5 арка. Ліс темного коріння. Незнайомець.

Пройшовши сад, Арторіас зі своїм другом почали пробиратися через густі дерева і кущі, що відокремлювали їх від другого пункту призначення – ліс темного коріння.

Добрі поселенці Олачіля любили природу і все що з нею було пов’язано, тому зв’язавшись із сусіднім королівством, що було в добрих відносинах із селом, їм надали кілька груп роботників-ентів, які виходили доглядати дерева, кущі та інші рослини, що доповнювали ліс своєю красою. . Для цього вони завжди носили з собою щось на кшталт ножиць, але в набагато більших розмірах і не так витончено зроблених як при палацах. Також деякі деревоподібні істоти носили вила, хоч і рідко ними користувалися. А щоб відлякувати злодіїв і бандитів, встановлювали три метрові статуї з каменю, що були озброєні кам’яним щитом і мечем, щоб точно відлякати непроханих гостей, які посягнуть не лише на магічні заклинання та багатство поселення, а й на чарівну красу лісу, флору якого можна було не продати за добрі гроші.

Але пройшовши через дорогу, що відділяла садок від лісу, Арторіас не побачив ні доброзичливих ентів, ні статуї, що спокійно стояли. Перед ними ж відкрилася повна пустка, що доповнювалася красивими деревами та іншими рослинами, наче хтось нещодавно їх стриг, підрівнював…

Раптом Сиф почув звук із-під землі і тихо натякнув своєму господареві, що не так все просто як здається.

Відстрибнувши убік, мечник приготував свій меч, щоб захиститися від істоти, що вилізла як корінь із землі.

– Так і знав, що під землею хтось є, не дарма я дізнався про це місце пару цікавих штуковин, – гордо подумав Арторіас, але був перерваний шумами вил і гострих ножиць. Адже з-під землі вискочило вже як п’ять ентів, що були вороже налаштовані до самозванця, який наважився ступити на землі цього прекрасного лісу. Чотири з них мали старенькі вили, що вже трохи заржавіли, а у п’ятого величезні подібні на ножниці інструменти.

Наказавши Сифу відвернути на себе увагу ента з ножицями, Арторіас дістав свій меч із піхв і приготувався до ривка, після чого кинувся до групи ворогів. Так як енти були за своєю природою не дуже поворотні і моторні, то мечник з легкістю зміг за допомогою меча перестрибнути до них за спину і зрізати голови з плечей цих перукарів лісу. Тим часом, Сиф також розібрався зі своїм супротивником, бо за спритністю майже не поступався своєму господареві в його звичайній формі. Але розслаблятися не можна було, адже з-за товстого дерева з’явився величезний кам’яний лицар, висотою майже три метри і з величезною кам’яною булавою. Побачивши ворога, статуя, що ожила, попрямувала прямо до Арторіаса і без жодного зволікання замахнувся своєю руйнівною зброєю і вдарив по місці, де стояв лицар. Вчасно ухилившись (удар хоч і був руйнівної могутності, але заступник голови був досить повільним, що дозволило Арторіасу вчасно прийняти рішення), мечник спритно зайшов за спину супернику і коли він уже замахнувся мечем, то відчув, що сама земля під ним тремтить, тому відступив на кілька метрів. від велетня, наказавши вовку зробити те саме. І одразу ж після цього ґрунт на якому кілька секунд тому стояв Арторіас струсонув та й полетів у повітря разом з усім, що в ньому знаходилося.

– Значить ось яку зброю ви використовуєте, булава настільки потужна, що може залишити в землі міні-кратер, а цей кам’яний вартовий має стільки сили, що він може підняти саму землю в повітря. Неймовірно!, – подумав про себе мечник, уже придкуючи нові записи в свій особистий щоденник з його подорожей.

Після кількох хвилин уворотів, Арторіас не знайшов ніякого слабкого місця в броні варти, окрім горизонтальної дірки для очей, яка була зроблена незрозуміло навіщо для неживої істоти. Тому поки Сиф відбивався від нових ентів що прибули на звук струсу землі, Арторіас за допомогою ослабленої версії навички меча, зміг вислизнути на вигляд кам’яного гіганта і завдати критичного удару, який звалив велетня.

Пройшовши велику ділянку лісу і вбив кілька таких груп ентів з сторожами, мандрівники трохи захекалися і продовжили свій шлях до селища.

Вийшовши на обривчасту місцевість, Арторіас побачив таке сяюче місце в минулому, і тьмяну реальність, що було перед його очима – порожнє місто, що виглядало не зовсім по сучасному, навпаки, було ніби побите часом.

Згорнувши на невелику стежку поруч із водоспадом, Арторіас здивувався і насторожився, адже перед ним стояв чоловік у чорному ошатному костюмі та в масці схожій на клоунську.

– Хто ти? – коротко запитав мечник.

– Хмммм, ні що сам Арторіас мандрівник прірви пожалував у це давно забуте часом місце. Ах так, точно, у тебе ж є своя мета в цьому місті. Хіба я не прав?, – Не знімаючи маску і зі спокійним але неприємним голосом промовив незнайомець.

— Ще раз питаю, хто ти, і звідки ти мене знаєш, — наполегливо запитав Арторіас. “Що? Який ще мандрівник прірви, і як він взагалі дізнався про неї? Адже ніхто не знає про прірву жодної інформації або навіть її назви” промайнуло в голові у мечника.

– Знаєш, я не з цих країв, чи можна сказати, не з цього часу. Ну що ж, моє ім’я Честер, радий познайомитися знов Арторіас…