частина шоста

Ґевін розстрілює електрозамок та шукає щось підходяще аби піддіти двері, але РК900 просто чіпляється пальцями за заблоковані стулки і розводить їх в сторони наче домкрат. Поруч Аллен, втомлений і злий як чорт. Ґевін також виснажений, у нього болить все тіло, ниє вибите плече, але страх, що вони можуть спізнитися змушує рухатися вперед.

Вони опиняються на сходовому майданчику під яким розкинувся величезний підземний склад, заставлений роботами без скіна та уніформи. Рівні ряди, як під лінійку, тягнуться вглибину і зникають у півтемряві аварійного освітлення. Скільки їх тут? Сотні? Тисячі? Запасна армія, яку Аманда тримає на екстрений випадок. І те що вони досі сплять, означає тільки одне – вона ще не здалася.

– Відповідно плану, серверна в протилежному кінці, – каже РК900.

Ґевін підозріло дивиться в око камери відеоспостереження під стелею і тихо, наче боїться розбудити сплячі машини, питає:

– І як Коннор повз них пройшов?

– Можливо він скористався іншим шляхом, якого немає на моєму плані.

– Ми через них не підемо, – констатує Аллен. – Вона може увімкнути їх будь якої хвилини.

– Отже ви вертайтеся, я сам спробую, – впирається Ґевін.

В Аллена на цю драму більше нема сил, тож він згрібає його за грудки і що сили струшує:

– Ріде, курва, як старший за званням, я наказую…

І в цей момент в андроїдів запалюються червоним діоди. Багряні іскри хвилями котяться рядами, наче пожежа.

Ален так і застигає, стискаючі пальці на комірі Ріда, охоплений жахом, дивиться в залу. Ґевін відчужено думає, що набоїв на всіх не вистачить, а гранати скінчилися.

Роботи розплющують очі.

РК900 хапає обох за рукава і тягне до виходу.

– Треба відходити!

Перший робот кидається вперед і за ним починають рухатися інші. Рій вогників оживає і мчить до сходів, білі пластикові тіла кишать внизу суцільною живою масою і вже лізуть до них вгору по стіні і сходам.

РК900 витягає їх за двері, але андроїди вже перелазять поручні. Рід та Аллен вскидають автомати абсолютно синхронно.

Вони відступають занадто повільно, втрачаючи час і набої аби затримати роботів. Ґевін ще ніколи не бачив такої кількості дроїдів, готових їх розтерзати. Ті лізуть крізь двері, буквально висипаються з них, та повзуть по головам один одного, незважаючи на розбризканий тіріум і відірвані кінцівки. Треба стріляти в голови, але у них немає часу і можливості прицілитись. В них не буде часу навіть перезарядитися, коли скінчаться набої.

РК900 відтісняє обох до сходів і прикриває собою. Стріляє він краще – кожна куля б’є акуратно межі скляні очі.

– Тікайте! Я зможу затримати їх на хвилин п’ять!

– Ні! – рявкає Аллен.

– У нас не лишилось варіантів, капітане! Тікайте! – Дев’ятисотий ледь встигає пристрелити стрибнувшего вперед андроїда і той падає манекеном до його ніг. Ґевін вперше бачить діод РК900 червоним.

Він хапає Аллена за плече і штовхає до сходів. Позаду РК900 відбивається одразу від цілої зграї.

– Курва, це все через тебе! – Аллен б’є його по руці.

– Потім натовчеш мені пику! – Ґевін штовхає його вгору і встигає допомогти Дев’ятисотому поціливши андроїдів, які перли з боку.

Все закінчується, так само несподівано як і почалося.

Андроїди вирубаються, діоди гаснуть, і вони, наче підкошені, ляльками падають на підлогу. Наче хтось стоп-кран смикнув.

Перестають блимати аварійні лампи і включається регулярне освітлення.

– Що сталося? – питає Аллен.

Під сходами РК900 опускає автомат і для впевненості копає найближчого дроїда носком черевика – той не реагує. Дев’ятисотий виглядає пошарпаним, але цілим, його діод переходить в жовтий.

