Частина третя. «Darker Than Black»

I’m falling, 

I take a hike down to the heart of darkness

That’s what I call home

That’s where my heart is.

«What’s Wrong» Blind Channel

 

В голові паморочиться, а в очах темніє. Я прихиляюся до стіни, намагаючись опанувати себе й змусити світ довкола перестати хитатися. В цьому темному коридорі така задуха, що повітря видається заважким, аби його вдихнути. Майже навпомацки прямую туди, де, як пам’ятаю, знаходиться кухня, і ці нещасні три метри видаються кілометрами. Через квадрати вікон просочується вуличне світло від ліхтарів, розганяючи темряву. 

Все навколо здається нереальним, важко зібрати докупи себе та думки, які наче навмисне розбігаються в різні сторони, не дозволяючи сконцентруватися на тут і зараз. Кімната пливе, відчуваю легку нудоту, яка накочує хвилями десь всередині. Спираюся руками на краї раковини, щоб знайти точку опори й втримати рівновагу. Роблю декілька глибоких вдихів у спробі прогнати цю нудоту, але натомість відчуваю лише, як сильно пересохло горло. Відкриваю кран і жадібно п’ю прохолодну воду прямо з-під нього, не турбуючи себе тим, щоб налити у склянку. Я ж не настільки п’яний, щоб…

«Тобі так хуйово не через алкоголь», — їдко відгукується внутрішній голос, і я знаю, що це правда.

Відчуваю себе неймовірно брудним ззовні й зсередини після того, що сталося в спальні. Мені гидко від самого себе. Що на мене найшло? Я ніколи себе так не поводив, навіть коли дуже напивався… Почуття огиди огортає мене липким павутинням, яке хочеться здерти із себе. Я відкручую кран сильніше й вмиваю обличчя майже крижаною водою, здригаюся від раптового холоду після задухи квартири, але в голові трохи прояснюється. Проте менш брудним почуватися не перестаю…

…Я ледве встиг закрити за собою двері вбиральні, коли вона накинулася на мене в темряві коридору, одразу притискаючи до стіни. Мій вже затуманений алкоголем мозок не одразу зреагував на те, що відбувається, а вона вже цілувала мене, пробираючись руками під футболку. Моє тіло зреагувало швидше за мозок, і вона задоволено посміхнулася, розуміючи, що правильно витлумачила мої погляди й усмішки в її сторону цього вечора, хоча я й сам не до кінця розумів, чи вкладав у них якісь натяки, окрім звичайної симпатії й гарного проведення часу. Але я не зупинив її, дозволяючи затягнути у той вир сексуального бажання, яке наростало поміж нами. Не опирався, коли вона затягла мене в ту спальню, переймаючи ініціативу. Та, мабуть, уперше в житті, для мене все було наче в тумані — емоційний зв’язок відійшов кудись далеко на задній план, поступаючись фізичному потягу та майже тваринним інстинктам. Опинившись за зачиненими дверима, вона ледь не зривала з мене одяг, розпалюючись ще більше й передаючи цей вогонь мені. Розсудливість втрачала свій контроль, поступаючись місцем хіті й п’янкій пристрасті. Її тіло було таким спокусливим і піддатливим, вона сама линула мені назустріч, сама віддавала себе в мої руки, але разом із тим була спраглою й наполегливою, і це ще більше збуджувало.

Все відбулося так швидко, похапцем, наче ми боялися бути спійманими, як на гучній вечірці у старшій школі в чужому домі.

Трахатися із сестрою друга на вечірці, на якій він також був присутнім,  було з біса хуйовою ідеєю! 

Це не мало би бути так, в цьому не було ніякого сенсу… Й опісля не було жодного бажання розтягнути той час надовше, торкатися, відчувати один одного, погойдуючись на хвилях сонливості й приємної втоми. 

