Вітраж

Поділ білосніжної сукні ковзав підлогою, мов слизька змія, мов нагадування, хто вона і яка доля її чекає.

Кетрін не зменшувала швидкість бігу, відчуваючи як дихання перетворюється на клубок сплутаних ниток, чуючи як високі підбори дзеленчать об мармурову підлогу, луною розносяться замком та розказуючи всім його жителям та гостям, де знаходиться втікачка. Кетрін завернула за ріг, на повороті хапаючись рукою за стіну, а іншою скидаючи ошатні сріблясті туфлі, на носках яких гордовито красувались перли. Дівчина обернулась назад, й кинула взуття до протилежного коридору, аби заплутати своїх високо ймовірних  переслідувачів.

Кетрін вдихнула більше повітря й знову побігла. Головне дістатися зали. Головне торкнутися троянди. Головне не забути слова. Головне не бути спійманою.

Подумки наречена проклинала себе минулому, яка погодилась на таку авантюру. Тільки останній тупоголовий троль буде згоден попертися до лігва злодія, вдаючи із себе багату заморську принцесу, аби стати нареченою принца і зібрати дані для повстанського руху.

Кетрін завернула за ріг, врізаючись в чийсь міцний тулуб. Дівчина різко підвела очі, відхиляючись назад. На неї у здивованому мовчанні витріщався троль. Його зелені вуха сумно звисали аж до шиї, все тіло вкривали грубо зшиті тваринні шкури,  а за спиною недбало висів спис.

«Всевишні зорі, якого біса!?» – подумки роздратувалась Кетрін, гарячко порпаючись у складках сукні, і марно намагаючись знайти прихований кинджал. Але на те він і прихований, аби ніхто з простих перехожих не зміг його помітити.

Троль нахмурив кошлаті брови, а його зелене обличчя вкрилось зморшками. Сам цей народ доволі тупуватий, їх легко обдурити, але Кетрін не була впевнена чи зможе перемогти когось з них у двобої. Єдиний троль з яким вона любила проводити час  – був художник-вигнанець, що зараз проходив лікування у Вільних.

– Принцесо, чому ви не на церемонії? – голос троля був глухий, приглушений, мов долинав крізь стіни кімнат.

Кетрін перелякано видихнула. Вигадати нову брехню? Від паніки дівчина не могла видушити ні слова, що вже казати про детальний план. Напасти? Але сенс нападати без зброї?

Саме в цей момент її пальці зімкнулись навколо холодного руків’я кинджала. Серце пропустило удар, аби забитися з новою силою, розганяючи судинами надію. Дівчина вихопила його крізь складки сукні. Загострений кінець кинджала ідеально рівно встромився в центр грудної клітки троля, пробиваючи шар тканини і зависаючи в сантиметрів від шкіри.

– Принцесо…, – троль опустив здивований погляд на пробитий одяг, – Це була моя найкраща сорочка, – в голосі чувся справжній непідробний жаль, і Кетрін відчула укол провини.

Тролі були небагатою нацією з самого початку, але після приєднання до аріїв їхні справи ще більше погіршились. Кетрін відігнала цю думку геть. Якби тролі не стали частиною війська араїв, ще в перший день війни, тоді б вони мали шанс на перемогу. Це лиш наслідки їх тупих дій.

– Як гадаєш наскільки швидко цей кинджал проб’є твоє серце? – холоднокровно запитала вона, прислухаючись до власного серцебиття, що нагадувало галоп переляканого коня.

– За лічені секунди, – відповів троль і в його очах виднілось усвідомлення. Жах та страх.

Кетрін з огидою до самої себе відсмикнула кинджал. Приєднуючись до Вільних вона не очікувала що хтось дивитиметься на неї таким поглядом. Поглядом зазнаного звіра, перед яким є вибір або стрибнути зі скелі й розбитися об воду, або потрапити в пащу вовка.

Дівчина спробувала стримала паніку, що наростала. Її не хотілось цього визнавати, викинути це геть з голови, але надокучливі думки завжди знайдуть найжахливіший момент, аби виринути з надр свідомості та  перетворити серце на море під час бурі. Кетрін міцніше стиснула руків’я кинджала, відчуваючи заспокійливий холод. Вона не могла втратити самовладання зараз. Вона має повернутися заради Ізабелли та Ітана. Та й загалом сьогодні в неї не виникало бажання помирати.

