Маленька корона імперії

I

У вечірньому небі мерехтіли тисячі зірок. Над маленьким графством цвіла по-справжньому казкова ніч. У фамільному замку роду де Сенжені світло горіло в кожному з вікон. В нічну тишу, яка обрамлялась плескотом хвиль об височезні скелі, зсередини маєтку лунала музика та шум придворного люду. Велика зала була повна. Дами у своїх кращих сукнях кружляли у танці із молодими чоловіками у дорогих платтях. Сотні ламп робили приміщення світлішим за день. Світло відбивалось від білосніжних колон та старовинних вітражів, що зображували древніх предків роду де Сенжені.

Всі присутні щиро раділи, адже граф проголосив радісну подію. Він знайшов для своєї племінниці нареченого. Молодого нащадка хистанського графства. Всі посміхались та плели плітки про те, як вже закохані молоді люди один в одного. Чоловіки змагались у компліментах юній леді Грефі, дочці нині покійного графа Людвіка де Сенжені. Жінки ж пошепки обговорювали той факт що граф Анрі де Сенжені, що зайняв престол після смерті свого брата, є вдівцем і йому ще довго до похилого віку. Свято набувало справді грандіозного масштабу. Такому балу міг би позаздрити будь який король.

Нарешті пролунали фанфари. Музики припинили грати, весь натовп направив свою увагу у кінець залу де стояв престол під великою мазайкою, що зображувала, як це стверджувалось, перший замок графської родини, місце котрого нині не відомо. Через двері с боку від престолу до зали ввійшов чоловік у яскраво фіолетовому костюмі і у великій шляпі з пером. Він вийшов у центр і підняв свій золотий посох, тримаючи його однією рукою.

– Граф Льо Сенжонський, Анрі де Сенжені та його племінниця, спадкоємиця престолу графства Льо Сенжонте, леді Грефа. – Із цими словами глашатай показав рукою на великі двійні двері справа від трону.

В цей самий момент двері були відчинені слугами. До зали ввійшли двоє, молода дівчина дванадцяти років та кремезний чоловік середніх років. Вони йшли повільно та церемоніально. Граф був одягнутий у білий костюм розшитий золотом, він власно дивився на своїх гостей, але при цьому посміхався, вітаючи всіх і кожного. А от обличчя юної леді було скорбним. В її погляді читались сум та біль, хоча вся її постать наче застила і все життя було вичерпано із маленької фігури.

Глашатай тим часом повернувся до дверей в іншому кінці зали. Люди швидко розступились розуміючи, що зараз прибуде головний гість цього свята.

– Спадок престолу графства Темезі, кадет особистої гвардії його святейшиства імператора Хистанії, Посом ту Трек.

І знову велетенські двері відчинились і в залу ввійшов молодий чоловік у хитанському бойовому мундирі, зробленому на замовлення і багато прикрашеному. Його супроводжували четверо гвардійців у мундирах скромнішого покрою, вони несли штандарти із хоругвами дому ту Треків, світло зелений із білим. Юнак чеканним шагом дійшов до того місця де стояли граф із племінницею. Тут він зупинився і театрально поклав одну руку на ефес шпаги, а іншу на груди.

Молодому хистанцю було шістнадцять років. Його кучеряве волосся спадало на засмагле обличчя. Над широкими губами була смужка тонких вусів, а на щоках пробивалось те, що мало колись стати щетиною. Погляд його великих зелених очей одразу ж впав на леді Грефу.

Зовсім молода дівчина тендітна та здавалось беззахисна, дивилась у підлогу. Її світло-русе волосся було зібране у тугий пучок, великі світло-голубі, майже білі очі були вологі та прикриті. Її шкіра була кольору молока з медом. Вона стояла з рівною спиною і зібравши руки на рівні талії.

– Дорога леді Грефа, – почав молодий хистанець, – Я проїхав весь цей шлях, лише щоб зустрітись з вами. І зараз я розумію, що навіть тисячі кілометрів шляху це була мізерна ціна, щоб мати можливість побачити вашу красу. Я повністю при своєму розумі і з щирою душею бажаю провести із вами залишок свого життя. Будь ласка, будьте моєю нареченою.

Повисла довга пауза. Всі погляди бути націлені на молоду леді. Її дядько дивився на неї стурбовано, хистанський парубок із надією, всі інші ж затаїли подих. Придворні були збуджені думкою, що вони є свідками історичної події і на кожному балу тепер будуть розповідати, що були присутні на вінчані графіні Грефи ту Трек. Навіть слуги намагались піднятись навшпиньки, щоб краще роздивитись цей момент.

Леді Грефа повільно підняла очі на Посома. Вона роздивлялась його обличчя та коштовні прикраси, потім перевела погляд на свого дядька. Дівчинка ще з декілька секунд постояло мовчки та несподівано розвернулась та пішла геть тим же шляхом, що і зайшла до зали.

В той самий момент почав наростати шепіт. Всі питали один одного, що це значить, що відбувається? Молодий ту Трек стояв розгублено, він був схожий на актора який забув усі слова, він безпомічно озирався по сторонах.

Нарешті слово взяв граф.

– Пане ту Трек, любі гості, давайте із порозумінням поставимось до юного серця, яке не змогло впоратись із бурею почуттів, яка їм заволоділа.

По залу пронеслись ввічливі посміхи, які мали показати розчулення підлітковим романом.

– Насправді не кожен з нас вміє притримуватись цього церемоніалу, коли хочеться дати волю душі. Але з згодом я організую нареченим справжню зустріч, де вони зможуть висловити один одному свої почуття. А поки що прошу продовжувати банкет.

Вся зала знову зайнялась музикою та сміхом. Ту Трек лише криво посміхнувся, схоже не такого він очікував від сватання.

Леді Грефа швидко йшла темними та порожніми коридорами. Зі стін за нею спостерігали величезні портрети минулих мешканців замку. Вона тяжко дихала, її очі були вологі, але вона намагалась стримати сльози. Шелестіння її юбок та стук туфель по кам’яний підлозі здавались їй знущанням. Вона відчувала себе лялькою яку нарядили, щоб виставити на вітрину магазину. Молоду дівчину теж хотіли продати надміному чужоземцю. І хоча ціна було більша за декілька монет, юна леді все одно відчувала себе дешевкою. Нарешті вона добралась до дверей своїх покоїв.

За дверима її зустріла її покоївка, теж ще зовсім дівчинка, лише на рік старша від Грефи. Леді не мала декількох фрейлін як інші графині, лише Мерафела складала їй компанію, довгими, самотніми ночами.

Побачивши рідне обличчя, яке з жахом та турботою дивилось на неї, Грефа не витримала. Її вуста задрижали, із очей нарешті потекли сльози.

– Моя люба Мерафела, – промовила Грефа своїм високим голосом, – я так більше не можу. Цей боров вирішив мене віддати якомусь хистанському недоумку. Він схоже зовсім збожеволів.

Очі покоївки теж поневолі стали наповнюватись сльозами, але їй вдалось оволодіти собою. Вона взяла руки шляхетної дівчини в свої.

– Грефа… – почала Мерафела. Вона дуже намагалась вигадати хоч якісь слова щоб втішити свою подругу.

Але їй не дали на це часу. Двері до кімнати знову відчинились. Граф безцеремонно штовхнув двері. Він увірвався розлючений як бик, все його обличчя разом із лисою головою були червоними від гніву. Він став просто перед своєю племінницею тяжко дихаючи у свою пишну бороду.

– Це що таке було мала хвойда? – проревів своїм басом граф Анрі.

Грефа дивилась на нього знизу, її дитяча фігура здавалась зовсім беззахисною на фоні кремезного та широкоплечого родича.

– Дядьку, це все велика помилка. Ваш дід, мій прадід воював з хистанцями за незалежність цього графства. І уявіть, що подумають Сакфійці які виступають гарантами нашої безпеки.

– Мовчати! – прирвав її граф. – Тебе це не стосується дурне дівчисько. Це честь для тебе поріднитись із шляхетною сім’єю яка має заслуги перед самим імператором Хистанії.

Дівчинка хоча все ще не могла впоратись із сльозами все ж стисла вуста та нахмурила свої тонкі брови.

– Скоріш це честь для вас отримати хистанське золото за приєднання ще одного графства. Графства на яке ви не маєте жодного права. Ви зайняли трон лише після смерті мого батька і після того як запроторили мою матір до монастиря як божевільну.

Чоловік замахнувся своєю широкою долонею та відвісив леді важкого ляпаса. Вдар був такою сили, що збив дівчину з ніг. Вона ледь могла усвідомити що сталось, дзвін в голові не дозволяв їй підвестись. Мерафела в той же час рушила до Грефи, щоб допомогти їй сісти.

– Кажи, що хочеш, мале сучисько, – прошипів Анрі – але поки цей трон мій в тебе тут немає голосу.

Після цього він розвернувся та покинув спальну леді Грефи, хлопнувши дверима. Дівчина сиділа на підлозі в обіймах своєї покоївки. Вона вже ридала в голос не маючи можливість тримати біль в собі. Її макіяж змивався сльозами залишаючи чорні смужки на щоках, волосся, так чемно зачесане вибилось із вузла і падало на обличчя тонкими пасмами.

– Це кінець. – сказала вона крізь ридання. – Моє ім’я, моє тіло, він віддасть хистанцям все. Нічого не залишилось.

Мірафела міцно притискала до себе Грефу. Засмагла, чорноволоса дівчина не могла зміритись із долею своєї леді. Не може ж жадібність одного покидька перекреслити життя стількох людей.

– Грефа, – тихо промовила вона, – але ж є ще одна надія. Ваш кузен, який так багато часу проводив з вами та вашим батьком. Його мати наказували йому завжди піклуватись про вас.

Леді ткнулась обличчям в сарафан покоївки.

– Я не бачила його з дитинства. – Грефа шмигала майже після кожного слова. – Але будь ласка, якщо ти можеш, спробуй.

Не мало часу пішло у Мірафели, щоб заспокоїти та вкласти свою пані. На вулиці вже були глуха ніч, все графство міцно спало. Дівчина направилась до однієї з веж замку, їй була потрібна висота. Офіційно графи та князі не підтримували орден відьом і не тримали їх при дворі. Але без жодної магічної помочі ніхто не міг обійтись, тому їх скривали під масками фрейлін, помічниць або покоївок. Мірафела все ще було ученицею, проте і вона вже знала велику кількість технік.

Нарешті вона опинилась у пильній кімнаті на вершині однієї з веж замку. Дівчина сіла на підлогу склавши ноги навхрест, вона поклала лікті на коліна і розгорнула долоні до гори. Вона сконцентрувалась, всі її сили і всі думки зараз були направлені всередину її власного розуму. Там народжувалась думка, думка глибока та чітка, така яка зможе жити повз її голови. Вона народжувалась обростаючи силою, ставала великою та яскравою. Думка вже закипала та займала увесь розум Мірафели, і нарешті вона вирвалась на зовні. Вона вилетіла крізь замкові стіни і полетіла у нічну темряву. Наче птах вона неслась над морськими хвилями, перетнула Керамічне море і добралось до островів. Пролетіла над одним островом, потім іншим і нарешті знайшовши правильний, вона пішла вниз і влетіла у невелику фермерську хатину.

Пані Вундорбак підскочила на власному ліжку. Її спокійний сон було перервано, несподіваним спалахом. Відьма що було вже похилого віку сиділа з хвилину намагалась усвідомити те, що їй щойно прийшло в голову. Після цього вона миттєво встала та почала вдягатись, ледь находячи одяг у темряві. Її старий чоловік, що спав поруч на щастя не прокинувся, інакше він би застав свою дружину бігаючою по хаті у пошуках плащу. Нарешті вона зібралась і вийшла у холодну ніч. Вона йшла по стежинці, що вела до міста так швидко, як могла. Вона не думала не про час, не про перехожих, що з подивом дивились та стару тендітну пані, яка так поспішає у нічний час. В неї була лише одна думка, знайти капітана Блайнда.

 

II

 

В великому маєтку хистанського посла на острові Гаят також було не до сну. Сержо ту Пайє представляв інтереси хистаньскої імперії у всій островській частині сакфійских володінь. Посол Пайє був дуже зайнятою людиною, купа справ державного та дипломатичного характеру забирала в нього купу часу та сил. От і цієї ночі він ще навіть не думав про сон. Наразі він був зайнятий тим, що бігав по своєму маєтку за двома повіями. Вони в свою чергу, одягнуті у одну нижню білизну, сміялись і закликали посла якомога швидше їх наздогнати. Посол був чоловіком невеликого зросту, з черевцем, а лисина на голові свідчила про вже немалий вік чоловіка. Але Сержо не здавався він тяжко дихав у свої пишні вуса, які надавали йому серйозного вигляду на офіційних зустрічах, і повільно, проте неминуче наздоганяв грайливих жінок. І в цьому був весь ту Пайє, сила волі компенсувала йому його неатлетичний склад.

Поки біганина продовжувалась вся процесія встигла перетнути вітальню і звернула у коридор. Тут посла чекав сюрприз. Твоє дебелих чоловіків зустрілись йому біля вхідних дверей. Чоловіки мали незадоволений та втомлений вигляд, який мають всі робітники, яким доводиться працювати вночі.

– Пане посол, це до вас, – сказав старий дворецький, після чого неспішно покинув прихожу, з виглядом людини, якої це не стосується.

Більше всього Сержо кинувся зовнішній вигляд візитерів, чоловіки були у дорожніх куртках в бонданах а також із шаблями та пістолями. Старий хистанський посол розумів, що наймані вбивці скоріш за все не стали б стукати у вхідні двері і ця думка його трохи заспокоїла, але лише трохи.

– Перепрошую … панове, а з якої нагоди цей нічний візит? – Спитав посол невміло маскуючи тремтіння в голосі.

– Вибачте, що без попередження, – сказав один із чоловіків, – Але капітан Блайнд хотів би з вами зустрітись при цьому негайно.

Пан Пайє знервовано потер руки, ім’я Блайнда трохи пролило світла на цю ситуацію, але не принесло в його душу ані краплі полегшення. Але тут втрутилась одна із куртизанок, які весь цей час спостерігали зі сторони.

– А нічого, що посол заплатив за всю ніч? – невдоволено сказала вона. – Пане Блайнд розуміє, що відволікає нас від роботи?

