Частина друга | Між рядками

Одного прохолодного вечора, коли кав’ярня вже готувалася закритися, двері знову відчинились. Вітя підвів очі, які ледь бачили від втоми бодай щось, і побачив знайому фігуру. Ілля стояв на порозі, трохи здивований, що заклад ще працює.

– О, Вітя, не очікував тебе тут побачити так пізно, – привітався Ілля.

– Ага, але ж прийшов, значить очікував,- всміхнувся Вітя, та додав, намагаючись приховати хвилювання: Просто залишилося кілька дрібних справ, може хочеш трішки поповнити мені касу, новоспечений медалісте? Ілля підійшов до барної стійки, спершись руками, покриті легким шаром магнезію, промовив: – Можна, як завжди?

Вітя здивувався такому вчинку, адже пити каву ввечері тренерка Іллі строго забороняла, проте Вітя кивнув не заперечивши і почав готувати старе добре капучино. Його руки трохи тремтіли, але він намагався зробити все ідеально, хоча для Іллі кава зроблена руками цього сором’язливого твінка апріорі вважалась ідеальною. Коли кава була готова, він поставив її перед Іллею. Вітя видавив “Смачного, спортсмене…”, одразу ж почервонівши і відвернувши лице, аби Ковтун не побачив рум’янці на щічках баристи.

Ілля обережно підніс чашку до губ, його очі заплющилися від насолоди. Пара піднімалася від гарячого напою, огортаючи його обличчя легким туманом. Кожен ковток був для нього маленьким святом – пінка, ніжна, як хмара, танула на язиці, а смак кориці розливався приємним теплом по всьому тілу. Після виснажливих тренувань, коли м’язи німіли від напруги, цей еліксир кохання був справжнім порятунком. Ковтун відчував, як кожен м’яз його тіла розслабляється, а розум очищається від зайвих думок. Він і подумати не міг, що саме в цій маленькій кав’ярні він відчуває себе найбільш розслабленим і щасливим. І все завдяки цьому скромному бармену, який вкладав у кожну чашку кави частинку своєї душі.

Вечірній гість, помітивши, що Вітя трохи знесилений, запропонував: “Може, допоможу тобі перевернути стільці? Вони ж важкі напевно, особливо, для такого курчати як ти.” бариста завагався. З одного боку, було приємно, що Ілля хоче допомогти, з іншого – він соромився своєї слабкості, бо мав комплекси через це, ще й жарт Іллі був досить колючим, але виду подавати не став. Проте, відмовитися від такої пропозиції було важко, особливо коли перед очима стояв образ Іллі, легко піднімаючого штангу в залі. “Знаєш…, було б чудово, бо я чесно кажучи ледь олівець тримаю”, – погодився Вітя, уявляючи замість тої штанги себе.

Поки Ілля з легкістю перевертав стільці, Вітя захоплено спостерігав за його рухами. Мускули на руках Іллі напружувалися, підкреслюючи їхню силу і красу. Уяві Віті малювалися зовсім інші картини: Ілля не з важкими стільцями, а з ним… Серце завмирало від таких думок, а мурашки по шкірі бігли табуном, і здавалось що ці мурашки могли б виграти Формулу 1.

Коли вся робота була зроблена, Ілля запропонував: “Може я тебе проводжу? А то ще вкрадуть таке мишеня ці хорвати, і хто мені каву робитиме?”

Вітя з радістю погодився, пожартувавши – “То це все лиш заради капучино з корицею? Все ясно з тобою”,- саркастично закотивши очі, але усміхнено прийнявши пропозицію Іллі.

Вони вийшли на вулицю, Вітя опустив завісу, повісив табличку “Closed” на дверях та поклав ключі в свій жовтий ранець. Свіже вечірнє повітря Загреба охолодило їх розпечені тіла. Розмова текла легко і непримушено. Вони говорили про все на світі: про спорт, про каву, про мрії. І чим більше Вітя спілкувався з Іллею, тим більше розумів, що закохується в нього. Вулиці столиці були заповнені влучними жартами Ковтуна та дзвінким сміхом Віті, який певно дратував мешканців, проте цим двом горе-романтикам було вже все одно. В такій дружньо-романтичній атмосфері, стрибаючи по малим калюжкам, вони дійшли до будинку Віктора.

І ось, настав час прощатися, як би цього не хотілось. Вітя відчув той самий момент, коли не знаєш, чи можна його обійняти хоча б по-дружньому, чи на цей раз варто руку потиснути… Ілля подивився Віті в очі, і в його погляді Вітя побачив те саме, що і в своїх – іскру. Але він злякався. А раптом Ілля його відштовхне? А раптом він гомофоб?

Зібравши всю свою відвагу, Вітя просто сказав: “Дякую тобі за все, Ілля. Було дуже приємно провести з тобою вечір”. Ілля кивнув і посміхнувся. “Мені теж… гадаю”, – відповів він.

Вітя стояв на порозі своєї хати, і дивився йому вслід. Серце його розривалося від питань. Що це було? Просто симпатія чи щось більше? Ілля також стояв на деякій відстані і дивився на Вітю. Він відчував майже те саме, що і Вітя. Але страх розуміння того, що ти насправді не той, хто був до зустрічі з цим хлопчиною охоплював Іллю зсередини. “Я зовсім заплутався… Що це в біса було?” – подумав Ілля і попрямував до своєї зупинки, жбурляючи листя під ногами.