– Тоді ти зараз відпустиш мене, і ні кому ні слова не заїкнешся, що бачив мене, – троль покірно кивнув, а Кетрін продовжила, ненавидячи себе за ці слова: – Але якщо ти хоч заїкнешся комусь, я знайду тебе і всю твою родину, Джейкобе.

Троль застиг, недовірливо хмурячи та злякано тупцяючи на місці.

– Звідки ви знаєте моє ім’я?

Кетрін загадково усміхнулась, промайнула повз троля й побігла геть. Пощастило, що найпоширеніше ім’я між тролів було Джейкоб.

Дівчина намагалась рухатись швидше, але її доводилось обирати найтихіші, всіма забуті коридори(крім попереднього троля, він якийсь особливо дивний), прислухатися до найменшого шуму, чому заважав довгий поділ сукні. Під час приготування до весілля, від однієї думки про яке Кетрін нудило, вона намагалась зробити вбрання найзручнішим, але давні дурнуваті традиції з їхніми сотнями правил та вимог(а також пристаркуваті швачки, що й слухати не хотіли її думок і вважали араїв богами цього світу), міркували інакше.

Сукня вдало приховувала всі делікатні ділянки за шаром білосніжної тканини, що мов перший сніг вкривав засмаглу шкіру дівчини. Верхівка складалась із двох великих шматків, що були лиш підперезані корсетом. Швачки казали, це аби полегшити і так важку справу першої шлюбної ночі. Прозорі вільні рукави, із вишитими золотими квітами, літали в повітрі. Спідниця була охайною, але на ній гордовито красувались давні руни араїв, що закликали до очищення душі та підтримки гармонії у світі.

Від цих написів Кетрін завжди стало смішно. Але цей сміх був невеселий, а їдкий. Він нагадував ранішній туман у лісі, звідкіля неочікувано може напасти будь-яка істота.

Спідниця переростала у щось більше, у довгий шлейф, який Кетрін подумки  прозивала ганчіркою для витирання підлоги палацу. Палацу, що колись належав всьому Королівству, де були підписані ні одні мирні угоди, та де араї стратили близько четвертої  частини населення.

Ізабеллі ця сукня б сподобалась. Згадка про молодшу сестру, що точно не спить ночами та вже пообгризала собі всі нігті від хвилювання,  додала дівчині рішучості.

Кетрін промайнула повз зачинені дерев’яні двері, пробігла металевий люк на підлозі, не звернула уваги на таємний прохід, що виднівся крізь поцвівший гобелен, аби врешті-решт піднятися хиткими округлими сходами на наступний поверх, та потрапити у найкрасивіші кімнату, що її доводилось колись бачити.

Тронна зала Королівства. Раніше тут завжди сиділо двоє: хтось з араїв та хтось з бореїв. Тролі з феями мали свої окремі громади, але загалом всі вірили у схожі переконання та мали спільну історію. Заморські королівства були майже невідомі, але рибалки, що повертались після десяти років зникнення, завжди описували ті міста, як щось неземне та небесне. Звісно, якщо вони казали правду, а не хотіли прославиться тупими побрехеньками. Тому їх розповіді сприймали за п’яні бредні, глибоко в душі розуміючи, що десь там, далеко за морськими хвилями й справді хтось існує, бо іноді море викидало на берег, аж надто незвичні та чудернацькі речі.

Кетрін зачудовано провела пальцем по стінах, вдихаючи запах забутої історії, що благала не повторювати помилок пращурів. Та чи хтось її слухав?

Після жорсткого нападу повстанців-аріїв ця зала пустувала, бо нагадувала часи коли найчистіша рівновага напувала на цих землях, а бореї та арії бились пліч-о-пліч. Довгі шовкові килими вкривав шар пилюки, два золоті трони вже давно втратили свій блиск, й були розвалені навпіл, зі стелі періодично падали камінці та уламки фресок, а дошки скрипіли під ногами.

Кетрін відчула непереборну тугу. Ця кімната була магічним чистилищем миру, де має панувати гармонія, натомість зараз це прекрасна руїна, що навіть у жахливому вигляді, нагадувала про спокійні минулі часи.

Дівчина сторожко виглянула в коридор, перевіряючи чи ніхто не слідкував за нею. Прохід був порожній, якщо звісно не рахувати дрібні скелети необережних птахів, яких роздерли сторожові пси. На жаль, вони вміли вбивати не тільки тварин, а ще й людей.

