…I gave you my heart

Сніжинки кружляли в хитромудрому танці, піддаюсь ритму холодного, морозного вітру. З великого вікна на все це дивилась струнка чоловіча фігура. Довгі пальці обхоплювали фарфорову філіжанку, з якої парував ароматний ромашковий чай.

Вільям Моріарті посміхнувся думці про саме цей чай. Йому пригадалося, як один його напарник, наділений прекрасними чорними косами, повний радощів увірвався до їх спальні з букетом ромашок у руках, куплених на базарчику біля їх дому. Тоді Вільям, тяжко зітнувши, щось говорив про дурне марнотратство, на що отримав незадоволену відповідь, що це зовсім не подарунок, і зовсім не для нього, і взагалі з ромашок найкращий чай. Тим більше взимку. І він був правий.

Гаряча рідина приємно обпікала горло, від чого кримінальний консультант втомлено прикрив очі. Будинок стояв в повній тиші, яку ледь-ледь порушував тріск дров у каміні. Моріарті тихо зітхнув, відчуваючи як груди м’яко обіймало почуття спокою. Перші декілька місяців їх «втечі» були найскладнішими. Якщо для фізичного відновлення після їх падіння Вільяму знадобилося не так багато часу, то ситуація з моральним станом була дзеркально іншою. Досі він інколи прокидається від кошмарів, в яких бачить осудливий, повний ненависті погляд братів. Досі він занадто чітко відчуває на своїх плечах тягар провини.

– Ані ти, ані я не маємо приводу для відчуття провини.

Згадав Вільям, як гарячим подихом від шепоту йому обпікало шию, поки Шерлок притискав до своїх грудей тремтяче тіло. Його пальці прогулювались про блідій спині, а губи покривали кожен дюйм, вологої від поту шкіри, до якого лише могли дотягнутися.

– Хіба… ти не сумуєш? Чи можливо тобі не хочеться повернутися до сім’ї?

– Ліаме, якщо це ціна твого життя – ніколи.

А потім вже губи Моріарті тягнулися до Холмса. Щоразу Ліам шукав підтримки в ньому, щоразу заривався в обійми свого друга і щоразу здавалося був готовий розчинитися у ньому.

Шерлок, загалом, був чимось таким, що важко збагнути. Він був єдиним, до кого Вільям Моріарті мав беззаперечну довіру. Ліам шалено любив своїх братів, але то й була причина, через яку йому доводилося розповідати значно менше ніж хотілося. Передати їм власну невпевненість у собі та страх перед майбутнім було недопустимо. Він – приклад, він їх опора. І він не міг їх підвести. Тож він просто відмовчувався, ділячись напускною впевненістю.

Він сподівався, що теж саме пройде і з Шерлоком також, коли тугу за домівкою та провина після «втечі» ставало занадто тяжко перебороти. Але в ті моменти, здавалося, Ліам забувся з ким має справу.

– Я не хочу, щоб ти ховався від мене, Ліаме. Від кого завгодно, але не від мене, прошу. Єдине чого я бажаю – довіра. Всього-то. Ти не той з ким я хочу гратися в дурні дедуктивні ігри, знаходячи відповіді із нічого. Більше ні.

І Вільям пообіцяв. Лише правда. Лише щирість. І стримав обіцянку, адже розумів, що брехати Шерлоку – найнижча й найбридкіша річ, яку він міг лише зробити.

Також Вільяму досі іноді здавалося, що він ось-ось прокинеться, і все що його оточує просто зникне. Їх не великий будинок, їх стосунки, вся їх історія та і сам Шерлок. Наскільки би розум Вільяма Моріарті не був геніальним та блискавичним, але єдине що йому було непідвласне – Шерлок. Скільки б не старався, він не міг пояснити своїх почуттів та свого непереборного тяжіння до цього, наскільки геніального, настільки ж і дурного, детектива, що врятував його життя.

А ще Вільям не міг пояснити, чому заплатив в Різдво потрійну суму господарям будинку, щоб ті притягли кляте дерево в їх вітальню та прикрасили його, оскільки сама парочка детективів не могла того зробити.

Сталеве здоров’я Моріарті вирішило підвести свого господаря саме напередодні Різдва. Настільки, що Шерлок мав шукати лікаря посеред ночі, щоб допомогти своєму напарнику збити жар. Це відбулося близько тижня назад, але Холмсу це не заважає тримати Ліама ледь не прикованим до ліжка, поки на вулиці морозно. Детектив навіть вирішив не прикрашати дім, щоб не турбувати спокій хворого, але от сам «хворий» вирішив порушити плани свого дорогого друга.