Другий чоловік повернувся до жінок, він дивися на них із ще більшою втомою, ніж на посла.

– Капітан Блайнд передав, що вам заплатять ставку, за всю ніч, з приводу цього можете не хвилюватись.

– О це так справи, – втрутилась і друга повія, – та іноді за годину на бонусах можна більше заробити ніж із нашою ставкою, ми ж дохід свій втрачаємо, а ви від нас погодинною ставкою відкупитись хочете.

Корсара, що до цього не виказував дратівливості, схоже задів такий випад.

– Та на що ви жалієтесь? Вам за годину платять, більше ніж мені, а сьогодні і взагалі заплатять, не дивлячись на відміну заказу.

– Слухай, приятелю, – жінка відповіла не секунди не вагаючись, – якщо хочеш помінятись роботою, я тільки за, чоловіків у нас і справді бракує.

Після цієї заяви, повисла тиша, схоже, що пірату було нічого на це відповісти.

– Вибачте, – посол, який чемно не втручався, знайшов хвилину, щоб нагадати про себе, – як я зрозумів пане Блайнд бажає зустрітись якомога швидше?

Пірати, згадавши, для чого вони прийшли, уважно огляну пана Пайє. Один із них нарешті сказав.

– Ну думаю, щоб вдягнути штани, часу у вас вистачить.

Вже за пів години пан посол із супроводом йшов вологими вулицями нічного Порт Сотера. Різноманітна публіка, що ховалась провулками, уважно розглядала процесію. Жоден з гулящих п’яниць чи нічних дільців не ризикував потурбувати цю компанію. Якщо хистанських посол для них все ж таки розцінювався як товстий гаманець, то перспектива втрутитись у діла блайндовських корсарів відбивала будь-яке бажання на той гаманець полювати.

Нарешті на шляху Пайє опинилась невисокі дощаті двері, виходячи із його знань міста він зробив висновок, що він перед чорним ходом борделю «Валдер». Один з піратів постукав в двері, вони трохи відкрились. За ними стояв кремезний чорношкірий моряк, коли він розгледів візитерів, двері відкрились повністю впускаючи їх всередину.

Всередині посол побачив сходи які вели у велике напівпідвальне приміщення. В центрі стояв великий стіл, за яким сиділи майже два десятки людей, ще більше стояли навколо пошепки переговорюючись. По їх одягу, та деяким знайомим обличчям, Пайє зрозумів, що це зібрання піратських капітан. Він підмітив той факт, серед тих, хто був знайом йому особисто, були лише сакфійські приватіри, що давало йому невелику підказку з приводу того, що тут відбувалося.

Йому запропонували сісти за край столу, що він і зробив. На протилежному краю кімнати він помітив капітана Блайнда, той стояв біля каміна і спілкувався, наскільки міг знати посол із капітаном Бейзелом. Нарешті до Блайнда підійшов один із матросів та щось сказав, йому на вухо. Капітан огледів усе зібране панство та повільно підійшов до столу, він не сів, а стоячи взяв слово.

– Панове, офіцери, дякую, що ви змогли тут зібратись у найближчий час. Я розумію, що декого я відірвав від справ, проте я вимушений обговорити надзвичайно важливу справу. – Всі присутні насторожено слухали, хапаючи кожне слово Блайнда. – Справа в тому, що мені стало відомо, про оголошену помовку леді Грефи, доньки покійного графа Людвіка Сенжені, спадкоємиці трону графства Льо Сенжонте та Посома ту Трека, єдиного сина графа Трека, спадкоємця графства Темезі, що входить до складу хистанської імпреії.

Після цих слів, зала заповнилась гулом голосів. Дехто був стривожений, дехто здивований, але більшість була обурена. Піту довелось почекати деякий час, поки присутні відреагують на новини. Одна жінка не витримавши встала зі стільця.

– Але ж це божевілля, графство Льо Сенжонте юридично асоційоване із великим князівством Сакфія, таким вчинком хистанці втручаються у сферу впливу Сакфії.

На чорному обличчі жінки була справжня лють. Вона глибоко дихала, а коли говорила то кожне слово вона відбивала, наче коваль, що б’є молотом по залізу.

– Капітане Рея, – сказав Піт, – я розумію ваше занепокоєння, проте асоційованість із будь яким князівством не може формально бути перепоною, для династичного шлюбу.

Градус напруги трохи спав. Після першої хвилі емоцій, всі стали розуміти, що те що незалежні графства роблять, що їм заманеться, це проза життя, а сакфійске князівство може лише спостерігати.

– Але навіщо їм це? – Не заспокоювалась Рея, – навіщо хистанцям своїми руками створювати напругу на великому континенті?

Піт вказав на посла, який весь цей час бігаючими очима оглядав натовп похмурих та розгніваних каперів.

– Я думаю з цього приводу нам дасть пояснення пан Пайє, який є послом Хистанської імперії у островії.

Десятки сурових поглядів обернулись на невисокого, гладкого чоловіка, чия лисина вкрилась дрібними капельками поту. Він зковтнув, протираючи свій лоб хустиною. Він заговорив своїм тренованим, дипломатично м’яким голосом. Він тренував його роками, і хоча зараз він звучав тихіше ніж зазвичай, все таки допомагав ховати розгубленість посла.

– Я би сказав, що тут є одразу декілька факторів. По перше імперська політика завжди розцінювала незалежні графства, як потенційний простір для розширення. Але пам’ятаючи попередні війни із Сакфією, хистанський трон вирішив спробувати шлях династичного приєднання до себе нових земель. Також гарною причиною, скоріш за все слугує те, що графство Льо Сенжонте межує із хистанською імперією, їх спільний кардон пролягає по річці Біодоса. Ну, а якщо дивитись ширше, то створення напруги і могло бути самоціллю, не можна виключати, що імперський трон хотів подивитись на реакцію Сакфії та інших незалежних графств та князівств, щоб оцінити її на майбутнє.

Закінчивши посол продовжив сидіти прижавшись до свого крісла, дивлячись на всіх вологими ні то благаючими, ні то прохаючими вибачення очима. Навколо виникла тиша. Пірати погрузились у роздуми. Більшість з них віддала багато років служіння сакфійській короні і їм було прикро від того як інші політичні сили плюють на клятви данні їх країні.

Один із капітанів грюкнув своїм кулаком по столу. Чоловік встав, він був невеликого зросту, але мав широчезні плечі, через що мав вигляд суровий, наче був зроблений із дерева.

– Ото де ця політична клоунада сама собі палки в колеса і вставляє. Один недоумок може міняти курс цілого графства і навіть його жителі не мають при цьому голосу. – Його бас гримів, як набат, – Де ж ті часи коли королі тримались не на підписаних папірцях, а на підтримці його людей? Що це за часи настали, де судьби цілих народів можна продати за золото та маєтки? І це все коли після того, як Сакфію роками критикували та всіма способами вимагали скоротити військо. Ну про це скоріш за все тепер забудуть на роки, хистанськи собаки мріють про весь світ, запам’ятайте мої слова, вони ще будуть благати залишити їм, хоча б їх столицю.

Після цієї тиради він ще довго свердлив оточуючих суровим поглядом, наче присутні і були тими, хто приймав участь у кожному з договорів, про зменшення чисельності армії.

– Дякую за розуміння ситуації, капітане Главка, – сказав Піт, – але я зібрав вас не лише для того, щоб ознайомити із останніми політичними подіями. Я шукав у вас підтримки для конкретних дій, адже офіційний сакфійский флот і справді не може втрутитись, для захисту своєї асоціації, проте ми з вами, хоча і є відданими синами та дочками сакфійскої корони, не є офіційною силою королівства. І за наші дії, корона не несе відповідальності.

Вся ватага витріщились на Блайнда, не говорячи не слова. Вони повільно обдумували його ідею. Різні емоції охопили присутніх. Хтось був насправді здивований, дехто змовницьки дивився на інших, деякі моряки навіть посміхались збуджені такою пропозицією. Лише посол видав якийсь здавлений звук, схожий на крякання, чим знову привернув до себе, небажану, увагу.

– Пане посол, – втрутився Вітте, – я сподіваюсь ви розумієте, що вся ця розмова приватна і не має бути розголошена.

Тут посол вже насправді занервував.

– Але, але ж, я як представник імперії не можу не проінформувати корону про таку важливу обставину …

Після цих слів на стіл перед ним впав мішечок, він був повністю набитий, а металевий дзвін давав розуміння, про його вміст.

– З іншого ж боку, – посол одразу ж заспокоївся, – імперська канцелярія і так постійна зайнята і не завжди читає мої звіти. А половина із них і взагалі губиться десь по дорозі. – Мішечок якось швидко зник у складках посольського одягу.

Із цим він підвився і незграбно став пробиратись до дверей крізь суровий, мовчазний натовп. За цим дійством спостерігали всі присутні, аж поки за послом не грюкнув засов. Нарешті повернувшись до обговорення, основної теми, слово взяла Рея. Вона була збентежена такою відвертою рішучістю, зазвичай доволі конфармиського та дипломатичного Блайнда.

– Все ж таки, капітане Блайнде, чому саме ви вирішили виступити із таким планом.

Піт опустив погляд в стіл, йому знадобилось декілька хвилин, щоб зібратись із думками.

– Мені ніяково в цьому зізнаватись, панове, – почав він, – але справа в тому, що для мене ця справа особиста. Вона, в певному сенсі торкається моїх сімейних інтересів.

– Сімейних? – Перепитала Рея, – це як?

До того серйозний Вітте, розсміявся, легко та щиро, як він вмів. Він із гумором оглянув застиглого Піта.

– Ти що за стільки років нікому, крім мене не сказав? – звернувся до нього Блайнда Бейзл. – Я навіть тронутий, не думав, що ми настільки друзі.

Натовп навколо столу вже гудів від здивованих голосів. Всім же кортіло дізнатись про що йшла мова. Неочікувано для себе Піт створив інтригу, яка поглинула всіх присутніх. Мабуть в перше в житті, йому стало зле від того, що він знаходиться у центрі уваги. Але Вітте добився тиші піднявши руки.

– Шановне панство, оскільки цей чоловік, за стільки років не обмовився і словом про це, певне мені випала честь про це розповісти. – Вітте говорив театрально, було видно, що йому до вподоби це дійство. Він завжди любив гучні заяви і не впускав момент підігріти натовп. –  Справа в тому, що того, кого ви знали всі ці роки як Піта Блайндна насправді звуть П’єр де Авеугль, він є молодшим з двох синів графині Едат Авеугль, у дівочості Сенжені, вона в свою чергу є молодшою сестрою нині покійного графа Людвіка де Сенжені та старшою сестрою самопроголошеного графа Анрі де Сенжені.

На цьому моменті натовп просто вибухнув шокованими вигуками, всі одразу почали обговорювати ці нові, дивні обставини. А Вітте просто підняв голос, щоб перекричати весь цей ґвалт і спокійно продовжив.

– З цього слідує, що пан П’єр є кузеном леді Грефи, яку збираються обвінчати із хистанським графичем, а також рідним племінником самозванця Анрі де Сенжені.

Тут вже моряки взагалі перестали себе стримувати, жарти та здивовані коментарі вже треба було викрикувати, щоб їх було чутно крізь суцільний галас. Хтось з моряків почав жартівливо викрикувати «Слава графу Авеуглю», хтось клявся, що знав про це завжди, але йому ніхто не вірив, дехто почав цікавитись, а де взагалі ці графства розташовані і хто із видатних сакфійців їх відвідував. Капітан Главка почухав свою густу бороду, майже таку ж квадратну, як і він сам і звернувся до Піта.

– Ото значить, коли я був Боцманом і ти до мене прийшов як кадет, то я ременем по палубі ганяв цілого графського сина?

Блайнд стримано всміхнувся.

– Саме тому, я і змінив ім’я, я ніколи не хотів особливого до себе ставлення. І насправді радий, що саме ви долучились до мого навчання.

Главка випрямився у весь свій невеликий зріст.

– А і справді, ці граф’я ні на що не спроможні, ото крім тільки як бухать та сільських дівок псувати. А с тебе наш флот зробив справжнього капітана, на заздрість отим хистанським недоробкам.

Ще певний час знадобився щоб вгамувати все присутнє панство. А ж поки нарешті не було відтворено хоча б видимість спокою. Піту стало зрозуміло, що ці чутки дуже швидко облетять весь величезний островський архіпелаг, але він вважав це незначною ціною, задля своєї цілі.

– Отже ви бачите, що я максимально відвертий із вами. Так, мною рушить не тільки бажання відстояти інтереси Сакфії на великому континенті, а здебільшого принести мир, спокій та свободу землям моїх пращурів. Всім, хто тут зібрався, я можу запропонувати лише славу від допомоги сакфійській короні та скромне відшкодування, яке сможе виділити графство Льо Сенжонте. Я розумію, що декому з вас це може здатись егоцентричною пропозицією, але я не впораюсь сам.

Загальний жартівливий галас якось одразу притих. Нарешті настав час, коли треба приймати реальне рішення. Рішення від якого могло залежати дуже багато. Час, кошти, власне життя, життя команди, ставки у таких походах завжди великі. Всім хотілось допомогти Піту, адже він був надійним як людина і шанованим як офіцер, всіх гріла думка дати хистанцям по руках, щоб назавжди відбити бажання змінювати розстановку сил на великому континенті. Але це не буде легкою прогулянкою і відповідальність буде лежати на кожному.

Нарешті Вітте поклав руку на плече Піта.

– Ну ти вже не один, – сказав він, – разом із «Золотими вітрилами» вийде і «Айсберг».

Тут важкий кулак знову гупнув по столу. На цей раз із такою силою, що декілька кухлів перевернулись. Капітан Главка вкотре підвився.

– І «Помста старої лярви», – проривів він наче призов до бою.

Наступною підвелась Рея, її обличчя було спокійним та впевненим.

– І «Морська Віверна».

Далі капітани стали підводитись один за одним, все менше сумнівів було в очах тих, хто зібрався.

– І «Королівський головоріз»

– «Навпростець» також.

– І «Коронований диявол» теж.

– І «Хижий барон».

– «Донька коваля» теж.

– «Святий шторм».

– «Карета блазня».

– І «Полуденний месник».

– «Стара полонянка» з вами.

– «Лисий король» теж.