Єдиною вцілілою річчю був вітраж, що й досі переливався загадковим світлом. Десяток дрібних дзеркал складалися у форму троянди, що буйно розпускала свої пелюстки, тягнучись до теплого сонячного проміння. Здавалось троянда знаходилась між небом та землею. Її коріння починалось на зеленій землі, що повільно та неохоче, перетворювалась на блакитне небо.

Кетрін пройшла кілька обережних кроків, уникаючи занадто хитких ділянок чи уламків тронів. Одного разу спідниця сукні зачепилась, тому Кетрін без жодного жалю, відрізала її. Так шлейф скоротився наполовину.

За кілька кроків від вікна дівчина на повні груди змогла вдихнути запах стародавньої магії, що вже давно вивітрився з інших частин палацу. Але тут, біля вітража, що водночас слугував порталом й окрасою, він задурманював голову.

Запах магії описати неможливо. Він небезпечний та спокусливий водночас. Цей аромат витає в повітрі по всьому Королівству, але в деяких місцях занадто могутній, аби люди могли втримати контроль. Це мов найсолодша цукерка у світі, що пощипує кінчик язика прянощами та спеціями, і яку ти потребуєш знову, і знову. Був чаклуном – це і дар, і прокляття.

Кетрін бачила, як страждає Ітан, але ніколи не могла усвідомити його муки повністю. І зараз, беззахисно стоячи перед вітражем, зрозуміла все в одну мить. Чари дурманили, гіпнотизували власним існуванням, підштовхували до прірви, що наростала з нізвідки. Дівчина відхитнулась назад, враженими очима оглядаючи вікно. На відстані запах зменшувався, думки не так плутались, але Кетрін бажала знову відчути те все, хоч і знала що це небезпечно.

Її тонкі руки, обвішані золотими ланцюжками та браслетами, знову потягнулись до скла. Сонце опускалось все нижче за горизонт, і кімната втрачала блиск, знову перетворюючись на руїну. Коли Сонце зникне, портал закриється і її доведеться чекати цілу добу.

Ця думка пронизала її мозок, мов гостра голка чутливу шкіру. За цілу добу її можуть знайти. А якщо її й пощастить, і ніхто не насмілиться пхатися в цю частину замку, невже вона настільки ненормальна, аби відпустити можливість якнайшвидше побачити Ітана, Ізабеллу, інших Вільних, що чекають її появи вже два місяці?

Кетрін знову висмикнула кинджал з під тканини й розірвала правий рукав навпіл. Дівчина зав’язала два обірвані шматочки на потилиці, утворивши щось схоже на маску. Вона сподівалась це хоче трохи спинить запах.

Кетрін обережно доторкнулась пучками пальців до вітража. Скло й на далі лишалось холодним, нічого не відбувалось. Лиш підлога скрипіла під ногами, а вечірній вітер пробивався крізь діри у стелі, вишукуючи нових пліток.

– Троянда між зірок, – прошепотіла дівчина самими вустами, схиляючись до вітража наскільки близько наскільки могла.

Сонячне проміння раптово стало яскравішим. Воно нестримно світлішало, перетворюючись із ніжного жовтого до розжареного білого. Кетрін заплющила очі, але перед ними вже танцювали чорні цятки.

Надприродна сила огортала все навколо, затягаючи дівчину просто у своє серце, аби потім переправити далі по незбагненній стежці життя. Кінцівки налились незвичною втомою, хоча Кетрін звикла і до гірших умов. Голова запаморочилась, а легкий вітерець, що раніше був лиш допитливим мандрівником виріс до жорсткого мисливця. Шкіра вкрилась сиротами, від вишуканої зачіску не лишилось і натяку, але Кетрін відчувала дивну радість.

Вона скоро знову опиниться вдома. Ця думка всі ці довгі тижні рятувала її від божевільного відчаю й стримувала бажання напасти просто посеред спокійної вечері на керівника заколотників, руки якого ніколи не відмиються від крові. Прокидаючись, лягаючи спати, прибираючи, вбираючись в ошатні вбрання Кетрін завжди згадувала Вільних. Живих, мертвих, тих хто танцював на порозі цих двох світів, тих хто майже відійшов у забуття і тих за кого вона була готова перевернути світ.

