Подарунок до другої річниці :)

– Я хочу зібратись усією компанією і напитись! 

З подібних слів завжди починалось усе найцікавіше, особливо якщо їх промовляв Венті, особливо якщо Кая посміхався у відповідь. 

– Припустимо, що нам удасться усіх зібрати. Ти знаєш якийсь заклад, який витримає нас?

Питання здавалось збіса розумним після кількох спроб Венті перекрити музику в місцевих барах власною грою або ж нетверезим співом, після посвистувань Лізи і Рози в такт, після купи посуду, що їхня компанія розбила умисною випадковістю чи випадковою умисністю. І це вони ще далеко не завжди повним складом збирались! 

– А я казав щось за заклад? Ми ж не безхатьки тепер! 

– До такого важко звикнути. 

Сидячи на камʼяному парапеті вздовж тротуару, вони спостерігали за швидким плином вечірньої вулиці. Потоки людей повертались з роботи додому, теж не були безхатьками. На перший погляд, Венті і Кая зовсім не змінились зі шкільних років. Поруч з Альберіхом Венті досі скидався на дитину, у нього досі просили документи при купівлі алкоголю. Усі йому казали, що дитячі риси швидко зникнуть з його обличчя із віком. Але ось минуло декілька років з моменту, як він закінчив консерваторію і зовсім нічого не змінилось. Спочатку він бісився через це, але швидко перегорів, стало байдуже. Кая ж йому заздрив. З його обличчя давно втекли останні залишки дитинства, залишилась тільки твердість і гострота. Зараз він передивлявся фото зі школи і заледве пізнавав себе на них. Єдине, що завжди видавало його – незмінно синє волосся, яке останнім часом хотілось зістригти. Кая до останнього тримався за своє довге волосся, адже це був його чи не останній місточок в ті часи. Хоча він знав, що зовсім скоро теж перегорить із цим і таки наважиться на нову зачіску в імʼя комфорту. Але попри власне дорослішання усупереч бажанню лишатись безтурботним підлітком Кая був щасливий. Можливо, йому не подобалось власне дорослішання, але він готовий був цим пожертвувати заради змін, що відбулись в Ділюкові за цей час. Роки також загартували Раґнвіндра, даруючи йому твердість батькового профілю, втомлюючи його очі та зміцнюючи тіло. Але Кая бачив зовсім інше – він бачив мʼякість. Ділюк навчився бути мʼяким, піддатливим, знову опанував уміння сміятись, тепер він не боявся бути дурним, веселим, щасливим. Звісно, ці уміння він застосовував по-своєму, але ж застосовував! І це перекривало увесь негатив. 

– Отже, ми можемо зібратись у Рози із Барб, у вас і… і все. 

Альберіх знав на кого паде вибір – Венті завжди обирав його. Але чи готовий буде Ділюк узяти на себе відповідальність у вигляді десятки не завжди адекватних людей, половина з яких ще й напитись планує? Оце вже питання збіса важке. 

***

Відчиняючи двері будинку, Кая зустрівся з тягучим запахом вечері. Своє взуття він обережно лишив поруч із взуттям Ділюка, як і верхній одяг, тоді тихо поплентався на кухню, де вже чувся стукіт посуду. Його жертва за щасливим збігом досі не обернулась, пораючись над якоюсь занадто смачною стравою. Кая поквапився підійти до нього зі спини та обійняти, утикаючись підборіддям в його плече. Ділюк завмер, дозволяючи тому стиснути його міцніше. 

– Що такого сталось, що ти пішов з роботи раніше?

– Комусь треба було приготувати вечерю. 

Альберіх ніжно посміхнувся та вдячно поцілував Ділюка у щоку. Занадто вже йому подобалось розраховувати на Раґнвіндра, знати, що той завжди поруч, аби допомогти. Зазвичай Кая займався вечерею, адже частіше повертався додому першим, проте іноді вони могли мінятись обовʼязками через непередбачувані обставини або просто бажання. І лише в рідкісних випадках, коли обидвоє допізна залишались в офісі, на допомогу приходила Аделінда. 

Не минуло й десяти хвилин, як обидвоє вже сиділи за столом і швидко поглинали їжу – частково через голод і втому, частково через чудовий смак. 

– От серйозно, де ти навчився так готувати стейки? Завжди, вони завжди ідеальні! Це неможливо! 

Ділюк обережно посміхнувся на чергове захоплення Каї. Такий відгук він отримує щоразу, коли вирішує приготувати будь-що мʼясне, і це звісно ж дуже тішило. 

– Я радий, що тобі подобається. 

В принципі, на такій ноті можна і переходити до ризикованих розмов. 

– Венті запропонував зустрітись якось усім разом… – несміливо почав Кая, обережно поглядаючи на Раґнвіндра спідлоба. – І, схоже, націлився на наш будинок… – додав ще більш несміливо.

– Гаразд, я не проти. 

Така швидка згода здивувала його. Він очікував довгих заперечень і переліків причин чому це погана ідея, а не такого лаконічного узгодження. Нічого ж не ставалось останнім часом? 

– Тільки якщо Венті прийде разом із Сяо, – поквапився додати Ділюк, чим і заспокоїв Каю. – Хтось має проконтролювати, щоб він нічого не розбив, не зіпсував, не порвав, не замастив і далі за списком. 

– Це було лише декілька разів. 

Кая знав, що програє в цій грі, але хто він такий, щоб не спробувати? Він не міг проґавити шансу збудити вогник азарту в червоних очах. 

– Декілька? Фарба на стелі гуртожитку. 

– Оце ти, звісно, згадав! Майже десять років минуло! І ми її замалювали зрештою. 

Хвилину вони наповнили тишею, присвятили її щасливим рокам у школі. А тоді Раґнвіндр продовжив: 

– Хочеш чогось нового? Гаразд. Ваза. 

– Я купив тобі нову. 

Криві посмішки на їхніх вустах ніби дзеркалили одна одну. 

– Картина. 

– Ми повісили її назад. 

Ділюк звузив погляд – вирішив перейти до козиря. Кая навіть здогадувався до якого саме. 

– Мій улюблений білий килим, з якого неможливо вивести чиєсь вино. 

– На цих вихідних купимо новий. На нього я не пускатиму Венті взагалі. 

На мить в уяві Ділюка постала картинка, як Кая відганяє Венті від майбутнього килима, ніби кота, який дуже хоче зробити якоїсь шкоди. Це було смішно, але зовсім нереалістично. 

– Посуду, який він побив тут, вистачить на клятий батальйон. 

– Я вмовив його приходити зі своєю чашкою. І нам подарували новий посуд. 

І у Раґнвіндра була навіть ціла теорія щодо новеньких сервізів від Рози з Барб та Лізи з Джин, яка полягала у тому, що обидві пари змовились із Венті, бо не знали що їм подарувати. Але, поки що, такі ідеї він списував на власну параною, а не розсудливість. 

– Та він і ту розбив, Кає! У мене досі шрам не зійшов від уламку! Як щодо замка на дверях в туалет? 

– Це було питанням часу, – філософськи протягнув той, граційно відпиваючи з чашки чаю. 

