Розділ 2

1950

Насичені жовті штори майже не пропускали світло в імпровізовану майстерню. Ізолювали навіть від самого часу. На маленькому чорному столику горою звалені інструменти – від пір’їни фенікса до свердла. У кутку на м’якому салатовому кріслі розгорнуті фоліант без жодної загнутої сторінки та блокнот – жертва дослідів, його сторінки якраз навпаки були загнуті, списані дрібним почерком так, що десь чорнило потекло, а десь закреслення перетворили аркуш в абсолютно чорний і розрахунки та примітки вже були виведені поверх білим олівцем.

На підлозі відчинена скринька. У ній обережно за розміром та відтінком посортовано десь пів тисячі різних камінчиків. Кожен з них ніжився в оксамитовій оббивці, не торкаючись інших в ідеального розміру виїмках. Кожен камінь має свою історію, своє походження, склад та прозорість, вагу і щільність, міцність. Усе це було надто важливим, щоб нехтувати. 

Елла ж як негідна каменюка валялась там же на землі біля шкатулки. Вихідний, можна собі дозволити біль в спині та залежану руку. 

Слід від килима залишився на щоці. Блондинисте відносно коротке волосся розтріпалося, роблячи її схожою на кульбабу. Чубчик стирчав у різні боки. Вона повернулась на спину, широко розкидаючи затерплі руки.

— Ну що ти, тепер вдома? — Елла повернула голову до ніжки стола, звертаючись до невеликої ще не до кінця зібраної брошки на ньому. — Я насправді рада, що повернулась за тобою. Тебе ж можна було б назвати моєю справою життя, — повільно підвелась з підлоги, стала на ноги та потягнулась, позіхаючи, — І хрін тебе хтось оцінить. Морібанд знову почне нотації, що я лізу в зачатки сущого і, — вдихнула повні груди повітря, стараючись говорити нижче, —  “воно рване́”. Так, звісно, вибухне, ніби не я роками не підбирала ідеальний камінь. Та сам Мерлін за мою старанність має мене на руках носити та в лоба цілувати, примовляючи, яка я геніальна. 

Елладора обійшла кімнатку по колу, активно жестикулюючи.

— Відчуття, що я ті кляті руни на тримачі буду до старості вимальовувати та воно однаково знову десь знаходитиме незрозумілу дірку для виходу магії. А підпитка? Підпитка, Морґано, вона ж тут йде через руни послаблення і це треба добре так вальнути. І де я маю брати такий викид, щоб воно і не поплавилось, і працювало, ти мені скажи!

Тук. Тук-тук. По вікну за шторами щось шкреблось.

— Та за що? Якщо це знову виклик на роботу за найтупішою причиною, я пану Морібанду відірву руки і паличку засуну в рот, щоб не скиглив, — Елла відсунула шторку.

Об вікно билась дрібна сипуха. З усім зусиллям, яким тільки могла, вона дзьобом та чолом довбала скло. Усім би такого завзяття.

Елладора повернула ручку, впускаючи гостю. Та швидко влетіла в кімнату, ухнула десь над столом, ніби засуджуючи безлад, та перекусила нитку на лапі, викидаючи конверт. А тоді якось ніби у робочих поспіхах вилетіла назад.

— Нормальний такий сервіс, — фиркнула Елла, невеликим ножичком розрізаючи лист. Печатка вказувала на послання із маєтку Гепзіби. Та невже просила пробачення?

Рядки скакали перед очима. Стандартну офіційну частину з вітаннями Елла пропустила автоматично. Вона тричі пробіглась по листу очима, ніби не розуміючи їх сенс. Мабуть, скоріше, не вірячи. 

Вона впустила його мовчки.

На килимі тепер лежав аркушик. Якщо коротко і неаристократично переказати його зміст, то входили приблизно такі слова:

“Гепзіба Сміт мертва”. 

Елладора повільно опустилась на коліна. Закрила обличчя руками та повільно видихнула. Вдихнула. Видихнула.

Гепзібу випадково отруїла ельфиня-домовичка. Магія знову забирала, нічого не даючи взамін. Елладорі хотілося придушити малу вухату істоту, втім та стара ельфиня навряд аж така винна. Інші ельфи маєтку молодняк, так промахнутися навряд зможуть. Та і природа ельфів служити, а стара Гокі була доволі перфекціоністичною та ніколи нічого не плутала. Ніколи.