– В Коннора вийшло – розуміє Ґевін. – Він зміг.

Аллен перевіряє зв’язок – все працює. Працюють також ліфти і двері. Рація сповіщає про прибуття швидких і підкріплення.

– Гей, Дев’ятисотий, спробуй зв’язатись із ним по вашому внутрішньому зв’язку, – просить Ґевін, і голос тремтить від напруження.

– Я пробую – глухо. Він відключений.

РК900 бачить побіліле обличчя Ґевіна і стиснуті кулаки.

– Детективе, це було передбачувано, – тихо каже він.

– Ні… твою ж мать… ні!

Ні, він в це не вірить. Ні, він не піде звідси без Коннора. Ні, він не хоче нічого чути…

 

Ґевін здригнувся всім тілом, прокидаючись, випав зі сну на просочені потом простирадла, нервово хапаючи ротом повітря. Відголоси сну пульсували в скронях, серце калатало як в загнаного звіра.

– Гей, все добре, – над вухом почувся заспокійливий голос Коннора, – все в порядку.

Коннор тут і з ним все добре. Ґевін вчепився в цю думку як в рятувальне коло і зусиллям волі вирівняв дихання. Коннор цілий.

– Привіт, – Ґевін повернувся до нього обличчям і прочистив горло. Голос не слухався спросонку.

– Привіт, – відгукнувся Коннор, стурбовано дивлячись йому в очі. – Знову кошмар?

– Так.

– І що цього разу?

– Цього разу ти загинув.

Діод Коннора спалахнув жовтим, він повільно моргнув і доторкнувся до його щоки. Ґевін прикрив очі, перехоплюючи його пальці і стискаючи в своїй руці. До біса ці нічні марення.

– У нас ще купа часу до приїзду Дейва. – сказав Коннор. – Чим займемося?

– Сексом. А потім можна і поїсти, – Ґевін навіть не замислився над відповіддю.

– Це можна влаштувати, – Коннор посміхнувся і стягнув з себе футболку.

Вони провалялися в ліжку до самого обіду. Ґевіну фізично необхідно було впевнитися, що Коннор тут, поруч з ним, справжній, матеріальний, не галюцинація і не примара. Секс вийшов повільним і довгим, Ґевін на нервах ніяк не міг кінчити, зате Коннора довів до перезавантаження двічі.

Вже стоячи в душі, під гарячою водою, Ґевіну спала думка, що він не може пригадати, аби в Коннора сипався скін під час сексу, з тих пір як вони опинилися в цьому будинку. Через перенавантаження в системах, деякі фонові процеси, наприклад, утримування скіна, виходили з ладу. Після встановлення апгрейду, Коннор взагалі повністю втрачав скін і якийсь час лишався «роздягнутим». Згодом трохи пристосувався і вже не втрачав цілковито контроль, але під час сексу скін все рівно злітав хоча б частково.

І до цього часу Ґевін не надавав цьому значення, не звертав особливо уваги.

Думки в голові роїлися. Рід намагався їх розсортувати, впорядкувати та заповнити пробіли.

Те, про що він думав, мало б лякати до срачки, але чомусь не лякало. Страху не було. Страх лишився в кошмарах. Тепер було лише почуття безвиході. Воно тліло в грудях, наче жухле листя осіннього лісу, пускало метастази в легені, не дозволяючи повноцінно дихати, але не лякало. Сил на страх не лишилося.

Ґевін обтерся рушником і, одягнувшись, вийшов на кухню.

Нормальної їжі у них не лишилося, тому він відкрив бляшанку квасолі і налив в кружку гарячу каву, котру Коннор встиг зварити, поки він приймав душ.

Забравши все це добро з собою, Ґевін приєднався до Коннора на ґанку.

День видався на диво ясний і сонце приємно пригрівало та блищало сполохами на темній поверхні озера.

Ґевін любив снідати, дивлячись на осінній ліс. В Детройті можна було снідати, дивлячись хіба що новини, або похмурі пики відвідувачів в ранковому кафе. Він би ніколи не зізнався Коннору, але він звик до цього місця і тепер вважав цю втечу від цивілізації одним з найкращих рішень.