– Я збирався замінити його наступного дня, я попросив його бути обережним. Але ж ні, довелось майстра викликати, щоб його звідти дістати! Ще й я винним лишився. І без грошей. 

Якийсь час Кая пряв очима до Ділюка, граючи із ним в улюблені витрішки. Він очікував нових пунктів у його списку досягнень Венті, але вони ніяк не надходили. 

– А ти хотів в дитинстві завести якусь тваринку? 

– Точно не Венті. 

– Хотів? – зовсім невинно повторив той. 

– Хотів. Але у батька була алергія. Так у мене і з’явилась черепаха. 

– То може у тебе дитяча травма, бо тобі не дозволили взяти когось нормального? От тому ти і занудний такий? 

Кая знав, що все-таки перегнув. Не тому, що погляд Ділюка поважчав, а тому, що його черепаха не була рудою. Усе, що не руде – нормальне. 

– Ще раз образиш мою черепаху і шукатимеш собі нову родину… Якщо у когось з нас і є дитячі травми, то виключно у тебе і одразу всі можливі.

Альберіх навіть намагатись заперечувати не буде. Це вже не той випадок. 

– Гаразд, пробач. Я зайшов занадто далеко. 

***

Перед сном вони вже звично лежали в ліжку, відігріваючи замерзлі кінцівки. Єдина річ, за яку Ділюк любив осінь – обійми Каї, які тепер були довшими, тіснішими, ріднішими. Літом було неможливо підтримувати фізичну близькість через постійну спеку і це збіса дратувало обох. З приходом осінніх холодів вони нарешті знову могли засинати в обіймах, нужденно переплітати кінцівки і просто торкатись один одного в пошуках тепла. Це було варте того, щоб перечекати просто нестерпну погоду по дорозі на роботу.

– Що ти хочеш на сніданок? 

– Мені однаково. Аби це була їжа. 

Альберіх на такий запит хмикнув. Нарешті він відклав телефон і дозволив собі повністю розм’якнути в теплих коханих руках, ніби кошеня. 

Кая вважав, що цієї ночі знову зможе виспатись, якісно відпочити від нудної офісної роботи, але, на жаль, помилився – протягом усієї ночі його висмикував зі сну кашель, що лунав з іншої сторони ліжка. За роки подружнього, на думку Венті і Рози, життя Кая звик багато до чого: раптові робочі дзвінки у будь-який час доби, неймовірно рідкісні погані сни Ділюка, його несподівані пробудження і неможливість заснути назад протягом довгих годин, стукіт клавіш ноутбука чи шурхіт робочих паперів у випадку, якщо тому захочеться вгамувати свою раптову тривогу щодо чисел у звітах. Але в усіх цих випадках він міг привернути до себе увагу Ділюка, лагідно нагадати, що зараз не найкращий час для роботи, або ж показати, що він поруч і готовий вислухати. А от що робити зараз Кая не знав і не хотів остаточно прокидатись, щоби думати над цим питанням – Раґнвіндр спав, достатньо міцно спав, щоб не чути власного кашлю і чергового важкого видиху Каї праворуч. 

Ранком Альберіх відлучився до аптечки, доки готувався сніданок. І хоч ліків у них було не так вже й багато, більшість з них належали Каї, що спрощувало йому пошуки, але затерту пластинку льодяників від кашлю він знайшов далеко не скоро. Але все-таки воно було того варте. 

– У нас є щось від пирхоти в горлі? – було першим, що промовив Ділюк, спустившись на перший поверх. 

Тоді Кая і простягнув йому переможно блістер, ніби це була якась медаль. Раґнвіндр лише брови підняв на такий жест. 

– Ти розбудив мене декілька разів своїм кашлем, – якомога мʼякіше пояснив Альберіх, щоби не викликати зайвий раз почуття провини у партнера. 

– Треба було просто розбудити мене і… 

– Ага, щоб тебе потім ще годину вколисувати? Нічого страшного не сталось, не хвилюйся. 

Посуваючи до Ділюка чашку щойно завареного чаю, Кая лагідно посміхнувся на підтвердження своїх слів. Раґнвіндру не лишалось нічого, окрім як повірити і змиритись. 

В офісі Кая наважився віддати вказівку Моко та Гіллі, милим помічницям, яких для Ділюка підібрали Чарльз та Аделінда спільно, щоб приносили Ділюку нову чашку чаю як тільки спорожніє попередня. Таку витівку Раґнвіндр не зміг проігнорувати і ближче до обіду відправив Моко до Каї з чашкою чаю та імпровізованим запрошенням на чаювання. 

***

Тими вихідними сезонна простуда Ділюка, що не встигла навіть початись, відступила. Разом з Аделіндою вони обрали та постелили у вітальні новий килим, як і обіцяв Кая. Тої ж неділі Венті остаточно затвердив їхній будинок як місце зустрічі. Усе знов вирішувала підкинута ним монетка, в яку Кая давно вже не вірив – його власна щаслива монета показувала геть інший результат! А вже до середини тижня було прийнято рішення зібратись у пʼятницю, що змусило Ділюка не один раз закотити очі: 

– Ну чому не вихідні? Для чого тоді існують субота і неділя? 

– Для обирання килимів, – вчергове стенув плечима Кая. 

Вечір середи вони виділили для огляду будинку на наявність недоліків та поверхневого прибирання. Ранок четверга був відведений під невеличку перепалку під час зборів на роботу, що здивувала їх обох. 

– І ти ось так зібрався йти? – вчергове питав Кая, окреслюючи хаотичним помахом руки одяг, що вже охайно ліг на тіло Ділюка. 

– Я тобі говорю ще раз – там не холодно, – вчергове намагався він відстояти своє тонке, але достатньо вишукане пальто.

На мить Альберіху здалось, що у нього сіпнулось око. Взагалі-то мерзнути і ходити з вічно холодними руками – це його завдання в стосунках! 

– Тобто вітер, що виє відучора, тебе не хвилює? Тобі настільки важко вдягнути куртку чи хоча б светра? 

– Важко, тому що я не хочу мати вигляд типа з району, що вийшов сміття викинути, але опинився випадково на зустрічі з інвесторами. 

Глибоко вдихнувши, Кая повільно видихнув. Такий жест однаково не допоміг віднайти внутрішню гармонію і цілющу байдужість. 

– Тому ти вирішив, що нагадувати чергового заблукалого туриста на Драконовому Хребті – найкраща ідея? Ці аристократичні замашки тебе вбʼють… Повір, я знаю про що говорю. 

На вустах Раґнвіндра тепер ясніла крива посмішка. Довгий час він не розумів подібної самоіронії Каї, було занадто боляче приймати це, але з Альберіхом і не до такого звикнеш. 

– Дуже смішно. 

– Я старався, – Кая нарешті покинув свої спроби продемонструвати награну образу та підійшов ближче до Раґнвіндра, рівняючи комір його сорочки та краватку. – В цей раз я тобі повірю, але просто нагадую – я не вмію варити бульйони. І холодними руками я не дам до себе торкатись. 

Ділюк поквапився зняти цю знущально-грайливу посмішку Каї з його вуст своїми, на що той лише дужче посміхнувся. 

