лісовий принц, пустельний принц

Переклад з англійської автора caniculeo.

Тігнарі дев’ятнадцять, і він заручений.

Звісно, він знав, що рано чи пізно цей день настане. Усе ж таки він принц. Проте частина нього все одно вдавала, що до цього не дійде — що він проведе решту життя навчаючись та керуючи країною, блукаючи лісом з товаришами, сміючись за вечерею з батьками. Тому, коли він дізнається про заручини, його голос трохи тремтить.

— З ким? — питає він.

— З принцом Сайно, — одповідає його мати.

Сайно з Великих багряних пісків, пустелі з нещадним сонцем і безмовними дюнами. Кров реве у вухах Тігнарі; він не може вимовити ні слова.

— Він непоганий хлопчина, — лагідно каже його батько. Пауза. — Пробач, Тігнарі. Знаю, це не те, чого ти бажав.

«Будь ласка, — думає Тігнарі, — прошу, не робіть цього. Не відсилайте мене туди».

У пустелю, до людини, з якою він ніколи не бачився, до життя, якого не прагне. Але він наслідний принц, і це його обов’язок. Досі йому не бракувало радощів, а тепер вони стали на вагу золота.

— Усе гаразд, — мовить він. — Я розумію. Дякую, мамо, батьку. Піду готуватися до від’їзду.

І от, у пору розквіту сумерських троянд Тігнарі лишає позаду вічнозелений ліс, люблячих батьків та милий серцю дім.

Тижнева мандрівка приводить його до палацу у пустелі.

Сонце безжальне — Тігнарі ледь не знепритомнів, спішившись з в’ючного звіра. Пісок під ногами пливе; таке відчуття, ніби намагаєшся йти по воді.

Принц Сайно чекає на нього біля входу. Він мовчки бере руку Тігнарі й скуто, покірно цілує її. Він неймовірно вродливий, проте вираз його обличчя пронизливий та серйозний. Несхильний до сміху чи радості.

— Ваша Високосте, — без посмішки мовить він.

— Ваша Високосте, — каже Тігнарі, впадаючи у розпач.

Решту дня займають поздоровлення та вітання, формальність як годиться. Вклонившись королю і королеві, таким же серйозним, як і їхній єдиний син, Тігнарі сідає поряд із Сайно у великому залі. Він обмінюється люб’язностями з вельможами за чашечкою чаю зі спеціями та фруктами, які ледве може осилити. Видавлює з себе приємну посмішку, дотепний жарт. А коли відчуває, що втрачає сили, то думає про батьків, про своє любе маленьке королівство.

Попри все, Сайно майже не говорить, хіба що висловлює вдячність за чергове привітання. Його вираз незмінно солідний, а голос наче позбавлений емоцій. Якщо когось це відштовхує чи ображає, ніхто й не заїкається. Він навіть не дивиться на Тігнарі до кінця вечері.

— Ваша Високосте, — каже він, взявши Тігнарі за руку. — Йдіть за мною. Я покажу ваші покої.

Як і минулого разу, він обережно стискає руку Тігнарі, наче не хоче торкатися його, та у всіх на очах прямує до виходу. Мабуть, це теж формальність, якийсь ритуал залицяння. Щойно вони дістаються кімнати Тігнарі, Сайно майже відразу віддаляється.

— На добраніч, — коротко каже він та йде геть, перш ніж Тігнарі встигає відповісти.

Тігнарі наїжується, мріючи висказати цьому холодному, наче лід, принцу, що їхні почуття напрочуд взаємні.

Пізніше тієї ночі Тігнарі намагається заснути.

Ліжко здається йому завеликим. За відсутності сонця повітря сповнюється незатишною прохолодою. У порівнянні з буйним життям лісу, пустельна ніч надокучливо тиха. Тігнарі витріщається на стелю і забувається сном лише тоді, коли виснаження бере над ним гору.

Наступного дня йому дозволили поснідати у кімнаті, чим він і користається. Проходить не так багато часу, коли чується приглушений стукіт у двері.

— Ваша Високосте. — Це Сайно. Серце Тігнарі завмирає. — Сьогодні я покажу вам околиці палацу. Будь ласка, приєднуйтесь до мене, коли будете готові.

Тож він вбирається у легкий шовковий одяг, який йому лишили у гардеробі, та доєднується до Сайно задля найнуднішої у його житті екскурсії палацом. Не те щоб їх було багато, проте у будь-якому випадку він би дав їй найнижчу оцінку.

