в’язка тиша

І тонуть години у тиші, у тиші, що в’язка, немов карамель: проти їхньої волі уповільнюється їх біг, перетворюється на кроки.

Світло ввімкнено так, ніби хоче бути насправді вимкнутим, і вечір дивиться у вікна, але нічого не бачить, зовсім нічого.

Не сховатись під жодним з покривал, пледів чи ковдр: хіба що знімати зі стіни килим, він може покрити, він може сховати,

але треба перевіряти, а на це немає ані часу, ані бажань:

жовтень прийшов, жовтень прийшов, жовтень

прийшов

жовтень.

Не сховатись: тому що сховали все, що могли сховати, і що залишилось – то залишилось, то наше; не сховатись, тому що

вже пізно ховатись.

Навіть так, як в дитячих книжках та мультиках ховаються страуси: тільки голову кудись в пісок, тому що все одно, все одно

зустрінемось поглядами.

Світло вимкнуте так, ніби насправді хоче бути ввімкненим, та ніяке світло не зможе осяяти цю в’язку тишу, ніяка темрява не зможе її приховати.

Тиша в’язка, немов карамель, відчувають всі простирадла та подушки, стелі та стіни, кожна дощечка паркету і плитка у ванній: жовтень прийшов,

жовтень прийшов, жовтень прийшов, жовтень

прийшов.

Рука тягнеться, щоб взяти іншу в замок: головне в жовтні – подолати цю тишу, яка в’язка та пекуча, як свіжозварена карамель.

Вчора з дивану та з нижніх полиць шафи дістали чоботи замість босоніжок, кед та сланців: головне в жовтні це не послизнутись на в’язкій каші листя.

Рука тягнеться, щоб міцно-міцно стиснути іншу, але якось невпевнено стискає темне простирадло,

відчувається текстура матрацу під ним.

В’язка тиша стікає по стінам, капає на паркет: жовтень прийшов, жовтень прийшов, а хто ж тоді пішов?