– А якщо я тобі такі умови виставлю? 

Альберіх не міг насититись іскринками в очах Ділюка та в його усмішці, що була в кількох міліметрах від його власної. Стриматись, не ластитись до коханих рук на своїх щоках він теж не міг. 

– Або я до кінця життя носитиму рукавички, або ми переїжджаємо до Натлану, або доведеться відрубати мені руки, – промовив Кая так, ніби намагався загравати з суддею, щоби зменшити суворість свого покарання. 

Ділюк вчергове посміхнувся, але тепер це була обережна щира посмішка щастя та домашнього затишку – в усіх перелічених Каєю варіантах не було жодного, що означав би розставання. 

– Ходімо, бо я запізнюсь і розлякаю твоїх нових робітників. 

Наостанок Кая лишив короткий поцілунок прямо на кінчику носа Ділюка, а тоді вислизнув за двері будинку. За мить Ділюк приєднався до нього. 

– Враховуючи, що ти проводив їм співбесіду, там уже нема кого лякати. Лишились найстійкіші. 

– А на таке я і образитись можу, – на підтвердження своїх слів Кая награно відвернув голову від нього. 

***

Після зустрічі з інвесторами Раґнвіндр мав заїхати до магазину та купити продуктів за списком Каї на завтрашній вечір, але в останній момент Альберіху довелось узяти цей обовʼязок на себе на прохання Ділюка. Каю це звісно ж насторожило, але розпитати про все вирішив коли буде вдома. За роки стосунків Кая з Ділюком дізнались дуже цікаву закономірність – у них ніколи не виходило вирішувати стосунки через телефон. Просто погиркатись? Так. Дійти до якогось розумного рішення? Ні. А враховуючи, що Кая здогадувався про причину зміни планів Ділюка, це точно буде вирішення стосунків, під час якого Альберіху просто необхідно бачити перед собою партнера, щоби вчасно згадати чому вони досі в стосунках. 

Нарешті покидаючи пакети з продуктами на кухні, Кая швидко підіймається на другий поверх та заходить до спальні. Великий кокон з ковдри на ліжку змусив його гучно видихнути. 

– Ти мав рацію, – просопів Ділюк настільки нещасно, що Каї стало його геть шкода. 

Обійшовши ліжко, Альберіх опустився на коліна, щоб заглянути в обличчя, що виднілось з-поміж шарів ковдри. На тумбочці поруч вже лежали блістери якихось таблеток та порожня ледь тепла чашка. Кая обережно простягнув руку до обличчя Ділюка, щоби прибрати пасмо, що вибилось з зачіски. 

– Температури хоч нема? 

– Не хочу перевіряти, щоб не розчаровуватись. 

Підвівшись, Кая подався назад на кухню, до аптечки, щоб взяти термометр. Паралельно із цим він уже набрав Аделінду, яка очікувано миттєво відповіла. 

– Привіт, Кає! Як ви? Щось сталось? 

Чоловік на таке лише істерично посміхнувся. Аделінда занадто добре вже їх вивчила, якщо кожен дзвінок списує на трагедію, з якою потрібна її допомога. 

– Вітаю. Власне сталась одна червоноволоса катастрофа…

Кая простягнув термометр Ділюку, який встиг сісти в ліжку і коситись на нього заляканим поглядом. 

– Кає, не треба! 

– Я тебе попереджав. Тепер помовч і подумай над своєю поведінкою, – Кая струснув простягнутою рукою з термометром, нагадуючи про нього. – Пробач за це, Аделіндо. Дехто не вміє програвати. 

Ділюк на такі слова ще гірше насупився, а жінка тихо розсміялась. 

– Нічого нового не сталось! 

– Я памʼятаю як ти розповідала про якийсь лікувальний бульйон, що здатен і з могили підняти. Мені потрібен цей рецепт. – Кая вихопив із рук Ділюка термометр, що встиг видати жахливий писк. – Дуже потрібен. 

– Якщо дуже потрібен, я зараз приїду і… 

Кая вчергове подумки вже лаяв себе, адже знову забув у кого Ділюк нахапався цієї впертості. 

– Вже достатньо пізно, – поквапився він обережно обірвати жінку. – Не хочеться приносити тобі проблем. 

– Облиш це, мене є кому підвезти. 

Кая кинув загадковий погляд на Ділюка – у когось сьогодні буде вечір пліток. 

– Гаразд, якщо тобі буде зручно, не маю жодних заперечень. Чекатиму на тебе. 

Попрощавшись, він відклав телефон і знову звернув усю свою увагу на Ділюка, що мав вигляд насупленої сови, яка вже намічає траєкторію для схоплення своєї жертви. 

– Схоже, я прикликав усю твою родину. 

– Я тебе попереджав, – передражнив той, кутаючись в ковдру. – Ще раз так зробиш і я задушу тебе подушкою уві сні. 

– Якщо я не зроблю цього раніше… Що робитимемо із завтрашнім днем? Відкладемо? 

Гнівний погляд Ділюка помʼякшав, він краще підібгав ковдру, роздумуючи над таким важким питанням. Кая ж використав цей час для того, щоб змінити одяг на домашній. 

– Я не хочу нічого скасовувати. Це взагалі диво, що усі так швидко погодили дату… Я ж не помираю зрештою. 

Каї хотілось заперечити, але він не знаходив аргументів. Зрештою, якби він опинився на місці Ділюка, то неодмінно сказав би так само. Лишалося тільки підтримати такий вибір партнера і подбати, щоб Ділюк не пошкодував про своє рішення, а це буде достатньо легко. 

Ставки чоловіків виправдалися – Аделінду підвіз Чарльз. Ділюк на честь такої події наважився спуститись на кухню, але досі лишався у мʼяких обіймах пухкої ковдри. Попри наявність вдома усіх потрібних продуктів, жінка вирішила купити необхідні інгредієнти як подарунок. Щоправда, Ділюку такий презент не сподобався – йому достатньо було присутності Аделінди та Чарльза, які покинули свої власні справи заради якоїсь дрібниці, а вони ще й гроші на нього витрачають. Хіба він сам не може про себе подбати? 

– Можеш не шукати цінників та чеків, я усі їх викинула. 

Минулого разу Ділюк додумався повернути жінці точну вартість продуктів по чеку, який та за звичкою лишила в пакеті. Він гадав, що зараз така схема спрацює теж, але Аделінда виявилась розумнішою. На сміх Чарльза Раґнвіндр лиш незадоволено зиркнув спідлоба. 

– Твоя мати була такою ж! Її треба було ще змусити прийняти допомогу. 

– Вона однозначно була розумною жінкою. 

– Маю ідею, – Кая відволікся від готування з Аделіндою та повернувся обличчям до Ділюка. – Попросимо завтра когось зайти в магазин і подивитись ціни на ці продукти. Вийде з похибкою, але вийде. 

– Чудова ідея.

І хоч жодних емоцій Раґнвіндр не вклав у свої слова, Кая однаково знав, що вони щирі, а їхній власник просто збіса втомлений. Тільки Аделінді ідея Альберіха не сподобалась. Витираючи руки об рушник, вона поквапилась взяти до них обличчя Кая, спрямовуючи його погляд на себе. 