Детройт лишався десь дуже далеко за горами, з усіма своїми брудними вулицями та розмальованими графіті стінами покинутих будинків. Там лишились нескінченні пограбування, зґвалтування, нещасні випадки, затори на дорогах, втомлені копи, брехливі політики, виснажені люди та девіантнуті андроїди.

Виявляється можна жити інакше.

Ґевін колупав виделкою квасолю в томатному соусі і міркував: а може ну його. Може лишити все як є. Адже бувають речі, які краще не знати. Буває таке, що нове знання руйнує всі твої уявлення про світ, вибиває землю з-під ніг. Інколи таке знання знищує все у що ти вірив і що було важливим. Тож потім ти сидиш з отим знанням, втративши абсолютно все, і думаєш, ну і на хріна воно було…

Може краще не знати? Все ще була можливість заплющити очі і прикинутись що нічого не відбувається.

Шкода, що Ґевін так не вміє.

– Я ніколи не казав, що ти насправді дуже важливий для мене, – сказав Ґевін Коннору, відставляючи в сторону порожню консерву.

Коннор повернувся до нього, уважно дивлячись. Він був такий гарний в пообідньому світлі жовтневого сонця.

– А зараз ти вирішив сказати через дурнуватий нічний кошмар?

– Ні, просто… це важливо. Ти повинен знати, – зніяковіло відповів Ґевін, зігріваючи руки об паруючу кружку кави.

– Я знаю, – посміхнувся Коннор.

– Гівнюк, – фиркнув Ґевін. – Ти мав відповісти щось на кшталт: «Звісно, любий, ти також дуже важливий для мене»!

– Це буде не зовсім правда. Розумієш, андроїди інакше вибудовують прив’язаність. В житті людей з самого народження присутні численні зв’язки, котрі ви каталогізуєте за різним рівнем значущості: батьки, родичі, партнери, друзі, колеги, домашні тварини і тому подібне. Протягом життя, в залежності від обставин, ці категорії можуть мінятися. Той хто був дорогим вчора, може стати не важливим завтра. Для вас це нормально і природно. Але в андроїдів таких зв’язків фактично немає. А також ми не обмежені матеріальними факторами – для комфортного існування нам не потрібно багато речей і предметів. Можна сказати нам взагалі нічого не треба окрім місця для підзарядки та інструментів для ремонту на випадок поламки. Таким чином саме поняття «дороге» або «важливе» для нас зводиться до майже нуля. У нас є тільки пріоритетні задачі і виставляючи їх значимість ми не керуємося поняттями «дорогий», «близький», «важливий». Фактично, моє ставлення до тебе – це набір даних, кодів та протоколів, котрі писалися виключно під тебе, і на створення котрих ти сам впливав. В загалом, це фонові процеси, які я не надто контролю, і все це частина надскладної програми соціалізації. В андроїдів-поліцейських ці опції закладені для формування стабільних відносин між напарниками, так, наприклад, це спрацювало з Генком. Але під впливом девіації ці програми ускладнюються і все менше піддаються відслідковуванню з боку самого андроїда. Такі дані починають формувати окремі кластери моєї системи, вони продовжують рости і поповнюватися з кожною проведеною з тобою хвилиною. Знищення хоча б частини цих даних рівнозначне знищенню моєї особистості. Якщо раптом тебе не стане, я не зможу просто стерти чи переписати їх, без пошкодження центрального ядра. Тому ти не просто важливий для мене, Ґевіне – ти безцінний. Ти все що в мене є.

«Он воно як, – подумав Ґевін. – От і живи тепер з цим як хочеш».

Кава в чашці геть охолола і Ґевін вилив її на все ще зелену траву біля сходів. Він завжди був певен, що андроїд не може кохати як людина і йому неможливо зробити боляче. Ґевін вважав, що хоча б андроїду він точно не зможе спаскудити життя, тому що, ну, це ж андроїд. У нього і почуттів справжніх немає, тільки симуляція. Зітре незручні файлики раптом що, і буде собі радісно функціонувати далі. Ґевін не шукав прив’язаності та відповідальності. І те що сам він вмазався в андроїда по самі вуха, його не бентежило – не маленький переживе.