— Тут солярій, — каже Сайно, як завжди коротко. За кілька хвилин мовчазної прогулянки: — Тут казарми охоронців. — І таке інше. Очевидно, йому кортить якнайшвидше покінчити з цим. Певною мірою Тігнарі навіть співчуває йому — тепер зрозуміло, що Сайно не бажає мати з ним нічого спільного — але більше його хвилює питання: «Хто тебе виховав?»

Хоча сам палац був дивовижним. Куди більший та складніший за будь-яку споруду, що Тігнарі коли-небудь бачив, майстерно спроєктований, аби не пропускати тепло, але якимось чином дозволяти сонячному світлу проникати у кожну кімнату. Якби Тігнарі менше переймався, менше сумував за домівкою, він був би у захваті. Щойно вони дісталися до останнього пункту призначення, бібліотеки, він на мить забувається від її прекрасного виду.

— Гадаю, я залишуся тут до вечері, якщо все в порядку, — мовить він, злегка схвильований.

— Робіть, як забажаєте, — знизує плечима Сайно.

— Хочете приєднатися до мене? — ввічливо питає Тігнарі.

— Не дуже, — Сайно коротко вклоняється. — Не забудьте про вечерю.

А потім обертається, крокуючи бозна-куди. Тігнарі опирається дитячому бажанню показати непристойний жест у спину Сайно, натомість звернувши увагу на величезну колекцію фоліантів й дощечок, і задається питанням, чи можна залишити собі бібліотеку після розлучення.

Весь наступний тиждень чи навіть більше Тігнарі докладає усіх зусиль, аби впоратися з тим, що йому дісталося.

Він ніколи не дозволяв собі вішати носа, навіть у найгірші часи. Натомість він намагається зайняти себе роботою: продовжуючи виконувати свої обов’язки принца через листи батькам, затіваючи розмову з будь-ким охочим, з головою занурюючись у тексти в бібліотеці. Він знаходить неочікуваного друга у шефині вартових, Дех’ї, яка супроводжує його, коли б йому не захотілося вийти за межі палацу. Вона доволі приємна, а ще її легко розсмішити, що робить її чудовою товаришкою.

І навпаки, Сайно такий же холодний, як і раніше, якщо не більше. Коли вони проводять час разом, а це доводиться робити часто, він майже не розмовляє і тим паче не посміхається. «Він непоганий хлопчина», казав батько Тігнарі, та й Дех’я теж відгукується про Сайно з ніжністю та повагою. І все ж спроби Тігнарі витрясти з нього трохи тепла чи бодай слово — все одно що вирвати зуба у в’ючного звіра.

Це трохи дратує. Одного разу він запитав Сайно, яка його улюблена страва, на що той моргнув і відповів:

— Нащо вам знати? Навряд чи ви збираєтесь мені її готувати.

Всередині Тігнарі весь кипів, проте зміг видавити посмішку.

— Що ж, а я люблю гриби, — мовив він.

— Вони тут не ростуть, — видав Сайно. Після чого замовк до кінця обіду.

«І з цією людиною я збираюсь одружитися, — подумав про себе Тігнарі й ледь не засміявся від того, наскільки сумно це прозвучало. А потім додав: — Сподіваюсь, він вдавиться».

Пізніше тієї ночі Тігнарі взявся писати листа батькам.

«Принц, — сердито пише він, — нестерпний і вельми вбогий товариш, я б радше одружився із кам’яною стіною», — і таке інше.

Звичайно, Тігнарі насправді не відправляє цього листа, сховавши пергамент у шухляду. Як більшість гарних дітей, він майстерно оволодів мистецтвом написання заспокійливих листів батькам, аби ті не тривожилися — іншими словами, мистецтвом прикрашеної, цензурованої правди. Тож надряпавши цілу сторінку скарг і втамувавши тим самим свій гнів, він дістає новий згорток пергаменту та пише обурливу брехню, типу «принц люб’язний та приємний. Мені не терпиться поглибити наше знайомство», й подібні нещирі, проте втішні сентименти.

