Частина п’ята. «My Heart Is a Hurricane»

Drag me down to the depths of my calamity

Your touch is burning agony.

I know I can’t escape reality

I’m falling into you.

«Calamity» Annisokay

 

Тим, що Хілла давно хотіла спробувати, виявляється картинг. Пам’ятаю, що розповідав їй про свою любов до екстремальних видів спорту, та картинг — найбезпечніше з усього, що я колись пробував. Але й він додає в життя адреналіну, тим паче новачкові. І Хілла нервує весь час, поки на неї вдягають екіп та проводять інструктаж. В останню мить вона навіть хапає мене за руку й міцно її стискає.

— Нащо я це затіяла?! — тихо ледве витискує з себе, і паніка чується не лише в голосі, але й відображається в очах. І хоча ця її емоційність мене веселить, стримуюся від підколів, бо це явно не те, чого вона очікує зараз від мене.

— Все буде гаразд, тобі сподобається, — запевняю я, у відповідь стискаючи її тендітну долоню, і навіть розчаровуюся, коли інструктор кличе нас до себе, і доводиться її відпускати. 

Та опісля Хілла справді у захваті від усього, що відбувалося, і її очі блищать від емоцій. Я не можу стримати усмішки, спостерігаючи за нею. Мене захоплює її радість, життя в ній, яке відтісняє навіть мій скепсис і наповнює якимось позитивом. Неможливо зберігати похмурість поруч із людиною, яка аж світиться. І це подобається мені не менше, ніж адреналін на трасі. 

Ми зазираємо у ресторанчик неподалік і за розмовами взагалі не помічаємо плин часу. Якби не новини, якими обмінюємося, взагалі здавалося б, що остання наша зустріч і не закінчувалася, і я дивуюся, наскільки легко нам це вдається, хоча ще зовсім нещодавно думав, що більше ми не зустрінемося. 

Хілла розповідає за конкурс візажу та гриму у Лондоні, в якому посіла третє місце, і за нові уміння та досвід, яких там набула.

— Тож коли надумаєте знімати новий кліп, ви знаєте, до кого звертатися, — заявляє вона, відкидаючись в кріслі й хитро посміхаючись.

— Намалюєш нас ще більшими демонами, ніж у «Bad Idea»? — цікавлюся, маючи на увазі на альтернативну версію кліпу.

— Все залежить від вашої ідеї.

Іронічно, що той грим не перетворював мене на когось іншого, персонажа історії, а навпаки — відображав мене справжнього, якого весь інший час я ховав всередині і якого, знову ж таки, усі сприймали як метафору. Та я не хочу думати про це зараз.

— До речі, щодо ідеї та відео… Твоя черга розповідати, чим ти займався ці два тижні тут, — вимагає Хілла, виглядаючи зацікавленою.

— Очевидно, що записував кавер, — сміюся, розводячи руками. — Іноді мені хочеться зробити щось, що не дуже вписується у формат гурту, як от кавери на поп-пісні нульових. Наразі не можу офіційно випускати їх на стрімінгових платформах, тож поки все це у форматі відео на YouTube. 

— Здається, дуже непогано залетіло, там вже багатенько переглядів, — повідомляє вона, і я киваю.

— Навіть не очікував аж такої реакції, — це справді тішить моє его й трохи відштовхує того невпевненого Йоеля в мені, який постійно сумнівається в тому, що робить, на задвірки свідомості.

— Я на одному диханні переглянула те відео, і одразу ж увімкнула повтор. Як ти в біса це робиш?! — емоційно видає Хілла, злегка нахиляючись вперед, зазираючи мені в очі.

— Роблю що? — спантеличуюся від цієї емоційності.

— Викликаєш в мене, і думаю, не лише в мене, таку бурю емоцій всередині своїм голосом? У мене мурахи по шкірі бігали усі три хвилини!

Я знічуюся, бо це хоч і звучить дещо як звинувачення, але разом з тим це також і захоплення. І чорт забирай, це приємно. Хоча я гублюся, що відповісти.

— Я просто…

— Вкладаєш у треки багато особистих почуттів? — закінчує вона, прекрасно розуміючи і без моїх пояснень. І я просто киваю.