Я просто швидко одягнувся, вислизаючи з тієї кімнати, мов злодій, залишаючи її там. Задоволення стрімко змінилося поглинаючим відчуттям неправильності й неприємним післясмаком помилки…

…Я ще раз плескаю в обличчя холодною водою в останній відчайдушній спробі відчути себе трохи краще. Вода затікає за комір футболки, змушуючи здригнутися від неприємного холоду й вологи. І раптом свідомість обпікає спогад…

…У тому божевільному ритмі тонули наші дихання й серцебиття, я зривав її стогони своїми поцілунками, поки майже на пікові вона важко не видихнула мені в губи:

— Моє тіло — твоє… — стогін на підвищенних тонах викликав тремтіння, — і моя душа також!

У той момент щось сталося. І від усвідомлення, що саме, в мене мороз йде по шкірі, миттєво хапаючи крижаними руками за серце. 

То були слова угоди, якої вона сама не усвідомлювала, і яку я, сам того не бажаючи, прийняв від неї… З тими її останніми словами мене раптом охопило почуття надзвичайної ейфорії, набагато сильнішої за будь-що, що я відчував раніше. На декілька коротких митей усе моє єство заповнило почуття влади — володіння чужою душею, так наче саме її я тримав у руках, а не її стегна… Це почуття п’янило й змушувало тремтіти від захвату. 

На декілька коротких митей. Настільки жахливих, що свідомість одразу заблокувала їх, маскуючи оргазмом і сп’янінням. Усе те було неправильним від початку й до кінця: швидкий брудний секс під алкоголем… та можливо, саме усвідомлення тієї неправильності і захоплювало найбільше. Але не…

…Я відчуваю, як нудота підкочує до самого горла, відчуваю присмак її огидної солодкавості на язиці й з усіх сил намагаюся її стримати, до болю встискаючи долоні в краї раковини так, що біліють кісточки. Немає чим дихати, я жадібно хапаю повітря, але не відчуваю його в своїх легенях.

Я зробив це! Те, що наводило на мене жах при одній думці. Те, після чого немає повернення назад. Те, що зробило мене монстром подібним до того, хто володів моєю власною душею. 

Я ЗРОБИВ ЦЕ! 

Я вчіпляюся в своє сплутане змокріле волосся. Мені хочеться закричати на повну силу своїх легень, завити, заволати… прокинутися й усвідомити, що просто задрімав на дивані у вітальні хлопців і події останньої півгодини мені просто наснилися… Але холод від металу кухонної раковини не залишає сумнівів у реальності цього «зараз» і розповзається від долоней, сковуючи тіло льодом. 

Мене нудить на її ідеально прибрану поверхну, і я відчуваю ще більше огиду до себе. 

Що ти наробив, Йоеле?! 

Я майже чую в голові Його впевнене знущальне хихотіння й гордість у голосі:

«Я знав, що в тебе не стане сил опиратися, хлопче».

Мені хочеться здерти з себе цю шкіру, бо в неї наче в’ївся увесь бруд, роздерти грудну клітину й витягнути із себе ту погань, яка засіла всередині, та розумію, що це неможливо. Це невід’ємна частина мене, якої мені не позбутися. Руки тремтять, поки я знову намагаюся відкрутити кран. Підставляю обличчя, а затим і всю голову під холодний потік, ніби це вимиє з неї усі думки й моє власне єство. 

Що я наробив? Ким став?!

Тремтіння поступово охоплює все тіло, і я його вже не контролюю, як нічого в своєму житті. Відчуваю, як мене знову накриває панічна атака, сильніша, ніж будь-коли до того, сильніша, ніж перед будь-яким виступом. Здається, ще мить — і я помру просто тут і зараз. І так було б краще для всіх! Тепер я руйную не лише своє життя, але й життя інших…

Мені знову хочеться закричати на повну силу легенів, але горло зсудомлює новий спазм. Як же я себе ненавиджу! 