Завершивши, Тігнарі надсилає листа з сутінковим птахом та із заздрістю спостерігає, як той зникає вдалині. Якби тільки, думає він, якби тільки теж мати крила, щоб перетнути пустелю й полетіти додому. Насувається ніч — напевне, лісові птахи зараз щебечуть свої милі вечірні серенади, у присмерку блимають світляки, а лотоси нілотпала починають світитися, наче сам місяць пробудив їх.

Тігнарі ковтає клубок, що підступив до горла. Йому вже дев’ятнадцять; він не плакатиме.

У Великих багряних пісках існує традиція: заручена пара шукає у пустелі фрукти червоної опунції, з яких пізніше готуватимуть весільні страви. І ось посеред дня Тігнарі доводиться плестися по піску, переживаючи неземні страждання. Ще ніколи в житті йому не було настільки жарко, навіть у легкому, тонкому одязі. У нього закінчилася вода, а в голові стало напрочуд пусто. Сайно, схоже, до такого не звикати.

— Давайте прискоримося, — каже він. — Чим раніше ми знайдемо опунцію, тим швидше закінчимо.

Це були його перші слова від самого ранку, відколи вони почали.

Тігнарі сміється, розкутий від млосного почуття усередині.

— Ваша Високосте, у вас алергія? — різко питає він.

— Перепрошую?

— На розмови.

У Сайно дещо роздратований вид.

— Просто я не вважаю, що зараз у цьому є необхідність.

— Скидається на те, що ви взагалі не бачите у цьому необхідності, — відмовляє Тігнарі.

— Ну, у нас на те решта життя, хіба ні? — холодно мовить Сайно, і Тігнарі вирішує, що з нього досить.

— Слухай, — каже Тігнарі, більше не в силах стримуватися, — я знаю, що не подобаюсь тобі, та й не хочеш ти мене. Але це не означає, що ти мусиш бути збіса неприємним, чи не так?

Сайно зупиняється і моргає. Цього разу він здається спантеличеним, навіть його холоднокровність пустила тріщину.

— Чесно кажучи, я теж не палаю до тебе особливою любов’ю, — продовжує Тігнарі. Роздратований, він відчуває, як його лихоманить, а самотність минулого тижня разом з розчаруванням та жалем нарешті прорвалися назовні у пориві люті. — Думаєш, мені хотілося лишити своє життя позаду заради… заради цього? Заради тебе? — Він вкрай грубий; він знає, проте вже не може спинитись. — Хто б на таке погодився? Проте я тут, тому що це мій обов’язок, як і твій не бути… повним…

— Ваша Високосте…

— Не перебивай мене, я ще не договорив…

— Тігнарі, — кличе Сайно, і в його голосі чується неприкрите занепокоєння. — У тебе нездоровий вигляд. З тобою все гаразд?

«Ні, — хоче сказати Тігнарі, — ні, не гаразд. Тут надто жарко, а ще я сумую за батьками, друзями й лісом, а ще так жарко, що мені зле». Однак він не встигає й слова вимовити, як світ перевертається догори дриґом, і все навколо темніє.

Він прокидається від звуку стишених голосів і кліпає очима. Коло його ліжка стоїть лікар, який тихо переговорюється із Сайно.

— Сонячний удар, — каже медик. — Йому треба відлежатися у прохолодному місці, але все минеться, як тільки він відпочине і відновить водний баланс.

— Дякую, — мовить Сайно. — Я пришлю за вами у разі потреби.

Лікар вклоняється та покидає кімнату, залишивши їх наодинці. Тігнарі сідає, аби випити води, і мовчки дивиться на стіну. Йому трохи ніяково.

— Ти мав сказати мені, що погано почуваєшся, — за мить каже Сайно.

— Ну, я наче сказав, — сухо відмовляє Тігнарі. — Зомлівши.

Сайно не сміється.

— Мені шкода, — видихає Тігнарі. — Я завдав тобі клопоту. Наступного разу буду обачнішим.

— Ні, ти не так зрозумів мене, — каже Сайно. — Це я винен, що нічого не помітив. Але я дійсно сподіваюсь, що ти більше не будеш непритомніти, аби поспілкуватися зі мною.

— Зроблю усе можливе, — сухо відповідає Тігнарі.

Запала тиша, доки Сайно не порушив мовчання.

— Вибач, — мовить він, зустрівшись поглядом із Тігнарі. — Я був непривітним та егоїстичним.

Тігнарі моргає.