Спогад про кучерявого молодика промайнув перед очима. Він був там у той день і ні разу не згадується у листі. Елла вхопила аркуш та пожадливо перечитала ще раз. Ні. Ні слова про свідка. Це викликало підозри. Змушувало мозок прокинутися.

Хотілося підскочити. Крикнути “Я знаю!” та вибігти на вулицю. Але це не мало сенсу. Тому вона знову просто лежала на килимі. 

Організацією похорону обіцяв зайнятися Мікаель. Він уже прибув з Парижу, домовики сповістили його раніше. Власне, сам лист був написаний братовою рукою з його характерною манірністю. Та і сам папір звично пах його улюбленими цитрусовими. Елла поклала аркуш на обличчя, вдихаючи знайомий запах та ховаючись від світу. 

Цей момент так нагадував той дощ. Хотілося потонути у холодних краплях. Але їх не було. День був теплим та сухим. 

Похорон відбувся опівдні. Людей було не так вже й багато – якісь міністерські чиновники, сусіди та декілька родичів. Здається, вони прийшли тільки дізнатися про заповіт. Мерлін їм в поміч. Усі статки Гепзіби були переписаними на Мікаеля після того, як на емоціях Гепзіба виставила Елладору за двері з криком.

Це було місяць тому. І ні, Елладора не залишилась на вулиці – у кишені вона все ж виявила ключі від однієї з квартир, котру зазвичай Сміт здавала в оренду. Майже батьківська турбота. Не зійшлися вони тоді якраз на питанні сім’ї – Гепзіба хотіла доступу до реліквій не тільки сім’ї Фоулі, а і ще декількох з її списку, тож задумувалась над виданням Елладори заміж буквально за договором. Їм репутацію та чистокровну невістку, а Гепзібі нові цяцьки. Тепер немає кому з ними бавитися – Мікаель навряд довго триматиме цей мотлох. Щось піде на продаж після оцінки Елли, а щось в окрему колекцію для дослідів. 

Коли труна опустилась, а землю вже було закладено час ніби пішов знову. 

Елла помітила руду кучеряву голову біля входу в будинок. Гості ще традиційно штиняли туди-сюди, а блондинка в чорній мантії ледь не побігла до брата.

— Мікаеле, нам треба поговорити.

— Я розумію, що ти можеш не бути в печалі, адже ви розійшлися не на найкращій ноті, ma chérie, але не потрібно мати такий агресивний писочок. Хоч вдай сум від нашої втрати, — він злегка торкнувся її волосся, розбурхуючи.

— Я серйозно. Є дещо, про що ти маєш знати. Ходімо в д…

— А, до речі, — обірвав її Мікаель, — ельфиня повісилась. Не витримала тиску провини. Зразу після допиту та декількох розмов – петля на шию й au revoir, — обвів рукою коло біля шиї, імітуючи процес. 

Елла потягнула його за рукав мантії та майже силоміць запхнула у двері маєтку.

— Що таке, Дорі? — роздратовано вирвав рукав.

— Ельфійка не могла вбити її, я бачила…

— Що ти бачила, mon amour? Ти була в іншій частині міста.

— Я… Я повинна була забрати дещо зі своїх речей і помітила…

— Ти вдерлась до маєтку? Серйозно?

— Ем, так, але…

— Слухай, ти справді хочеш зараз змістити на себе мої підозри? Я весь цей час був більше ніж впевнений у причетності старого дурнуватого магічного створіння. Не розчаровуй мене, Дорі.

— Ти не розумієш, там був Редл і…

— Ти точно не переплутала дні? Твої артефакти деколи відтворюють привидів та фонять магією як шалені. Дорі, у мене справи, не займай мене…

— Але Мікаеле…

— По буквах, ma chérie, н-е з-а-й-м-а-й.

Мікаель вийшов, злегка грюкнувши дверима. А вона пішла, забиваючи решту дня дослідженнями та рутиною. Але так і не змогла відволіктися і заснути.

Наступного ранку пар над чашкою малював абстракції. Змушував згадувати минуле. Через легені проникав у серце та мозок. Отруював.