— Мені завжди подобалася ця пісня, і я хотів колись зробити на неї кавер. Та це виявилося дещо важче, ніж я очікував… — я прикушую язика, не бажаючи знову жалітися й грузити її своїми гнітючими думками. Проте, чомусь думаю, що вона й сама зчитала й зрозуміла всі сенси, усвідомивши, наскільки близьким був мені той текст. 

— Це дуже емоційно, атмосферно, відверто і талановито, — серйозно констатує Хілла. — Це мене також чіпляє і у вашому гурті — емоційність і щирість. 

— Дякую, це насправді приємно чути, — усміхаюся і раптом ловлю себе на думці, як багато встигло змінитися із того моменту, коли я вперше побачив її у натовпі в празькому клубі й вважав просто однією з наших прихильниць. Як розглядав опісля в автобусі її профіль в Інстаграмі і не наважувався відписати на ту сторі. А тепер вона знає про мене так багато, що це навіть дещо лякає…

— Можна ще одне питання? — з цікавістю поглядає на мене Хілла.

Мене чомусь це веселить.

— Просто питай.

— Скажи, що ви додали якихось спецефектів і в тому ангарі насправді не було аж настільки холодно.

— Збіса холодно! — сміюся, згадуючи, що щось подібне почув від мами, коли вона побачила відео. Та турбота Хілли все одно відчувається приємно. — Поки ми зняли ті сім дублів, коли нас нарешті усе влаштувало, мене вже трясло від холоду. Не знаю, як догравав тими задубілими пальцями.

— Ти божевільний, — Хілла сміється, але її шокованість все одно відображається на обличчі. 

— Мистецтво вимагає жертв, — заявляю й одразу ж відчуваю, наче важкий камінь опускається в мої нутрощі. 

«Людських жертв», — з приреченістю докидає внутрішній голос. 

— Та за можливості краще їх все ж уникати, — усміхається вона, заправляючи за вухо неслухняне пасмо волосся.

«Так, Хілло, за можливості краще їх уникати», — повторюю подумки. Вона й гадки не має, що ці слова ріжуть ножем по живому від усвідомлення приреченості. Від того, що почуваюся звіром серед людей, від того, що кожної миті поруч із нею боюся втратити контроль, але не маю достатньо сил, аби не бути поруч. Бо їй таки вдається якимось чином відганяти моїх внутрішніх демонів і розсіювати пітьму.

— Які плани до концерту в Ice Hall? — цікавиться Хілла. — Якщо це, звісно, не секретна інформація.

— Ох, із Ice Hall все не так просто, як нам хотілося б, — зітхаю, бо декілька днів тому з цим виникли певні труднощі, які поки намагається залагодити Сантері.

— Але ж подія відбудеться? — схвильовано питає вона.

— Ми зробимо для того все можливе й неможливе, повір, — запевняю, сам дивуючись, звідки в мене стільки тієї певності. Мабуть, її надає саме очікування прихильників й розуміння, що не можемо їх підвести.

— Добре, бо я вже придбала квиток, — усміхається Хілла, допиваючи свій коктейль. — Давно.

— Ого, ти таки фанатка! — жартома дивуюся.

— Я думала, ти вже давно це зрозумів, — відповідає вона, і ми сміємося.

— Вибач, більше жодних сумнівів… Загалом ми збираємося дописувати альбом.

— Альбом? — дивується вона. — Новий альбом? Але ж ви буквально недавно випустили цей і лише ось відіграли тур на його підтримку. Ви не відпочиваєте, так?

— Так, — з усмішкою погоджуюся я. — Насправді для музикантів все дещо інакше відбувається, бо на цій кухні зазвичай робиться одночасно декілька справ. Поки йде промоція альбому, часто вже пишеться наступний, бо процес написання пісень… він постійний. З’являється ідея — ти її занотовуєш або втілюєш, щось доводиш до кінцевого результату, щось лишається чернетками й демками роками, чекаючи свого часу, формату, концепції і так далі, — пояснюю я, усвідомлюючи, що оця безперервність роботи мені якнайкраще підходить, бо вона тримає мене зайнятим, залишаючи небагато часу на самокопання. І після Євробачення та відкриття другого дихання нашої кар’єри цього часу взагалі майже обмаль, за що я цьому конкурсу неймовірно вдячний.