— Ні, це…

— Це правда, — каже Сайно. — Я був нещасливим, проте це не виправдання. Мені дійсно шкода. Сподіваюсь, ти зможеш мені пробачити.

Хоч вираз Сайно не дуже змінився, Тігнарі вбачає каяття та докори сумління у тому, як він тримається, неначе готується до покарання. Всередині бринить співчуття — йому ніколи не вдавалося довго злитися.

— Звісно, — мовить Тігнарі. — Все гаразд. Припускаю, ти не хотів бачити мене тут з самого початку. Мабуть, важко тобі довелося.

— Ні, зрозумій, будь ласка, — поспіхом говорить Сайно. — Все не так… справа не в тобі. Твоя поведінка бездоганна; я чув про тебе тільки хороше. І ти дійсно вродливий. — Здивований, Тігнарі червоніє. — Але все-таки я не знаю тебе, а ти не знаєш мене, адже все вирішили за нас, не давши права вибору. Не думаю, що це справедливо.

Тігнарі кліпає очима, вражений подібною відвертістю. Однак вже наступної миті він не може втриматися від посмішки.

— Що смішного? — питає Сайно, насупивши брови.

— Нічого, — відповідає Тігнарі, — просто… я вперше чую, щоб ти так багато говорив. — Він ніби протверезів. — Однак… так, я розумію. І повністю погоджуюсь.

— Радий чути, — каже Сайно. І дещо соромливо додає: — Я… не найкращий співрозмовник. Але я буду старатися, якщо захочеш.

— Не треба змушувати себе, — мовить Тігнарі. — Усе в порядку, поки ти не ненавидиш мене.

— Не ненавиджу, — каже Сайно.

Тігнарі посміхається.

— Що ж, оскільки нестямне кохання для нас не варіант, чому б не стати друзями, коли ми вже застрягли у компанії один одного?

— Так, — відгукується Сайно, — так, я залюбки.

— Тоді давай почнемо з нуля. — Тігнарі простягає свою руку. — Я Тігнарі. Приємно познайомитися.

— Зви мене Сайно, — щиро та як завжди серйозно каже Сайно. Він стискає руку Тігнарі; його доторк теплий, наче сонячне світло. — Навзаєм.

Бути друзями з Сайно, як дізнався Тігнарі, не так вже й складно.

Попри свою мовчазну натуру, він хороший слухач. Є щось тепле і заспокійливе у його мовчанні. Зі свого боку Тігнарі уважно слухає, коли Сайно хочеться виговоритися.

— Тах-чін, — одного дня неочікувано каже Сайно.

Тігнарі відриває погляд від книги.

— Вибач?

— Моя улюблена страва, — відповідає Сайно. Він не дивиться Тігнарі у вічі, проте його вуха злегка зашарілися. — Ти питав недавно.

— А, ясно, — тягне Тігнарі. І посміхається, ледь помітно вильнувши хвостом. — Дякую, Сайно.

У світлі своєї новоспеченої дружби вони починають проводити більше часу разом замість необхідного мінімуму. Що не лишається непоміченим.

— Він неабияк прикипів до тебе, знаєш? — якось сказала йому Дех’я у бібліотеці. — Король з королевою на сьомому небі. Вони вже думали, що він нікому не відкриється.

— Справді? — питає Тігнарі, явно зацікавлений. — Нікому?

Дех’я потішно всміхається.

— Попри те, яким він здається, Його Високість насправді ще той романтик у душі, — мовить вона. — Йому завжди хотілося одружитися за коханням, не інакше. Що саме по собі складно, адже він дуже рідко виказує інтерес до інших! — Вона засміялася. — Ось чому він і досі не женився… король був ситий по горло чеканням, до того ж він шукав нових союзників. І тут на сцені з’являєшся ти.

— Зрозуміло, — гмикає Тігнарі. Тоді недивно, чому Сайно так засмутився через його приїзд. А потім Тігнарі пробило на сміх від однієї думки про незмінно стоїчний вираз Сайно. — Сайно? Романтик?

Дех’я теж сміється.

— Знаю, знаю. Але це чиста правда. — Вона злегка схиляє голову. — Може, він читав забагато казок у дитинстві?

Тігнарі посміхається. Це було б мило.

— Ну, — мовить він, — гадаю, у певному сенсі ми всі романтики.