Знайома квартира була надто світлою. Білі стіни, меблі з берези та ніколи не зашторені вікна. Висока стеля додатково освітлювалася сотнями маленьких вогників – винахід Елладори, подарунок на минуле Різдво. Елла знала, що Алкеста любила дрібнички. Безліч подушок та вазонів, книжкові стелажі та якийсь химерний камін з купою статуеток. На стінах картини – винятково пейзажі далеких країв та зображення різних драконів у круглих рамках. Маленька квартирка, подарована сімейством Кравч на повноліття, стала Алкесті чимось накшталт прихистку. Місцем власного спокою, відновлення. Місцем, де, на відміну від менорів, відчувався дім. Де не було поглядів засудження від портретів, ельфів, чи розкішного мармуру всюди куди падав погляд. Елладорі тут подобалося. Загалом, їй було приємно будь-де, де її зустрічала усміхнута темноволоса дівчина. Правда, зараз її вираз обличчя був скоріше ніжно-співчутливим. 

— Тобто ще раз, — вона сьорбнула зі своєї мініатюрної чашечки та поставила її назад на блюдце, — після того, як пані Сміт вигнала тебе з будинку ти переїхала у ту квартирку на алеї Ноктерн у найкримінальнішу частину вулиці, а потім вдерлась у її будинок через вікно…

— З твоїх вуст це звучить жахливо, фиркнула Елла. — По-перше, з тієї частини району мені близько до роботи. Я не хочу щодня розщеплюватися від явлення, або ламати поперек об мітлу. По-друге, не просто вдерлася, а прийшла забрати власний винахід.

Алкеста підняла брову у жесті “а я що казала?”.

— Добре, це жахливий вчинок, але я стала свідком чогось вкрай дивного, — здалась Елла.

— Того, як ельфійка підсипає отруту? Вона все ж зробила це спеціально? — зацікавилась Алкеста.

— Ні-ні, — похитала головою, від чого волосся розлетілося в боки, — абсолютно! Пам’ятаєш старосту школи, того кучерявого?

— Якого саме? Вони постійно інші та половина з них кучеряві.

— Редла. Він ще був однокурсником Абраксаса.

— Припустимо, і?

— Я бачила його на кухні в ту ніч. Він заходив до Гепзіби. До неї взагалі часто ходили молоденькі хлопці.

— Редл і Гепзіба? — Алкеста ледь стримала смішок. — Серйозно, Елло? Стій, це не жарт?

— Я схожа на клоуна?

— Іноді. Але, ти розумієш, Том… Він не та людина, абсолютно. Навряд би він крутився біля пристаркуватої жіночки просто заради її грошей. Не думаю, що він мав би з цього особливу вигоду, він же найбільший слизеринець серед усіх наших. А, взагалі, може знову один з твоїх артефактів збоїв, викликаючи образи з минулого. Таке ж вже було, пам’ятаєш?

— Ти зараз сумніваєшся в мені?

— Ні крапельки, — знітилася Алкеста, — Навіть навпаки. Я сумніваюсь в Редлі. Не думаю, що він міг би там бути взагалі.

— А що з ним зараз, до речі? Нічого про нього останнім часом не чула. Тільки Слизоріг ще в школі щось бідкався, що його улюбленого хлопчика не дав взяти на роботу Дамблдор. Казав, що той підмовляв Діпіта. 

— Без поняття, — якось дивно, мов замерзнувши, Алкеста струсила плечима.

— Абраксас нічого не казав? Вони досі спілкуються? — Елла зробила ковток заспокійливого чаю. Таку красу з трав могла творити, певно, тільки Алкеста. Її чай розкривався як мелодія справжньої сирени.

— Дружать, але ти ж знаєш Абраксаса. Він не те щоб говіркий.

— Справді. Мені навіть дивно як ви уживаєтеся.

— Поки ніяк, він лише зрідка залишається зі мною тут удень. Потрібно звикати, ми однаково будемо вимушені стати сім’єю.

— Саме через це я посварилась з Гепзібою. Не можу віддати своє життя на поталу звичаям аристократії. Ніколи не була так віддана магії, щоб ще її оберігати.

— Не кажи так. Ти чарівниця, магія це дар, навіть якщо ти не можеш добре махати паличкою. Врешті, твоя пристрасть, артефакторика, це розділ магії. І дракони магічні. Наше життя – служіння магії, ми куди ближчі до цього божества, ніж маґли. Потрібно це цінувати, Елло. 

— Я б з радістю залишилась сквибкою. Після смерті батьків мені здається, що і мене знищить цей “дар”. Ти ніколи не задумувалася, що магія теж своєрідне прокляття?

— У сенсі?

— Вона завжди потребує виходу. Може дати та забрати будь-що, навіть душу. Знищує тебе, харчуючись як паразит. Якщо не давати їй волі, вона не спитає твого дозволу. Зробить з тебе обскуріала. Буде знищувати тебе, доки кінцево не перетворить на свого раба. Хіба це дар?