Нарешті всі чотирнадцять капітанів стояли дивлячись на Піта. Він обводив їх прискіпливим поглядом, у відповідь на нього дивились із щирою сміливістю та повагою. Жоден з моряків, що стояли за своїми капітанами не дозволив собі навіть вигуку у відповідь на рішення свого командира, всі стояли очікуючи останнього слова Блайнда.

– Нехай і під чорними прапорами, але ми знову станемо за нашу корону, а також за славний рід де Сенжені. Отже панове, готуйтесь до відплиття.

 

ІІІ

 

Юна леді Грефа стояла перед дзеркалом. Їй вже давно не подобалось те, що вона бачила. Наче та сама осяяна сонцем кімната, те саме гарне плаття на ній і та сама дівчинка дивиться на неї з іншого боку, але все це мало який сумний відтінок. І не дивлячись на різноманіття кольорів у її спальні в її уявлені вони були траурнішими за будь-який чорний.

За нею виникла широка фігура. Граф протягнув до неї свої величезні руки, що застібнути намисто. Тонка ювелірна робота лягла як треба. Грефа із болем дивилась на те, як золото і коштовне каміння відблискують на її шиї. Анрі подивився на свою племінницю, гордість всього їх роду. Молода дівчина від якої не могли відірвати очей всі придворні хлопці, яку він пам’ятав ще немовлям на руках матері. Він тяжко здихнув від того і провів рукою по обличчю дівчини, поруч із тим місцем, де був сінець, який залишився від його важкої руки.

– Подивись яка краса. – Сказав граф. – Точна копія твоєї матері. Знаєш, вона також не була в захваті від шлюбу з твоїм батьком. Я досі пам’ятаю, як Людвік скаржився мені, що його нова дружина холодна, наче крига у ліжку і наче вогонь під час сварки. Але із тобою, вона була наче зовсім інша людина. Вона навіть почала примушувати чоловіка, щоб той більше часу проводив із сім’єю.

Грефа не казала ні слова, дивлячись крізь дзеркало у лише їй відомому напрямку.

– Шлюб історія стара, як світ. Багато слів та крові пролилось через таку, здавалось просту ідею – ідею, що сім’я починається з двох людей. Може тобі зараз і важко, але повір, після першого року, коли у вас із Посомом вже буде дитина, це буде здаватись наче іншим життям. І тоді ти оціниш всі ті клопоти які двій дядько взяв на себе, заради твого обручення.

Вони провели хвилину у мовчанні, він розглядав маленьку фігуру у коштовних тканинах та дорогоцінностях. Він розумів, що і сам Посом не оцінить цього шлюбу, думаючи, що це буде честю  здебільшого для сім’ї де Сенжені, а з боку ту Треків лише широким жестом. Та і нехай думає, що заманеться, Анрі із графом Треком вже довгі роки таємно обговорювали цей шлюб. Крок за кроком вони зробили все можливе, щоб де Сенжені приєднались до знаті хистанської імперії. Анрі так чи інакше позбавив влади та впливу на трон графства всіх своїх родичів, які бачили майбутнє у відносинах із Сакфією або були справжніми ідеологами нейтралітету. Наївні дипломати, ліберали та консерватори вже давно роз’їхались по світу, хтось вже фізично не зможе сказати слово проти нового Графа. Найскладніше йому було із братом. Він любив Людвіка, вони у багатьох речах були схожі, але прийняти стратегічний союз із хистанцями старший брат ніколи б не зміг. Проте тут йому допомогла доля, Людвік захворів та помер так швидко, що лікарі, відьми та маги, не встигли навіть зрозуміти, що це було. Хоча для самого Анрі ці довгі дні, коли його брат танув у нього на очах, здавались цілою вічністю. Він пам’ятав, як струнка та атлетична фігура його брата осунулась та стала тонкою, наче скелет.

Нарешті Грефа знайшла в собі краплю сил, щоб заговорити. Голос її був тихий та здавлений.

– Мама любила тата, – сказала вона, – вона говорила, що вони разом із бабусею самі обрали його з усіх претендентів. А він подарував їй на весілля біле кошеня.

Після цих слів одинока сльоза прокотилась по дитячому обличчю. Анрі, повернувшись до дійсності із глибини своїх думок, знов розлютився.

– Маленьке, невдячне дівчисько. Що ти взагалі можеш знати, ця відьма, яку він привів до батьківського дому хотіла лише правити ним, може це вона і зжила бідолашного Людвіка з цього світу.

– А тато казав, – продовжувала Грефа, – що більш за все боїться, що саме ти займеш його місце на пристолі.

Анрі взяв леді за волосся і смикнув так, що її голова запрокинулась далеко назад. Дівчинка тихо скрикнула, а чоловік нахилившись до її вуха прошипів:

– Ніколи не кажи так, про мого брата.

Після цього він відпустив її і стрімко вийшов з кімнати. Грефа опустилась на коліна, її голова боліла від варварської хватки дядька, поруч лежало декілька клаптиків волосся вирваних грубими руками графа. Сидячі на підлозі біля дзеркала її спочатку охопила ненависть, така чорна та велика якої вона можливо не відчувала до цього не разу в житті, але потім її змінила апатія, стан в якому вона перебувала вже довгий час. Це був як захисний бар’єр для її ще молодого розуму. Вона могла скільки завгодно злитись на графа, хистанців чи на саму себе за свою безпомічність, але в решті решт вона не знала, що їй вдіяти і чи є в неї сили щоб хоча б спробувати.

Тим часом коридором замку йшов Ганс Колі. Капітану гвардії замку де Сенжені було ще далеко до старості, але не дивлячись на це обличчя його було все у зморшках і йшов він опираючись на тростину. Причиною цьому було старе поранення, яке він здобув під час війни за село, як її звали місцеві. Насправді мова йшла про велику родючу місцевість, що належала графству Льо Сенжонте. Вона і справді представляла собою велику кількість засіяних різними культурами полів із селом Парі у центрі, хоча село так швидко розвивалось на своїх багатих землях, що вже скоро мало наміри стати містом, йому навіть підпорядковувались декілька хуторів, що також розташовувались у цій місцевості. Це робило всю цю місцевість центром місцевої торгівлі та землеробства. Межували ці території із іншим незалежним графством і інколи ставали об’єктом суперечок, хоча оскаржити приналежність Парі до графства Льо Сенжонте було неможливо. Тому чужорідний граф вирішив силою захопити ці землі, не сподіваючись на серйозний опір. Але, ще молодий тоді, капітан Колі повів своїх мушкетерів разом із частиною канонірів, що займались обороною замку де Сенжені, на поміч місцевому шевальє. Цими силами, вони не просто витурили сили загарбників, а можна сказати знищили їх, інше графство швидко капітульовало, адже не розраховувало на такі втрати і справжню війну із Льо Сенжонте. Бійці капітана відбились малою кров’ю, проте самого капітана було уражено кулею у стегно. Замковий лікар, дав йому вибір між ампутацією та тим, щоб залишити кулю у стегні і сподіватись, що це не призведе до зараження. Колі обрав друге, на щастя рана загоїлась, але с тих пір капітан кульгавів на праву ногу. При цьому він продовжив виконувати свої обов’язки і заробив велику повагу серед своїх підлеглих.

Він йшов коридором, коли побачив, що на зустріч йому йде граф Анрі. Він чемно привітався, але граф не звернув на нього ніякої уваги. Капітан проводив його довгим поглядом, це вже не вперше коли граф нехтував ввічливістю до своїх людей. Навіть із своїми шевальє він спілкувався прохолодно і не приділяв їм більше уваги ніж необхідно для державних справ. Сам Колі і взагалі перекинувся із графом після його коронації лише декількома словами. Граф довго навчався в столиці хистанської імперії, де навіть зайнявся бізнесом, а після повернення став поводитись наче він не виріс у цьому замку із самого малку. При тому, що Анрі був присутній, як при призначені Ганса капітаном графської гвардії так і при величезній гулянці одразу після цього. Він ще пам’ятав яку догану батько Анрі та Людвіка влаштував їм, коли дізнався, що вони всю ніч поїли всю гвардію за рахунок графської казни.

Коли граф зник за поворотом Ганс продовжив кульгавіти далі. Він все більше думав, що останнім часом все менше впізнає замок де Сенжені. Наче ті ж стіни, ті ж люди, ті самі прапори на штандартах, але стало наче якось менше гордості у всьому бастіоні, він став схожий на старого солдата, що сидить на лавці, гріючись на літньому сонці, мундир вицвів, нагороди потьмяніли, і в суровому колись погляді зникла та іскра, з якою він йшов у бій.

Пройшовши далі він дійшов до покоїв леді Грефи. На його здивування двері були відкритті навпростець. Не знаючи, що це значить він підійшов, щоб зазирнути. Його очам предстала жахлива картина, леді сиділа на підлозі із червоними від сліз очима, на її щоці був величезний сінець, а волосся було розпатлане, наче після бійки. Нехтуючи етикетом Колі увійшов до кімнати, наблизившись до дівчини.

– Леді Грефа, що з вами сталось?

Дівчинка не відповідала вона продовжила сидіти дивлячись крізь капітана. Ганс стиснув свою тростину, він вже почав здогадуватись, що відбувається.

– Це граф Анрі? Я знав, що ви як і ваш батько, будете проти обручення із хистанцями, але не вже ваш дядько зайшов так далеко? Особливо після того, що він зробив із вашою матір’ю.

Вона не подала навіть знаку, що чула слова капітана. Долаючи біль він опустився на одне коліно, доторкнувшись до руки Грефи.

– Я не можу простити його за таке, але він мій граф. Проте ви донька не просто мого графа, але і мого друга і ви мій друг також. Одне ваше слово і ви більше не побачити Анрі.

Щось втрутилось у блукаючий розум юної леді. Крізь вологі очі вона побачила обличчя капітана Колі. Можливо найрідніше з облич, що залишились у замку. Повільно, до неї дійшли його слова.

– Ганс, – проговорила вона своїм тихим голосом, – будь ласка, допоможи.

Безсила до цього рука леді стиснула його руку. Він відчував, як вона тремтить. Він відчув наче йому передався її біль, і він нахлинув на нього, наче хвиля на берег. Його серце наче закули кайдани. Він зрозумів, що в той час коли Грефу покинув батько і зникла мати, останній з її родичів не просто не допоміг їй, але гидко зрадив. Ще довго вони сиділи поруч, не говорячи ні слова.

 

IV

 

Керамічне море було на диво спокійним. Блакитні хвилі, наче соні, тендітно торкались корпусів кораблів. Навіть морський бриз замість поривів, ніжно обдував моряків, даруючи свіжість замість прохолоди. Чотирнадцять кораблів впевнено йшли своїм курсом. Ці води всім їм були знайомі, керамічне море, або велике море, як його називали жителі прибережних князівств, лежало між островією та великим континентом. Деякі учені мужі навіть вважали, що це скоріш є невеликим океаном, але назва вже так прижилась, що у всіх записах, це звалось саме керамічним морем. Керамічним, його до речі назвали не просто так. Так вийшло, що майже в кожному місці де річки впадали в це море знаходили велику кількість глини, з якої виходили найкращі вироби кераміки. Які цінувались не тільки на великому континенті, але і далеко за його межами.

На кораблі Піта відбувалось невелике зібрання, на якому були присутні сам Піт, як організатор експедиції, капітан Рея, яка визнавалась найкращим стратегом серед усіх присутніх, капітан Главка, який був найдосвідченішим мореплавцем і особисто навчав половину долучивщихся до походу капітан, а також Вітте, який ні в чому, кращім не був, але якому було скучно під час плавання, тому більшість часу він проводив із Пітом.

Капітани схилились над мапами, та довідниками, роздивляючись береги великого континенту, особливо ту його частину, де знаходилось графство Льо Сенжонте.

– Треба триматись якомога далі від його південних кордонів, – розмірковувала Рея – хистанці добре патрулюють усю свою акваторію, а також трохи далі, де це їм дозволяється. Загалом треба уникати навіть нейтральних вод південніше від графства.

– Тоді на десятій меридіані треба буде взяти па п’ять градусів на північ – відповів Главка.

Вітте зазирнув у мапу.

– А не забагато? – запитав він – Ще трохи і можна буде йти вздовж берега від самої Сакфії.

– Забув чому я тебе вчив, хлопчисько? – Крикнув Главка, – завжди роби поправку на несприятливу погоду. Повертати до берега будемо вже на останніх милях.

Поки капітани тримали нараду, весь інший екіпаж тримав вахту. Дисципліна на кораблі була як на військовому судні, а може навіть краще. Це було не типово для піратського судна, але всі офіцери на кораблі були колишніми військовими офіцерами і не давали новачкам рушити їх настанови. Тому матроси буденно робили свою роботу чекаючи кінця вахту.

Матрос, що займав пост у воронячому гнізді, боровся зі сном. Йшли останні хвилини його чергування і від спостереження одноманітного небокраю йому вже свербіло в очах. Він курив люльку і вже чекав дзвону про зміну вахти. Він ще раз притулив підзорну трубу до ока, як він робив вже безліч разів за сьогодні. І неочікувано він побачив велику кількість плям в небі, що рухались в сторону їх флотилії. Він швидко протер скло, щоб переконатись, що це не оптична ілюзія. І при другому погляді він зрозумів, що зграя рухається дуже швидко і що це не птахи, занадто великі розміри, наскільки він зміг оцінити. Матрос почав дзвонити у сигнальний дзвін.

– Повітря! – Крикнув він вниз, настільки гучно, наскільки міг.

На палубі схоже його почули, адже одразу почалась метушня. Сусідні кораблі підхопили його сигнал і вся флотилія закипіла, від швидкої роботи. Каноніри почали заряджати зенітні гармати картеччю, готуючись до атаки. Всі кораблі прибрали вітрила, щоб не пошкодити їх під час бою. Піт взяв свою трубу та став роздивлятись зграю, яка цілеспрямовано летіла на них.

– Віверни? – спитав Вітте.

– Ні, ті літають як кажани, а ці планують як на пір’ях.

– Значить грифони, – заявила Рея, – іншої сволоти, тут не водиться.

Главка вдарив кулаком о долонь, видавши якісь нерозбірливий рик.

– І це ж надо такому трапитись, коли я не на свайому кораблі. Ну Біл, краще тобі зберегти мою лялечку.

– Можете заодно сказати йому, що бій буде довгий, – додав Піт, – зграя чи мала. Хіггінс, – звернувся він до свого головного каноніра, – одразу підготуй запас пороху та картечі, їх знадобиться багато.