Відчуваю на очах сльози, і ненавиджу через них ще більше! Який же нікчема, нездатний опиратися слабкостям, зберегти гідність, постояти за те, що правильно. Нікчема! Чоловік, зліплений із нещасть, який дозволяє їм поглинати себе…

Чаша мого презирства до себе переповнюється цією останньою краплею. Не помічаю, коли зрештою закручую кран, вимикаючи воду й безглуздо спостерігаю за тим, як мокрими, до біса  довгими пасмами волосся стікає вода. Відчуваю у роті жахливий присмак жовчі, та це вже не хвилює. Здається, усі мої нутрощі й без того роз’їдає жовч…

Я не усвідомлюю, як опиняюся на балконі, підставляючи мокре обличчя занадто холодному як для початок літа північному вітру, дозволяючи шматувати шкіру й пробирати до кісток. Тут, на двадцятому поверсі він достатньо знавіснілий до цього. 

«Ідеальна висота…», — думається мені, коли я перехиляюся через перила й дивлюся вниз на припарковані авто, серед яких десь стоїть і моя старенька ауді. Не з біса який успіх, щоб платити за нього настільки велику ціну! Щоб бути монстром під цією привабливою обкладинкою.

З горла виривається нервовий смішок. Бачив би хто мене зараз. Навряд у нього повернувся б язик назвати мене привабливим навіть зовнішньо! Здається, ця гниль розповзається по мені, спотворюючи все на своєму шляху. Я довбаний Доріан Грей! 

Я сміюся, і цей істеричний сміх струшує все моє тіло, боляче впиваючись під ребра, шматуючи горло холодним повітрям. Та байдуже! За дверима й музикою його ніхто не почує. І краще б їм не чути. Не уявляти, що я зробив. Не бачити мене. І не знати зовсім.

«Тоді давай, вперед», —під’южує внутрішній голос, і я нахиляюся ще нижче. І нижче. І майже стаю навшпиньки. В голові паморочиться…

— Чорт забирай, Йоеле! Якого біса ти робиш? — долинає до мене гнівний вигук Йоонаса. Наступної миті він хапає мене за футболку й тягне на себе, стряхуючи. Не те, щоб він приклав велику силу, але мене веде навіть від такого поштовху. Схопившись, Йоонас різко видихає й намагається заспокоїтися, пальці відпускають мою футболку. Він виглядає ошелешеним, і мене наче вдаряє струмом. Невже Порко справді щойно врятував мене від самогубства?

Мабуть, я виглядаю не менш враженим, бо він винувато й трохи з пересторогою зазирає мені в очі. 

— Слухай, ти ж знаєш, що можеш мене довіритися… Що сталося? 

Хоча він намагається виглядати якомога стриманішим та спокійнішим, але Йоонас ніколи не вмів добре приховувати свої почуття (на відміну від мене), тож його очі виражають справжнє потрясіння, страх і тривогу. Його голос тремтить. І попри лайновість свого самопочуття це робить мені боляче, пробиваючись крізь божевільність миті й вдаряючи по-новому. 

«Але я не можу, Йоонас… боже, я не можу розповісти тобі цього!», — відчайдушно кричить внутрішній голос. 

— Я… — починаю і замовкаю. Цей хриплий викривлений голос належить наче не мені, а тій істоті всередині, яку я не знаю, і яка до біса мене лякає. І я боюся, що з наступним словом просто потону у жалощах до себе і розридаюся перед ним, як мала дитина. 

— Йоель… — видихає Порко, знову обхоплюючи мої плечі. Але теж зупиняється, не знаходячи слів. Я повільно повертаюся до реальності й бачу, що він теж вже добряче сп’янілий, але несподіваність ситуації й усвідомлення її жахливості швидко повертає йому тверезість. 

Пробач, Йо!

Він важко ковтає і робить другу спробу:

— Йоель… — пильно вдивляється мені в очі, та навіть не уявляю, що він в них зараз бачить. — Ми нарешті почали здійснювати наші мрії… Успіх, задля якого ми стільки працювали… — Порко облизує пересохлі губи й зіщулюється від пориву вітру, який застає його зненацька. — Слухай, я знаю, що для тебе це важко, що тобі завжди здається, що ти недостатньо хороший в тому, що робиш. Знаю, як іноді ти занадто заганяєшся й яким іноді нестерпним придурком можеш бути! Проте, чорт забирай, ти дуже талановитий і наполегливий. Ти завжди досягаєш свого, рано чи пізно. Але ти не повинен звалювати всю відповідальність за цей гурт на себе, бо ми також його частина, кожен з нас розділяє це. Усі ми. Бляха, кожен з цих шести ідіотів! І ми всі завжди допоможемо. З будь-чим. Ти ж знаєш.