– Кає, ти був моєю останньою надією в цьому будинку. Не вчиняй так зі мною. 

Аделінда звісно більше жартувала, але дрібка правди в її словах таки була. Як же важко доглядати пару, яка не вміє приймати допомогу, маючи постійну потребу комусь допомагати! 

– Лише один раз. Хтось має його підтримати, поки він в такому жалюгідному стані.

Ділюк на таке формулювання лише брови підняв. 

– Ти памʼятаєш що я казав про подушку? Ти на крок ближче. 

– От, уже марить бідолашний. Мабуть, піднялась температура. 

Усі вчотирьох чудово розуміли, що Кая бреше. Але ж робив він це так невинно, так мило, що однаково хотілось в це повірити. Думка, що Кая зараз ось так крутиться, ніби вуж на сковорідці, заради його ж принципів, гріла краще за ковдру. Аделінда зрештою змирилась і повернулась до готування. Вона обовʼязково спробує перемогти цих двох наступного разу. 

– З тебе вийшов би гарний актор, Кає. Чому не захотів займатись цим? 

Ділюк на мить спробував уявити Каю в ролі актора театру – чомусь до театру Альберіх пасував краще, ніж до кінематографу. Так, йому б личила така професія. Найвідданіші фанати точно створили б культ довкола нього. Ділюк відвідував би кожну виставу і завжди брав би перший ряд, щоб першому подарувати квіти. Кого б Кая не грав, усі любовні зізнання він виголошував би лише йому в очі прямо зі сцени, присвячував би їх лише йому. Він був би дуже гарним Ромео… 

– У тебе все добре? 

У нього не одразу вийшло сфокусуватись на очах Каї, що заглядали в його кокон, але незвʼязне мичання вирвалось мимоволі. Щоправда, Ділюк сам не знав чи відповів він ствердно, чи заперечно. Альберіх в будь-якому разі його зрозумів, повертаючись з термометром. Температура і справді підвищилась. Аделінда спробувала прогнати Ділюка до спальні, але і тут програла – той відмовився лишатись на самоті. Кая знову встав на його сторону, чудово розуміючи таке бажання. Лежати наодинці в темній спальні, поки тут, на кухні, точаться теплі і веселі розмови, збіса неприємно. 

Бульйон невдовзі був готовий і парував у тарілці перед Ділюком, рецепт теж був записаний, тож Аделінда могла повертатись додому, адже з цією місією впоралась. Кая ж терпляче сидів напроти Раґнвіндра, чекаючи доки той доїсть. 

– Ти точно упевнений щодо завтра? Я не думав, що температура так підніметься… 

– Точно. Завтра буде краще… Я хвилююсь лише за Лізу, чи можна їй… 

– Я вже спитав. Вона сказала, що це не має бути проблемою. У неї тепер якісь дуже круті ліки. 

– Хай ділиться. 

Кая лише хмикнув на таку вимогу. 

– Тепер я розумію чому ти не любиш хворіти. 

– Ні, ще зарано. Ще не було найгіршого. 

– Ти мене інтригуєш. Але краще не розкривай усі свої карти. 

Ніч для обох пройшла достатньо тепло. Ділюк спочатку був твердо налаштований максимально віддалитись від Каї в ліжку, щоби і той не захворів. Але щось розтопило зрештою цю твердість і змусило його бути лише тактильнішим, жадібнішим. Альберіху така зміна сподобалась – вага теплої руки на своїй талії відчувалась захистом, діяла седативно.

Ранок пройшов достатньо ліниво через відсутність роботи. Повагом вони приводили себе до ладу, трохи поснідали і почали фінальний огляд вітальні. Зрештою довелось трохи пересунути деякі меблі, щоб звільнити такий потрібний простір. Закінчили приготування вони подушками та пледами, які постелили на підлозі. Тоді обидва повернулись на кухню, аби перенести до вітальні придбану їжу. Вони нічого не готували, бо чудово знали різноманітність уподобань в компанії – чого лише варта Евла! До того ж вони були певні, що усі щось поприносять з собою, тож їхні частування обмежились кількома видами снеків та трьома пляшками вина. 

Першими на їхньому порозі зʼявились Розарія з Барбарою. Ділюк з особливо гучним засудженням спостерігав, як Роза паркує свій байк поруч з їхнім будинком. Засудження досягло свого піка, коли вона зміряла його глузливим поглядом та видала: 

– Ну ти і невдаха.

Але Ділюк був готовий до цього.

– Я принаймні не понтуюсь в такий холод своїм байком. 

Хижа посмішка торкнула вуста дівчини, Раґнвіндр поквапився її віддзеркалити. Але замість продовження перепалки чи бійки вони лише обійнялись, змушуючи Каю та Барб підняти брови у здивуванні. 

– Ніяк не звикну до їхньої дружби.

– Так, я теж, – погодилась дівчина, мʼяко посміхаючись. 

Так до їжі додалась гостра сушена риба і картопляні оладки. У пару до вина тепер були дві пляшки вишневої настоянки з нотками вовчого гачка. Кая з цікавістю прокрутив одну таку пляшку в руках, поки Ділюк спостерігав за цим через плече. 

– І що це? 

– Твої конкуренти – “Котячий хвіст”. А ще це невігластво Рози. 

Обвинувачена лише розвела руками: 

– Вам двом слід повчитись у них. Мені не вистачає ягідного смаку. 

– Не мій профіль, – відмахнувся Раґнвіндр, викликаючи легку усмішку в Каї. 

– Він ще подумає над цим. 

Наступними зʼявились Джин із Лізою, які принесли із собою пʼять піц, на які Ділюк дивився тим самим поглядом, що і на настоянку. Знову “Котячий хвіст”. Джин устигла навіть провину відчути за свій вибір, але Ліза лише розсміялась:

– Кає, чому він виглядає як ображене кошеня? Що ти із ним зробив? 

Тепер не сміявся лише Ділюк – він обмежився посмішкою. 

– Якщо і Венті піде тою ж стежкою… 

– Не піде, – урвав Кая. – Через алергію не піде. 

– Хоч якийсь зиск з неї є, – проказала Ліза, ніби кішка розтягуючись на колінах Джин.

Кая схрестив руки на грудях і відвів погляд, демонструючи опозицію. Розарія ж підняла догори вказівний палець, привертаючи увагу. 

– Лізо, не можна так казати, май Архонта в серці. 

Альберіх покинув свою виставу, з цікавістю прикипаючи поглядом до дівчини. Ділюк повторив його жест, очікуючи яскравого продовження. В погляді Барбари читалась гордість. 

– Слід думати про почуття ближнього свого, – продовжила та. – Якби Венті це почув, він би сильно образився. А знаючи Венті… – лише зараз на обличчі Рози зʼявився азарт, що оголошував закінчення вистави, – він не лише сильно образиться, а й випʼє усе наше вино нам на зло. 

Кімната знову наповнилась сміхом. Навіть Барбара, приймаючи свою чергову поразку, дозволила собі відвести душу разом з іншими. Зрештою, Роза не сказала нічого, окрім правди. 