Друга спроба зібрати врожай червоної опунції виявилася більш успішною, тож вони вирішили відпочити у затінку, перш ніж повертатися назад. Тігнарі допиває свою воду, і Сайно пропонує йому власну, попри всі його заперечення.

— Ти любиш квіти, чи не так? — питає він, як тільки вони відновили сили. Тігнарі киває. — Тоді пішли. Я б хотів дещо тобі показати.

Він веде його на плато. Тігнарі не в силах повірити власним очам. Сумерські троянди — хоч і золотавого відтінку замість фіолетового — посеред пустелі. Заінтригований, він у захваті від побаченого.

— Ого, нічого собі, — видихає він, встаючи на коліна. — Просто неймовірно… я ще не бачив тут такої рослини… — Навіть запах подібний до тих, що ростуть у лісі. — Глянь на колір! Цікаво, це якась адаптація чи…

— Ми звемо їх золотими трояндами, — каже Сайно. — Мої батьки обожнюють їх, проте ми ще не придумали, як краще висадити саджанці біля палацу. Якщо тобі цікаво, можеш допомогти з дослідженнями.

— Звісно! — вигукнув Тігнарі. — Залюбки. — Минуло чимало часу з його останньої наукової праці. — Дякую, Сайно.

Сайно хитає головою.

— Це мені варто дякувати тобі, — ніжно каже він. — Але я радий, якщо ти щасливий від того. — Видихнувши, він сідає поряд із Тігнарі. — Знаю, тобі тут важко. Якщо є бодай щось, чого б тобі хотілося, просто скажи, і я зроблю усе можливе, аби ти це мав.

Від його щирої доброти у Тігнарі щемить серце. У цей момент він вирішив: йому не хочеться, щоб Сайно був нещасливим.

— Сайно, — каже він, — давай розірвемо наші заручини.

— Вибач? — блимає Сайно.

— Як ти й казав, це не справедливо щодо нас. Щодо тебе. Ти хочеш… ти хочеш одружитися за коханням, хіба ні? А я хочу повернутися додому.

— Але наші країни…

— Має бути інший спосіб, — каже Тігнарі, у голові якого вже заскрипіли шестерні. — Безконфліктний спосіб, вигідний обом сторонам.

Погляд Сайно став зосередженим і уважним.

— Що ти пропонуєш? — питає він.

Є чимало речей, які їм треба владнати, проте все зводиться до одного: вони мусять переконати батьків Сайно, які передусім жадали цього шлюбу.

Сайно зітхає — доволі гучно у тиші бібліотеки.

— Думаєш, я не намагався? — питає він. — Ще до твого приїзду я був проти. Однак вони вважають, що я дуркую.

— Ну, тепер у тебе є я, — мовить Тігнарі. — Я й справді провів більшість життя за навчанням… тож принаймні знаю, як побудувати хорошу аргументацію. — Він усміхнувся, взявши перо до рук. — То що нам зараз відомо?

Їм відомо наступне: обидві країни отримують від їхнього союзу безпеку та знання відповідно. Ґандгарва, домівка Тігнарі, молода та інноваційна, тут народжуються вчені та нові ідеї, а ще вона служить притулком для різноманітних видів. Проте вона нестабільна, оточена двома великими націями по різні боки, не має особливої військової сили. І навпаки, Великі багряні піски засновані давно: вони могутні, проте вгрузли у минулому, прагнучи рухатися вперед. Отже… як добитися цих переваг без їхнього шлюбу?

І… добре, хіба не в тому й полягає питання. На відповідь у них лишилося менш як три місяці, доки не почалися справжні приготування до весілля, поки про заручини не оголосили офіційно.

— Чудово, — мовить Тігнарі. — Ми встигнемо щось вигадати. — Він посміхнувся. — Зрештою, я писав довші документи за коротший час.

Тим часом вони продовжили ритуал залицяння, за всіма звичаями та церемоніями. «Краще не викликати підозр, — сказав Сайно. — Якщо мої батьки дізнаються, над чим ми працюємо, нас чекатимуть великі неприємності». Тож вони мусили вчитись танцям та разом обідати, брати участь у силі-силенній занять, покликаних зростити близькість між новоспеченою парою. Все не так вже й погано, враховуючи їхню нинішню дружбу, проте Тігнарі щосили намагався стримати сміх, коли ворожбит — старий-престарий чоловік — у подробицях описував їхню сумісність в усіх аспектах, від чого Сайно зовсім зніяковів.