Різкий спалах болю і портал повністю її захопив.

***

Думки плутались, з надр душі вигулькували недоречні спогади, а Кетрін летіла крізь простір. Вона не боялась. Загубитися у вирі магії, не так вже й страшно порівняно з полоном в аріїв.

Вона не розплющувала повік, але картинки з’являлись просто перед очима, й здавалось, ніби Кетрін лиш спостерігач вистави. Ось її перше розбите коліно в п’ять років. Десь там батьки  міцно обіймають її та запевняють, що скоро повстання закінчиться і все буде добре. Головне бути сильною й здаватися. Знали б вони, що араї захоплять владу на тринадцять довгих років.

Мрії, спогади, страхи пурхали навколо Кетрін мов метелики. Вони дражливо змахували крильцями й тікали геть, як тільки вона простягала до них долоню.

Вітер почав заспокоюватися. Кінець подорожі наближався. І саме тоді вона згадала, як опинилась в замку, як погодилась на цю авантюру. Звісно, Кетрін знала про це й раніше, просто не хотіла заглиблюватися у подробиці власної відчайдушної хоробрості(або тупості).

Таверна Мері. Великий овальний стіл де громадились вже порожні кухлі з під пива, миски з обгризеними кістками тварин, дрібні квасолини, що дратівливо катались столом та падали на підлогу і обурливі крики Вільних. Ніхто не хотів добровільно пертися в саме лігво араїв, кілька тижнів вивідувати інформацію, прикидатися заморськими імператорами й сподіватися, що легенди про давній магічний перехід Троянду виявляться правдою.

Ті дебати тривали кілька довгих годин. Кетрін чудово пам’ятала, як в неї тоді боліли вуха та уривався терпець. Вона не знала, що підштовхнуло її до цього рішення: чи забагато випитого вина, чи бажання довести своє значення і те що вона горде дитя своїх батьків, чи самовпевненість, але її вигук «Я піду!» почули всі, навіть, ті хто був на вулиці.

Спогад розвіявся, мов ранішній туман над річкою під першими променями ранішнього сонця.

***

Якщо потрапила у перехід Кетрін обережно, то випала з нього різко, боляче та неприємно. Всередині щось стислось, ніби чогось бракувало. Все-таки магія змогла зачепити і її.

Але дівчина не відчувала фізичного болю від падіння. Навпаки, здавалось вона лежала на чомусь теплому й м’якому, з виразним запахом лимона, шорсткої кори дерева та потертих сторінок. Але крізь ці аромати пробивався й інший.

Кетрін обхопила руками шию Ітана, полегшено видихаючи. Вона змогла. Від радості серце забилось швидше, але дівчина не наважувалась відвести голову. Ітан змирився з її рішенням, але навряд чи буде задоволений побачити свою дівчину у весільній сукні аріїв. Тому дівчина пішла в наступ першою.

– Від тебе смердить алкоголем, – прошепотіла вона, але ніби суперечачи своїм словам притиснулась ближче до нього. Два місяці розлуки, аби просто розчинитися в його обіймах. Що може бути краще?

– А від тебе аріями, – дорікнув Ітан без жодного натяку на догану та невдоволення у голосі. Лише безмежне полегшення. – Ти як? – ніжно пробурмотів він, лоскочу своїми словами її шию.

Кетрін нарешті відвела голову. Його зелені очі ніжно оглядали кожну її складку, зморшку чи висип. Здавалось він був готовий перерахувати кожну вію її гранітово-сірих очей, аби лиш не відпускати її. Кетрін була не проти.

Два місяці вона цуралась будь-якого тілесного контакту. Обійми чи вітальні поцілунки з аріями? Нізащо у світі. Навіть віталась вона завжди в рукавицях. Але тепер…можна дозволити відпустити постійну напругу та розслабитися хоч на кілька хвилин. Вона цього потребувала.

Хтось різко відштовхнув закоханих, обвиваючи талію Кетрін впертими рученятами. Дівчина здивована ахнула й ледь не вихватила кинджал, але тихий схлип зупинив її.

– Ізабелло, – Кетрін пригнулась, обіймаючи молодшу сестру у відповідь.

Ізабелла не відповіла, лиш міцніше стискаючи сестру. В Кетрін вже заболіли ребра, але вона нічого не сказала. Навіть не пискнула.