— Вона рятує. Чаклуни живуть довше, мають набагато більше можливостей для того, щоб створити новий світ. Чистий, вільний, магічний. 

— Або почати нову магічну війну, проклясти цілі окремі роди, наплодити маледіктусів, дементорів та інших тварюк, — Елла емоційно піднялась.

— Ґеллертова тиранія скінчилася. Час для нового світу, Елло. Спільного блага ніколи не буде, але у нас є перевага – наш магічний дар. Маґли теж знищують одне одного, але вони вбивають беззахисних, коли у кожного з чарівників є зброя з народження – магія.

— Я боюся, Алкесто. Магія забрала моїх батьків, усіх їхніх друзів та деякі їхні сім’ї. У кожного є зброя і це жахливо, — Елла руками закрила обличчя, все ще стоячи.

Вона почула скрип стільця. А тоді теплі руки стисли її плечі. Її голова нахилилася на плече Алкести, вдихаючи запах магнолій і ванілі. Кравч мов патронус відганяла дементорів самотності. 

Елладора, заплющивши очі, пробубніла їй в шию:

— Моїм батькам залишили розробки артефактів для захисту. Тепер це моя особлива зброя. 

Через деякий час покинувши квартиру, Елла почовгала вздовж вулиці. Явлення їй вдавалося, як і трансфігурація, але надто повільно та важко. Ризикувати та розщеплюватися не хотілося. Бог дав ніжки – іди пішки. 

Чарівники тільки з’являлися на робочих місцях. Ще не всі вивіски горіли, по вулиці сонно плелися люди в найрізноманітніших мантіях. Поважний ґоблін у кепарику курив люльку, спершись об колону банку Ґрінґотс та сперечався із літньою чаклункою:

— Мені треба на щось жити! Коли вже буде моя пенсія?! — верещала вона

— Жіночко, в ім’я Мерліна, технічна перерва! Дракон на годуванні підпалив мого брата. Пожалійте чолов’ягу, магічне полум’я, там один пухир замість ґобліна!

Елладора присвиснула. Тільки день почався, а все знову через одне місце. Ґоблін продовжив:

— А це мінус зарплатня і витрати на лікування! А ціни в Мунґо бачили?

— Та-да, — зітхнула жіночка.

— Мабуть, доведеться таксувати на тестралах знову. У мене якраз господарство, тестралка вчора вродила. Вам лоша не треба?

— А по чому?

Їхні голоси перебив крик мандрагори із магазинчика поруч. Згодом навіть силуети зникли з поля зору Елладори, замінившись десятками інших мантій та капелюшків. 

Повітря було ще холодним. Кожен вдих віддавався свіжістю. Пахло випічкою, м’ятними жабами та паленим цукром. Скрипіли двері магазинчиків, чувся сміх та тиха лайка, мандрагора продовжувала крик:

– Іувіпітіувіпітчііііііі!

Насправді Елла терпіти не могла ранки. Прокидатися було справжнім катуванням. Але хто сказав, що ввечері вона лягала? Цей ранок, якщо рахувати години від пробудження, був для неї вечором. Тож вона насолоджувалася кожним промінчиком сонця у вітринах, що, заламуючись, створювало веселку на стінах. Раділа легкому вітерцю перед початком спеки, розбурханим совам у вікнах та пробудженню рідного міста. Вона любила цю лондонську вуличку із її поспіхом, яскравістю та затишком.

А тоді Елладора повернула за ріг.

На алеї Ноктерн запах був іншим. Підвальна сирість, дим і беладона. Вивіски тут ніколи не горіли, а у захаращених вітринах рідко можна було побачити хоч щось, окрім власного відображення. Одна за одною вона минала старі дерев’яні таблички та дивних людей.

— Хочеш покажу мітлу? — з думок Еллу вивів чоловік із мушкетерськими вусами, що підморгував їй одним оком, притримуючи рукою свій запахнутий шкіряний плащ.

— Не дай Мерлін, – Елла пришвидшила крок. Чоловік залишився стояти на місці.

— Та я тут за рогом мітлами торгую, не подумай! Ех, – плюнув на землю.

Відчинивши знайомі двері, вскочила в приміщення. Дзвоники над головою заграли коротку мелодію.