Я видихаю й судомно вдихаю, наче горло нарешті відпустили сталеві пальці, що здавлювали його до цього, і я можу зробити ковток повітря. Його холод обпікає. Я тамую всередині схлип. Це так жалюгідно…

Йоонас дивиться на мене зі співчуттям та розумінням, його безпосередня щирість торкає, змушуючи сповнюватися безконечної вдячності, яка робить чорне провалля всередині ще більшим. Якби він знав, що я зробив декілька хвилин тому, навряд чи дивився б на мене так. Але він не знає… і все ще бачить в мені людину, яка заплуталася. Друга, якому потрібна допомога… 

— Дякую, — ледве хриплю, почуваючись ще більш брудним і жалюгідним. Чим я заслужив таку дружбу? Я не вартий всього цього…

Порко хитає головою й різко притягує мене до себе, обіймаючи й заспокійливо плескаючи по спині. І я безсило опускаю голову на його плече, дозволяючи спустошеності заволодіти мною.

— Коли тобі хуйово, ділися зі мною, бро, — впевнено наказує Порко кудись мені у вухо. — Пообіцяй!

Від його тіла йде таке тепло, що я здригаюся, усвідомлюючи, наскільки сильно встиг змерзнути. Його тепло наче повертає мене до життя, вириваючи з божевілля, його такий знайомий запах — наче якір, за який я вхоплююся, щоб мене не віднесло течією. Йоонас — мій найкращий друг, брат, який не дозволить мені впасти. Я слабко киваю, і він вирішує не вимагати більшого. 

— Думаю, досить з нас цієї вечірки, поїхали додому, — діловито відгукується, відступаючи й дістаючи з кишені джинсів телефон. — Я замовлю таксі.

Я киваю, тупо спостерігаючи за тим, як він клацає на телефоні, викликаючи Uber. Просто терпляче чекаю, обхопивши себе руками, поки він заб’є у рядок мою адресу й вибере машину. Все ще не до кінця усвідомлюю, що ледь не зробив. І лише коли Йоонас ховає телефон, спам’ятовуюся.

— Йо, — він скидає голову на мій все ще захриплий поклик, — будь ласка, не розказуй про це нікому.

— Навіть не думав, бро, — він з розумінням плескає мене по плечу й підштовхує до дверей кухні. Закриває їх за нами, здригаючись від холоду, і я знову відчуваю провину. — Але я б хотів, аби ти поділився зі мною, — тихо промовляє він, крутячи в руках телефон. — Якщо тобі потрібна допом…

— Йоонас, — перериваю його я, хоча розумію, що завинив йому пояснення.

— Я не напосідаю, — перебиває мене він. — Але там… це було занадто! Я міг не встигнути і… — його голос зривається. — Я не знаю, про що ти думав там, але ти мене до біса налякав!

Він б’є мене в груди, і від несподіванки я похитуюсь. Втім, я заслужив це. І навіть більшу його злість.

— Я не хочу одного дня втратити тебе… отак, — видихає Порко й швидко відвертається, готовий закластися, змахуючи сльози. На відміну від мене, він не соромиться бути емоційним, а тим паче коли вип’є, та сьогоднішня подія абсолютно вибила його з колії.

— Вибач, — тихо вимовляю, відчуваючи, як почуття провини розростається в мені, пускаючи коріння й замінюючи собою ненависть до себе. Йоонас не заслуговує цього всього. Не має почуватися відповідальним за мене чи переживати, щоб я не втнув якусь дурницю. 

Чорт забирай, від мене самі проблеми!

