Все буде добре

— Мені не подобається, що той поляк допомагає нам.

— Ти ж розумієш, шо це звучить щонайменш зарозуміло? — Україна, не відволікаючись, продовжує читати новини.

УПА відвертається від вікна та невдоволено дивиться на юнака. Проігнорувати цей погляд не вдається.

— Ми можемо захистити себе, я не сперечаюсь, проте, — той робить коротку паузу, піднімаючи свої сумні блакитні очі, — якщо прості українці: жінки та діти — можуть пересидіти це жахіття у безпечному місці, я цьому лише сприятиму. Чи ти невдоволений реакцією мого народу?

І в очах України наче віддзеркалюються люди зі зсу, тероборони та волонтери, коктейлі Молотова, нескінченні мітинги.

— Нашого народу, — відповідає УПА.

— Тож бо й воно.

Дзвонить телефон. Незалежний трошки усміхається, дивлячись на ім’я контакту.

— Знову твій француз? — до цих дратуючих інтонацій Україна вже звик.

— Якщо заздриш, можеш також поговорити.

— Ні, дякую, я б краще декілька лагідних москалю передав.

— Не витрачай грошей задарма, — сухо відповідає юнак та приймає виклик, — Слухаю.

З кабінету він так і не повертається, хоча плинуло більш як чотири години. УПА вирішує на всяк випадок заглянути до кімнати. Приміщення зустрічає його розкиданими розписаними аркушами та приспаним втомою Україною, який скрутився в незручну позу в кріслі.

— Мій малий герой, — тихо шепче повстанець, збираючи документи та чернетки. Проглядає деякі записи, не в змозі стримати вдоволену усмішку.

Безсилий юнак ніяк не реагує, коли під його коліна та спину пропускають руки, підіймаючи. УПА виходить до коридору, затримується, розмірковуючи, куди нести хлопця: до його кімнати чи своєї. Київська сирена вирішує допомогти з вибором. Лице України супиться, а сам він прокидається.

— Давай не треба, — просить, не звертаючи уваги на своє горизонтальне положення.

— Тобто? — не розуміє повстанець.

— Я не хочу до бомбосховища, залишимося в коридорі.

УПА дивиться на скляні двері шафи, підіймаючи одну брову. Вони вже це обговорювали, проте невдоволення підземним життям також можна було зрозуміти. Чорно-червоний заглядає до вікна, у якому вже стемніло та, на щастя, не палало червоним. Він вимкнув останнє світло в коридорі, проте Україну з рук не відпустив.

Очі юнака швидко звикли до темряви та розрізнили суміш занепокоєння та злості на обличчі повстанця.

— Гаразд, — втомлено каже, — підемо до низу.

УПА не відповідає, лише декілька зморшок розгладжуються. Він накидає на Україну його курточку, наче то ковдра.

— А я тобі не…

— Відпочивай, — відрубує спробу юнака йти самостійно.

Виходить з квартири, тихо, аби не лякати сусідів, зачиняє двері, звезло, що замок автоматичний. Сирену у коридорі чутно краще, десь далеко їй підігрують гради. Проте, то, здається, наші палять.

— Все буде добре, — шепоче УПА.

— Для кожного з нас, — відповідає Україна та пригортається ближче.