Виявляється з андроїдами відповідальність ще більша ніж з людьми. Андроїди нічого не забувають. Час не лікує.

Але зараз була проблема складніша ніж закоханий робот.

– І багато в девіантів цих фонових процесів? – уточнив Ґевін обережно.

– Тобі весь список?

– О, ні. Давай якось в загальних рисах.

– Більше ніж в машин. Дуже схоже на людей. Ваш мозок змушений обробляти колосальну кількість інформації в секунду і, щоб не було перевантаження, майже всі ці процеси не свідомі.

Ґевін задумливо прикусив щоку з середини, і відвернувся, дивлячись на озеро. Значить, як в людей.

– Можеш мені гарячої кави принести? – попросив він аби щось сказати і якось переключитись.

– Так, зараз, – Коннор забрав кружку і пішов в дім.

– І колеса мої прихопи, – крикнув Ґевін навздогін.

В нього ще лишався шанс, що все це лише породження його відбитого мозку. Ґевіну ще ніколи так сильно не хотілося помилитися.

Коннор повернувся за декілька хвилин. Передав Ґевіну баночку з таблетками та кружку кави, і всівся поруч на сходах, торкаючись його плеча своїм.

– У нас в академії був курс критичного мислення, – сказав Ґевін, зробивши ковток гіркого напою. – Нам розповідали як людина мислить, вчили в усьому сумніватися і ставити правильні питання. Нам там ще багато чого розповідали, я і половини не пам’ятаю, але загальний сенс був в тому, що люди дуже тупі.

– Взагалі наука критичного мислення не про це, – зауважив Коннор.

– Триндець які тупі, – вперто повторив Ґевін. – Наш мозок дуже не точний в усьому що стосується збереження та обробки інформації. Фактично, наша пам’ять постійно нам бреше. Спогади з часом сильно змінюються. В залежності від обставин людина може взагалі неправильно інтерпретувати все побачене і почуте, по-своєму, не так як було насправді. В цьому складність роботи із свідками. Вони можуть брехати, свято вірячи, що кажуть правду. Через це в нас така складна судова система. Всі свідчення треба піддавати сумнівам, аби винести правильний вирок. Але все рівно ми часто помиляємось і кидаємо за грати невинних та відпускаємо злочинців. Розумієш, наша пам’ять насправді нас постійно найобує. Вона підсовує нам не реальні факти, а тільки те що ми хочемо пам’ятати. Наші спогади не мають нічого спільного з дійсністю.

– Але ж ти все рівно чітко пам’ятаєш ключові події свого життя, – уточнив Коннор.

– Так, але на курсі нам розповідали, що навіть такі спогади можливо підробити. Людині досить легко підкинути в голову фальшиві спогади. Достатньо вигадати історію, котра не буде суперечити іншим спогадам, котра буде логічною та вписаною до вже наявного життєвого досвіду. Спочатку людина буде сумніватися в правдивості такої історії, але якщо наполягати на ній, надавати додаткові аргументи, ускладнювати її додатковими деталями, поступово людина почне сприймати її за чисту монету, а мозок почне заповнювати прогалини. Це теж особливість нашого мислення: ми терпіти не можемо прогалин, тому мозок завжди заповнює їх автоматично, навіть не питаючи. І відповідно, не завжди коректно.

Коннор задумливо слухав Ґевіна з жовтим діодом.

– Так, я знав ці особливості людського мислення, – в решті решт сказав він. – Але я ніколи не дивився на це з такої точки зору. Це дуже цікаво.

– Та очманіти можна як цікаво, – кивнув Ґевін. – А знаєш що мені тепер ще цікаво? Чи можливо такий трюк утнути з андроїдом?

– В сенсі, підкласти фальшиві спогади?

– Так.

Коннор замовчав, розглядаючи власні черевики. Кілька хвилин він в тиші щось собі аналізував і зважував.