– Сумувала за мною? – турботливо спитала вона, боячись уявити, що весь цей час переживала Ізабелла. Бути самотньою далеко від родини це жахливо та страшно, але Кетрін звикла до випробувань. Ізабелла ж була дитиною, чиє безтурботне дитинство перетворились на постійне втікання від араїів, що хотіли поквитатися з нащадками засновників Вільних. Для Ізабелли – смерть Кетрін була б не просто болючою втратою, а обірванням останнього зв’язку з родиною.

Підліток не відповіла, здавалось ніби вона перетворилась на кам’яну статую довічне завдання, якої за жодних умов не відпускати сестру. Кетрін обережно поклала своє підборіддя на маківку родички, підіймаючи зморений погляд на Ітана, що делікатно відійшов в сторону, обпершись на дерево.

Його обличчям грала ніжна усмішка, і Кетрін й собі усміхнулась. Вона знала, що далі також буде важко і жодні проблеми не зникнуть за клацанням пальців, але якщо вона буде поруч з Вільними, її не страшно нічого.

Ізабелла повільно відступила, швидко витираючи кілька сльозинок рукавом довгої сорочки, що раніше точно була білосніжною, але вже зараз її вкривало кілька зелених трав’янистих плям, а ліва кишеня була наполовину відірвана.

– Я так розумію мої навички швачки будуть тобі необхідні? – несміливо пожартувала Кетрін, очікуючи від молодшої сестри чого завгодно. Починаючи від сльозливої істерики та закінчуючи бурхливим скандалом. Хоча останнє було не схоже на Ізабеллу.

– Повір, вони потрібні половині Вільних, – засміялась дівчина у відповідь, і з Кетрінових плечей мовби впав тягар відповідальності. Пробачила і зрозуміла.

Ітан неспішним кроком знову повернувся до компанії, обвиваючи талію Кетрін своїми тонкими руками. Від них линув запах чебрецю, ожини та трохи солодкої карамелі. Дівчина вдячно усміхнулась, бо ноги злегка тремтіли, а голова недоречно крутилась. Все-таки подорож крізь магічний прохід, яким не користувались вже кілька років, даром не пройшов.

– То йдемо? – занадто збуджений голос Ізабелли зруйнував тишу навколо, і не чекаючи відповіді вона веселим кроком пострибала кудись на північний схід, туди де розгорались багаття Вільних.

Кетрін похитала головою, з усмішкою дивлячись у спину сестрі. Можливо так повпливало її повернення, або ж Ізабелла просто раділа, але така яскрава енергійна поведінка абсолютно не вписувалась в образ стриманої, але добродушної дівчинки. Або ж вона просто відростила крила та була готова летіти у подорож небом.

– Все добре? – знову спитав Ітан, міцніше підтримуючи Кетрін, коли вона зробила занадто невпевнений крок вперед.

– Кілька келихів Меріного вина, трохи твоїх поцілунків і все буде ідеально. Не потрібного хвилюватися, о, всемогутній чаклуне, – не стрималась від шпильки Кетрін, згадуючи їх першу зустріч і її надто старомодне і скептичне ставлення до магії.

Ітан лише хмикнув на давнє прізвисько і повільними та дрібними кроками повів Кетрін глибше в ліс, де ховалась база Вільних. Листя шурхотіло під підошвами важких черевиків Ітана, а босі ступні Кетрін вже почали закоцюрблюватися від холоду, але вона не хотіла на це зважати. Після скількох тижнів обмежень, стримування власних емоцій, перебування у високих та надокучливих стінах палацу, вона потребувала чогось дикого, природного і давнього мов сам світ. Відчуття волі.

Вітер шелестів між крон дерев, мовби турботлива матір, що розповідає дітям казку на ніч. Місяць висів на небі, скрутившись мов старий дід, а навколо нього танцювали яскраві зорі. Кетрін заволоділо дитяче бажання вірити, що її батьки й справді перетворились на зорі, і пишаються своїми доньками.

– Як повернемось до табору, треба обов’язково послати когось стерегти портал, – наказала Кетрін, відриваючи мрійливий погляд від неба.

– Араї не знають коду, що відкриває портал. Таким чином вони нас точно не знайдуть, – одразу спробував заспокоїти її Ітан, і тому вирішив відправити тему трохи в інше русло, але при тому не відходячи надто далеко від джерела, – Тебе ніхто там не скривдив? Нікого не стріла дорогою до порталу?