Наступними прийшли Альбедо з Цукрозою разом з Венті та Сяо. Перша пара принесла з собою цілу купу випічки, дивуючи усіх довкола. 

– Ви пограбували пекарню по дорозі? 

– Забрали в бідних і віддаєте багатим? – продовжила думку Джин. 

– Ой, кажи за себе! – почулось з коридору разом зі стуком скла. – Музиканти завжди бідні! 

– Тобто дві тарілки для тебе заважкі, а ящик сидру – нормально? 

Заходячи до вітальні, Венті знизав плечима на питання Каї, що слухняно ніс за ним той нещасний ящик. Ділюку ж дісталась тарілка закусок з тофу від Сяо, який вішав свій одяг та поправляв одяг Венті. 

– За тарілки не він платив. 

Лише Венті сміявся дещо натягнуто, боязко поглядаючи в сторону Ділюка. 

– Та ніхто тебе бити не буде, заспокойся. 

– Це ми ще побачимо, – чи заперечив, чи підтвердив слова Розарії Ділюк. 

Кая міг лише співчутливо посміхатись до найкращого друга, демонструючи усю свою підтримку. Сяо ж на знак підтримки і господарів, і свого партнера сів між Венті та Каєю, стаючи додатковою стіною на шляху Ділюка, як і було обіцяно. 

– Я зробив частину гострими, тож… 

– Дарма ти це сказав, – Джин з усміхом обірвала Сяо, спостерігаючи за тим, як Барб вже тягнеться до закусок Сяо. 

– До речі, Венті, лише погані музиканти завжди бідні.

Юнак на таке зауваження Розарії підняв брови та потягнувся до пляшки сидру з власного ящика. 

– Це хто тобі таке сказав? 

– Це я тобі таке кажу, як її утриманка, – жінка вказала на Барбару, що доїдала вже другу канапку з гострим тофу. 

Блондинка з докором поглянула в темно-рожеві очі.

– Розо, облиш.

– Я просто хочу похвалитись своєю дівчиною. 

– Як мило! – промурмотіла Ліза, отримуючи схвальний кивок від Джин. 

– Занадто солодко, – на підтвердження Венті закотив очі. – А тепер вгадайте до кого звертається Барб, якщо їй потрібна допомога? 

– До Барбатоса, – одностайно заявила більшість в кімнаті. 

– Близько, але ні. До мене! Таким чином робимо висновок, що не існує варіанту, де Барб – хороша музикантка, а я – ні. 

Але Розарія не хотіла здаватись. Беручи і собі пляшку сидру, вона знову хиже посміхнулась, а тоді мовила: 

– Але не ти номінований на виконавця року, – і перш ніж Венті насмілився щось на це сказати, вона підняла пляшку у заклику випити разом і додала: – Це ж не пісня з приспіву, так? 

Венті на це міг лише криво посміхнутись – принижувати його так філігранно його ж словами могла тільки Розарія і не те щоб він був сильно проти. Але попри все він був радий за Барб не менше, ніж усі інші. Вона повністю на це заслужила. 

– Колись і ти попадеш в якусь номінацію, – спробувала підбадьорити Цукроза, вчергове поправляючи окуляри. 

– В тому і проблема, що ні! – одразу запалився той, з брязкотом ставлячи пляшку на стіл. – Сучасна музична сцена настільки зациклена на попмузиці, що мені, представнику чогось альтернативно-хаотичного, барду зі сторінок фольклору, просто не лишають місця! Це справжня культурна деградація! 

– Ти звісно маєш рацію, але… – озвалась Ліза, – зараз все-таки бардам живеться легше і трошки багатше, ніж раніше. Зараз ти можеш просто викласти свою музику на платформи і вже щось отримуєш, а декілька століть тому тобі б довелось цілими днями тинятись вулицями в пошуку своєї авдиторії.

– Це залежить від випадку, – втрутився Сяо. – Деяким досі доводиться шукати свою авдиторію на вулицях, бо грошей на запис і рекламу треку немає. Без хорошої реклами вкладені в пісню гроші не повернуться. Саме тому Венті і працює в збиток. 

– Із цим можуть допомогти лейбли. Вони якраз і займаються рекламою, іміджем артистів. Якби Венті… – знову завела свою пісню Барбара. 

– Та нізащо в житті! Я не буду платити людям за те, щоб вони намагались закрити мене в якийсь образ! 

– Його жоден лейбл до себе не візьме, – відрізав Сяо, викликаючи у групи співчутливий сміх. 

– І я цим пишаюсь! 

На мить повисла затишна тиша, яку трохи хитали перешіптування між собою. Аж раптом втрутився Альбедо: 

– Не знаю як ця система працює, але… Якщо у симфонічних оркестрів є лейбли, то Венті туди точно візьмуть. Все-таки на інструментах він грає добре, головне не давати йому мікрофон. 

Навіть Сяо не зміг стримати усміху, що злетів з його вуст.

– Я тобі це пригадаю! – Венті демонстративно тикнув пальцем в сторону Альбедо, хоч і не збирався виконувати свою погрозу. 

– А де Амбер з Евлою взагалі? – поцікавилась Джин, нарешті відлипаючи від Лізи. 

– Чи вони проспали, чи заблукали – я так і не зрозумів. Головне, що вже в дорозі, – відповів Кая. 

Амбер з Евлою зʼявились саме коли Ліза таки вмовила Ділюка приготувати трохи глінтвейну з принесеного вина. Оскільки компанія нарешті була в повному складі, у кожного був бажаний напій та страва, Венті нарешті міг перейти до конкурсної програми зустрічі. 

– Ми з Каєю довго не могли придумати щось справді вартісне, але… 

– Усе просте на поверхні. 

– Саме так! – Венті хитро посміхнувся, допиваючи другу пляшку сидру. – Правила такі: ми обираємо жертву і загадуємо якусь людину чи предмет, який вона має відгадати за нашими відповідями на її питання. Питання мають бути такими, щоб відповідь обмежувалась лише “Так”, “Ні” і “Можливо”. Усе усім зрозуміло? 

Ліза нарешті підвелась з колін Джин в очікуванні чогось цікавого, але від критики утриматись не змогла: 

– А крокодил теж буде? Чи одразу хованки? 

– Напʼємось і буде. Наш єдиний тверезий друг буде шукати. 

Кая поквапився лишити втішальний поцілунок на вилиці Ділюка, який уже встиг важко видихнути.

– Я від тебе не ховатимусь, не хвилюйся. 

– Дуже на це сподіваюсь. 

– Кає, годі залицятись! Тягни сюди свою монетку! – вже вередував Венті, помітивши відсутність друга у загальній розмові.
Альберіх на такий вереск лише хмикнув і підійшов ближче, передаючи таку заповітну монету. 

– Невже нарешті вона щось вирішує?

Венті закотив очі на докірливе питання та нарешті підкинув монетку, яка мала обрати одну з поміж Евли та Амбер, які отримали покарання за запізнення. Зрештою шматочок металу з брязкотом вказав на Лоуренц. Венті поквапився дістати свій телефон і відкрити нотатки, поки довкола нього зібрались усі, крім Евли. Спільними зусиллями було їй загадано Міку Шмідта – хлопця, що навчався із ними в школі на рік молодше від Барб, а зараз працював разом з Евлою та Амбер в поліції. 