Команди піратів не втрачали часу, поки матроси закінчували із вітрилами, каноніри вже наводились. Відьми без перестану відправляли та приймали повідомлення. Як би якийсь маг пропливав повз то на фоні флотилії він би побачив суцільну пляму з енергії, де не можна були відрізнити окремі потоки. Коли окремих грифонів вже можна було помітити власними очима, на фоні синього неба, всі були готові.

Каноніри вже стояли із тліючими гнітами, а інші моряки розібравшись із снастями розібрали мушкети та пістолі. Нарешті по команді капітана перший залп зробив «Королівський головоріз», до нього одразу приєднались інші і вже за кілька хвилин гул стояв такий, що залпи гармат зливались в один суцільних грохот. Але грифони не дивлячись на те, що їх сородичі десятками падають вбитими у воду, продовжили рухатись на кораблі. В решті решт вони як хмара накрили всі чотирнадцять шхун суцільною хмарою. Гармати робили один залп за одним, корсари на палубі не жаліли пороху, щоб приземлити хоч одну із цих потвор. Але грифони як оскаженіли кидались на ванти, та на палуби, вони перекушували канати, хапали моряків своїми кігтями і не постріли, не гострі піки, якими їх туркали без перестану не могли їх відлякнути.

Нарешті в одну мить все скінчилось. Як по команді всі грифони залишили піратські кораблі у спокої і піднялись високо у небо, де прийнялись мирно кружляти. Моряки задравши голови, не розуміли що відбулось, ще хвилину тому ці істоти атакували їх не жаліючи себе, а зараз їм наче не було до них діла.

Тут від загальної зграї відділилась самотня фігура. Вона почала повільно спускатись у напрямку флагманського корабля, котрим виступали «Золоті вітрила». Матроси вже почали цілити у нову мішень, але Піт наказав не стріляти. Капітан швидко збагнув, що ця фігура схожа на людську, за винятком двох великих крил за спиною.

Опустившись на палубу гарпія предстала у всій красі. Зростом вона була приблизно в два метри. Її складені крила майже торкались дощок палуби, а зверху висились над її головою. Обличчя гарпії, було гротескним, замість носа в неї був невеликий дзьоб подібний до дзьобів хижих птахів. Очі в неї були суцільно чорними, і великими, майже за межами людських пропорцій. Замість волосся її голову вкривало дрібне пір’я, що робило її схожою на сову. Але інші риси обличчя в неї були людські, тонкі губи, виразні високі скули, маленьке трикутне підборіддя. Фігурою вона також походила на жінку, фігура була тонка, навіть худорлява, її світло-сіру шкіру було добре видно, адже весь її одяг представляв собою вовняну туніку, яка доходила гарпії до середини стегна і трималась на одній лише мідній застібці на лівому плечі. Її тонка талія була підперезана бронзовим поясом, на якому висів на диво тонкий ріг. Але і відмінності від людського тіла було добре видно, останні фаланги на руках жінки закінчувались яструбиними кігтями, а нижче колін, десь на середині ікр її ноги переходила у пташині, із чотирма гострими кігтями на кожній нозі.

Гарпія заговорила і її голос звучав як глибокий жіночій голос, який очікуєш почути від актриси театру а не від крилатої істоти. Вона говорили на доволі розбірливій сакфійській мові, але з якимось дивним акцентом, особливістю якого було протягування пом’якшеного звуку «р».

– Хлопці, я звичайно перепрошую, але ви нічого не попутали?

Піт не одразу знайшовся, що відповісти, до цього йому не доводилось спілкуватись із гарпіями.

– Вибачте пані…

– Хмара, – відповіла вона.

– Пані Хмара, а що ми попутали?

Її великі очі округлились іще більше.

– Та ви що знущаєтесь з мене? – її голос став гучнішим. – З’явились тут не звідки, перелякали мені все стадо, постриляли купу худоби і ще питаєте, що? Та ви тут такого галасу навели на рівному місці, а я з цієї худоби живу взагалі то.

Всі корсари почали переговорюватись, вони вперше зіткнулись із гарпійською пастушкою, і не могли прийняти, що хижі тварини, які могли перебити весь екіпаж судна, є звичайною худобою. Деякі з піратів, які і самі були із сільських родин почали обговорювати усі можливі вигоди та труднощі при розведені грифонів. Перший, хто вирішив відповісти на таку заяву став Главка, хоча його взагалі було складно змусити втратити спроможність говорити.

– А що ж крилата паночка хотіла? Бачила, що йде аж чотирнадцять кораблів і нічого не робила, ми що мали тут самі злетіти і розгорнутись на сто вісімдесят?

Висока гарпія пристально подивилась на низенького чоловіка, нарешті вона знайшла кому тут виговоритись.

– Та всі знають, що я тут худобу кожного дня випасаю, самі тут не плаваєте хоч людей попитайте. Які ж ви в біса моряки, одна назва.

– А що вже і небо стали розбирати на пасовища? – Главка ще більше розійшовся. – Ти подиви влаштували тут звіринець, чесним людям вже і проплити спокійно не можна.

– Де чесні люди, а де ти? – відповіла Хмара, – камзоли поначіпляють, офіцерів з себе строять, вже кожен п’яниця у старій лохані з себе капітана корчить.

Піт слухав усю цю перепалку, поки нарешті не зібрався з думками.

– Думаю цього досить.

Він благаючи подивися на Главка, той ще було відкрив рота, щоб щось сказати, але лише гнівно насупився, дивлячись на Гарпію.

– Пані Хмара, – почав Блайнд, – я розумію, що ми завдали вам зайвого клопоту, але і ваші … тварини нанесли нам певної шкоди, не кажучи вже проте, що декого з моїх людей було поранено. Отже оскільки вам вдалося вгамувати ваше стадо, і ми можемо спокійно продовжити свій вояж, то можна вважати наш конфлікт вичерпаним?

– О це так так, – сказала Хмара – звалити вони вирішили, а відшкодування? В мене ж стільки грифонів потануло, а це все гроші – пір’я, хутро, м’ясо. Та ви мені тут збитків наробили на пів року наперед.

– Але ж ми також не обійшлися без втрат. – Не погодився Піт.

– Та ви своїх людей підлатаєте, канати заміните і навіть не помітите, а мені що робити. Грифонів розводити, це вам не картоплю садити, воно якось саме не виросте. – Хмара потягнулась за рогом на своєму поясі. – Але якщо вам так сподобалось ваше плювання, можете продовжувати, я зараз організую.

– Будь ласка, не треба. – Сказав Піт – Дайте нам хвилину.

Піт зібрав всіх присутніх капітанів і вийшов із іншим на зв’язок через відьом. Дехто був обурений поведінкою гарпії, але всі хотіли як найшвидше вшитись від живої хмари із літаючих хижаків. Отже було вирішено скинутись, що б заплатити гарпії, точніше поки вирішили, що заплатить Блайнд, а інші віддадуть за нагоди. Гарпія виставила чималу суму за втрачених тварин, і заявила, що ця сума могла бути більшою, але вона все таки врахувала втрати піратів. Піт не став довго сперечатись і видав всю суму золотом, після чого крилата фермерка нарешті покинула палубу, пообіцявши безпеку.

Всі присутні не відривали очей від неї. Як би не обставини такому видовищу можна було б навіть порадіти, адже вид гарпії у польоті і справді був картинним, наче образ із стародавніх фресок.

– От стерво, – випалив нарешті Главка. – Моя перша дружина була такою ж.

– Теж крилата і під два метри зростом? – Глузливо запитав Вітте.

– Ні. Теж із кігтями.

 

V

 

В тихому Сенжонському лісі була золота осінь. Дерева переливаючись усіма фарбами, як у казці, манили до довгої прогулянки. Але тишу ясного ранку було розбавлено голосами людей та цокотом копит. Граф Анрі повертався із полювання. Його супроводжувала чимала компанія, декілька його шевальє, сквайри, мисливці із гончими, всі були у доброму настрої після гарної охоти. Вино та осіннє повітря зробили свою справу, тому люди безтурботно переговорювались, розповідали історії, пригадували жарти. І от все панство виїхало із лісу і виїхали на широку галявину. Мисливцям відкрився насправді чудовий вид. За великим полем, починався кам’янистий берег на який спокійно накатували хвилі керамічного моря. З одного боку від них текла бурна річка Біодоса, що відділяла графство від фронтіру хистанської імперії, з іншого ж десь далеко, можна було розгледіти замок де Сенжені.

Графська група повільно їхала через поле. Вони втомились після полювання і очікували на привітний прийом у замку, який повільно виростав висячись над зеленою округою. Нарешті вершники доїхали до перекидного моста, під яким був глибокий рів, затоплений морською водою. Вони під’їхали до самих воріт замку. Ворота не відчинились. Граф підняв голову дивлячись на кріпосні стіни.

– Вартові! – гукнув він, – ви там позасинали?

Але замість вартового до краю стіни підійшов сам капітан замкової гвардії. Він дивився на графа холодно. Поклавши одну руку на кам’яний зубець він випрямився, щоб його було краще видно.

– Ні, ми всі тут пане Анрі. – капітан говорив голосно та чітко, – Вам чимось допомогти?

– Допомогти?! – гнівно прокричав граф. – Колі, Що це в тебе за жарти? Відчиняй ворота.

Ганс не ворухнувся навіть на міліметр. Він продовжував дивитись на людей під стінами з гори у низ.

– Вибачте пане, але я не можу цього зробити, в мене є чіткий наказ господаря замку.

Анрі вже не скривав своєї люті. Він оскалився як звір дивлячись на наглого капітана.

– Що ти верзеш? Я господар цього замку.

– Ні пане Анрі. – голос Ганса став твердішим. – Згідно з давнім сенжонтським законом господаркою цього замку як і повноправною володаркою усіх земель графства є леді Грефа, як єдина спадкоємиця графа. Цей закон довго ігнорувався через сучасні віяння, але переписати його не під силу жодному.

– Ні, ну ви це чули? – Анрі посміхаючись повернувся до своїх шевальє.

Але на відміну від своїх сподівань, він не побачив у їх очах підтримки. Люди графа почувши ім’я Грефи, просто ігнорували всю цю ситуація, не маючи бажання втручатись у сімейні справи. Граф не здивувався, знаючи традиції сенжонців не втручатись у справи інших родів з якими у них немає рідства. Це розлютила його ще більше, капітан, від імені його племінниці принижував його перед представниками знатті графства. А враховуючи наскільки швидко тут розходились чутки, то фактично і перед усім графством.

– Слухай Ганс, я давно тебе знаю. І скажу лише, що ідея твоя дурна та небезпечна. Даю, останній шанс, відчини ворота і я не страчу тебе як зрадника.

– Зрадника? – Колі взагалі не здивувався випаду графа. – Я давав присягу сенжонському трону, а не тобі особисто. Якщо ти думаєш, що всіх можна купити або залякати, то ти програв, Анрі.

У прохолодному повітрі повисла тиша. Лише вітер тріпав пір’я на капелюхах та плащі вершників. Нарешті роздався глухий звук, який віддавався ехом від замкових стін. Анрі сміявся голосно і глибоко, наче на застіллі.

– Ти вже покійник, Ганс, – сказав він не перестаючи реготати, – по твою душу прийде ціла армія.

Після цих слів він розгорнув свого коня та поїхав геть від воріт. Від нічого робити вся його свита також направилась за ним. Десь на середині поля сенжонські піддані повернули у сторону ліса до головної дороги. Але Анрі поїхав прямо через всю величезну галявину до річки Біодоса, до того місця де був міст, між графством та землями хистанців.

Після цього Колі зітхнув із полегшенням. Він нарешті міг обпертись на свою тростину. В такі моменти, коли йому доводилось стояти прямо, а тим паче нахилятись до низу, стара рана відчувалась наче він отримав її вчора. Нога свербіла та пекла в тому місці де застрягла куля. Він відійшов від краю стіни та став спускатись сходами. Усе внутрішнє подвір’я було заповнено людьми. Мушкетери із гвардії замку уважно чекали чим завершаться перемовини. Всі вони а також слуги дивились як Ганс спускається зі стіни. Окинувши їх поглядом, капітан направився до протилежної сторони двору. Там на лавці сиділа леді Грефа. Вона сиділа тримаючись за руки зі своєю покоївкою Мерафелою. Дівчина служниця підняла свої великі зелені очі на зустріч Колі. Відьомський погляд виражав стурбованість та страх. Грефа сиділа закрившись капюшоном, вона не рушила з місця весь час поки Ганс зустрічав Анрі. Підійшовши до них, Колі сів на лавку поруч із Грефою. Він заговорив тихо, щоб лише вона чула його слова.

– Діло зроблено, шляху назад вже немає.

– Невже він пішов? – прошепотіла вона.

– Поки що так, але знаючи Анрі, він повернеться, а ми будемо на нього чекати.

Ганс трохи помовчав. В ньому боролись два почутті, турбота за знедолену дитину і обов’язок капітана. Нарешті він зібрався, щоб нагадати молодій леді, що ще не час почувати себе у безпеці.

– Леді Грефа, я розумію, що вам все ще важко, але ваші піддані очікують від вас слова. Нажаль у вас як у спадкоємиці, немає змоги бути відстороненою, навіть у складний час. В решті решт ваші люди, також ризикують, заради вас.

Грефа підняла очі від землі. Вона здивувалась скільки облич дивляться на неї з очікуванням. Чоловіки, жінки, сильні постаті у мундирах та стомлені фігури у вологих від туману куртках. Всі дивились на Грефу з надією, вони хотіли, побачити щось, що дасть їм впевненості у їх діях. Грефа підвелась знімаючи капюшон. Вона вирівняла спину, як її вчили вчителі, які намагались зробити із неї леді. Вона намагалась виглядати спокійно, як часто їй казали, що сила трону не в золоті чи багнетах, а у словах того, хто на ньому сидить. Прямо зараз вона намагалась і в собі знайти хоч трохи цієї сили.

– Панове. – Почала вона своїм дзвінким голосом, вона намагалась говорити так, щоб її почули всі присутні. – Неможливо переоцінити те що ви робите для нашої корони і особливо для мене. У самі темні часи нашого графства ви встали на його захист. Коли вже здавалось, що нікому звільнити трон від лицемірного узурпатора, ви прийшли на допомогу. І хоч наші вороги назвуть нас бунтівниками знайте, що за вашими плечима правда, а значить і сила. Диктатор покинув замок, а справжні герої Льо Сенжонте залишились в середині. І жодна армія нас не переможе.

