Частина п’ята

    Було страшно. Вона не знала що робити.

    Синій проти червоного. Світло проти темряви. Скайвокер проти Сідіуса. Танок Смерті — її внутрішній стан.

    Бій був не на рівних… І на жаль перевага була в сита. Але джедай не здавався. Поранений, знесилений, але продовжував битися…

    Синій, червоний, іскри. Синій, червоний, іскри. Полум’яний блакитний і крижаний жовтий. Синій, червоний, іскри.

    Асоки ніби не було. Вона неначе спостерігала це збоку, немов сторонній глядач. Тано не могла ані втрутитися, ані піти. Вона мусила спостерігати за боротьбою.

    Синій, червоний, іскри.

    Сідіус безжально вів бій. Атаки летіли немов град на супротивника. Немов тоді, у пастці з дроїдами…

    Анакін відбивався. Йому не вистачало сил і маневреності, але він продовжував. Так, ніби тоді, відбиваючись від них…

    Це була вона. Дві частини її свідомості танцювали шалений танець Смерті. Дарт Веррадер і Асока Тано. Мечі стикалися, створюючи іскри та неприємне дзижчання.

— Я тебе переможу!

— Та чи надовго ти мене подолаєш?

    Контратака і знову іскри та дзижчання.

— Тебе більше не існує!

— Тоді з ким ти б’єшся?

    Надзвичайно близьке до поразки світло, але ще не втрачено все. Тіні минулого, що зникли з блакиттю небес, постають феніксами з попелу. Їхні голоси, тихі, мов шелест листя, шепочуть, набираючи сили та гучності:

— Тобі вирішувати, кому допомогти: тій, кого ніби нема в живих чи тій, яка й досі жива…

— Але хто — жива? — промовляє тогрута, заворожено дивлячись на двобій.

    Світло і темрява. Добро і зло. Минуле і Сьогодення б’ються за Майбутнє.

— Перетвори страх на гнів і ненависть та знищ їх!

— Ти ще не втрачена, Шпилько. Тебе ще можна врятувати…

— Я не маю порятунку, майстре, — промовила тогрута. Вона взяла мечі до рук. Перше активоване лезо було червоне.

    Веррадер збила з ніг Асоку і приготувалася проштрикнути її мечем.

— … Але я маю каяття, — промовила вона. Друге лезо виявилося блакитним.

    Тано вбила Веррадер.

— І я виправлю свою помилку.

– – –

    Веррадер злісно просичала. Пошуки нічого не дали, але присутність Кенобі на Набу не зникала. Невже вона повинна вдатися до катувань Амідали, щоб дізнатися де цей бісів Кенобі?!

    Леді-сит, гнівно тупаючи, ходила взад і вперед по кімнаті, яку так люб’язно їй надали на час перебування тут. Простора, зі світлими стінами та великими вікнами, через які відкривався чарівний краєвид.

— Йому би тут сподобалося, — пробуркотіла вона, ставши перед вікном.

    Біло-молочні занавіски ворушив приємний вітерець. Чарівні, смарагдово-зелені сади та насичено-блакитне небо змушували радіти очі, що звикли до біло-чорного монохрому. Межи дерев та клумб вигадливою павутиною стелилися доріжки, майстерно викладені бруківкою. Хоч і була денна та приємна пора, але відпочиваючих було мало: лише кілька жінок у світлобарвних сукнях сиділи на осліні. Більшість нині була зайнята: хто в цей час працював, а хто зараз був заклопотаний приїздом Правої руки Імператора.

    Серед зелені та доріжок, межи розлогих дерев, у тіні тогрута помітила дивну постать. Ніби поблякла на тлі оточення.

    Невідомий зробив крок з тіні, але повністю не вийшов на сонце. Він підняв очі й подовився на тогруту.

    Веррадер стиснула кулаки та заскреготіла зубами. П’ять років. П’ять років неначе у сні.

— Я вбила тебе! — модуль не міг передати її емоцій. Суміш розпачу, гніву, болю і каяття. З очей покотилися сльози.

    Постать не зрушила з місця. Він продовжував дивитися на неї. Небесна блакить, яку добряче розвели водою.