— Тобто у вас уже є певний кістяк, якщо я правильно розумію? — питає Хілла, коли ми виходимо на вулицю. Сонце вже встигло зайти за горизонт, і повітря стає все холоднішим, та поки не настільки, щоб змусити мене застібнути куртку.

— Так, є ті самі ідеї й демки, які вже декілька років чекають свого часу, і ми думаємо, що цей час настав. Тож незабаром поїдемо до Лондона писати.

— Чому саме до Лондона?

— Якщо створюєш треки англійською, то непогано було б створювати їх із носіями мови, — підсміююся, згадуючи, як Ніко шукав різні синоніми для однієї фрази, аби надати їй подвійного значення. — А ще маємо змогу попрацювати там з крутими сонграйтерами, тож… Спочатку Лондон, а потім ЛА.

— О, ще й Штати. Не занудьгуєш, — промовляє Хілла, та її голос звучить дещо засмучено. І я раптом усвідомлюю, що у всіх цих моїх планах зовсім немає її… І це логічно, бо коли вони складалися, її зовсім не було у моєму житті. Я й не уявити не міг, що мені захочеться займатися чимось, окрім мандрівок по світу й написання альбому, проводити свій час ще з кимось, окрім хлопців та інших музикантів. Та після її слів також відчуваю легкий смуток, і він насторожує мене.

— А як щодо тебе? — вирішую змінити тему, аби не поринати в цей меланхолійний настрій, що норовить повиснути між нами. — Які плани на найближчі місяці у тебе?

— Не настільки грандіозні, — сміється вона, намагаючись також відігнати непрохані думки. І я вдячний їй за це. — Є декілька музичних відеопроектів, можливо, візьму участь ще в одному конкурсі, якщо все складеться, можливо… — вона кидає на мене швидкий лукавий погляд, — відкрию для себе нових артистів… Та навряд чи хтось інший підіб’є мене на таку авантюру, як це зробили ви.

— Що ти маєш на увазі?

Вона розповідає про те, як влаштувала собі відпустку й вперше в житті доволі спонтанним рішенням вирішила провести її в осінній частині нашого туру, приєднавшись у Відні й відвідавши декілька нових міст за чотири дні. Згадує різні смішні моменти й форс-мажори із транспортом, які сталися у Польщі. Ділиться враженнями від концертів та досвіду загалом.

— Чесно, це було важко. Просто бути постійно в русі, стільки часу перебувати в дорозі та майже не спати нормально… — зізнається вона, коли ми завертаємо до її будинку. — Тож я дивуюся, звідки у вас береться стільки сил та енергії.

— Від вас, — усміхаюся, бо її розповіді пробуджують і в мені всі прекрасні спогади туру. Попри всі незручності та складнощі, я готовий місяцями так жити. Хоча, мабуть, мій організм мені за це не подякує. — Аудиторія заряджає шаленою енергетикою. Це наче наркотик. Коли виходиш на сцену, віддаєш всі свої емоції й енергію, а натомість отримуєш ще більший її заряд, бо комусь те, що ти робиш, отак сильно відгукується, то вже не можеш зупинитися. Хочеться повторювати це ще й ще раз. І ти вже не можеш без цього жити. 

На сцені я почуваюся найбільш потрібним. Я тягнуся до людей у залі, і вони тягнуться до мене. У ті півгодини, годину чи півтори, я забуваю про всі свої проблеми й страхи. Я зливаюся із натовпом, ділю поміж ними свою темряву, і вони наче розсіюють її. Здається, що я даю відповіді на якісь їхні питання, а вони дають мені відповідь, навіщо я прийняв умови тієї клятої угоди.

— Може, зайдеш? — несподіваність пропозиції від Хілли різко вириває мене з цих думок. — Якщо в тебе є час і немає інших планів, — швидко докидає вона на мій спантеличений вираз обличчя й знічено опускає погляд, розглядаючи власні кросівки. — Я знову занадто нав’язлива, так?

— Ні, зовсім ні, — поспішаю запевнити її. Відчуваю бажання якось переконати в цьому дотиком, але тримаю руки в кишенях джинсів, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Так по-дурному. Такі дорослі й такі малі. Це викликає у мене смішок і несподіване зізнання. — З тобою почуваюся так, наче мені знову п’ятнадцять.

