якщо раптом передумаєш, ми завжди тебе чекаємо. 

— Я знаю. І я справді вдячний вам за це, — щиро промовив Костя та нарешті почав збиратися. 

Йому не властиво сумніватися у прийнятих рішеннях, але тривога не відпускала його сьогодні увесь день. Ще б пак, коли втрачаєш свій останній шанс на порятунок, не важливо планував ти ним скористатися чи ні, холоднокровним тяжко залишатися. 

Костя підіймався до своїх апартаментів сподіваючись, що він не впоров дурницю підписуючи відмову Кріоволту.