– Гаразд, – дещо невпевнено почала та, – я жива людина? 

– Так. 

– Це… це дівчина? 

– Ні.

Вчуваючи його невдоволення, Кая схилився до вуха Венті, щоб прошепотіти: 

– Я попереджав, що так буде. 

В обмін на милу посмішку Альберіх отримав повний засудження погляд смарагдових очей. Венті досі не хотів вірити, що гра затягнеться через подібні нудні питання. 

– Це хлопець? 

– Мабуть, ніхто не тут перевіряв, – підкинула іскру Роза, вбачаючи таємні балачки Каї та Венті по той бік столу. 

– А звідки у тебе така певність, Розаріє? – тихенько запитала Цукроза, шокуючи усю групу на мить. 

– Ми чогось не знаємо про тебе, Цукрозо? – першою отямилась Ліза. 

– Ні! – одразу зашарілась та. – Просто… Роза спробувала поставити під сумнів стать, намагаючись зробити усе цікавішим, але… Мені цікаво чому вона не поставила під сумнів факт перевірки. От і все. 

– Бо він виглядає… – Роза перервалась, щоб закрити вуха Барбари своїми долонями, – цнотливим. 

– Я все чула, – відрапортувала Барб, щойно холодні долоні сповзли з її вух. 

– Тобі здалось. Звʼязок був поганий, могло почутись усяке. 

Розарія сильно полегшила гру Евлі – не так уже багато у них спільних знайомих, яких та могла вважати цнотливими, особливо серед чоловіків. 

– Він вчився в нашій школі? 

– Так. 

І тут в жінки зʼявилась дилема – це Беннетт чи Міка? Яким питання краще поставити крапку? Спочатку вона хотіла спитати чи він блондин, але ж обидва хлопці мали біляве волосся. Аж раптом в її голові сяйнула ідея. 

– Кая проколював йому вуха? 

– Оце ти згадала! 

– Йому він проколов теж, – видихнув Ділюк, який чомусь завжди мав асистувати в цих своєрідних операціях.  

– Це Міка! – радісно вигукнула вона. 

– Нарешті! – не менш радісно вигукнув Венті. – Тепер міняємо правила! Жертва має право поставити тільки пʼять питань. Якщо не вгадає, пʼє! 

Ділюк на таке бажання лише хмикнув, усвідомлюючи, що скоро їм з Венті стане тісно в одній кімнаті. Ніхто інший навіть не намагався обуритись з таких правил, адже зрештою це справді було весело. Наступну жертву обирала Евла, крутнувши пляшку на столі. Горло пляшки вказало на Цукрозу. Їй доволі швидко вирішили загадати Клі – малу катастрофу цілої країни. 

– Це людина? 

– Так.

– Сумніваюсь, – похнюплено відповів Венті, смикаючи себе за кіску. 

– Нижча за мене? 

– Ага. 

– Вона псувала мої дослідження? – питання Цукрози було адресовано прямісінько в яскраво-блакитні очі Альбедо.

– На жаль, так. Мені шкода, – винувато вимовив блондин.

– Це Клі.

Наступним пляшка обрала Ділюка. Венті аж скрикнув від щастя, а Раґнвіндр посміхнувся куточком губ, приймаючи виклик. Кая міг лише співчутливі погляди кидати на партнера, бачачи варіанти для відгадувань. Зрештою усі зупинились на коті Лізи та Джин – Гарбузику, усвідомлюючи, що для Ділюка це майже повна поразка. 

– Це предмет? 

Венті з широчезною посмішкою загнув один з пʼяти пальців, сигналізуючи про змарноване питання.

– Ні. 

– Людина? 

– Ні.

Посмішка Венті поширшала, він загнув ще один палець. Ділюк затих, думаючи як би зекономити питання. Якщо це не людина і не предмет, отже, мабуть, тварина. Червоні очі швидко окинули групу – тварини були у Джин з Лізою, у нього з Каєю в дитинстві, Роза та Барбара колись взяли на перетримку кошеня, а в Евли віднедавна зʼявився малий песик… 

– Це кіт? 

– Так. 

Посмішка перейшла від Венті до Каї.

– Він рудий? 

– Найрудіший з усіх рудих. 

– І найадекватніший з усіх рудих! – поквапилась додати Джин. 

– Це Гарбуз, кіт Джин та Лізи, – з насолодою вимовив Ділюк прямо до Венті, що вже демонстрував образу. 

Ділюк вклав усі свої сили, щоб пляшка зупинилась саме на Венті і це таки спрацювало. Тут вибір був швидким – усі, окрім Сяо, погодились загадати Венті Сяо. 

– Предмет? – недовірливо запитав Венті, шкодуючи про свої витівки – червоний погляд занадто сильно тиснув на нього. 

– Ні. 

– Людина? 

– Так. 

– Гаразд… Ця людина володіє музичними інструментами? 

– Дуже навіть добре володіє. 

Венті у сумнівах окинув швидким поглядом кімнату, шукаючи за кого ж можна зачепитись. У нього лишилось тільки два питання, треба поквапитись… 

– Це Барбара. 

Найгучніше засміялась Роза. Кая несвідомо відкрив рота від здивування, може, хотів щось сказати, але зрештою мовчки закрив. 

– Пий, – спокійно сказав Сяо, – ти не вгадав. 

– В сенсі? Не вгадав?.. Ти загадав сам себе? – розбито спитав він у Ділюка.

Розарія, що вже намагалась сховати свій сміх в подушці, від чергової невдачі Венті хрюкнула. Ділюк переглянувся з Каєю, шукаючи відповіді в його очах. 

– Власне, загадали Сяо, – мʼяко підсумувала Амбер. 

– Лишенько! 

– Вони ж не розійдуться через мене? – прошепотів Ділюк, до Каї, якого встиг відтягнути в сторону. 

– По-перше, нам не звикати, а по-друге… твоя роль тут мінімальна. В будь-якому випадку я готовий захищати твою честь, тож не хвилюйся. 

Раґнвіндр обдарував його скептичним поглядом. 

– Я серйозно, Кає. 

– Я теж. Вони помиряться, якщо все-таки посварились. 

Ділюк усе придивлявся до коханих очей і не бачив там брехні чи жарту. Каї ж така прискіпливість здавалась збіса привабливою. Обережно піднімаючи долонею незмінний червоний чубчик, він поквапився чмокнути Ділюка в чоло. 

– Ти занадто милий, коли хвилюєшся про інших. 