— Ніяково? — бачу на її обличчі усмішку, коли вона підіймає голову.

— Так, — усміхаюся у відповідь. Так несхоже на всі мої швидкоплинні недо-стосунки останніх років. Так, як колись у шкільні роки, — відповідально і хвилююче.

— Але я не мала на увазі… — вона затинається і вкривається рум’янцем, наче нам справді по п’ятнадцять. І в цей момент я ледве стримуюся, щоб не притягнути її до себе і не поцілувати прямо тут, перед її під’їздом. — Можемо подивитися якийсь фільм. Просто… — вона зітхає, наче з кожним словом затягує себе у більшу прірву, — моя сусідка зовсім недавно з’їхала, і я ще досі не звикла  знаходитися подовгу сама у пустій квартирі, — зізнається Хілла й видихає.

І я розумію її, як ніхто. В мене вже дуже давно не було сусідів по квартирі, але кожного разу, повертаючись із турів, де постійно перебуваю в компанії інших людей, вона тисне на мене своєю пустотою, тишею і самотністю. І мені теж хочеться з неї втекти. 

Та все ж не можу стриматися від підколу.

— Боїшся? 

— Ні! — вигукує Хілла та помічає мою кривувату посмішку й обурено штовхає в груди. — Просто незатишно.

— Вибач, — підсміююся, вирішуючи, що хочу погодитися. Повертатися в свою пусту квартиру й просто годинами гортати соціальні мережі чи знімати дурнуваті тіктоки все одно немає бажання. І я також не хочу з нею прощатися… — Чому б і ні? Але не довіряй вибір фільму мені.

— Все настільки погано? — сміється вона.

— Дуже погано.

І ми піднімаємося в її квартиру, в якій набагато затишніше, ніж в моїй, і ледь вловимо пахне її парфумами. 

— Почувайся, як вдома, — вона киває мені на диван у кухні-вітальні, а сама прямує до холодильника. 

Я ховаю іронічну посмішку, розуміючи, що не знаю, яке місце вважаю домом. Явно не свою зйомну квартиру, яка навіть попри мої речі у ній відчувається як готельний номер, та й будинок батьків для мене вже не зовсім дім. Найближче до цього поняття туровий автобус та сцена, і це, мабуть, доволі сумно. А проте я сам хотів такого життя…

Квартира-студія Хілли ж має якісь деталі, які надають їй домашньої атмосфери. Стіл із дзеркалом біля вікна, заставлений різною косметикою, кільцева лампа поруч, стелаж із книгами, рослини у горщиках.

— Намагаюся розкрутитися з макіяжами й гримом в Тікток, — пояснює Хілла, прослідкувавши за моїм поглядом на лампу, — це начебто має інтерес.

Вона падає на диван поруч, простягаючи мені холодну пляшку пива. 

— Не знаю, чи ти п’єш Blanc, але це єдине, що було в мене в холодильнику, — Хілла вмощується зручніше, підгинаючи під себе ногу й робить ковток, явно почуваючись впевненіше, ніж там на вулиці.

— Немає різниці, дякую, — посилаю їй усмішку, й собі відпиваючи. На мить це трохи мене заспокоює. Дивне відчуття — знаходитися в неї вдома, і ще дивніше — просто пити пиво на дивані. — То як просувається справа з Тіктоком? 

— З перемінним успіхом, — кривиться вона, закочуючи очі. — Іноді прямо непогано, а іноді — зовсім біда. Намагаюся постити регулярно, та не завжди виходить. Це відбирає дофіга часу й сил.

— А ще іноді здається, що те, що знімаєш, таке дурнувате. Принаймні, мені здається, — докидаю я, і ми сміємося. Іноді всі ці соцмережі — спасіння, але часом відчуваються як прокляття.

— Ну не все ж має бути професійним та естетичним, людям подобається і життя. Мені, наприклад, більше до вподоби ті твої відео, які поза сценою, з таким домашнім вайбом, з цим твоїм пучком на голові, — зізнається Хілла, киваючи на мою зачіску, і це стає для мене неочікуваністю. — Ти здаєшся якимось… не знаю, як правильно сказати… ближчим.