Над подвір’ям той самий час роздався натхнений галас. Сотні голосів з’єднались у єдиному переможному крику. Дуже довго звучав загальний віват. Грефа стояла з гордістю дивлячись на своїх людей, на її обличчі застигла маска посмішки, вона тримала одну руку в іншій, щоб ніхто не побачив як вони тремтять.

– Про жодну армію, мабуть було зайве, Анрі не з бандою головорізів повернеться. – Прошепотів Ганс.

– Треба ж людям у щось вірити, інакше ми і дня не протримаємось.

 

VI

 

Берег великого континенту вже можна було розгледіти у підзорну трубу. Піратська флотилія прибрала половину вітрил готуючись перестроїтись для повороту. Піт зустрів Главка на кораблі Вітте, «Айсберг» був першим з півдня, тому з нього і мав початись маневр.

Три капітани вислуховували доклад штурмана та корабельної відьми. Штурман доповідав про вітер, лінію берега на шляху до замку Льо Сенжонте, а також все, що йому вдалось дізнатись про морське дно у цьому районі, на щастя великих мілин у цих водах не було. Відьма Топпі в свою чергу доповідала про погодні умовини та їх можливі зміни а також про результати сканування місцевості. Тут її висновки були неоднозначні, в цій частині моря було багато суден, а відрізнити рибальську барку від патрульної шхуни вона не могла, тим паче на великій відстані.

Заслухавши доповіді капітани стали вдивлятись у далекий берег, якій ледь можна було розгледіти. Главка розкурив свою велетенську трубку, прикрашену різьбленими візерунками.

– Як я і казав, – сказав старий моряк, – там де і треба і без пригод. Ще день півтора і будемо на місці.

– Не поспішай. – сказав Вітте. – Не можна розслаблятись, поки ми ще не на місці. Берег може бути для нас небезпечніший ніж море.

– Не учи ученого, але це вже обставини іншого порядку. В чиїх ми зараз територіальних водах.

– Князівство Тензим, – втрутився у розмову Піт. – Воно межує із графством Льо Сенжонте, ми і справді близько.

– А які в них відносини із сакфією? – спитав Главка.

– Можна сказати напів-союзницькі. Але ми не офіційні представники князівства, тому нам краще не зустрічатись із їх військовими.

Главка кивнув.

– Будемо триматись на відстані і йти тихо як миші. Наскільки це взагалі можливо для чотирнадцяти кораблів.

Після цього всі кораблі почали повертати. Процес був складним та вимагав багато зосередженості від рульових. І хоча зі сторони здавалось, що шхуни легко та граціозно розгортаються одна за одною, змінюючи свій курс більш ніж на дев’яноста градусів. То на палубах в цей час творився справжній хаос. Моряки бігали із сторони в сторону забираючи одні канати та відпускаючи інші, боцмани кричали у весь голос віддаючи накази, і кораблі без перестану сигналили один одному координуючі свої дії. Рульові крутили головою на всі триста шістдесят градусів, дивлячись то на компас, то на інші кораблі, то на вітрила, які перебували у постійному русі.

Нарешті останній корабель зробив поворот і вся флотилія почала мирно рухатись вздовж берега. На далекій землі іноді можна було розгледіти маленькі цятки домівок та церков. Декілька раз піратські судно зустрічали рибаків на їх плоскодонках. Ті не розуміли, що відбувається, але на всяк випадок вітались із мандрівниками махаючи своїми капелюхами. Мирні жителі Тензима схоже чули про корсарів лише із казок, або із пісень бардів, тому навіть не дивлячись на чорні прапори, думали що це торговий флот або кораблі якогось іншого князівства або графства. Вони навіть у снах не могли уявити, що ціла піратська армада просто так з’явиться біля цих тихих берегів.

В решті решт пірати почали заспокоюватись. Вони пливли долаючи милю за милею і на протязі декількох годин не зустрічали ніяких перешкод. Главка відправився на свій корабель, а Вітте с Пітом почали ходити палубою розмовляючи на відсторонені теми. Топпі в свою чергу швидко занудилась від одноманітного пейзажу. Вона дістала із кишені своєї сукні маленьку книжку та вмастилась на купі канатів. Але коли вона погрузилась у своє чтиво її відволік тихий писк. Він йшов із-за бочок, що були розташовані на палубі. Топпі підвелась і перегнулась через край бочки, щоб подивитись, що там таке. У відповідь на неї уставились два великих ока із жовтою райдужкою, без білків. На палубі забившись у кут між ящиками та канатами сидів маленький грифон. Дитинча за розміром було як середній собака. Замість великого, гострого дзьоба, як у його родичів у нього був зовсім маленький жовтий дзьобик, як у сокола. Воно дивилось на відьму прижавшись до дощок підлоги і підібравши під себе лапи та хвіст, і ще більше намагалось сховатись у своєму кутку. Топпі повільно протягнула до маленького грифоненя руку, воно перелякано почало бити лапами, та хитати головою, наче дике кошеня. Відьма повільно погладила тваринку по пір’ю на голові, аж поки малеча хоч трохи не заспокоїлась. Коли воно зрозуміло, що йому нічого не загрожує, воно почало довго дивитись своїми сумними очима в обличчя жінки. Топпі піднесла руку до дзьоба створіння, щоб те могло розгледіти та понюхати цей об’єкт. Ретельно проінспектувавши підставлену йому долоню, звір лизнув її, все ще не зводячи очей з відьми. Але тут на палубі неочікувано піднявся галас. Топпі побачила, що капітан вже на носі корабля із підзорною трубою і зрозуміла, що спокою настав кінець. Вона ще раз погладила тваринку та накрило її куском брезенту, якій накривав один із ящиків.

Піт дивився в сторону небокраю. Там на фоні вечірнього неба вимальовувались три галеони. Вони ворожо рухались у бік флотилії дотримуючись чіткої формації. Стало очевидно, що вдача нарешті зрадила піратам і безтурботної прогулянки в них не вийшло. Коли галеони стали зближатись вже можна було розгледіти їх прапори.

– Князівство Тензим, – сказав Вітте.

– Це ж треба, – засмучено сказав Піт, – ми майже покинули їх територіальні води.

– Але схоже нам таки доведеться привітатись із їх морським патрулем. – Вітте подивився на Піта. – Ти в нас за командира, то тобі вирішувати, як ми зустрінемо цих джентльмені, словом чи залізом.

Блайнд уважно дивився у бік тензимских кораблів. Він визнавав сміливість їх капітанів, піти на зустріч такій флотилії це було сміливе рішення.

– Зайвої крові нам не треба, до того ж Тензим нам не ворог. Вислухаємо, що нам скаже їх командир.

Кораблі повільно наближались один до одного прибравши половину вітрил. Коли до галеонів залишалось не більше двохсот метрів від одного із них відчалила шлюпка. Вітте наказав спустити трап та скинути за борт канат, що допомоги візитерам пристати до його корабля. Делегація нараховувала десять чоловік. Усі в військових жакетах із гербами Тензиму, золотим оленем на червоному фоні. Останнім на палубу піднявся чоловік у синьому камзолі, еполети та аксельбанти свідчили про те, що він був у високому чині тензимського флоту. Чоловіку було років сорок, скуласте обличчя та хвіст чорного із сивиною волосся, видавали у ньому уродженця східних графств. Ступивши на дошки «Айсбергу» він одразу направився до Вітте, який вже зустрічав його в оточені своїх офіцерів та Піта.

– Капітане. – Коротко привітався тензимец.

– Капітан Бейзл, пане, до ваших послуг.

– Мене звуть Алесандр Шаленьї, я капітан третього рангу тензимського військового флоту.

За спиною капітана його люди уважно спостерігали за всіма присутніми. Напруга в їх обличчях читалася краще ніж в міцно стиснутих мушкетах.

– Радий зустрічі, капітане Шаленьї, – спокійно сказав Вітте, – я чув багато доброго про тензимський флот, і от нарешті маю можливість особисто зустрітись із його представником.

Обличчя Алесандра не змінилось. Капітан мав витримку старого офіцеру, тому щось прочитати в його очах було неможливо.

– Нажаль ця зустріч буде для вас не такою приємною як ви вважали. По перше ви незаконно втрутились у територіальні води графства Тензим.

– Це дійсно так, – сумно розвів руками Вітте, – в нас було обмаль часу, щоб попередити про наше пересування графську канцелярію, і нам терміново було потрібно добратись до берегів сусіднього графства.

Шаленьї кивнув, наче приймаючи це пояснення, хоча анітрохи не розслабився.

– Але це насправді не така сурова обставина порівняно з тим, що я вимушений заарештувати вас за піратство.

Вітте повільно оглянув свою різноманітну команду, потім подивився в гору на свій чорний стяг, і нарешті повернувся до Алесандра.

– А що вас наштовхнуло на таку думку?

Тут вже тензимець такі підняв одну бров не відриваючи погляд від Бейзла.

– Знущаєтесь? – спитав Алесандр

– Ні, чому? Мають же бути законі підстави, щоб заарештувати громадянина іншого князівства за корсарство.

– Законність ваших дій, – не розгубився Шаленьї – в будь якому разі буде розглядатись тензимським судом, я ж в свою чергу маю право затримати будь який корабель… або кораблі, в цих водах, на свій розсуд.

Вітте зрозумів, що перемовини зайшли в глухий кут, він подивися на Блайнда. Той кілька хвилин дивився в підлогу роздумуючи над цією ситуацією, потім підняв очі на Вітте і ледь помітно кивнув. Бейзл лише знизав плечима і повернувся до своєї команди.

– Ну що ж хлопці, схоже ми йдемо в тюрму.

К здивуванню тензимців палуба вибухнула сміхом та свистом. Пірати підняли такий галас наче вони були у цирку, а не на власному арешті. З різних сторін почали доноситись різні вигуки такі як:

– Шо, опять?

– Чур моє місця біля вікна.

– А я цього року вже був.

– А що на вечерю?

Суцільні радощі заволоділи всією палубою. Лише старпом Серж стояв склавши руки і опершись об борт, не подобалось йому коли щось йшло не за планом. Тут він відчув, що об його ноги щось треться. Подивившись вниз він побачив що за ним намагається сховатись маленький грифон, який дивиться на нього як загублене цуценя. Він, відкрив рот від здивування. Аж раптом відчув, що хтось торкається його ліктя. Поруч стояла Топпі, дивлячись в якусь іншу сторону. Вона спокійно приклала вказівний палець до губ, жестом приказуючи Сержу мовчати. Той одразу зробив спокійний вигляд і також став дивитись в іншому напрямку.

Вітте спостерігав за своєю веселою командою, як актор на сцені бурлеску, спостерігає за натовпом. Коли він переконався, що пірати, справили достатнє враження на тензимських військових, він підійшов до Алесандра.

– Капітане Шаленьї, зробіть мені ласку та при нашому прибутті до в’язниці, зв’яжіться з сакфіським посольством якомога швидше. Щоб вони могли передати нашу справу у руки сакфійских судій, я того вимагає закон. – Вітте розплився в широкій усмішці.

 

VII

 

Від старої похідної пічки вгору підіймався тонкий димок. Вугілля всередині були розжарені до червоного кольору і заповнювали шатер приємним теплом. Хлопчина що сидів поруч суєтливо перевіряв пательню та малу похідну каструльку, що стояли на пічці. Він клопотав наче справжній кухар, хоча страва, яку він готував і представляла собою звичайні макарони із жареним м’ясом. Шатер був великим, настільки, що вміщав у себе піч, дві койки та грубо зроблений стіл. За столом сидів, поклавши голову на руки високий чоловік. Його чорне, як порох волосся було зібране у тугий хвіст. Рукава білої сорочки були підвернуті по лікті. Білі штани та чорні офіцерські чоботи були новими та добре сиділи на ньому. Чоловік підняв голову та потягнувся за пляшкою. Вона нажаль виявилось порожньою. Це була вже друга пляшка доброго хистанського вина за вечір. Він з досадою жбурнув її на підлогу та відкинувся на спинку стільця.

– Довго ще чекати, малий? – Спитав він по хистанськи.

– Ще десь двадцять хвилин мон Сеньйор. – Відповів хлопчик.

Чоловік тяжко зітхнув. Його звали Політ ту Трек він був командувачем другого Темезимського полку. А хлопець був його дальнім родичем. Політ довго не хотів брати його у сквайри. До цього у нього служив сільський хлопчина на ім’я Поль, той вмів все, і вечерю готував як у кращих провінційних шинках, і одяг лагодив так, що взагалі не було помітно, що він десь порвався і зброя при ньому була завжди начищена та перевірена. Але замість нього його змусили взяти цього придворного неробу. А він не міг відмовитись, що поробиш, сім’я. Та нічого думав Політ, який з мене полковник, якщо я одного баронського байстрюка не вишколю. До речі до честі малого, він вже після перших різок зрозумів де він опинився і став намагатись чомусь вчитись. Хоча звісно так, як при Полі він вже не заживе.

Полковник підвівся, надів свій білий військовий камзол, та направився до виходу.

– Накриєш на стіл, як приготується і дивись, щоб не охололо. – Кинув він перед виходом.

Зовні теплого шатра, його зустріло прохолодне осіннє повітря. Вітер смикав стіни палаток простих солдатів та бив в обличчя Політа. Він стиснув зуби від неочікуваної прохолоди. Ще три дні тому він був у теплій столиці, аж раптом йому довелось виїжджати на кордон із Льо Сенжонте. Сам би він ніколи не повів свій полк у ці кляті хащі, але в хистанській армії, давно існувало неписане правило, якщо справа торкається твоєї сім’ї, їдь і розбирайся сам. От і тут про нього згадали родичі. Син його старшого брата, законного володаря графства Темезі, вирішив одружитись на племінниці сенжонского графа. Але схоже граф забув домовитись із нареченою, і та виставила його з дому. І все це привело до того, що Політ привів свій улюблений другий полк в якому починав ще лейтенантом прямо до кордонів.