Венті не переставав просити вибачення у Сяо і проявляти своє щире каяття аж допоки не заснув надвечір. Сутінки уже мʼяко обіймали компанію, змушуючи до млявих поглядів, повільних розмов, лінивих рухів. До ночі в будинку уже панувала тиша – більшість гостей розʼїхались. Лишились найвірніші – Розарія з Сяо та найпʼяніші – Венті з Барбарою. Поки Кая з Ділюком збирали посуд, Сяо та Роза займались сміттям. Зрештою саме ліюець виносив сміття, бо жінка в останній момент сховалась на кухні та заявила, що вже допомагає з посудом. Насправді ж посуд мив Кая, поки Ділюк, що встиг розплистись калюжею на стільці, мовчки за ним спостерігав. Звісно ж Роза обрала долучитись до Ділюка. Альберіх не мав нічого супроти такого вибору – вона усе ще його гостя, а не рабиня. 

Час спливав, а посуд усе ніяк не закінчувався. Раґнвіндр відчував усе більші труднощі із тим, щоб тримати голову рівно. На щастя, швидко знайшлось креативне вирішення цієї проблеми – він схилив свою нещасну голову на плече Розарії, що ліворуч від нього гралась своїми каблучками, видаючи іноді характерний стукіт. Вона спочатку неабияк здивувалась такому випаду. Була думка, що її щойно сплутали з Каєю. І насправді Роза не знала чи сприймати це як комплімент, чи як образу. Зрештою вона просто змирилась, повертаючись до своїх каблучок. В неї була певність, що це хвилинне непорозуміння і Ділюк скоро це виправить, хоч вона і не була проти цього непорозуміння насправді. Але непомитого посуду лишалось усе менше, а Ділюк спирався на неї все дужче, змушуючи її до хвилювань. 

– У нього все добре? – Роза обережним помахом голови вказала на Ділюка, не стримуючись зрештою.

Кая на мить відірвався від посуду, щоб обернутись, та м’яко посміхнувся. 

– Цілком. Він не пускає слини, не хвилюйся. 

– Я не сплю, – повільно протягнув Раґнвіндр. 

Розарія на таке лише хмикнула.

– Ви з Венті обоє рябоє. Діставали один одного весь вечір, а тепер той спить під столом і відмовляється звідти вилазити, а ти не спиш, – саркастично підкреслила вона. – Як ви взагалі уживались раніше? 

– Він був трохи… приязнішим. 

– Так проявляється його любов, – втрутився Кая. – Він знущається з тебе, бо довіряє тобі та почувається безпечно. 

– Що ж, всі ми трохи Венті. 

Одна каблучка скотилась на підлогу, змушуючи жінку тихо лайнутись. 

– Розо, – тихо покликав Ділюк. 

– М? 

– Як у тебе вийшло споїти Барбару? 

– Мені це теж цікаво.

– А… Вона сама. 

Кая знову відірвався від посуду, не вірячи в почуте. 

– Ми точно про одну і ту саму Барбару говоримо? 

– Я серйозно. Вона просто пила потроху, але в сумі вийшло забагато. Я навпаки мала прослідкувати, щоб вона не напилась. Але трохи обрахувалась. 

– Це ж вона там зараз лежить разом з Венті, з тим, хто погано на тебе впливає, – проспівав Альберіх, насолоджуючись цікавим збігом обставин. – Їх же хтось сфотографував? 

– Сяо. З усіх ракурсів, – запевнила вона. 

– Я думав… Джин тобі волосся повисмикує, – мляво протягнув Ділюк.

– Я теж, – хмикнула Роза. – Досі важко звикнути, що вона тепер не гіперопікунка. 

– Таке слово існує? 

– Тепер так. 

Кая нарешті домив останню тарілку та з переможним виглядом тепер стояв перед Розою з Ділюком. 

– Спати, – велично виголосив він, куйовдячи й без того розпатлане червоне волосся.

– У тебе багато вільного часу? Хочеш вичісувати мене?

– Чому ні? – посміхнувся Кая на таку погрозу.

– Кає, кинь монетку, – раптово наказала Роза, дивуючи обох.

Альберіха двічі просити не треба. Хоч Розарія і не пояснила до купи свого прохання, але він сумирно його виконав. Жінка оцінила результати, зробила відомі їй одній висновки, а тоді тяжко видихнула. Голова її схилилась на голову Ділюка. 

– У тебе все добре? 

– Ага, – якось невесело відповіла вона. – Сходи-но перевір чи Барб з Венті сплять. 

Каї вже захотілось заперечити – а що ще він має зробити? Може, ще й додому відвезти? Але щось у вигляді подруги його стримало, щось в її голосі змусило підкоритись. Це не була звична Розарія з холодним сарказмом, чорним гумором і ще чорнішою нахабністю. Це була чомусь схвильована, втомлена Розарія. 

Він лише на мить зазирнув до вітальні. Для певності навіть пальцями клацнув, але ніхто, окрім Сяо не зреагував. Повернувшись, Кая передав жінці результати своєї розвідки. Роза слухала це, крутячи ще одну каблучку пальцем на стільниці. 

– Тільки не смійтесь і не кажіть нікому, гаразд? 

Кая вчергове за день зустрівся поглядом з Ділюком – вони знову шукали відповіді в один одному. Роза звучала так тендітно, так беззахисно, ніби дитина. І якщо Кая списував своє “марення” на випитий за сьогодні алкоголь, то Ділюк ставив на критично високу температуру. Пересвідчуючись нарешті у надійності друзів, вона продовжила: 

– Власне… мені потрібна ваша порада, чия-небудь порада. – Вона швидко дістала телефон і знайшла потрібні фотографії в галереї. – Яка каблучка краще? 

Усі три були достатньо простими, без занадто великого каміння чи занадто деталізованих візерунків, усі срібні. Перша була тонка, з кількома обʼємними металевими трояндами посередині. Друга була трохи ширше, всередині було акуратне серце з невеличкого білого камінчика, до якого вели прості срібні візерунки. Третя була найширшою і найдорожчою, посередині неї була срібна мушля з невеличкою перлиною в її центрі, а сама каблучка складалась з мариністичних візерунків, що імітували хвилі. 

– Це трохи не схоже на твій стиль.

Роза кинула на Каю такий важкий погляд, що той почав боятись за власне життя. 

– Тобі коли-небудь казали, що твій мозок менший за перепелине яйце? 

– Він просто перебрав, – намагання виправдати Каю прозвучало ще гіршим звинуваченням з вуст Ділюка.

Відчуваючи увесь трепет моменту, Раґнвіндр зібрав останні сили до купи та повернув повну владу над своїм тілом, випрямляючись. Тепер Каю бурили одразу два невдоволені погляди, змушуючи його шкодувати про усі свої гріхи в цьому житті. 

– Що я сказав не так? 

Жінка повернулась до длубання каблучки, не наважуючись щось пояснювати.

– Ти серйозно думаєш, що вона не може без нас собі каблучки вибрати?

Щось всередині голови Каї заворушилось, вловлюючи натяк. 

– Оу… – нарешті усвідомив він. – Оу! 

– Ти йолоп, Кає. 

– Беззаперечно… Знаєш, на стиль Барбари це теж не дуже схоже… 

Тепер у її погляді майнув відчай. Вона вже хотіла прибрати телефон і викинути наказ забути про цю розмову, але Ділюк її зупинив.

– Це справді не її стиль, але ніхто не казав, що це погано. Ти знаєш її краще за нас і якщо це твій вибір, отже у тебе є вагомі причини для нього. Я вважаю це важливим. 