— Угу, — мугикає він собі під ніс і йде назад до вітальні. Я роблю глибокий вдих і плентаюся за ним, раптом дивуючись, чому по щоках збігають краплі води з волосся.

 

Декілька наступних днів я майже не спав, не в змозі впоратися із огидою до себе, тривогою й страхом. Варто було трохи провалитися в сон, приходили кошмари. Я прокидався липкий від поту, задихаючись і тремтячи всім тілом. І не міг заснути знову. Я сотні разів прокручував ту сцену в голові, повертався до її слів, промовлених так необачно й бездумно. Навіщо вона їх сказала? Я ж нічого в неї не питав. Здається, взагалі не сказав їй ні слова… не пам’ятаю нічого, окрім важкого дихання. І раптом ті слова…

Я думав про те, чим закінчилася та ніч для неї. Тоді я був настільки поглинутий собою і своїми почуттями, що навіть не поцікавився її станом. Не пересвідчився, чи з нею все було в порядку. А чи могло? Що врешті відбулося в ту мить?

Я боявся зв’язатися з нею. Боявся того, що можу почути. Боявся, що вона може неправильно сприйняти мою увагу. Тож вигадав історію про загублений перстень, подзвонив Тому й поміж іншим поцікавився, як там справи у Ліси. 

«Слухай, не знаю, що там між вами сталося того вечора. Можу лише здогадуватися, — короткий смішок в слухавку, — але здається, для неї це не мало великого значення. Це ж не мало великого значення для тебе?»

Після цієї розмови я нарешті відчув полегшення, чи принаймні щось схоже на нього. З Лісою все було гаразд. Можливо, я справді дуже перебрав і просто занадто себе накрутив? Можливо, моя свідомість зіграла зі мною дуже злий жарт? І якби не Йоонас, це могло б закінчитися дуже трагічно… Що, як насправді нічого страшного не сталося? Що, як це був просто випадковий секс і нічого більше?

Я почав заспокоювати себе цим, але натомість прокинулася тривога, що будь-якої миті може з’явитися Він — вимагати мою душу чи згоду на його умови нової угоди. Я втратив сон і спокій, з якими й до того не надто ладнав. Був втомленим і виснаженим, не міг зосередитися на простих задачах і відмахувався від усіх, списуючи все на безсоння. Зрештою, почав пити снодійні, поки не повернув собі більш-менш притомний стан. 

Та час йшов, а Він не з’являвся. Я намагався поринути з головою у виступи на фестивалях та інтерв’ю, постійно бути чимось зайнятим, аби якомога менше думати, що може означати його відсутність. Поступово почав заспокоюватися і вже майже переконав себе в тому, що усе це було лише витвором моєї хворої уяви і мені таки варто піти в терапію, коли це сталося знову.

На одному із фестивалів, на якому ми затусили не лише, як запрошені артисти, але як і глядачі, в один із днів ми добряче набралися. Я познайомився з дівчиною, і врешті ми опинилися в її готельному номері. Усе, що відбувалося далі, занадто нагадувало той вечір, та я вперто ігнорував нав’язливі думки, і вона активно мені в тому допомогала. 

— Моє тіло, душа, — я вся твоя, — п’яно й збуджено промовила вона, та мене ті слова наче вдарили струмом. Всього на мить. А далі знову був приплив тієї неймовірної ейфорії володіння, який я відчув минулого разу. 

Я погано пам’ятаю, що було потім. Отямився на півдорозі до свого готелю, усвідомивши, що вдруге зробив це — відібрав чужу душу, сам того не бажаючи. Чи бажаючи? Як це в біса відбулося? Чому вона сказала те, що сказала? Чи вкладала вона в ті слова якийсь реальний зміст чи це на її думку просто мало звучати сексуально? Чому це відбувалося?! 

Я не хотів цього! Я не хотів її душі! Нічого, крім її тіла в той момент, так само як і вона. Чому це знову сталося?!