Кетрін дозволила собі короткий самозакоханий смішок:

– До мене ставились, як до дорогоцінного діаманта, які образи? – дівчина пирхнула, але додала, згадавши кілька неприємних ситуацій, – Хоча кількох суперечок із впертими арійками було не уникнути. І їх ставлення не прибирає того факту, що мені хотілось підсипати кожному мерзенному арію отрути у вечерю, – її голос став жорстокішим.

Хтось назве її лицеміркою, але Кетрін краще сипатиме отрути, плестиме інтриги, вивідуватиме інформацію, але кинджал – це всього лиш прикраса. І хоч вона знає, як ним користуватися, куди потрібно встромити вістря, аби вилилось більше крові, і так аби завдати більше болю і суперник мучився в пекучій агонії, на її руках ще немає жодної смерті.

– Ти не відповіла на друге запитання, – Ітан обережно підняв одну руку, кінчики його пальців ніжно торкалися її пухнастого волосся, що після порталу точно нагадувало гніздо сороки.

Кетрін не бачила, але відчувала, що довгі прядки сплелись в хаотичному танці і її знадобиться чимало часу, аби їх розплутати. Чаклун щось тихо пробурмотів, і дівчина відчула раптове полегшення. На землю посипалась десяток тонких вишуканих шпильок, що раніше абияк притримувала волосся в адекватному стані. Тепер воно вільно звисало, приємно лоскочучи плечі та виглядаючи ще кращим, ніж до зачіски.

Дівчина вдячно усміхнулась до Ітана. Вона й не знала, що він вже встиг опанувати нові чари. Його рука знову повернулась на минуле місце.

– Одного троля, але думаю він не становить загрози, – нарешті відповіла Кетрін, щиро сподіваючись що не помилилась.

Ітан трохи помовчав, і лиш згодом, коли світло від багать стало виднітися крізь гущу дерев, тихо поцікавився:

– Ти маєш потрібну інформацію?

Кетрін стиснула його долоні своїми. Це було легко, бо ж він й досі обіймав її ззаду, мовби підтримуючи від проблем всього світу. Вони знали, що питатиме голова Вільних.

– Маю.

Чаклун полегшено видихнув і  нахилившись ближче поцілував Кетрін. Приємний жар розтікся її тілом, додаючи снаги рухатись вперед. Його м’які, мов пелюстки троянди, вуста зустрілись з її шорсткими, але хто зважатиме на таку дрібницю, коли набагато важливішими є почуття, яке об’єднувало їх міцним ланцюгом.

Почувся голосний хрускіт дерева, звук гучного падіння і тихий переляканий крик. Кетрін з Ітаном водночас відсторонились один від одного, біжучи на джерело звуку. Він долинав з того напрямку де мала бути Ізабелла.

Неприємний хробачок хвилювання проник у серце дівчини, і не зважаючи на налиті свинцем ноги, на сукню, яку вирішило облапати кожне дерево, Кетрін вирвалась поперед Ітана, на ходу вихоплюючи кинджал із прихованої кишені.

Через швидкість бігу Кетрін ледь не перечепилась об товстий корінь якогось древнього дерева, що сторчав над землею, мов пихатий король. Ітану пощастило вчасно схопити її за лікоть та врятувати від неприємного падіння.

Шкода, що Ізабеллу ніхто не схопив, і тому дівчина зараз борсалась в густих кущах малини, що росли навколо дерева. Побачивши сестру та Ітана, вона полегшено усміхнулась і простягнула руки вгору, мовчки просячи підняти її. За секунду Ізабелла вже  трималась на ногах, все одно злегка похитуючись.

– Ніч навколо, світло погане, от і я перечепилась, – пояснила сестра сонним голосом на питання Кетрін, як вона так примудрилась впасти.

– Або ж це третій кухоль Меріного пива був зайвий, – пирхнув Ітан, старанно обтрушуючи штанини, до яких прилипло все листя в лісі.

Обличчя Ізабелли перелякано витягнулось. Вона краєм ока зиркнула на приголомшену Кетрін і щось невдоволено зашипіла до Ітана, але той був занадто зайнятий чищенням штанів, аби звернути на те увагу.