Полковник запалив сигару та сплюнув на землю. Як же йому набридли всі ці інфантильні аристократи, які не можуть домовитись хоч про щось, через що простим солдатам доводиться возитись із їх проблемами. І це після того як Політ нарешті здобув славу на фронтирі відбивши атаку гурків. Він хотів скористатись своїми досягненнями, щоб виграти трохи часу, поповнити свій полк та натренувати людей, а замість цього повів стомлених ветеранів до чорта на виступці. Зараз замість півтори тисячі солдат штатного розкладу, в нього було лише тисяча двісті чоловік. Добре хоч бійці вони були досвідчені і вправні, і навіть якщо гарнізон замку почне чинити опір, вони його зімнуть як аркуш паперу.

Із такими думками він йшов крізь табір. Солдати готувались до відпочинку, облаштовували свої намети, та палили багаття. Помітивши полковника вони відтавали честь, на що той відповідав мимоходом. У своєму полку Політ відчував себе як вдома, офіцери були вже майже як родина, і навіть деяких рядових солдат він знав по іменах, особливо тих хто мав перспективи. Хоча діти аристократів після академії і починали одразу з лейтенантського чину Політ завжди дивився на реальні навички своїх підлеглих. Цьому його навчив старий полковник під керівництвом, якого він починав свій шлях, він завжди казав «походженням в бою не прикриєшся». Але його спогади перервав глибокий, гучний голос.

– Пане полковнику, радий вас зустріти.

Йому на зустріч йшов граф Анрі де Сенжені. Політ ледь помітно поморщився. Не від голосу Анрі, той у нього був насправді могутній та в чомусь навіть мелодійний. Йому як голка в мозок впивалась його хистанська. Пів життя проживши в столиці хистанської імперії граф, все ще говорив так, що його ледь можна було зрозуміти. Полковник навіть дивувався цьому факту, він знав простих торговців з південних земель із кращим хистанським, ніж у цього умовно освіченого чоловіка.

Анрі посміхався від вуха до вуха, виставивши ряди своїх рівних зубів, які помітно пожовтіли біля ясен. Загалом Політу було байдуже на цього самопального графа. Він дуже мало приділяв уваги внутрішнім інтригам навіть в хістанській імперії, а якісь історії межових графств його не цікавили взагалі. Але робити було нічого силами його сім’ї, Анрі було назначено йому в союзники. Схоже брат Політа, старий граф ту Трек, вирішив на старості років загарбати собі іще одне графство, щоб хоч якось виділитись на фоні чисельної знаті хистанської імперії.

Граф де Сенжені підійшов до полковника широко розкинувши руки, той стримано кивнув, продовжуючи покурювати свою сигару.

– Пане ту Трек, як добре вас знову зустріти, в останнє ми здається бачились в замку вашого брата.

– Саме так, ще до того як ви стали графом. Схоже, що ваше правління почалось не так добре, як вам хотілось би.

Анрі знизав плечима, безтурботно наче вони обговорювали зміну цін на ринку.

– Невеликий ексцес. Молода Грефа палка та несамовита, вся в батька. Єдине, що мене дивує, це як старий капітан Колі дав собі забити голову цими дитячими капризами.

Полковник достав сигару з рота, струшуючи попіл. Він деякий час роздивлявся синюватий дим, що піднімався в гору від тліючого листя між його пальців.

– Не сприймайте мої слова як зневагу, графе, але може капітана штовхнула на такі дії недовіра до існуючої влади.

Посмішка графа трохи притухла, але як досвідчений дипломат він витримав цей випад.

– Що ж ці часи змін і справді були нелегкими для льо Сенжонте, і можна зрозуміти як Колі загубився в цих перехрестях історії. Але я все ще сподіваюсь, що він одумається перш ніж нам доведеться щось вдіяти.

– Що ж, чи він схаменеться, чи ні, мені байдуже, мій полк готовий до баталії і вразі потреби ми захопимо замок менш ніж за день.

– За що я вам і вдячний, – знову виставив свої зуби в посмішці граф. – Чим швидше закінчиться ця історія, тим краще буде для всіх.

– Не можу з вами не погодитись, чим швидше ми розберемось тим швидше я поїду до дому.

Анрі ще довго тряс руку полковника розсипаючись у компліментах до дому Треків. Політ зберігав спокій, навіть був трохи прохолодним, але намагався не показувати неприязнь до графа. Кляте родове прокляття змушувала його терпіти всіх кого записали в союзники графства Темезі. Хоча ніякий добрих почуттів цей дрібний аристократ, що пройшовшись по головах, дорвався до влади, в полковника не викликав.

Нарешті чоловіки розпрощались і пішли кожен своєю дорогою. Політ пішов далі він хотів подивитися, що зараз робиться за мостом. Він побачив, що його каноніри вже встановлюють гармати на протилежному березі, беручи під вогневий контроль поле між замком та мостом, принаймні більшу його частину. Його солдати ходили кутаючись в свої білі шинелі. Білий колір мав символізувати білі хмари на мирному хистанському небі. Хоча придивляючись вже можна було помітити, що деякі шинелі вже відтавали сірістю. Політа, це гнівило більше ніж підготовка, до безглуздого бою. Він знав, що його бійці будуть сміливо йти вперед у будь якій баталії, але хистанська армія складалось не тільки з полків та рот, але і з пліток та конкуренції. Якщо твоє військо запишуть у сірі жупани, це означало на завжди втратити повагу в очах генералітету. Навіть десяток славних перемог не поверне тоді втраченої честі.

Діставши підзорну трубу він подивився в море. Там в далині дрейфували два великих лінкори в супроводі шести галеонів. Кожен лінкор був справжньою гордістю хистанських корабельників. Лише святі знали як граф ту Трек домовився про таке посилення, але грізні кораблі на боці полковника, додавали йому чимало впевненості у його силах.

Оглянувши передові позиції Політ звернув в сторону. Було іще одне місце, яке він хотів відвідати. Він дійшов до великого, багато прикрашеного шатра. Це було місце де зупинився його племінник. Від сурового армійського прагматизму тут не було і сліду. Шатер, який би краще підійшов для полювання ніж військового походу, нагадував полковнику цирковий. А де цирк там і клоуни. В ролі клоунів виступала охорона Посома. Навколо юного нащадка графського престолу завжди терлись якісь мутні юнаки, деякі з числа хистанських банд, які занадто романтизували столичні письменники. З їх числа Посом набирав собі охоронців та собутильників, уявляючи себе гловарем власної шайки. Зараз на вході до шатра стояли п’ятеро, озброєні пістолями та рапірами, четверо хлопців та одна дівчина. Їх вигляд не викликав у Політа нічого крім люті та огиди. Юнаки були одягнуті у чоботи, штани та жилети замовлені у кращих хистанських майстрів, на гроші Посома вочевидь. Бандани на голові чи шиї, закочені по лікті рукава сорочки, пістолі за поясом, весь їх вигляд був викликом армійського уставу та придворного етикету. На чолі цієї ватаги був світловолосий, коротко підстрижений юнак, його висока, худорлява фігура була зсутулена, схоже не через краще дитинство. Він здавалось серйозно нервував, що було істотно, адже солдати Політа також не проявляли до найманців великої любові. Але ця публіка через страх та невпевненість, лише більше проявляла нестриману зухвалість. Не розуміючи, що тут їм це може принести ще більших проблем.

Юнак зробив крок на зустріч Політу. Хлопець не віддав честь, не поклонився, а просто перешкодив дорогу полковнику уважно його роздивляючись і щось жуючи, скоріш за все, трав’яну жуйку, яка користувалась популярністю у всіх маргиналів імперії.

– Передайте моєму племіннику, що його дядько прийшов провідати його перед вечерею.

– Посом казав нікого не пускати, – сказав юнак перетинаючись з ноги на ногу. – Якщо я його не послухаю він мене оштрафує.

Політ роздивився свою сигару від якої залишився невеликий тліючий шматочок. Після чого, клацнувши пальцями, жбурнув недопалок у парубка, той розсипаючи іскри вдарився об його жилет та відскочивши впав на землю.

– А якщо ти мене не впустиш, недоробку, я тебе повішу на найближчому стовпі і кожну годину буду перевіряти, як ворони поїли твій труп.

Хлопець підняв очі з сигари на полковника і побачив в його очах пекельну серйозність, а також с десяток солдат, які вже насторожилися біля своїх наметів.

Зайшовши до шатра Політ одразу відчув цілу гаму неприємних запахів. Запах скислого вина, перемежовувався із різними тліючими травами а також смородом спітнілих людських тіл. На великому ліжку спав Посом у обіймах двох оголених жінок. Полковник зняв свою шпагу с пояса і з гучний ляском поклав її на стіл. Повії прокинулись наче кішки, чий післяобідній сон було нагло потривожено. Побачивши офіцера вони миттю випурхнули з пів ковдри і почали одягати свої плаття. Посом, який повільно намагався розплющити заспані очі не одразу зрозумів, що відбувається. Але побачивши дядка посміхнувся, як старий п’яниця посміхається побачивши пляшку.

– Дядько Політ, як добре що ви завітали. Вибачте, я зовсім вас не чекав.

Дівчата тим часом, вдягнулись, як встигли, і схопивши решту своїх речей вибігли із намету.

– Та я й бачу. Схоже ти вирішив відразу заразити маленьку Грефу якоюсь позорною хворобою.

– Та ну вас дядечку, це дівчата старого Хасе. Вони в нього всі перший сорт.

– Одноокого волоцюги? Дізнався би ти де він їх набирає, пішов би у монахи.

Посом покинув ліжко, виставивши на показ свою худорляву незрілу фігуру.

– В монахи боюсь мене вже візьмуть. – Сказав юнак нашаруючи штани однією рукою.

– Схоже ти не спілкувався з нашим духовенством на одинці, повір мені ти би зійшов за свого.

– Можливо, але бути графом, мені якось ближче до серця.

– Ото граф, привів у військовий поход цілий табір із повіями, лицедіями та ще з біс знає ким.

Посом ретельно протрусив свої штані та став їх натягати, намагаючись втримати рівновагу.

– Може ви полковнику такий злий, бо вас ніхто не любить?

– О, цього добра мені вистачає. Мене по черзі люблять генералтейство, імперські писарі, а тут ще твій батько вирішив трохи додати. Наче в мене іншої роботи нема, як підкласти під його синочка якусь моложаву графиню.

Посом взяв зі столу відкриту пляшку вина, понюхав її зміст і скривившись почав виливати його на підлогу.

– Але тим не менш, – сказав напіводягнений спадкоємець, – саме мене на сімейній раді призначили головним у цій місії.

– О так, це ж яка буде картина, курсант на чолі цілого полку, вгамовує бунт у цілому графстві і бере спадкоємицю у дружини. Хоч роман, блін, пиши. А те що ти мушкет від гренадерського карабіну відрізнити не можеш, це вже нікого не цікавить.

Посом знизав плечима.

– І те, і те рушниця. А загалом чого ви нервуєте? В нас тут дванадцять сотень хистанськів бійців проти жалюгідної зграї, що окопалась у замку.

– І чого ж вас зараз в академії вчать? – полковник з тугою похитав головою. – Навіть один мертвий солдат, це вже велика втрата. А якщо гарнізон замку і справді буде чинити опір, то втрати будь чималі. А втрати у безглуздій війні не можна виправдати нічим.

Юнак розсміявся, наче почув черговий жарт.

– Хто нам буде чинити опір? Старий капітан зі своєю зграєю, я подивлюсь на їх супротив, коли заговорить артилерія.

Полковник не зводив очей зі свого племінника.

– Яке ж ти все ще дурне та мале. Послухай краще мене, і замість того щоб обирати кращий камзол, краще перевір чи не кульгавить твій кінь, та чи справний твій пістоль.

 

VIII

 

Поки хистанці окопувались на сенжонській землі над графством зійшла ніч. Беззоряна ніч була темною та моторошною. Людям залишалось лише тиснутись до своїх багать, очікуючи ранку. Для флотилії, що охороняла берег справи були ще гірші. Мало того, що небо не дарувало жодного, навіть найслабшого світла, та ще піднявся туман, густий, наче кораблі опутало павутиння. Два велетенських лінкори та шість галеонів, що були поруч зараз не могли розгледіти один одного. Навіть вогні ламп не могли хоч трохи освітити простір навколо.

В водах біля берега запанувала повна тиша. Матроси на вахті кутались в свої плащі та безперестану чадили люльками, щоб хоч трохи відігнати вологу прохолоду. В душних трюмах всі інші, стомлені довгим переходом, закутались в пледи, та спали міцним заслуженим сном.

Лише одна людина кого обов’язок не змушував стояти на промозглій палубі лінкору, сам обрав неспання. Це був корабельний капелан, хистанська пародія на прийнятих в усьому світі чарівників та відьом. Капелани намагались поєднати те, що здається було двома протилежностями. Хистанську релігійність, возведену в абсолют та корисні магічні практики без який навігація та зв’язок в морі взагалі були неможливим. На практиці це означало, що вони вивчали мінімум магічного ремесла, а вірність короні та церкві цінились в них більше ніж магічні таланти.

Капелана осяяв ліхтар, матрос, що його ніс повільно підійшов майже в притул.

– Сеньйоре, що ви тут робите, йшли б ви краще отдихать, завтра знов буде довгий день?

– Мені не подобається цей туман. Я відчуваю, що з ним щось не так, хоч напевно сказати не можу.

– Та йой, пане капелан кожен туман наводить жуті, може вам і прийнято по службі дивитись за всім містичним, але ж це не причина позбавляти себе сну.

Але тим часом капелан продовжував вдивлятись. І нарешті в тумані почало щось з’являтись. Розмитий силует, що плив на зустріч хистанському судну. Важко було розгледіти, хоч одну окрему деталь, але силует був великий наче скала, наче корабель.

І не встиг священнослужитель про це подумати, як все навколо одночасно вибухнуло спалахами вогню та громовим шумом. Здавалось наче за долю секунди тиха ніч перетворилась на грозу. Куди не поверни голову всюди вогонь, всюди грім та небезпека. Туман наче одразу розвіявся, як дим від вогнища. І перед хистанцями предстала жахлива картина. Чотири з шести галеонів, майже повністю розлетілись на друзки і зараз погружались у воду, а далі з усіх сторін булі ворожі кораблі. Матроси негайно оголосили тривогу.