Коли б у них не випала вільна хвилинка, вони проводять її у бібліотеці, працюючи над спільним проєктом. Вони читають, штудіюють історичні записи, аби дізнатися, чи не було подібних прецедентів раніше. Вивчають альянси, торгові шляхи і таке інше. Не те щоб їм не викладали подібного — вони все-таки принци — але треба ще багато чого засвоїти.

— Це якийсь… новий вид залицяння у молоді? — ошелешено питає Дех’я, в надцятий раз заставши їх у бібліотеці.

— Дех’є, — мовить Сайно, не відводячи погляду від книги, — ти не набагато старша за мене.

— Мені досить років, аби вважати це дивним, — відмовляє Дех’я.

— Так ми висловлюємо свої нетлінні почуття, — каже Тігнарі, без зупину черкаючи пером по пергаменту. Він здіймає очі з дуже серйозним виразом. — Адже ми страшенно закохані, як бачиш.

Сайно поряд із ним пхикає, очевидно потішаючись. Дех’я примружує очі.

— Добре, можете не казати, — мовить вона. — Просто… тримайтесь подалі від проблем, гаразд?

— Так і вчинимо, — запевняє Тігнарі. Під столом Сайно зачіпає його коліном, і він ховає посмішку.

Звісно, навіть Тігнарі час від часу треба відпочивати від читання.

Сайно веде його до палацової оази. Вони всідаються на великому камені на березі, відчуваючи, як освіжаюча прохолодна вода омиває їхні коліна. Вони ділять між собою невелику пачку смаколиків: горішки, медові фрукти, цукерки. Неподалік від них вартує Дех’я, безтурботно спершись на свій клеймор.

— Фігнарі, — зненацька мовить Сайно.

Тігнарі завмирає, його занесена із фігою рука застигає на півдорозі до рота.

— Перепрошую?

— Це був жарт, — каже Сайно.

Тігнарі стогне, відклавши фрукт.

— Ніякий це не жарт. Не кажи так, інакше назавжди зруйнуєш мою думку про тебе.

— Але то жарт. Дивись, це смішно, бо ти завжди їси фіги, а слово «фіга» співзвучне з першою частиною твого імені…

Тігнарі кладе руку йому на спину і з силою штовхає у воду. Гучний сплеск.

— Ти… — шипить Сайно, виринувши на поверхню.

Тігнарі сміється, закинувши голову. Але щойно чужа рука змикається навколо його щиколотки і тягне на себе, як він теж з плескотом падає у холодну воду. Коли він виринає, Сайно посміхається.

— Справедливість, — каже він. Мокре волосся обліпило його голову, тому він відгортає пасма чубчика з очей. Так він виглядає молодшим, більш досяжним.

— Знаєш, я ніколи не бачив твого лоба, — мовить Тігнарі, усміхаючись.

Сайно фиркає.

— Я теж твого не бачив, — каже він і простягає руку, щоб скуйовдити йому волосся. Тігнарі ухиляється. — Гей, йди-но сюди…

— Не можна! — вигукує Тігнарі, зі сміхом бризкаючи на нього. Він підвищує голос, аби Дех’я могла їх чути. — Не можна, Ваша Високосте, це непристойно, безславно… ви повинні дочекатися нашої шлюбної ночі…

Дех’я обертається з вигнутою бровою. Сайно густо червоніє до самої шиї.

— Тігнарі…

Тігнарі втікає, і Сайно переслідує його по всьому озеру. Зрештою, виснажено видряпавшись на берег, Тігнарі задихано хапає ротом повітря. Він намагається перепочити на суші, коли…

— О ні, ти не… — рука Сайно знову змикається навколо його щиколотки, і Тігнарі падає на пісок, потягнувши його за собою.

Вони перекочуються та лягають, тяжко дихаючи й переплівшись кінцівками, впиваються поглядом у чисте блакитне небо. А потім Сайно починає сміятися, і Тігнарі теж не в змозі стриматися. Сонце ласкаво сяє над ними, двома друзями у їхній радості.

— Я виграв.

Тігнарі опускає очі на гру перед собою — витончені різьблені фігурки та дерев’яну дошку.

— Справді? — ввічливо питає він.

Сайно хмуриться.

— Так, гра скінчена, бо твоїх фігур на дошці менше, ніж моїх.