— Ближчим? — здивовано перепитую, а вона знічується, ніби сказала зайве, й робить ще один ковток із пляшки, на декілька секунд ховаючи за нею обличчя.

— Я не знаю, як правильно пояснити. Можливо, це просто якась моя професійна викривленість. Макіяж чи грим часто наче відмежовує тебе, перетворює на образ… 

Я киваю, розуміючи. Так, це ще одна маска.

— Егоїстично з мого боку, що я не бачив твоїх відео, — дещо переводжу тему, не бажаючи занурюватися в екзистенційні роздуми.

— Що ж, мене неважко знайти, — сміється Хілла і вмикає телевізор, де на екрані з’являється заставка Netflix. 

Врешті ми обираємо якийсь бойовик з тематикою реінкарнацій і перші півгодини намагаємося зрозуміти сюжет, обмінюючись коментарями. Стараюся не задумуватися над тим, що вона так близько і ми тут зовсім одні. І дивним чином у цій обстановці це справді вдається легше, ніж тоді в барі. Наче ми зробили декілька кроків назад і не ставили перед собою жодних очікувань, просто по-дружньому чіллили. І я відчуваю, як розслабляюся, відкидаючи якісь побоювання. Врешті не планую пити нічого більше, окрім цієї пляшки пива, тож мій тверезий розум при мені, нічого поганого не станеться. 

В якийсь момент події на екрані настільки поглинають мою увагу, що я не одразу помічаю, як голова Хілли опускається на моє плече. Від несподіванки я злегка здригаюся й обережно скошую погляд на неї, і від побаченого мої емоції блискавично змінюють одна одну. Замість здивування виникає бажання розсміятися, а за ним — розгубленість. Динаміка в сюжеті аж ніяк не завадила Хіллі заснути, тож її голова просто знайшла опору у вигляді мого плеча. І попри комічність ситуації я гублюся. Сидіти далі, ніби нічого не сталося, й додивитися той фільм? Розбудити її? Обережно перекласти на подушку й тихо піти? Останній варіант видається таким собі рішенням — вислизнути, наче злодій, не попрощавшись чи навіть лишивши записку якось занадто мелодраматично й наче не дуже гарно. Найлогічнішим здається розбудити її, та знову кидаючи погляд на її спокійне обличчя, передумую. Чи мені не знати, яким цінним є сон?

Тож я роблю найдивніше, що за інших обставин взагалі навряд чи прийшло б мені в голову — обережно вмощуюся на дивані напівлежачи й тягну її за собою, аби замість мого незручного гострого плеча її голова лежала на моїх грудях. Від дотику її теплого тіла до мого, ним пробігають мурахи. Весь цей час поруч із нею я змагався із бажанням її торкнутися й уникав навіть випадкових дотиків, бо здавалося, що вони запустять якусь реакцію, яку я не буду ладен зупинити, а ось тепер ми лежимо майже в обіймах, і насправді це відчувається зовсім не так важко, як я думав. Навпаки, в мені прокидається якесь бажання захистити її, почуття турботи та ніжності, як тоді, коли поцілував її у щоку на прощання. Щось таке просте, невимушене й невинне, від чого стискається серце. 

Я помічаю на спинці дивана складений плед і обережно тягнуся по нього вільною рукою і нею ж намагаюся його розправити, а потім накрити її. Він недостатньо великий, тож не дістає моїх ніг. І добре, інакше було б занадто жарко. Відчуваю, як серце б’ється швидше, а кров приливає до обличчя. 

«Як ти опинився тут, Йоеле?» — резонно питає внутрішній голос, і це «тут» таке розмите. В цій квартирі? В цій ситуації? В цій точці, де знову відчуваю почуття?..

І хоча тепер це важко, я все одно намагаюся сконцентрувати увагу на сюжеті, що розгортається на екрані, аби відволікти мозок від власних переживань, хоча не думати про те, чому не розбудив чи просто не пішов все одно не вдається. Та ловлю себе на тому, що якась частина мене радіє такому повороту й насправді насолоджується цією миттю близькості, що огортає теплом не лише фізичним. І я також радію, що не потрібно зізнаватися в цьому їй.

Дозволяю собі обійняти її однією рукою просто для зручності, щоб вона не затекла, й навіть хочу, аби це протривало ще якийсь час.