– То ти п’яна, – Кетрін задумливо цокнула язиком, заглядаючи сестрі в очі.

Ізабелла ніби й дивилась на неї, але її вдавалось це важко. Погляд те й діло відправлявся кудись за спину Кетрін. Дівчина притиснула палець до зап’ястя Ізабелли. Пульс – пришвидшений.

– Послухай, це було лише раз, – почала виправдовуватися молодша, присоромлено ховаючи погляд, – Ну гаразд, можливо трохи більше, – примирливо підняла руки Ізабелла на недовірливу мармизу сестри, – Але я…

– Ой, та не хвилюйся, – Кетрін байдуже махнула рукою, – Я здивована, як ти раніше не почала, та ще й в такому оточенні.

Тепер настала черга Ізабелли вражено витріщитися на сестру.

– Ти ж казав, що…! – розлючена Ізабелла повернулась до Ітана, від образи навіть не спромігшись договорити фразу.

– Пожартував трохи, що ж ти візьмеш з божевільного чаклуна, – тихо засміявся він, кумедно дриґаючи бровами.

Ізабелла скривджено топнула ногою, ненароком розбурхала якусь сову, показала Ітану язика й гордовитою ходою рушила до табору.

Кетрін усміхнулася сестрі вслід.

Крізь тонкі віти дерев, що колихались на вітрі, мов паперові човники на воді, проглядався табір, наповнений звичним гамором. Біля багаття хтось сміявся; трохи далі, скоріш за все на поваленому через грозу дубі хтось натхненно зачитував вірші; групка невідомих музикантів грала на саморобних інструментах; постать Ізабелли віддалялась все далі. Кетрін підозрювала, що через забагато випитого пива сестра стала аж занадто балакучою і тепер збирається вилізти на дідуся Тома(той самий повалений дуб) і офіційно заявити про її повернення.

А це означало, що Кетрін доведеться зіткнутися водночас і зі своїми друзями, і недругами. По шкірі дівчини пішли мурахи від такою очікуваної та лячної зустрічі. Тепер Кетрін зрозуміла чому відправилась на завдання, не зважаючи настільки сильну загрозу воно становило.

Вона тікала від Вільних. Від обов’язків, що здавлювали її шию мов ланцюг, від скептичних поглядів інших, які не вірили, що ось ця коротуха із занадто довгим сріблястим волоссям може бути нащадком засновників, від почуттів до Ітана, які вона водночас пестила і яких боялась…Але втративши все це, навіть на короткий час, вона зрозуміла, що це і була її свобода.

Кетрін обернулась. Ітан стояв позаду, підбадьорливо усміхаючись, а на його руках виблискували іскорки магії.

Дівчина стиснула кулаки й вийшла з тіні дерев, якраз в той момент коли Ізабелла вже видряпалась на дуб, і намагалась змусити якогось самовпевненого поета замовкнути.

Кілька найближчих Вільних вражено обернулись до неї, здивовано та беззвучно ворушачи  губами, але це не завадило новині розлетітися табором, поширюючись мов шкідлива хвороба. Скоро вже всі відірвались від справ, в тихому мовчанні оглядаючи Кетрін, мовби перевіряли чи раптом вона не марення.

– Вітаю, – Кетрін помахала рукою, чуючи як Ітан підходить і стає біля неї.

Табір перетворився на лігво дикого звіра, бо майже всі водночас заревли не людським голосом від радості. Вони раділи не тільки за повернення Кетрін(більшості було на неї начхати), вони святкували свою перевагу над аріїями.

Через увесь цей галас Кетрін й не помітила, як до неї підійшла права рука голови Вільних – Іранелла.

– Він тебе викликає, – шепнула вона, але Кетрін почула її так, ніби це вона верещала з усіма іншими.

– Йду, – погодилась Кетрін, дивуючись як Іранелла так швидко опинилась тут з однієї частини табору на його протилежному кінці. Можливо чутки про її загадково-магічне походження були правдою.

Ітан поривався йти за нею, але Іранелла спинила його владним жестом. Її жорстокий погляд був краще за будь-які слова. Наостанок Кетрін стиснула руку чаклуна й попрямувала вслід за жінкою.

Вона мала хвилюватися, тремтіти, вкриватися холодним і гарячим потом, але єдина думка, яка билась в її голові це те що вона нарешті вільна.

І те що більше ніколи в житті не втратить цю свободу.