Згадуючи про сім’ю, Шерлок завжди говорив про Різдво і тому Вільяму не потрібно було мати свій неймовірний інтелект, щоб зрозуміти яке у його напарника улюблене свято. Саме через це Моріарті не пробачив би собі, якби увесь цей день провів у ліжку.

І тому роблячи черговий ковток чаю, він ховав хитру посмішку за філіжанкою, тільки-но почувши шум біля дверей, який сповіщав про повернення його сусіда з чергової справи.

Мовчання. Потім крок. Один. Другий. Усього п’ять. І ось остався останній, який здавався ледь не прірвою між ними.

– Нічого не хочеш сказати, Ліаме?

– Ох, дідько, – в той момент, коли Вільям хотів обернутися, Шерлок запустив свої крижані після морозу пальці під легку льняну сорочку, торкаючись теплої шкіри. – Здавалось мені, що ще цього ранку ти піклувався моїм здоров’ям, то невже зараз вирішив обдарувати мене обмороженням? – Промовив блондин, повернувшись обличчям до Холмса, при цьому все ж не відстороняючись від прохолодних рук.

– Піклувався. І, як я пам’ятаю, просив тебе про теж саме. Але ти вирішив наплювати на все це. – Темні брови хмурились, але в синіх очах не було і каплі невдоволення.

– Мій найдорожчий, – Ліам посміхаючись, провів кінчиками пальців по лінії його підборіддям та вилиць, – мій гаряче коханий детективе, хіба я посмів би?

– А хіба ні?

– Тобто, на Вашу думку, людина, яка декілька місяців назад ледь вщент не спалила Лондон, не може зробити невеличкий сюрприз коханому, не виходячи з будинку?

Шерлок промовчав. Просто вдивлявся в обличчя Моріарті, ніби намагаючись знайти відповіді на якісь незадані ним питання, поки сам Ліам ледь не млів у його руках.

Ще один феномен, який було неможливо пояснити. Вільяма Моріарті мало що може вивести з рівноваги. Він бачив багато жахіть, він сам робив багато жахливих речей, і здавалось його крижане нутру неможливо було розтопити. Але варто було Вільяму наткнутися на цей м’який, повний теплоти погляд, як долоні ставали вологими, а подих завмирав.

– Дякую, Ліаме. – Шерлок ледь торкаючись, потерся кінчиком свого носу об ніс Вільяма. – Я сам ледь не вліз в бійку, щоб вибити з собою шматок твого улюбленого тушкованого м’яса та трохи вина в сусідньому шинку.

– Я й не знав, що ти прихильник романтики, Шерлі.

– Ще й який.

Навіть якщо Ліам думав ще щось сказати, він би не встиг. Тай вже і не хотів. Губи Шерлока були м’якими, але все ще прохолодними, від чого шкірою пройшовся мороз. До цього всього приєдналися тонкі пальці Холмса, які кінчиками виводили якісь хитромудрі візерунки на спині блондина. Ком в районі шлунку ставав все тугішим, коліна здавалися ватними, а пальці не могли вгамуватися від тремтіння. Поцілунки з Шерлоком завжди були такими. Шаленими. П’янкими. Немов вперше.

– Я такий вдячний тобі, – прошепотів Холмс, відірвавшись від Ліама. Потім губи детектива торкнулися куточку його губ, після щоки. Один раз. І ще один. А потім мочки вуха і за вухом. – Не думаю, що без тебе моє життя мало би сенс.

– Не думаю, що мав би змогу жити без тебе. – Вторив його словам Ліам. – Да й хіба це можна було б назвати «життям»?

Вільяма нудило від думки про відсутність Шерлока в його житті. Або від того, що все могло скластися інакше, і Холмс з самого початку бачив би у ньому лише кривавого злочинця.

– Не думай про таке, – ніби читаючи думки коханого, промовив Шерлі. – Не в свято. Не в той момент, коли це Різдво найкраще в моєму житті.

Ліам посміхнувся. Десь в грудях приємно віддало теплом, а серце стискалося від якогось приємного почуття, до якого вже був би час звикнути.

– Тоді щасливого Різдва, Шерлі, – прошепотів Ліам, перед тим як знову припасти до вже теплих вуст.