Фільм майже добігає кінця, коли Хілла вирішує перевернутися на інший бік, але одразу ж впирається у спинку дивана. Вона різко відхиляється, і ми обидва ледь не скочуємося з дивану, та я автоматично схоплююся рукою за спинку. Хілла швидко займає сидяче положення і, мабуть, ловить потемніння в очах, бо на декілька секунд зависає, закриваючи обличчя руками. Я відсовуюся далі, також сідаючи й одразу ніяковіючи. Гм, виявляється, цього я ще також не розгубив. 

— Я що, заснула? — потирає очі Хілла. Її голос тихий і захриплий від сну, і його тембр пробирає мене. Звучить занадто привабливо.

— Ага, — киваю, не в силах приховати усмішку. Хоча моєму тілу без її одразу стає прохолодно, тепло всередині нікуди не зникає.

— Де там нагорода найкращій хазяйці? — все ще сонно запитує вона, і ми одночасно вибухаємо сміхом. 

З нею я так багато сміюся… Як можу лише з хлопцями й близькими друзями. Так дивно…

Хілла розтирає обличчя, проганяючи залишки сну, але злегка червоний слід прим’ятості від моєї толстовки на щоці лишається. 

— Чому ти мене не розбудив?

Резонне питання, сам увесь цей час ним задавався. 

— Сон потрібно берегти, повір людині, яка з ним не дуже дружить, — авторитетно заявляю, ледве тамуючи бажання простягнути руку й заправити її розтріпане волосся. Не тому, що воно потребує цього, а просто тому, що хочу торкнутися… Тому що не наважувався зробити це, поки вона спала. 

— Ох, я взагалі не уявляю, як ти вивозиш такий графік, особливо в турах, — кидає вона, розправляючи светра й піднімаючи на мене погляд. 

— Адреналін? — припускаю, знизуючи плечима. Нахиляюся, підіймаючи з підлоги плед, що впав.

— Тобі не вистачає його, коли все закінчується, правда? — цікавиться вона, схиляючи голову і уважно вдивляючись в мене.

І я просто киваю на знак згоди. 

— Звідти й любов до екстриму?

— Можливо, — знову знизую плечима.

Тепер вона киває, наче я підтвердив її здогадку. 

— Розмірене життя не для тебе? — злегка усміхається.

— Мабуть, таки ні, — погоджуюся, раптом усвідомлюючи, що час неначе сповільнюється, ніби я потрапляю у горизонт подій.

— Але ж ти не можеш постійно бігти… іноді потрібно й зупинятися.

Я не знаходжу, що їй відповісти. Від самого себе не втекти, якби би швидко не біг, але це не заважає нам, людям, постійно намагатися. Бо коли я зупиняюся, темрява всередині наздоганяє й заключає в обійми.

— Можливо, — знову промовляю цю невизначеність, та мій голос звучить занадто тихо. 

Уважність в її погляді. Ці її пронизливі блакитні очі, які немов зазирають у душу. Я наче знову потрапляю у вир, та чомусь зараз знаходжу в ньому спокій. Нервово мну в руках той плед, і вона наче вперше його помічає.

— Ти що, ще й накрив мене пледом? — погляд її очей якось неначе пом’якшується, а обличчя набуває виразу розчуленості. 

— Він лежав тут поруч, — пояснюю, як наче це було абсолютно випадковою дією, а не проявом турботи з мого боку, і простягаю його їй.

Та вона перехоплює мої руки — і її дотик обпікає. І ми обоє завмираємо, дивлячись на них. На мить мені перехоплює дихання, а пульс пришвидшується. Хочеться, аби вона їх не відпускала…

Піднімаю погляд і зустрічаюся з її пильними блакитними озерами, які затягують углиб. І схоже, що мої очі затягують її так само.

— Дякую, що оберігав мій сон, — тихо, майже шепотом промовляє Хілла. Відчуваю, як її пальці гладять мої руки, і випускаю з них той нещасний плед.

— Завжди будь ласка, — ледве відповідаю, бо в горлі пересохло, а серце калатає ніби десь вище грудної клітини.

Завжди? Завжди?!