— Не згоден, — каже Тігнарі. — У нас нічия. І я певен, що вмію лічити, Ваша Високосте.

Сайно перераховує фігурки. Вид у нього спантеличений. Тігнарі насилу стримує сміх, намагаючись не виляти хвостом.

— Але… клянуся, — бурмоче Сайно, у своєму зосередженні не помічаючи, як вуха Тігнарі грайливо смикаються з боку в бік, — тільки що у мене було на одну більше, присягаюся…

— Ну, буває, — великодушно відгукується Тігнарі. — Тоді як щодо реваншу?

— Добре, давай, — мовить Сайно й починає збирати фігурки, коли його увагу привертає брязкання маленького предмета, що впав з об’ємного хвоста Тігнарі на підлогу.

— Ой, — виривається у Тігнарі.

Сайно блимає на пропалу фігурку біля його ноги, коли до нього доходить.

— Ти… ти! — роздратовано вигукує він, і Тігнарі нарешті дозволяє собі розсміятися. — Я знав, я знав…

— У коханні й на війні всі засоби гарні, — посміхається Тігнарі.

— Це ні те, ні інше.

Тігнарі підіймає фігурку та передає її насупленому Сайно.

— Ти б бачив своє обличчя, — мовить він, все ще всміхаючись.

— Твої люди знають, що їхній кронпринц брехун і шахрай? — фиркає Сайно.

— Авжеж ні, Ваша Високосте, — каже Тігнарі й посміхається. — Лише ти.

Час від часу Сайно відправляється у короткі дипломатичні відрядження замість своїх батьків або виконує інші обов’язки принца вдалині від дому. За великим рахунком, він хороший принц, і, безсумнівно, одного дня він стане хорошим королем.

У таких випадках Тігнарі повністю заглиблюється у дослідження золотої троянди. Він вивчає кілька хворобливих екземплярів, висаджених навколо палацу, проводить експерименти з сонячним світлом, водою та ґрунтом. Це заспокійлива та знайома робота. Вона змушує його думати про домівку, дитинство, батьків, які завжди терпеливо вчили його: «Дивись, Тігнарі. Оце листок, остюк, черешок». Однак попри це йому трохи самотньо у такі часи. Все ж серце звикає до компанії.

У розпалі роботи він чує кроки і миттю нашорошує вуха. Йому не треба підіймати погляд, аби дізнатись хто прийшов.

— Вже повернувся? — питає він, так ніби частина нього не чекала з нетерпінням на повернення Сайно, який поїхав уранці.

— Так. — Сайно опускається на коліна поряд із ним.

— Ти їв?

— Ще ні.

— Чому ні? Ти певно зголоднів.

— Спочатку хотів тебе побачити.

Тігнарі переводить погляд із зів’ялої рослини на свої пальці. Він раптом чітко усвідомив, що навкруги нікого, за винятком кількох охоронців на тому боці двору.

— Гаразд, — легко мовить він, — вважай, що побачив. — Він тягнеться за своєю сумкою, аби дістати пачку медових фруктів, обгорнених тканиною. — Ось.

— Дякую. — Сайно розгортає пакунок і досліджує його вміст. Тігнарі знає, що він збирається сказати, ще до того, як він заговорив.

— Тільки посмій…

— Фігнарі.

Тігнарі стогне.

— Тобі треба… ти повинен припинити, — каже він. — Якщо скажеш це знову, я одружуся з тобою і, присягаюся, ти застрягнеш зі мною до самої смерті. Ясно?

Сайно розтягує губи у маленькій теплій посмішці. Останній багрянець сонця м’яко тягнеться до його силуету, наче не хоче відділятися від нього.

— Звісно, Ваша Високосте, — мовить він.

Тієї ночі Тігнарі лежить у ліжку, перебуваючи на межі сну.

Якщо добре прислухатися, йому вдасться почути лагідний шепіт вітру, молодого сироко. Він розсіяно замислюється, коли встиг вивчити звук кроків Сайно, що тепер може розпізнати їх у темряві, впізнати їх будь-де.

— Ти значно просунувся у цій справі, — одного дня каже Сайно, читаючи записи Тігнарі про золоту троянду. Він допомагає з коректурою; вид у нього задоволений. — Певен, мої батьки оцінять твої зусилля.