Погано пам’ятаю, як дістався готелю і як намагався змити жах і огиду під гарячими струменями, простоявши в душі з добрих півгодини, поки Оллі не почав стукати в двері, запитуючи, чи зі мною все ок. Здається, я відповів щось, що його заспокоїло, але сам сидів на підлозі, притулившись до кафелю й обіймаючи коліна в марній спробі зібрати себе докупи, тамуючи бажання кричати. 

Той випадок не міг бути співпадінням. Якимось чином я прийняв його умови договору…

Коли залишився наодинці в своїй квартирі намагався прикликати його: кричав, благав, лаявся, сипав прокляттями. Лютував. Та він не з’явився, лишаючи мене губитися у здогадках і ненавидіти: його, себе й обставини, яких не міг змінити. 

«Можеш не вирішувати прямо зараз. Можеш подумати про це… якийсь час», — сказав тоді він. Але минуло вже доволі багато часу, і він не з’являвся. Це могло означати лише те, що я прийняв його умови, що погодився на нову угоду, яку сам і запропонував. І він не з’явиться знову і не вимагатиме мою душу, поки я постачатиму йому інші натомість. І тільки я міг припинити це все.

Я твердо вирішив, що більше таке не повториться. Більше ніяких знайомств, ніяких випадкових зв’язків! Хай як би це не відбувалося, я не хочу брати в цьому участі. Хай що він намагався примусити мене робити, я не буду тим монстром!

Та моє рішення було твердим, поки в пам’яті залишалися свіжими спогади про ту ніч на фестивалі й мене душила неправильність, жахливість здійсненого. Але чим більше минало часу, тим тьмянішим ставали картинки в голові, тим менше вони жахали. Натомість прокидалися сумніви: наскільки все було реальним, наскільки я взагалі адекватний, якщо вірю в цю реальність своєї угоди із демоном, чи можливо, мені всерйоз потрібно лікувати психіку. Та постійним супутником цих сумнівів також був страх: я боявся піти до психотерапевта, боявся розповісти комусь всю цю історію, бо раптом мене визнали б важким клінічним випадком і закрили у лікарні, чого я аж ніяк не хотів і не міг дозволити. 

Боявся й того, що він таки з’явиться знову й затребує мою душу через невиконання умов. Попри всю темряву, яка отруювала моє життя й душила, я не хотів помирати. Навіть попри ту мить на балконі, коли Йоонас встиг відтягнути мене від краю, я не готовий був піти. Ми ж нарешті здобули ту увагу від публіки, якої прагнули всі ці роки. Наше музичне життя перевернулося догори дригом, відкриваючи стільки нових можливостей, що від них паморочилося в голові. Ми нарешті отримували все те, заради чого стільки працювали, та попереду чекало ще більше. І я не міг зупинитися зараз. Зупинити цей локомотив і попрощатися із хлопцями. Не знаю, чи впоралися б вони без мене, але я абсолютно точно не впорався б без них. Це була й моя мрія також. Я не хотів відпускати її отак, наче воду крізь пальці. 

Тож мені судомило горло кожного разу, коли я думав про те, що одного дня Він знову заявиться перед мої очі й вимагатиме свою плату. Попри всю неправильність, попри всю жахливість, я просто не міг допустити це. 

Ми знімали кліп на наш новий сингл, який я виставляв попереду себя як величезний застережливий знак усім фанам, які мали щодо мене якісь ілюзії, — «твої кумири тебе зраджують, твої герої тебе підведуть, бо ми зовсім не святі». Ця пісня була відповіддю тим людям, які після нашого успіху на Євробаченні почали занадто ідеалізувати і робити з нас рольові моделі. Так ми розповідали у всіх інтерв’ю. Та ніхто й не здогадувався, наскільки правдивим було кожне слово цього треку для мене. Найкраще ховати правду у всіх на очах. Зізнаватися у гріхах прямо зі сцени. І всі подумають, що це просто метафора…

«Я більше, ніж просто чоловік. Я дещо гірше. Демон, що постає з купи бруду, я ніколи не каюся і не вчуся. Мої проблеми занадто великі, аби вписатися в церкву. Ненавидиш мене за речі, що я зробив?»