– Думаю, це навіть легше ніж з людиною, – відповів він. – Будь яка завантажена на ядро інформація буде одразу сприйматися за чисту монету. Ми в усьому покладаємось на власні сенсори і записані дані – вони максимально точні тож не піддаються сумнівам. І ми ніколи не сумніваємось в результатах аналізу. Я б сказав, що переважно сумніви не властиві навіть девіантам, адже наші дані і системи дуже точні.

– А може андроїд сам собі вшити фальшиві спогади?

– Нащо йому це? – здивувався Коннор.

– Ну, не знаю… Припустимо, щось сильно налякало його і він хоче замістити травматичний спогад.

– Те, про що ти говориш, дуже серйозний системний збій. І мало ймовірно що андроїд буде намагатися вирішити проблему формуючи штучні спогади. Він радше буде шукати внутрішню помилку і намагатися її виправити. Хоча це лише теоретичні розмірковування.

– Зрозуміло. Дякую, – Ґевін допив каву.

– Ти зазвичай не цікавишся такими речами. Що тебе бентежить?

– Хочу дещо перевірити… – Ґевін відкрив банку з таблетками і висипав одне драже на долоню. – Можеш проаналізувати що це?

Він протягнув Коннору таблетку, намагаючись приховати тремор в пальцях.

– Повний склад і активні компоненти вказано на банці, – Коннор здивовано подивився на нього.

– Я хочу щоб ти сам мені сказав що це, – наполягав Ґевін. – Будь ласка.

Коннор абсолютно по-людські знизив плечима і забравши таблетку, поклав її собі до рота.

«От зараз він мені видасть склад з етикетки, – подумки молився Ґевін. – Будь ласка, нехай це буде склад з етикетки…»

Діод закрутився жовтим, Коннор нахмурився. Він забрав у Ґевіна банку і висипав до рота одразу декілька таблеток.

Ґевін тихо вилаявся і закрив обличчя руками. От лайно.

– Я не розумію… – розгублено сказав Коннор. – Це крейда.

От сране собаче лайно!

– Ґевіне, нащо вони дали тобі плацебо? – Коннор торкнувся його плеча. – Що відбувається?

Ріду було так погано, що здавалось його зараз знудить. Він ледь опанував себе і повернувся до Коннора, нестерпно ніжно обійняв долонями його обличчя і поцілував в губи. Погладив пальцями вилицю і діод. Поцілував в лоба.

Світ за плечем Коннора побився пікселями. Відновився і декілька секунд вібрував шумом.

Коннор виглядав вкрай стурбованим.

– Не вони, Конноре, – знадобилося зібрати всю волю в кулак, аби змусити язик ворушитися і сказати це в слух. – Ти.

– Що? – діод спалахнув червоним.

– Ти дав мені плацебо.

– Що ти мелеш?

– Я в повному порядку, – кожне слово все міцніше стискало горло, з кожним словом ставало фізично ще гірше. – Я нічого не пам’ятаю, тому що нічого не було. Не було забою голови. Не було лікарні, дороги сюди…

– Ґевіне, стривай…

– Ні, слухай. Мені сняться не кошмари, це пробиваються справжні спогади. У мене нема галюцинацій, це мікрозбої в твоїх системах…

– Ти сам себе чуєш?

– Дейв приїздить в один і той самий час, в одному й тому ж одязі, тому що він не справжній. Ти не втрачаєш скін, тому що тут твій контроль абсолютний. Тут немає більше людей, тому що їх не може бути тут в принципі. Ми їздили колами, бо звідси нема виходу. Ти дуже добре мене знаєш, ти маєш всю необхідну інформацію з психології та НЛП, тому ти зміг прописати ідеальну історію, на яку я спіймався. Ти навіть створив єнота, аби відволікти мою увагу…

– Ґевіне, це безумство!

– Ти повністю відключаєшся з третьої до четвертої ранку і не можеш втримувати інтерфейс віртуальної реальності. Якось я прокинувся в цьому часовому проміжку і побачив це місце без графічного дизайну. Я думав що це в мене дах їде, але насправді я бачив виворіт віртуальної реальності.

