20 арка. Режим вовчого лицаря. Фінальна битва. Кінець історії мандрівника безодні.

1. Після цього крику мечник кинувся на Мануса як озлоблений звір, здійснюючи нелюдські рухи. Арторіас більше не відчуває болю, але може контролювати свій розум, хоч і не гарантує осмислення дій, які робить. Мечник провів кілька успішних атак, поранивши головну руку монстра та відрубавши пару його рогів. І як тільки лицар спробував знищити палицю монстра, Манус знову вдарив нею по землі, але цього разу була лише хвиля темної енергії, що відкинула спритного мечника убік, а прямо з верху ущелини, ніби дощем почали падати снаряди з безодні, деякі з них зачепили, Арторіаса. Але його це не зупиняло, і він ніби з новими силами знову кинувся на Мануса. Ресурси вже були на межі, але мечникові був потрібен цей завершальний удар. І він провів його, але, на жаль, уже без режиму вовчого лицаря, завдаючи лише невеликих пошкоджень Манусу та його палиці. Схопивши мечника своєю величезною рукою, монстр підкинув його та вбив у землю своєю зброєю. Якби не броня із безодні, Арторіас одразу б помер. Але він ще міг дихати, хоч і насилу. Взявши мечника у свою лапу, Манус начарував нові сфери темряви, які відрізнялися від звичайних своїм болле світлим відтінком. Останнє, що встиг зробити Арторіас, це накрити Сифа залишками свого щита, щоб захистити його від впливу прірви. Після чого стався вибух і тіло Арторіаса разом із Сифом було відкинуто до початку ущелини.

Через деякий час тіло Арторіаса встало і взявши Сіфа на руки, він побрів до виходу з міста. Ішов він так кілька днів, тримаючи на руках уже мертве тіло Сифа, який помер від поранень і надлишку безодні, яка відкинула такий організм і не лікувала його. Хоч мечник і намагався поговорити зі своїм друом, але у відповідь не чув відповіді.

А. Сифе, я розумію, що ти втомився і не можеш зараз говорити, відпочинь трохи, я обов’язково донесу тебе до нашого королівства. Нас вилікують і ми зможемо відкрити цьому світу таємницю про Олачіль. Ти лишень потерпи.

Весь цей час за ними спостерігав чорний дракон Каламіт, який розуміє, що те, що зараз несло тіло Сифа, вже не може зватись колишнім Арторіасом. А мітка, яка була залишена ним, була поглинута силою Мануса і тепер нічого з себе не являла, крім шраму на шиї мечника.

Так, Арторіас зміг дійти того самого амфітеатру, де він вперше зустрів породження безодні. Посередині амфітеатру він залишив послання: “Якщо ви зараз читаєте це, то значить, що я одержимий. Прошу вас щоб не було, тримайтеся від мене подалі… скоро мене поглине темрява… поглинуть вони… Сильні люди нового покоління прошу вас … поширення безодні треба зупинити. Зрозумівши, що його дорогий друг Сиф вже мертвий, лицар остаточно збожеволів і впав у стан режиму вовчого лицаря під впливом безодні, щоб до кінця своїх днів оберігати його тіло і випробувати того, хто зможе подолати прірву.

Через кілька років розвідувальний загін знайшов лицаря Арторіаса та його напарника. Тільки від колишнього Арторіаса залишився лише зовнішній вигляд, душею – це вже не він. Він атакував усіх, хто насмілювався наближатися до таємниць, що приховував за собою “театр безодні”. Дізнавшись про те, що сталося з Арторіасом, Сіаран не витримала і залишила свою посаду лицаря і не витримавши такої втрати пішла з цього світу поряд зі своїм коханим, який після повного поглинання прірвою залишив цей світ, стоячи з мечем у руці. Щоб одного дня їм міг заволодіти справжній лицар, який зможе підкорити саму безодню.