Лавка артефактів зустрічала звичним хаосом. Під стелею несинхронно тікали годинники, неналаштований ключ з крильцями бився у вікно, а статуетка кота стабільно раз в три секунди перетворювалася на лимон. Божевільня. Артефакти тут не тільки продавали – їх виготовляли та ремонтували. Це зумовлювало величезну кількість незрозумілого мотлоху, що літав, торохкотів, або просто валявся у всіх можливих шафах. Деколи обернутих ланцюгом та замкнених. Дещо тут кусалося. Колись Елладора так навіть приручила чашку. Але з неї досі ніхто не ризикував пити.

Елла опустилася за свій стіл, підтягуючи збільшувальне скло на підставці поближче. Вдягнула рукавиці зі шкіри дракона і взяла у руки золоте кільце із незавершеним ланцюжком рун. Потяглася до бормашини.

— О, Еллочко, доброго ранку, — з сусідніх дверей вийшов пухкенький чоловік у віці з короткою бородою.

— Доброго ранку, Морібанде, — кинула, не піднімаючи очей.

— Гарний ранок, гарний. Дороблюй і слухай, — чоловік всівся за протилежний стіл.

— Щось сталося? — тепер вона окинула чоловіка поглядом.

Синя мантія із вкороченими рукавами, кумедна шапочка на волоссі. Руки ще брудні від рідини для полірування, але поза розслаблена – він очевидно щойно завершив етап, чекаючи загустіння матеріалів для продовження роботи.

— Так, Еллочко. До мого хорошого друга останнім часом прибуває надто багато не до кінця робочих артефактів.

— У нас нова поставка?

— Майже. Він попросив хорошого майстра аби оцінив те все і стабілізував. Єдина умова — не виносити з його лавки.

Елла хотіла фиркнути. А ще що? Поцілувати в чоло і вкласти спати з казочкою наніч про неймовірну мантію-невидимку, паличку і воскресний камінь, які вона зробить за одну ніч?

— За доплату, звісно, — гиготнув чоловік, вловивши її настрій. — А ще там може бути щось дуже цікаве. Мій друг займається не те щоб приємними для аврорів справами, якщо розумієш, про що я.

— Будуть прокляття?

— Будуть. А ще буде непогана сума і можливий ризик для життя. Ти за?

— Звучить як самогубство. Хто ж ваш друг? — відсунула збільшувальне скло.

— Борджин. Попросив для їхнього з другом бізнесу…

— Крамниця “Борджин і Беркс?”. Я колись була там, – не дала завершити речення Елла, з приємним хвилюванням згадуючи крамницю дуже цікавих штук. 

— Саме так! – Морібанд сплеснув у долоні. — Останні кілька років крім них там ще є асистент. Він найчастіше на місці, тому відчитуватися ти будеш перед ним. До речі, десь твого віку хлопчина…

— Морібанде! 

Чоловік всміхнувся, чухаючи бороду. 

— Та годі, Еллочко, петляй, тебе чекають, я закінчу. Заходь по інструменти і матеріали. А ще у мого сина завтра день народження, я навіть обіцяю стягнути шматок торта!

— Ви мене балуєте, Морібанде. Що ж, піду на розвідку.

Елла зачинила двері за собою. На вулиці вже було спекотно, тож вона розстібнула мантію, дозволяючи вітру огорнути її та нести за собою. Тепер в руках була сумка зі збільшувальним склом, записником, самописними та звичайними перами та деякими дрібницями для досліджень і базового латання найлегших випадків поломки. Елладора вже відчувала смак цікавої пригоди, штовхаючи відчинені тьмяні від часу дверцята.

Світло тут було приглушеним, не дивлячись на величезні вікна. На стелажах стояли склянки із чимось колись живим, подекуди виднілись жовтуваті черепи різних істот та прокляті прикраси. Очі Елли загорілися. Вона чітко відчувала магічні вібрації, що тягнулися до неї, кликали, плавили повітря та деформували магію реальності. Тут відчувалася міць. Пригоди. 

— Перепрошую, ми ще зачинені, — десь з-під прилавка почувся молодий чоловічий голос із вкрай ввічливими нотками.

— Мене відправив пан Морібанд. Я артефакторка, його учениця. 

— Це чудово. Тоді ви можете з будь-яких питань звертатися до мене, я покажу вам робоче місце. Хлопець піднявся, дістаючи з-під прилавка якусь коробку. Кучерявий, в мантії без жодної зайвої складки, блідий як порцеляна, він із ввічливою усмішкою кинув на неї погляд. А вона застигла. 

— Пробач, Фоулі, не впізнав, — злегка насмішкувато додав Том Редл.

Елла зробила крок назад.