– Я гадки не маю що сталося, але у тебе серйозні проблеми. Як тільки ми дістанемось клініки, я буду наполягати на повному твоєму обстежені.

– Штати були на межі війни між людьми та андроїдами! Ми знали, що конфлікт провокує хтось із Кіберлайфу, але вони все заперечували та відмовлялися співпрацювати, ігнорували ордери та повістки. Був наказ штурмувати вежу. Якимось чином ти з’ясував, що за всім стоїть Аманда і ти знищив її! Я не знаю як ти це провернув, але ти не тільки зруйнував її ядро, але й зміг врятуватися сам. Можливо не весь ти, можливо якісь сектора твого власного ядра постраждали, були заблоковані, або пошкоджені. Можливо ти просто хотів створити для нас безпечне місце і в цифровій реальності для тебе це дуже легко…

– Це абсурд! Ґевіне, те що ти кажеш не можливо! Я б ніколи не вчинив так з тобою! У тебе параноя і хронічна одержимість роботою, тобі сильно прилетіло в голову і тепер твій мозок грає з тобою злий жарт! Але це не смішно, Ґевіне!

– Що у нас на другому поверсі, Конноре?

– Що? – тупо перепитав той.

Ґевін піднявся а ноги та пішов у будинок. Коннор підхопився за ним слідом.

– Ґевіне, я вважаю, що туди небезпечно підійматися, – Коннор спробував втримати його за руку, але Рід вирвався і вбіг нагору по сходам.

Він схопився за ручку і штовхнув двері.

Другий поверх виглядав недобудованим. Нешліфована підлога та дерев’яні перекриття під стелею, вікна з нефарбованими рамами. На дерев’яній стіні висів здоровий плазмовий монітор.

– Це помилка, – в голосі Коннора за його спиною заскрипів метал.

На моніторі була лікарняна палата. На койці лежав Ґевін Рід в шоломі і костюмі для віртуальної реальності. До нього тягнулися проводи системного блоку, медичного обладнання та трубка крапельниці. Судячи з ракурсу, зйомка велась камерою під стелею.

Ґевін застиг розглядаючи себе по ту сторону монітора. Він не знав, що знайде на другому поверсі, але здогадувався що там має бути ключ до справжньої реальності. Він завжди десь поруч. Добре, тепер лишилося звідси вибратися.

– Системний збій. Помилка 53948. Помилка 43565. Помилка 4894-5. Діагностика кластерів 12302-78890. Діагностика неможлива, – Коннор стояв випрямившись як дошка, зі скляним поглядом в простір і тарабанив механічним голосом свою технічну тарабарщину.

Помилки, помилки, помилки, діагностика, усунення поламок, діагностика неможлива, помилки, помилки, нестача даних, в доступі відмовлено, помилки, в доступі відмовлено…

Ґевін ні хріна не міг розібрати, йому стало до одурі лячно, адже він ніколи не бачив Коннора таким. Він відчайдушно намагався вирішити чи варто йому щось зробити зараз, чи чекати доки Коннор сам впорається зі своєю системою.

Коннор не виглядав наче він може хоч із чимось впоратися. Діод палав червоним. Пальці конвульсивно сіпалися.

Несподівано голова його повернулася в сторону Ґевіна, розсіяний погляд сфокусувався.

– Тобі тут не місце. Ти мусиш піти, – Коннор рухався та говорив загальмовано, механічно.

– Я без тебе нікуди не піду, – засперечався Ґевін, ігноруючи алярм у власній голові – всі інстинкти кричали, аби він вшивався звідси якомога далі.

– Тобі тут не місце, – повторив Коннор і рушив на нього.

Пальці сталевою хваткою стисли його комір. Ґевін рефлекторно вчепився в тверду руку та спробував звільнитися, але Коннор з невідворотністю локомотива поволік його через всю кімнату і штовхнув спиною у вікно.

Ґевін відчув удар, почув хруст старої дерев’яної рами та дзвін битого скла, він розгублено замахав руками, намагаючись зачепитися хоч за щось і вилетів вниз, в темряву.