Тим часом піратський флот проривався з боєм. У хистанців була вигідна позиція і не дивлячись на те, що вони прорідили їх ряди ті почали відбиватись. Вцілілі галеони миттєво почали обстріл, цілячи по щоглах і вітрилах. Але корсари майже не звертали на це уваги їх ціллю було обійти лінкори з носа та карми, щоб взяти їх на абордаж. Це був єдиний шанс виграти проти цих велетенських бойових кораблів, що висились над водою як кріпосні стіни.

Пірати робили, що могли, маневруючи і не створюючи давки вони обходили громадні судна, оточуючи їх. Але нажаль хистанські команди також були вивчені та вимуштрувані, по сигналу тривоги вони хутко почали займати свої позиції. І от вже один з лінкорів спалахнув бортовим залпом. Стіна вогню розігнала темряву освітивши всіх хто поспішав зайняти свої місця на цій жахливій виставі. Важкі ярда летіли на зустріч беззахисним судам. «Святий шторм», «Донька коваля», та «Карета блазня» одразу втратили свої щогли та отримали пробоїни в бота. На «Святому штормі» почалась пожежа.

Інші не стали очікувати другого залпу. Вцілілі кораблі почали спробу абордажу з усіх боків, лінкори обплутали канатами. Пірати закидали крюки десятками, щоб хоч одиниці зачепились. Хистанські велетні пустили в хід свої кармові гармати, але від невеликого калібру вже було мало користі. Сім кораблів готувались штурмувати лінкори, поки інші відтісняли вцілілі галеони.

Піт Весь цей час знаходився на палубі «Золотих вітрил». Він спостерігав як його люди готувались до абордажу. Пірати скупчились біля борта корабля, чекаючи своєї черги забратись на канати. При цьому вони ще обмінювались пострілами із командою лінкора, який сипав кулями в усі сторони. Натовп приватирів був збуджений та завзятий, вони дорожили кожною секундою і тільки-но один матрос починав лізти вгору по хиткому канату, як за ним вже поспішав інший.

Капітан Блайнд так занурився у активність своїх матросів, що все інше для нього відійшло на другий план. Буря залпів та пострілів не давала сконцентруватись на чомусь одному. Але реальність наздогнала його як морська хвиля. Зліва від нього в декількох десятків метрів пролунав потужний вибух. На «Святому штормі» спалахнув пороховий погреб, все судно водночас злетіло в повітря. На місці граціозної шхуни нині були лише уламки палаючого остову.

Видовище було шокуючим. Більше двохсот душ закінчили своє життя в одну мить. І хоробрий капітан і його відчайдушна команда згинули у палаючому пеклі. Вогонь доїдав те, що ще кілька хвилин назад було гордим бортом, що ніс на своїй щоглі чорний прапор, хоча саме герб Сакфії залишався в серцях команди.

Капітан повернувся до своєї палуби він почав підгоняти своїх матросів. Зла доля щойно нагадала йому, що втрачений час означав смерть. Пірати Блайнда вже вступали у рукопашний бій із командою лінкору. Проте хистанці не жаліли сил, щоб скинути загарбників у море. Краєм ока Піт побачив як кормова гармата націлилась в його сторону. Він спочатку побачив вилітаюче з вузького дула ядро і вже потім почув постріл. Ядро вдарилось в різний борт біля капітана. Друзки та пил забились йому в очі.

Останнє, що пам’ятав Піт як він летить вниз у темну воду.

 

IX

 

Леді Грефа сиділа за великим круглим столом в залі для нарад. Із присутніх також були капітан Колі, його старший лейтенант, відьма Мірафела, що старанно відігравала покоївку а також замковий казначей. Всі вони сиділи, розглядаючи купу листівок. Грефа намагалась сидіти прямо, як справжня графиня, проте величезний тягар відповідальності все одно зсутулював її плечі. Охайні листи із красивим почерком та родовими печатями були розкидані по всьому столу, деякі було лише бігло оглянуто перш ніж їх кинули в загальну купу. Юна леді якраз тримала одне із них. Вона із надією вчитувалась в його зміст, але дочитавши до кінця, безсило опустила його на стіл.

– Це був останній. Жоден із шевальє не відгукнувся на наш запит.

Колі зім’яв один із папірців який він продивлявся.

– Що ж, це не є для нас сюрпризом. Всі висловлюються по різному, але ідея одна і та сама. Граф та його племінниця законна спадкоємиця перейшли у конфронтацію, а лізти у сімейні справи, ніхто не хоче.

– Невже в когось досі достає розуму називати його графом? – обурилась Грефа.

– За відсутності інших варіантів. Ваші права на трон жоден навіть не поставив під сумнів, але стати на сторону неповнолітнього претендента історично не найвигідніша позиція.

Грефа опустила свій погляд на мармурову стільницю. Жовті листи паперу, тепер здавались їй менш цінними ніж осіннє листя.

– І що ж тепер? – спитала вона.

Тут до розмови нарешті долучився козначей. Сухий старець підняв свої вологі очі на дівчину.

– Леді Грефо, я мушу вам повідомити, що хистанці сконцентрували біля мосту значні сили. Цілий полк із артилерією може влаштувати нам повну осаду. В такому випадку ми довго не протримаємось. В нас немає і десятої частини запасів, що витримати облогу.

Над столом повисла тиша. Становища замку здавалось безвихідним. Бунт це справа благородна, але всі витрати також повністю лягають на плечі бунтівників і від цього залежать результати. Поки ніхто не насмілювався сказати хоч щось, Колі взяв слово.

– В такому випадку військова наука вчить бити на упередження. Якщо навіть ми не  позбавимо їх здібності до оточення, ми знизимо їх чисельність достатньо, щоб за короткий час гарнізон зміг прорватись через облогу для поповнення запасів, або відходу.

– Але ж це ж повне безглуздя, – втрутилась Грефа, – така атака буде самогубством, в нас немає сил щоб протидіяти хистанцям.

– Вибору в нас немає. Щоб тримати фортецю багато людей не потрібно. Ми зможемо виставити в поле десь сто вісімдесят чоловік. Для сміливої вилазки, з метою прорідити ряди супротивника це не так вже і мало.

Грефа подивилось в очі Колі. Але нічого крім безкрайнього смутку там не знайшла. Він повернувся до свого лейтенанта.

– Лейтенанте ваші люди …?

– Готові. – Він встав випрямившись у весь зріст. – Кожен хто залишився в замку, буде служити трону до кінця.

– Дуже добре, – сказав капітан, – відберіть людей, хай завтра з ранку вони вже будуть екіпіровані як треба.

Юна леді пригнічено дивилась на капітана. Хоч вона і знала, що всі ці люди добровільно стали на її сторону її тяготило те, що заради неї скоро проллється кров, може вона хотіла б знайти якусь альтернативу, але було вже пізно.

– Можу я ще щось зробити, – спитала вона.

– Виспіться, адже завтра на вас будуть дивитися сто вісімдесят найсміливіших синів та доньок вашого графства.

Перші ранкові проміні освітили поле перед білокамінною фортецею. З кожною хвилиною кольори трави та неба наче розквітали із народженням нового дня. Краса ранкової осені наче не помічала тієї трагедії, що розіграли люди. Хистанські солдати вишикувались перед своїми батареями. Білі шинелі, чорні чоботи і блискучі мушкети. Вони були наче з набору якогось хлопчика, що виставив їх на підлозі батьківської вітальні. Але їх число було важко охопити оком. Від одного краю поля до іншого, в декілька рядів, хистаньский полк стояв наче ліс із стальних дерев. Це була могутня армія, яка відчувала свою силу. Її відчував кожен солдат в плечі свого побратима, її відчували офіцері спостерігаючи своє військо сидячи на конях. Це був не перший бій другого темезийського полку і бачать святі не останній.

Ворота замку відкрились. Першим з них виїхав капітан Колі на статному жеребці. За ним чеканячи шаг йшли мушкетери у синіх мундирах. Сежонська замкова гвардія, перша серед всіх інших сенжонських військ, єдині хто могли нести штандарт самого графського роду поруч із синьо білим прапором. Герб графа це була біла чайка на синьому полі. Колона гвардійців перетнула відкидний міст і переформувалась у дві шеренги. Обидві армії опинилися обличчям до обличчя, все, що їх розділяло трохи більше кілометра зеленіючої трави.

Колі побачив, що від хистанських рядів відокремились три вершники. Вони їхали під білим прапором. Колі також пришпорив свого коня. Делегації зустрілись на середині поля. Ганс був один, з іншого боку були Посом та Політ ту Треки, і Анрі.

– Капітане Колі, – заговорив Анрі, – я сподіваюсь, що зараз для вас більш ніж очевидні наслідки вашого бунту.

– Пане де Сенжені, вони були мені зрозуміли, з першої хвилини. Хоча бунтом, я це не вважаю. Я дію з наказу леді Грефи, яка зараз єдина хто законно представляє трон графства.

– Схаменіться капітане, і з вами обійдуться справедливо.

– Справедливо? – Посміхнувся Колі. – Здається при нашій минулій зустрічі ви пообіцяли мені, що я вже не жилець.

– Гарна позиція при перемовинах. – Іронічно сказав Політ.

Граф трохи скривився, але продовжив.

– Звісно багато чого було сказано в серцях. Але зараз від нас залежить спокій та єдність усього графства. Тому зараз я офіційно обіцяю, що якщо віддаси наказ своїм людям передати мані замок, тебе просто буде звільнено з посади капітана гвардії. Збереження всіх почесних звань та офіцерської пенсії я гарантую.

Капітан довго дивився в очі Анрі. Справа була не тільки в тому, що він йому не вірив ні на хвилину, але і в тому, що його нудило від того наскільки він був готовий принижуватись та грати чесного правителя при чужинцях. В той час як власні люди були для нього політичним капіталом, який він хотів використовувати лише для того, щоб піднятись вище.

– Саме через те, що від мене зараз залежить доля усіх цих земель, я і не можу нічого тобі віддати. Ти показав своє відношення до них, коли привів сюди цих жадібних хистанцких виродків.

– Що він каже? – Спитав в свого дядька Посом, який не розумів сенжонського діалекту.

– Це він про тебе. – Відповів полковник.

– Тобі тут більше немає місця Анрі, – продовжував Колі, – ти зрадив наше графство, і якщо твої нові господарі рушать в наш бік нашою відповіддю будуть сталь та порох.

Граф  розгорнув свого коня, повертаючись спиною до Ганса і лише сказав:

– Нехай буде так.

На цьому вершники роз’їхались. Вони повернулись до своїх рядів. Більше шансу уникнути кровопролиття не було. Леді Грефа спостерігала за всіє цією картиною з висоти замкових стін. Їй не потрібно було гадати, про що вони говорили, як і не був би для неї сюрпризом результат їх розмови. Вона дивилась вниз на своїх вірних підданих, розуміючи, що скоро вони виконають свій останній обов’язок.

Посом та Політ стали біля рядів своїх мушкетерів. Замок вдалі здавався невеликою білою плямою, яка манила та насторожувала водночас.

– Накажи піхоті йти вперед. – Сказав Посом.

– Занадто рано, якщо вони рушать зараз то сенжонці зустрінуть їх за межею дальності нашої артилерії, в них не буде прикриття.

– До біса прикриття. – Юнак намагався грізно прокричати ці слова, але замість цього його голос більше нагадував візг. – Їх більше тисячі, я тут головний і я кажу хай ідуть вперед.

Полковник пронизав хлопця пекельним поглядом, але віддав наказ. Струнки ряди хистанської піхоти по команді пішли вперед. Чітко в ритм барабанів, крок за кроком вони почали свій марш. Людська стіна рухалась наче машина і жорнова солдатських чобіт перемелювали все на своєму шляху. Колі подивився в гору на фігуру дівчини, що стояла на стіні і бачила цю жахливу навалу. Грефа ледь помітно кивнула і сенжонська гвардія пішла на зустріч своїй смерті.

Метр за метром дві армії повільно скорочували відстань між собою. Ганс їхав на коні справа від своїх мушкетерів. Хтось з них затягнув старину пісню, всі інші водночас підхопили її мотив. В ній йшлося про хлопця, який покидав рідний дім, щоб більше не повернутись назад. Він вдягав мундир та ставав у стрій, щоб більше повернутись назад. Він йшов пліч об пліч із побратимами, з посмішкою на вустах, щоб більше не повернутись назад. І остання протяжна нота розтанула у прохолодному ранковому повітрі, віддаючись ехом у дальніх лісах. Маленька графиня ледь стримувалась від сліз слухаючи цю пісню, суть якої вона повністю зрозуміла лише зараз, хоча знала її з дитинства.

Після цього на полі стало майже тихо. Лише кроки солдатських чобіт по вологій траві та ритмічний стук хистанських барабанів доносився до присутніх. Весь світ наче затаїв подих, очікуючи зіткнення. Але раптово, десь вдалі роздався звук схожий на грім. Він дійшов до рядів бійців здавлено, але достатньо чітко, щоб було зрозуміло, що це не ілюзія. Хистанці почали озиратись, продовжуючи свій марш. А тим часом, грім перетворився на свистіння, воно швидко наростало, і нарешті обірвалось із падінням ядра у хистанськи шеренги.

Ядро розірвалось осипавши солдат в білиш шинелях металевими уламками. І без жодної паузи на них почали сипатись десятки важких снарядів один за одним. Хистанці не розуміли куди діватись, не знаючи навіть хто їх атакує. Політ вихватив свою підзорну трубу намагаючись роздивитись щось у тумані і нарешті, біля берега він побачив незнайомі шхуни, які вели вогонь із своїх зенітних гармат. Одинадцять кораблів робили постріл за пострілом, канонірські команди працювали як єдиний механізм. Але нарешті залп закінчився, так само непердбачувано як і почався. Якщо хтось із полку і встиг зрадіти, тому, що ядра перестали сипатись їм на голову, то радість його була короткою.

На кам’янистому березі, який виступав для хистанців як лівий фланг, почали з’являтись знамена. Знамена були чорні як ніч, лише на деяких можна було розгледіти білі черепи, шаблі, пістолі чи гармати. Мирний беріг, який декілька хвилин тому не мав жодної загрози для хистанського полку, почав заповнюватись цілою ордою корсарів.