Мʼякий, але переконливий голос Раґнвіндра заспокоїв Розарію, не дозволив їй пошкодувати про свій вибір повністю. 

– Я заглянула нещодавно до її прикрас… У неї так багато тоненьких каблучок з різними камінцями. Я не хочу робити пропозицію ще одною такою, щоб вона потім навіть не відрізнила її від інших… Ці три… Не знаю, вони занадто ніжні для мене, але занадто грубі для неї. Це ніби щось середнє між нашими смаками, розумієте? 

– Це чудова ідея, Розо. Я впевнений, що Барбарі дуже сподобається такий символізм. Вона цінуватиме це. 

– Так, я теж так думаю, – підтакнув Кая, боячись спричинити нову катастрофу. 

Вона довго мовчала, не знаючи що робити далі. 

– Мені здається, – несміливо почав Альберіх, – що друга каблучка найбільше їй личитиме. Але це лише думка йолопа, тобі не слід на неї рівнятись.

– За зовнішнім виглядом так і є, – погодився Ділюк. – Але я обирав би за значенням. Яка каблучка найвлучніше передає твої почуття, ту й обирай… Я справді хотів би допомогти тобі, – мʼяко продовжив він, забачивши нову хвилю відчаю в темно-рожевих очах, – але не думаю, що можу. Цей вибір тобі краще зробити самій. 

– Одразу видно хто з вас буде освідчуватися. 

Хвилювання та інший негатив миттю зникли з її обличчя, поступаючись звичній байдужості. Перекрити жартом бентежну розмову – в цьому і була уся Роза. Ділюк та Кая добре це знали, їм лишалось сприйняти таку своєрідну крапку в темі. 

– Увесь мій розум пішов на те, щоб вгадати клятого Аякса в тій грі! До того ж ти не можеш бути певною, що десь в цьому будинку не захована мною каблучка. 

– Ти не ховав би таких речей тут. Занадто великий ризик, що я знайду. 

– Зате я можу бути певною в словах Ділюка, – докинула вона з посмішкою. 

Незабаром усі нарешті були в ліжках. Розарії з Барб виділили гостьову кімнату, а Венті вирішив, що новенький білий килим у вітальні набагато кращий за будь-який матрац, тож досі лишався лежати на ньому під столом. Сяо вірно лежав поруч, хіба що під стіл не залазив. Ділюк настільки був розчавлений таки підвищеною температурою, що просто проігнорував цей факт, відкладаючи на завтра. Зрештою, у них є ще субота і неділя – прекрасні дні для обирання нових килимів. 

Ділюк заснув першим, так і не дочекавшись Каї. Альберіх на таку картину лише посміхнувся та поквапився лягти поруч. На відміну від партнера він провалювався у сон поступово, ніби заходив в теплу морську воду влітку. Раніше це б його дратувало – такий спосіб засинання змушував Каю якомога довше лишатись в компанії ненависної тиші. 

Перший час в будинку Ділюка він мав неймовірно великі проблеми зі сном. Тут було занадто тихо, як в батьківському будинку. Він подовгу лежав в ліжку, намагаючись зосередитись на диханні Ділюка поруч, на цоканні годинника десь в іншій кімнаті або на чомусь ще, хоч і допомагало не сильно. Іноді в темряві стіни мінились настільки, що нагадували найстрашніші кімнати в його житті. Тоді йому доводилось підводитись з ліжка та помалу обходити будинок, знову і знову переконувати себе, що це інше місце, що тут безпечно. Ділюк доєднувався до таких імпровізованих прогулянок, якщо Каї таланило розбудити його випадково. Ця проблема пішла сама зрештою. З часом Альберіх просто звик до нової сторони тиші. Тепер він знав, що вона буває не лише гнітючою, загрозливою, а й безпечною, комфортною. Тепер він не заповнював тишу страхом, як робив раніше. Він дозволяв їй лишатись незаповненою, самобутньою. Тепер не було чого боятись. 

Ділюк звично прокинувся посеред ночі. За відчуттями причиною його пробудження був нестерпний головний біль. Тихо сідаючи в ліжку, він намацав покинутий на тумбі термометр та поквапився ним скористатись. Побачені цифри збіса йому не сподобались. Обережно вилізши з-під ковдри, він тихо почовгав до кухні, щоб випити хоч якесь жарознижувальне. І варто було йому лише випадково стукнути стаканами, як прокинувся Венті. Відчуваючи переляк, він поквапився підвестись, але цьому завадив стіл, в який він влетів чолом. На весь будинок прозвучав дзвінкий стук по дереву, а тоді добірна лайка. Спочатку це навіть злякало Ділюка, але досить швидко він збайдужів, мовчки сьорбаючи розведений у воді препарат та спостерігаючи за цим нещасним дійством. 

– Сяо, вгамуй його, – сонно протягла Розарія з гостьової кімнати. 

А тоді до вітальні спустився і Кая. Вже по його гучних кроках було зрозуміло, що пахне смаженим. Сяо поквапився затулити долонею рота Венті, але спрацювало не дуже. 

– Я вас обох зараз на шмаття порву! Що, в біса, сталось?! – обурено шепотів Кая до темряви, в якій лежали Сяо з Венті. 

Зачувши стільки ненависті в голосі друга, Венті дещо заспокоївся, але не стих зовсім. 

– Він різко прокинувся, хотів встати і забув про стіл, – тихо пояснив Ділюк. 

Альберіх шумно видихнув, розуміючи, що ночівлі – ідея погана. Особливо під столом. 

– Дістань його звідти, будь ласка, – звернувся він до Сяо. – Але не перекиньте стіл – йому і без вас погано живеться.

Насправді столу не дуже погано жилось, він просто був старим, старшим за Ділюка. І якщо сам Ділюк має певні труднощі з постійними перевірками на міцність від Венті, то що вже казати про той нещасний журнальний стіл? Зрештою, Сяо таки вдалось витягти Венті з-під своєрідного прихистку. Венті навіть дозволив затягти себе на диван, що було абсолютною перемогою. Тепер усі могли повертатись до сну. 

– У тебе все добре? – вже звично питав Кая, усвідомлюючи, що Ділюк прокинувся раніше за Венті. 

– Температура піднялась. Пусте. 

Аж раптом Альберіху прийшла геніальна ідея в голову. Він обережно простяг свої долоні до чола Ділюка, що лежав лицем до нього. Приємна і занадто необхідна прохолода вибила з Раґнвіндра глухий стогін, на що Кая лише хмикнув. 

– І це ти мені умови хотів диктувати? 

– Я дуже сильно помилявся.

Вони заснули швидко. Попри жахливе самопочуття, Ділюк все-таки знайшов думку, що змогла його вколисати. 

Зараз він уже не рухався за течією, як колись. Він зумів знову міцно встати на ноги, зумів знову протистояти потоку. Іноді хотілось повернутись в ті часи, іноді хотілось забути їх назавжди. Але в одному Ділюк лишався певен завжди – ніколи вже плавання за течією не буде таким ефективним, як колись. Якщо течія звела його з Каєю, напевно чогось кращого вже можна не очікувати.