Якби ж то це було лише метафорою…

 

⧪⧪⧪

 

— То ти типу… рок-зірка? — грайливо питає вона, цікавість в очах одразу стає виразнішою. Схоже, я її типаж.

— Виходить, що так, — погоджуюся, відповідаючи їй такою ж посмішкою. 

Рок-зірка. Терпіти не можу, коли мене вважають рок-зіркою. Це наче я один з тих музикантів, які вхопили зіркову хворобу й вважають, що їм дозволено ламати усі правила й поводитися, як останній шмат лайна лише тому, що вони ж рокери, бунтівники. Дуже часто вони перетинають межі. П’яні дебоші, дикі вечірки, наркотики, секс без розбору й часто із фанатками… Для мене це неповага до своїх слухачів, які буквально роблять тебе тим, чим ти, бляха, є на цій сцені й в цій індустрії. Це поняття для мене сповнене негативу.

Тому я прикриваюся ним. Одягаю, наче маску, сценічний образ, і дозволяю собі обманюватися тим, що це не зовсім я. Якийсь інший Йоель Хокка. Той, що рок-зірка, яка забагато собі дозволяє, той, що плює на пристойності й мораль, той, що живе десь в найтемніших кутках моєї душі. Моє альтер-его. Ще той кончений мудак, якого я ненавиджу, але від якого не можу втекти. 

Я завжди обираю тих, хто мене не впізнає. Не приховую, що граю в гурті, але ніколи не називаю, в якому саме. Точно знаю, що їм насправді це зовсім не цікаво й вони не підуть шукати мене в соцмережах. Так мені вдається переконувати себе, що я не настільки кончена мразота, якою іноді себе вважаю, що вони самі линуть в мої руки. Так мені вдається трохи приспати свою совість тим, що вони також лише використовують мене. Так, і ще великою дозою алкоголю.

— Мені подобається рок-музика, — зронює вона і нахиляється ближче до мене.

Підіграю і також схиляюся нижче, ніби зазираючи їй в очі, хоча навіть попри світло від бару не можу сказати, якого вони кольору. Це неважливо. Я не хочу цього знати.

— Справді? І яка саме? — питаю з насмішкою, дозволяючи собі побути зверхнім покидьком, і роблю ще один великий ковток негроні.

Вона не губиться і знову кокетно всміхається.

— Зіграєш мені?

— На чому? — починаю розуміти, до чого вона хилить, і знову підіграю, відповідаючи кривою напівпосмішкою. 

Вона посміхається ширше й опускає погляд вниз, обводячи ним своє тіло, і піднімає його на мене в очікуванні.

Ось ми й тут.

Одним ковтком допиваю свій коктейль і кидаю гроші на стійку, а вона підхоплює мене за руку й тягне крізь натовп. 

Алкоголь розливає по венах легкість, розігріваючи кров. Принесена прискореним серцебиттям, ця кров стугонить у скронях і шумить в голові, заглушуючи зайві думки, коли опиняємося в її квартирі. 

«Не думай, не думай, не думай», — наче нашіптує вона мені.

«Віддайся почуттям», — вторить їй алкоголь, дивним чином підсилюючи відчуття від її дотиків, що наче заряди статичного струму розходяться по тілу. Її долоні блукають моєю оголеною шкірою, викликаючи збудження. І я віддаюся йому, закриваючи усі думки в глибині свідомості. Кожного разу це вдається легше, хай би йому чорт! 

В мені немає нічого, крім алкоголю і хіті, і я дозволяю їм поглинути мене. 

— Тіло, душа — я вся твоя, — стогне вона, і в цей момент ейфорії, яка охоплює все моє єство, ця дівчина мені навіть подобається. 

— Якщо на гітарі ти граєш так само… — важко видихає вона опісля, і мені хочеться одразу ж закрити їй рота. Саме тому я більше не граю на гітарі. Не на сцені.

Я вже давно не я. І не знаю, хто я. 