Пірати швидко підіймались по вологих каменях. І щойно вони ступали на тверду землю вони починали рухатись в сторону хистанців, іноді навіть переходячи на біг. Від ворога їх відділяли метрів двісті, і вони долали цю відстань, мов хижаки, що рвуться до здобичі. Леді Грефа була шокована, цим видовищем, аж поки серед чорних стягів не побачила, один єдиний синьо-білий прапор, тоді вона почала здогадуватись, що відбувається. Під сенжонським прапором йшов Піт, без камзолу, з сокирою в лівій руці та шаблею в правій. Поруч із ним теж з шаблею на голо йшов Вітте, який також взяв з собою в бій з півдюжини пістолів. Вони йшли не зупиняючись, але не встигали за першими рядами піратів, які вже наближувались до ворога.

Хистанці, збиті з толку неочікуваною атакою з флангу намагались чинити опір. Але поодинокі постріли з мушкетів не змогли навіть уповільнити корсарську навалу. Ті з солдатів, що встигли, почали діставати шаблі та примикати багнети. Проте тим хто першим зустрів атаку, це не допомогло. Моряки з такою силою налетіли на ряди супротивника, що деяких з імперських рядових просто збило з ніг і вони зустріли свій кінець втоптаними у бруд десятками каблуків. Інші ж мужньо прийняли бій, але взагалі не мали можливості оцінити свого супротивника. На кожен вдалий удар багнетом, хистанському солдату миттєво відповідали трьома уколами кортиків та  ще замахом шаблі. Біли шинелі сікли натовп піратів своїми шаблями, але ті використовували кожну можливість щоб зайти з боку, та встромити лезо в ребра бійців. Корсари лупили в притул із обрізів, викошуючи найвідчайдушніших бійців. Другий темезийський полк тримався з усіх сил, він бився з надії, хоч трохи відкинути цю навалу.

Але навіть цю можливість зла фортуна вирішила в них відібрати.

– Готуйсь. – роздався голос Колі, сенжонські мушкетери нарешті зайняли позицію. – Цілься. Вогонь.

Вихор з куль врізався у натовп розгублених солдат ворога. Перші ряди наче змело, а бризки їх крові окропили їх побратимів.

– Примкнути багнети. – Скомандував капітан Колі і сто вісімдесят бійців завченими рухами дістали довгі леза і преєднали їх до своїх рушниць. Сам капітан дістав свою рапіру і підняв її до гори.

– За Сенжонт, за леді Грефу, вперед.

Гвардія рушила вперед із бойовим кличем. Кров бурлила в серцях які зранку були готові прийняти смерть, а зараз забули свої страхи, ідучи в атаку. Дійшовши до хистанців вони насаджували їх на багнети, як м’ясо на вертел. Рівні ряди синіх мундирів тримали порядок, і тиснули ворога з усією люттю, яку їм дали сподівання, що їм таки вдасться здолати ворога. Хистанці опинились між молотом та ковадлом. З одного боку сотні піратів, що терзали їх ряди як голодний звір, з іншого сенжоці, які вже не боялись чисельної переваги ворога.

Політ бачив все це зі своєї позиції. Він розумів, що якщо раніше гармати просто не могли дістати до ворога, то зараз будь-який залп знищив би не тільки ворогів, але і його полк. Це вже був не бій, це було безглузде кровопролиття. Бійка, в якій його бійці, не просто не переможуть, а може і не виживуть. Він вирішив, що більше не може на це дивитись.

– Назад, – закричав він що є сил, – другий полк відступайте.

Його слова підхопили офіцери, і за декілька хвилин він став розноситись над полем брані. Ті хто були позаду одразу ж кинулись до мосту, який був єдиним спасіння, для солдат. Інші ж стали тіснити своїх же побратимів, підперті ворожою армією, яка не збиралась їх так легко відпускати. Полковник верхом на коні намагався, організовувати відступ, але міст швидко перетворився на забиту людьми вузьку дорогу. Деякі з бійців не витримуючи тісноти падали за край мосту в холодну річкову воду. А бої тим часом точились вже на позиціях імперського полку, біля самого мосту. Гармати були покинуті артилеристами, так і не будучи використані ні разу. Політ, який до останнього віддавав накази отримав кулю у плече. Він схопився за уражену руку, та рухнув з сідла. Посом побачивши це, пришпорив свого коня та рвонув навпростець через натовп солдат. Їх платність була такою, що кінь ступав прямо по їх тілах, ламаючи при цьому кінцівки відданих слуг імперії. В решті решт, кожен хто не встиг першим перейти річку на завжди залишився на цьому кордоні, обмивши своєю кров’ю старий кам’яний міст.

Граф Анрі біг через хистанський табір, що є сил. Він першим покинув поле бою, коли сенжоці контратакували, він минав один намет за іншим, повз нього проносились солдати, офіцери та інші залишки другого полку. Він добіг до свого шатра, але знайшов, що його коня вже хтось забрав. Жадібно хапаючи повітря він став думати, що робити далі, він згадав, що на іншій стороні табору знаходиться стійбище, із тягловими та запасними скакунами. Він почав перетинати ряди наметів, а тим часу зі сторони мосту роздавались жахливі звуки, таких криків Анрі не чув ніколи в своєму житті. Йому здавалось, що він біг із швидкістю вовка, але намети все не скінчувались. Нарешті, він дістався широкої галявини, яка було в колі возів, але він побачив, що за тих коней, що залишились, вже взялись самі хистанці. Інколи вони не могли поділити коней, навіть сідаючи по двоє, чи по троє на одну тварину, діло навіть доходило до бійки. Тут один з солдат, який все не міг вхопити собі поводи помітив Анрі.

– Агов, сенжонец! – крикнув він дивлячись прямо на графа.

Той не став чекати, щоб дізнатись чого хотів мушкетер. Він розгорнувся та зник за наметами. Анрі чудово розумів, що хистанські солдати не в захваті від того, що трапилось і показуватись їм на очі без охорони, не краща ідея. Він почав блукати по лабіринту з возів та наметів, шукаючи шлях на зовні, в один момент йому здалось, що він заблукав, але він побачив в далині шатер полковника і зрозумів куди йому потрібно рухатись. Тут він помітив, що навколо стало якось тихо. Це точно був не добрий знак.

На одному з поворотів він натрапив на озброєних людей, це точно були не хистанці. Чоловіки були у куртках і банданах, вони ходили по закавулках табору, щось вишукуючи. Анрі швидко сховався за якимись ящиками. До нього доносились віддалені голоси, хоча почути про що йде розмова він не міг. Він спостерігав за цією компанією, ж поки вони не зникли десь у уламках колишнього табору. Граф вирішив піти іншою дорогою. Він обійшов одне із давно зітлілих вогнищ і раптово для себе опинився перед обличчям іншої групи. Всі вони були озброєні і дивились на Анрі насторожено. Серед них був один чоловік. Озброєний шаблею та сокирою. Він з хвилину дивився на нього намагаючись зрозуміти, чому він здається йому знайомим. Аж раптом його пронизало розуміння. Це був П’єр син Адет. Пройшло багато років, але він все ж впізнав цього чоловіка, якого в останнє бачив у новісінькій формі капітана сакфійського флоту. Граф звичайно не радів тому факту, що його племінник був серед банди головорізів, але можливо це був його шанс.

– П’єр любий племіннику, – викрикнув Анрі піднімаючи руки до Піта. – Як я радий тебе бачити. Ти не уявляєш, що тут коїться. Батьківщина твоєї матері в повному хаосі.

Піт дивився на графа важким поглядом, та й пірати не зводили з нього очей.

– Твоя кузина Грефа зовсім збожеволіла. Вона обручилась із сином хистанського графа, після чого послала його під три чорти, чим спровокувала цей конфлікт.

Піт мовчки сунув за пасок свою сокиру.

– А мене, вона і взагалі виставила за двері власного замку, за допомогою свого ручного капітана, Колі.

Піт повільно сховав в ножна свою шаблю.

– Я намагався зупинити весь цей жах. Я робив все, щоб уникнути кровопролиття, але мене зрадили.

Піт зробив кілька кроків на зустріч своєму дядьку, не припиняючи дивитись йому прямо в вічі.

– П’єр ти мусиш мені допомогти. Зараз від тебе залежить доля всього графства.

Блайнд кілька секунд мовчи простояв перед Анрі, не кажучи ні слова. Нарешті Піт схопив графа за краї камзолу, закинув голову, та що є сили вдарив головою графа у ніс. Шляхетна кров бризнула в різні сторони, вдар вийшов такої сили, що збив Анрі з ніг. Той впав у табірне багно, хапаючись рукою за обличчя.

– Це вам. дядьку, графських престол.

Збитий з пантелику Анрі почав намагатись підвестись. Піт обходив його по колу, заходячи з боку від нього. Нарешті графу вдалось стати на карачки.

– Це вам, весілля із хистанцями.

Замахнувшись ногою, Блайнд вдарив своїм чоботом графа по ребрах. Роздався хрусткий звук, і граф, перевернувшись, знову впав на спину. Більше підводитись він не намагався. Капітан же спокійно підійшов до лежачого родича. Він заніс свій важкий чобот, з гострим каблуком, прямо над графським органом, який не давав вважатись йому графинею.

– А це вам, любий племінник.

Піт із силою опустив чобот вниз. Широко розкривши рот Анрі не видав не звуку лише схопився за ногу Блайнда, забувши і про ніс і про ребра. Але вже через декілька секунд він видав такий крик, що його складно було прийняти за людський. Це був глас чистої агонії. Більш малодушна людина, в цей момент могла відскочити, але Піт лише усилив тиск і давив аж поки Анрі не втратив свідомість. Лише після цього він прибрав ногу.

– Киньте його у замкову темницю. – Сказав Піт і графа той час підхопили кілька матросів.

Тут до Блайнда наблизився інший матрос, який ніс в руках якусь тканину.

– Полковий стяг, капітане. Накажете спалити?

Уважно обдивившись кольори на бойовому стягу, він трохи задумався. А потім кивнувши сам собі сказав:

– Ні, обмажте хистанською кров’ю та пошліть графу ту Треку. Сподіваюсь він зрозуміє натяк.

 

X

 

Вже через тиждень над родовим замком де Сенжені звучала пісня десятка дзвонів. Вони закликали все графство святкувати весілля. Юна графиня Грефа одружувалась із капітаном Колі. На свято зібрались сотні жителів. Шевальє урочисто давали присягу своїй новій правительці та славили хоробрість капітана. Селяни ж, із іншим простим людом влаштували великий ярмарок за стінами замку. Поруч із тим містом де ще вчора йшла битва, зараз грали діти та виступали музики. Все графство об’єдналось сподіваючись на нові кращі часи.

У своєму голубому весільному платі Грефа виглядала наче королева. Вона впевнено йшла мимо своїх мушкетерів які вистроїлись біля олтарю. Вів її Колі, на його новому капітанському мундирі майстерний кравець вишив білу чайку графського роду. Коли клятви молодят були сказані, Грефа звернулась до народу, вона вшанувала пам’ять полеглих воїнів, які вийшли на захист її рідного краю. Не тільки сенжонських гвардійців, але і вільних моряків, які відкликнулись на її призов. Вона урочисто нагородила тринадцять капітанів орденом графства. Главка при цьому так вип’ятив свої широкі груди, що став схожий на надуте вітрило, не дивлячись на довгу службу, це була його перша нагорода.

Після всіх урочистостей, шановних гостей запросили до банкетної зали де за круглими столами гості сиділи групами, навпроти довгого столу молодят за яким були лише члени сім’ї. Молода графиня ледь стримувала сльози радості тримаючи за руку свою матір, яку не бачила довгих два роки. Вона дякувала всім святим, що ув’язнення не вплинула на її здоров’я.

У дальній частині зали за одним із столиків сиділи Блайнд, Бейзл, Топпі та Серж. Піт тримався, як справжній аристократ, хоча замість мундиру вдягнув свій звичайний білий камзол. Вітте відверто нудьгував, він повільно пив якесь місцеве ігристе вино, яке він знаходив кислим, мов лимон і постійно тер свої свіжовиголене підборіддя. Корабельна ж відьма із старпомом були зайняті їжею. Енко давно з’їв усі страви, які міг однозначно класифікувати, як м’ясні і зараз із науковим інтересом колупав якийсь десерт. Топпі тихо брала зі столу якийсь шматочок та непомітно опускала його під скатертину, з під неї з’являвся жовтий дзьоб, хапав ласощі та також швидко зникав.

Роздивляючись свій бокал Вітте зітхнув.

– А все ж таки дивна річ доля. – Сказав він задумавшись. – Щойно відбивши цілу армію її колишнього нареченого, Ганс в той же час зробив пропозицію Грефі. Невже старий пройнявся до неї настільки сильними почуттями?

– Його почуття тут не до чого. – Піт розкурював свою люльку, роблячи великі затяжки. – Не дивлячись на те чиє ім’я буде в шлюбному контракті її серце належить Мерафелі.

Вітте здивовано подивився на друга.

– Покоївці?

– Відьмі, – Піт всміхнувся, – я насправді сумніваюсь, що вона хоч ліжко може добре застелити. Але офіційно графиня має бути заміжня, інакше різні Треки та Анрі будуть постійно з’являтись біля порогу. Повір мені, аристократія це таке кубло, що їм лише привід дай.

Серж який довго щось обдумував, але нарешті зважився звернутись до Піта.

– Перепрошую, капітане Блайнд. Але якщо Грефа із Мерафелою, то що робити коли мова зайде про…нащадків.

Посмішка капітана стала лише ширша.

– Ну не мені вам пояснювати панове, що в цій справі від нас чоловіків багато не треба. А враховуючи відьомські навички, як мені пояснювала пані Вундорбак, не буде потрібна навіть особиста присутність пана Колі. Скоріш за все це буде дуже спокійний шлюб.

Старпом почухав свою потилицю, щось про себе роздумуючи.

– Все у цих аристократів, якось не так. Навіть дивно, стільки народу рветься стати панством.

– Повір мені Серж, якщо змити з цих людей пудру та зняти розкішні плаття то це буде настільки нахабна та жорстока публіка, що базарний торговець на їх фоні буде виглядати джентльменом.

Допивши зміст свого бокалу Вітте поставив його на стіл.

– Ну що ж, я так думаю, ми вже достатньо уважили молодят і може прийнятись до справжнього святкування.

– В тебе є якісь плани? – спитав Піт.

– Я чув що наші матроси домовились із місцевими мушкетерами і скупили всі запаси рому у місцевого крамаря, і зараз гуляють за стіною. Я думаю що слід їх провідати.

Невелика компанія підвелась зі своїх місць і дуже ввічливо, але поспіхом направилась до виходу