Дейв і дуже-цікава-стіна

Вантас відкидає руку на протилежну сторону ліжка уві сні. Дрімота ще не пройшла, однак він підсвідомо розуміє, що щось не так. Супиться, намагаючись усвідомити, що так схвилювало, що саме вибилося зі звичної картини їх ночей. І тут в нього ніби клацає “де Дейв?”

Дрижаки бігають спиною, і навіть під ковдрою стає холодно і незручно. Каркат знає чому: звичний спосіб для Дейва впоратися із почуттями — біль, втома і кров. Він не дозволить йому знову калічитися на тренуваннях.

Троль заплющує очі і зосереджується на почуттях. Десь в ногах він відчуває тепло і розуміє, що прокинувся вчасно — Страйдер ще не встиг нікуди піти. Він просто сидить і дивиться в стіну. Ковдри на ньому нема, і Вантас майже певен, що той змерз. Він підбирається настільки обережно й тихо, наскільки взагалі може. Це важливо — не дати Дейву знов сховатися за крутістю та окулярами, дотягнутися до нього раніше, ніж він втече у свою ракушку.

Темрява грає на руку — для того, аби стати максимально непомітним, достатньо прикрити очі. Каркат міг би зовсім їх не відкривати, але червоний для Страйдера звичний, майже заспокійливий. Він звик до кривавого світла тролевих очей, і згадка про це змушує серце забитися швидше, але це потім.

Він підповзає до Дейва — той дивиться в стіну пустими очима, на його обличчі — ні краплі емоцій. Ніби пляшка, з якої злили всю воду. Ніби все гаразд, ніби нічого не сталося, але все одно чогось не вистачає.

Вантас здогадується, що Дейв бачить майже те саме, що й він сам. Смерть, кров, крики, метеори — вони ніколи про це не говорили, але через кляту гру жахіття в них схожі, хоча головні герої цих жахіть і відрізняються.

Видих. Троль підповзає до Страйдера вже ззаду, обережно кладе теплі долоні на очі. Дейв увесь здригається, холодний піт тече вниз по ший. Цим він відрізняється — він нічого не бачить, коли закриває очі. Принаймні якщо Вантас поруч.

—Каркраб?

Чужий голос хрипить, шепоче, ніби з безодні, переривається. Зараз важливо діяти обережно, доки Страйдер не оговтався.

—Так, це я. Ляжемо?

І він опускає руки, перетягує людського хлопчика на себе, опускаючись назад на ліжко. Під ковдрою тепло й затишно, і сам троль набагато тепліший за альбіноса. Він думає, що ще можна зробити, а потім згадує, як крабтато стрекотів йому пісень під грозу. І починає муркотіти. Це соромно, страшно, незручно — але це потрібно. І це ніби допомагає.

Коли чужий пульс під руками заспокоюється, Каркат вирішує, що може дозволити собі трохи більше, ніж зазвичай, хоча це й ризиковано.

—Що ти бачив?

Дейв здригається, але пульс його рівний, спокійний, тому Вантас думає, що вчинив правильно. Кілька хвилин тише повзе кімнатою. Він вже не сподівається на відповідь, коли чує тихе одне-єдине слово.

—Тебе.

Більше слів не треба. Сюжети жахіть все ще спільні, троль розуміє, що саме бачив Дейв. Це розчулює, адже він тепер — теж близький і важливий, і водночас лякає — він не хоче бути причиною чужих страждань.

Руки опускаються на чужі плечі, рухаються вгору і вниз. Не зрозуміло, що слід казати в таких випадках — мало що може допомогти, а нашкодити легко, однак є слова, які допомагають їм, що б не сталося.

—Я поруч. Все закінчилось.

І ніч разом нарешті з приємними снами знову приймає їх у свої обійми.