Вона злегка усміхається, і я не втримуюся, м’яко звільняючи свої долоні з її і простягаючи їх до її волосся. Відкидаю передні пасма назад, відкриваючи обличчя. Пальці проходять крізь їхній шовк і завмирають на шиї. Хілла мовчки спостерігає, не відводячи від мене погляду, і здається, на декілька митей завмирають навіть наші дихання. 

Ми наче опиняємося в полюсах тяжіння одне одного. І ця сила тяжіння більша за мої заперечення. Я не хочу їй опиратися. Не хочу знову шукати відмазок. Хочу піддатися цьому бажанню.  Хочу бути ближче до неї, торкатися її, відчувати її шкіру пальцями, губами… 

Мене п’янить її близькість. Я хочу піддатися цій безрозсудності.

«Не думай, не думай, не думай», — на цей раз говорить в мені не алкоголь, а та частина, яку я заховав в собі ще далі, ніж темряву; та, яка ще вірить, що я заслуговую на щастя поза сценою. І в цей момент я не чую нічого, крім неї. Дозволяю їй вийти назовні й заволодіти мною. 

Трохи впевненіше обіймаю її шию долонями, запускаючи пальці в м’якість волосся, і злегка притягую до себе, нахиляючись ближче.

Хілла піддається вперед, скорочуючи цю відстань між нами. 

Перехоплюю губами її дихання, і від дотику хвиля тремтіння розливається тілом, заганяючи темряву кудись у куток, відтісняючи її з моїх думок, заповнюючи усе всередині мене її світлом, до якого я так відчайдушно тягнуся, спраглий почуттів, які давно в собі загубив.

Зминаю пальцями шкіру, поглиблюю поцілунок, і вона охоче відповідає, тягнучись ще ближче. Відкидає вбік той плед, що лежав поміж нами, підсуваючись. Наші коліна стикаються. Її руки торкаються мого оголеного попереку там, де толстовка з футболкою піднялися, і посилають нову хвилю мурах моїм тілом. Схвильованість і торжество зчиняють всередині бурю. Як же давно простий поцілунок не викликав у мене таких емоцій та почуттів…

Бажання торкатися, відчувати її посилюється із кожною секундою і кожним рухом губ. Моя рука ковзає вверх її стегном, і так шкода, що відчуває під собою лише тканину джинсів. Тож йде далі, поки також не знаходить оголену спину. Відчуваю, як вона під моїми пальцями вкривається гусячою шкірою, і не можу стримати усмішки. А потім уже Хіллина наполегливість переймає ініціативу, бере гору наді мною, та вперше за багато часу я цьому зовсім не проти. 

Тепло та м’якість її шкіри, її губ розтоплює ту кригу всередині мене, про яку я співав у «Frozen». «Якби ж я могла розтопити твоє серце…»

«Чорт забирай, Хілло, здається, зараз ти саме це і робиш!» — панікує мій внутрішній голос. І моя темрява панікує разом із ним.

Але я посилаю їх до біса, віддаючись світлу, яке поселяється в мені з кожним її поцілунком, забуваючи про час, який зараз наче існує десь окремо від нас.

Та врешті, коли поцілунок закінчується, замість того, щоб відсторонитися, вона навпаки притягує мене до себе, змикаючи руки на поясі й кладучи голову на моє плече. Її гаряче дихання обпікає шкіру, а я намагаюся вирівняти своє, незграбно обіймаючи її у відповідь. Усвідомлюю, що не хочу відпускати цієї миті, хочу якомога довше заключати її в своїй обіймах. І ніщо інше не затьмарює цього бажання, як минулого разу. Мені просто так неймовірно спокійно тримати її своїх руках, відчувати її тепло, її дихання, життя у ній. Вона наче міцна опора серед розбурханих хвиль, і я міцно тримаюся за неї. 

Простягаю руку й гладжу її по волоссю, відчуваючи її тремтіння від цього руху. Так обережно й хвилююче, ніби в перший раз. Та це направду наш перший серйозний крок назустріч одне одному.

«Ти будеш в порядку, Йоеле», — згадуються мені слова Оллі, та страх, що завжди чатує поруч, також одразу підіймає голову у спробі заперечити. 

Але я ігнорую його, міцніше притискаючи Хіллу до себе. Я знаю, що усе це неправильно… але неправильність, здається, мій стиль життя.