Частина друга

    Імперія. Велика і могутня. Величні будівлі, могутні армія та флот. Імператор Палпатін править мудро та справедливо своєю залізною рукою… 

    Асока була цією залізною рукою. 

    Дарт Веррадер — її нове ім’я. Темна і загадкова маріонетка Сідіуса, що завжди тінню блукає серед військових та вбиває невгодних своєму господарю. Ніхто не знав звідки вона з’явилася, і хто вона взагалі. Знали лиш одне — з нею краще не зв’язуватися. 

    П’ятий рік поспіль Імператор наводив нові, свої порядки на території колишньої, павшої Республіки. П’ятий рік поспіль вселяла страх і повагу Дарт Веррадер. П’ятий рік поспіль Асока Тано вважалася мертвою. 

— Я бачу, тебе щось турбує, моя ученице, — звернувся Сідіус до тогрути в темних обладунках. Імператор, як завжди, возсідав на своєму чорному троні, височіючи над всіма присутніми. Його бурштиново-жовті очі пильно вдивлялися у постать, що схилилася перед ним.

— Так, майстре, — тихо відповіла вона. Модульований голос різав слух, але вона звикла.

— І що ж тебе турбує? — фальшиво спитав лорд ситхів. Сідіуса ніколи не цікавили проблеми та почуття інших.

— Ці сни, мілорде… Вони… Переслідують мене…— промовила Веррадер. — А також… Видіння… 

    “Не називай його імені” — пролунав голос Асоки в її голові.

— Зрадник, що командував 501-м легіоном… — продовжила вона. — Він і досі заважає мені…

    “Заважає чинити зло” — продовжила Тано. 

— Це дуже прикро, — награно, вдавано співчутливо почав ситх, — що тебе турбують ці кошмари. Я майже на сто відсотків впевнений, що це підступи джедаїв-утікачів. Та повір мені, дитя моє…

    “Досить фальші! Скажи як є!” — майже прокричала Асока.

— … Їм не вдасться зламати тебе. Ти хоробра і відважна. Я впевнений, ти здолаєш їх усіх…

    “Уб’єш як і його?” 

— … Перетвори свої слабкості на свої сильні сторони. Перетвори страх на гнів і ненависть та знищ їх!

    “Тих, хто і досі вірить, що Асока Тано — їх друг?”

— Так, майстре, — відповіла Дарт Веррадер.

— Вільна, — прогримів Сідіус. Ніби й не було того солодко-нудотної приязні й турботи про свою “ученицю”.

    Сит вийшла із зали, ніби й не заходила до неї. Незважаючи на слова Імператора, важкий тягар не впав з плечей тогрути. 

    Боротьба Дарт Веррадер із Асокою Тано продовжувалася. 

    “Коли ти вже замовкнеш?!” 

    “Коли ти підеш!”

    “Я тут головна! А ти — помилка минулого!”

    “Допоки є це тіло, доти і буду тут я”

    Під маскою з’явилася гримаса гніву.

    “Я позбудуся тебе, Тано, будь-якою ціною!”

    Очі на мить стали блакитні.

    “Спробуй — тоді ти вб’єш себе!”

    “Ти слабка, ти завжди була такою! Якби не Анакін, то ти б вже давно сконала під час Війн Клонів!”

    “А хіба ти —- сильна? Вбиваєш слабких і беззахисних, загнаних і доведених до відчаю своїми посіпаками!”

    “А ти краща? Наражала свого вчителя на небезпеку, провалювала місії…”

    “Я не кажу, що я краща. Всі ми робили помилки, та принаймні я не була маріонеткою в руках майстра Скайвокера!”

    “Пф! Це ти так думаєш…”

— Благаю! Помилуйте! — задихався черговий офіцер, який мав необережність трапити на очі Дарт Веррадер у цю мить. 

    Зо мить голоси в голові замовкли й тогрута розімкнула пальці. Чоловік впав додолу й поплазував геть. Сит поглянула йому навздогін. 

    “Сподіваюся, це востаннє ти когось намагалася вбити” — промовила Асока.

    “І не сподівайся!” — сміючись промовила Веррадер.

    Темна постать попрямувала до колишнього Храму джедаїв. 

    Велична будівля, що роками служила домівкою та прихистком для служителів Світла, нині перетворилася на цитадель Зла, або іншими словами — Інквізиторій. Місце, де спійманих джедаїв піддавали тортурам, намагаючись зламати й перетворити на інквізиторів; місце де змалку виховували майбутніх темних слуг Сідіуса; місце, де сумління гризло її найбільше…

    Високі охоронці в чорній броні шанобливо вклонилися перед ситкою. Вона підняла руку на знак привітання і попрямувала далі.

    На шляху вона перестрілася з Гранд інквізитором. 

— Вітаю вас, Леді Веррадер, — привітався він, шанобливо вклонившись.

— Ваші пси знову впустили Кенобі! — гаркнула вона у відповідь.

— Повірте, моя Леді, ми все виправимо… — почав інквізитор, але тогрута його перебила:

— Я це чую вже вдесяте! Що я маю доповідати Імператору?! Що наш величний Інквізиторій знову провалив завдання? Що знову піддані Їх Величності дали можливість утекти джедаю? Знайте, що Кенобі небезпечний злочинець і ворог Імперії! Він ні перед чим не зупиниться, щоби зашкодити нашій державі!

— Запевняю вас, міледі, що ми його спіймаємо…— примирливо промовив чоловік.

— Ви! — леді-сит тицьнула пальцем в інквізитора. — І наступного разу особисто ви будете ганятися за ним!

    Не прощаючись, пані в чорному обминула Гранд інквізитора й попрямувала далі по коридору. 

    Вона зайшла до великої круглої кімнати, стіни якої були обвішані тисячами фото. Колишня зала Ради джедаїв стала едаким центром відділу з розшуку злочинців, котрими нині вважалися джедаї. У центрі приміщення сиділо кілька аналітиків за комп’ютерною панеллю. Побачивши Дарт Веррадер, вони шанобливо вклонилися та вийшли, зачинивши за собою двері. Ніхто не бажав поповнити список вбитих ситкою.

    Ставши у центрі кімнати, межи панелей та столів, Асока обвела поглядом кімнату. Тисячі облич: майстри, лицарі, падавани… Більшість загинула того проклятого дня… І часто, від її руки… 

    Вона підійшла до стіни. Майстер Йода, майстер Шаак Ті, майстер Пло-Кун… Асока знайшла шукане обличчя. Серце її стиснулося. 

    “Анакін Скайвокер. Лицар-джедай. Генерал 501-го легіону” — голосив напис під фото. З лівого нижнього кутка світлини до верхнього правого простягався великий червоний напис “ЛІКВІДОВАНО”. Асока не пам’ятала, коли було зроблено цю світлину… Здається, це було до їх місії на Елегі ІІ… Чи це сталося після бою на Венксені? Його фотографували здається на паспорт чи щось таке…

    Вона торкнулася фото. Ці очі… Вони дивилися на неї…

    Ніби чиясь примарна долоня торкнулася її плеча. 

    Асока заплакала.