 

— Хіба я змушував тебе забирати в тих дівчат душі? — питає він, вириваючи мене зі спогадів, і в його голосі щира цікавість, наче він справді не розуміє. 

Ось він тут, сидить навпроти мене, по-хазяйськи розвалившись у кріслі, впевнений у своїй владі наді мною, і я не можу заперечити. Йому відомо все, що відбувалося після тієї зустрічі у гримерці, та він не вважав за потрібним відповідати на мій поклик і щось пояснювати.

— Я не забирав, вони…

— Самі віддавали? — сміється він. — Цікаво, правда?.. Я мав дати тобі щось натомість, пообіцяти успіх, якого ти так прагнув. А вони ж просто віддають тобі свої душі, нічого не вимагаючи, — він розводить руками, витримуючи драматичну паузу, змушуючи мене знову задаватися питанням, чому так відбувалося. — Так легко, біля тебе завжди крутиться купа дівчат — обирай будь-яку. Багато хто з них мріє опинитися у твоєму ліжку, хай навіть не підозрює, чим це закінчиться. Тобі навіть старатися особливо не потрібно.

Мене знову охоплює злість, викликаючи бажання вдарити його якомога болючіше, стерти з його обличчя цей самовдоволений вираз. Та знаю, що це нічого не дасть, крім чергового приниження й усвідомлення власної безпорадності.

— Ти так і не з’явився знову, — кидаю йому як докір, та запалу в ньому немає.

— Бо ти прийняв мої умови, — знову розводить руками він, посміхаючись ще ширше. — Я ж казав, що врешті ти таки обереш себе.

Відчуваю на язиці присмак гіркої жовчі. Мені немає чим крити. Хай як мені не хочеться заперечити й виправдати себе, це правда — я поставив себе й свої мрії на перше місце.

— Скільки тобі? — раптово питає він і єхидно шкіриться. — Днями виповнилося 29?.. Все життя попереду. Якби ти не віддав його в мою владу.

Я хочу заперечити, що не життя, а душу, але вчасно прикушую язика й не виставляю себе дурнем. Уявляю, як би він почав реготати. Уявляю цей його насмішкуватий голос: «Хлопче, ти серйозно не усвідомлюєш, що немає різниці?». І він правий. Життя з відсутністю душі — це просто існування, абсолютно безцільне. Навіщо воно мені? Що я робитиму з ним, якщо не матиму мрій та прагнень, емоцій та почуттів, заради яких усе це має сенс?..

— Нахріна ти тут? — злісно випльовую, схрещуючи руки на грудях і перериваючи його просторікування.

— Щоб нагадати тобі, що я завжди поруч. Що чекаю плату за нашою угодою… — він не поспішає, розтягує слова, наче змушуючи мене здогадуватися про справжню мету цього раптового візиту. — Раптом ти вирішиш її порушити… — кидає на мене багатозначний погляд, і моє серце йде в п’яти — він знає! Він точно знає про Хіллу і, що найстрашніше, про мої заплутані почуття, яких я сам досі не усвідомлюю до кінця. Він попереджає. 

А тоді окидає поглядом вітальню й іронічно хмикає.

— Оце і є твоє рок-н-рольне життя? Після турів побиватися із бухлом в абсолютно порожній квартирі?.. Хоч би дівку яку знайшов, є ж з кого вибрати, — я зціплюю зуби, вкотре тамуючи бажання зацідити йому по пиці, з цього все одно не буде жодного толку. — А, почекай. Здається, є одна кандидатура…

— Забирайся геть! — гарчу крізь зуби. Він наче навмисне мене провокує, забавляючись моєю безсилою злістю.

— Як скажеш, Йоеле, — широко усміхається, та його очі палахкотять демонічним вогнем, насолодою влади, усвідомленням своєї могутності. — Колись ми зустрінемося знову. Та коли це станеться — залежить від тебе.

Він знущально салютує мені рукою і розчиняється в тінях, лишаючи після себе відчуття спустошення, яке сірчаною кислотою роз’їдає мої нутрощі.