— Я радий, — мовить Тігнарі, ретельно виводячи схематичний малюнок квітки. — Мені теж сподобалось. На днях я зібрав насіння диких екземплярів — думаю, скоро дізнаюсь, чому вони не пускають коріння після посадки.

Сайно киває, заглиблений у читання.

— Зрозумів, — каже він, перегорнувши сторінку. А потім додає: — Що це?

— Що таке? — питає Тігнарі. — Я десь помилився?

— «Принц, — вголос зачитує Сайно, тон у нього спантеличений, — нестерпний і вельми вбогий товариш, я б радше одружився із кам’яною стіною замість нього»…

Тігнарі миттю обертається. О ні. Ні!

— Припини, — благає він, намагаючись відібрати листок, але безрезультатно. Сайно ухиляється від нього і відходить, не відриваючись від читання. Тігнарі безплідно переслідує його. — Ні, будь ласка, припини…

— «Він нечемний та немилосердний, — продовжує Сайно, — здається, ніби він вбиває будь-які розмови навколо себе. Якби я не обідав разом з ним, то подумав би, що він живе виключно на дієті з лимонів та лаймів, аби не втрачати кислий вираз обличчя…» — Сайно здіймає погляд. — Неправда. Вони тут навіть не ростуть.

Тігнарі опускає вуха, соромливо прикриваючи обличчя. Він більше ніколи не зберігатиме списані пергаменти. Хіба що шепотітиме свої істинні почуття пустельному вітру, де ніхто не зможе їх прочитати.

— Ти закінчив? — бурмоче він.

— Ну, можливо, — каже Сайно. Він сканує поглядом решту листа. — Хоча ти, вочевидь, ні. Це боляче, Ваша Високосте.

— Мені шкода. Я більше так не думаю, чесно.

— Справді?

— Звісно так… — у відчаї мовить Тігнарі. А потім звертає увагу на вираз Сайно та ледь підняті куточки його губ. — Ти… ти дразниш мене.

— Так.

Тігнарі пихкає, пригнічений.

— Гадаю, ти подобався мені більше, коли не розмовляв зі мною, — бурмоче він. Він сідає на підлогу, обійнявши притиснуті до грудей коліна; Сайно умощується поруч.

— Знаєш, я не можу звинувачувати тебе у таких безрадісних думках, враховуючи як я відносився до тебе, — мовить Сайно. У його голосі втіха та ніжність. — Я б вчинив так само. Хоча, напевне, менш красномовно. Деякі з виразів… креативні. Без сумніву, треба віддати належне твоїй освіті.

Тігнарі вихоплює у нього лист і жмакає у кулаці.

— Я спалю його, — заявляє він.

— Шкода, — каже Сайно. І додає: — Тож я можу вважати, що тобі більше не хочеться одружитися з кам’яною стіною замість мене, вірно?

— Не тисни на мене, Ваша Високосте.

— Мої вибачення.

Тігнарі не треба дивитися на Сайно, аби дізнатись, що він посміхається; він чує це у кожному складі.

Час минає, як це зазвичай буває, і перш ніж Тігнарі встигає усвідомити, настає фестиваль Сабзеруз. Тігнарі наперед отримує кілька невеликих подарунків від батьків — висушені квіти й добрі побажання; у відповідь він відправляє їм листа та власні подарунки, не в змозі приховати сум за домівкою. Мабуть, Сайно помічає тугу в його голосі, коли мова йде про фестиваль, тому невдовзі він приходить до нього із запрошенням.

— Тігнарі, — гукає Сайно, простягаючи руку. — Мої батьки дозволили нам прогулятися увечері. Дех’я супроводжуватиме нас.

Тігнарі бере його за руку, майже не замислюючись.

— Гаразд, але… куди ми збираємося?

— На фестиваль, — відповідає Сайно. Пауза. — Якщо тільки ти не проти. Вибач. Я мав спершу запитати.

— Ні, ні, — каже Тігнарі, усміхаючись. — Я залюбки, — і дозволяє Сайно вивести його з палацу, де на них вже чекають в’ючні звірі.

Вони прибувають у велике селище неподалік — фестиваль у самому розпалі. Перш ніж увійти до селища, Сайно знімає свій головний убір і зав’язує волосся, від чого Тігнарі не стримує посмішки.

— Що таке?

— Тепер ти виглядаєш по-іншому.

Сайно фиркає.

— Ну, у тому й суть. Не хотілося б, щоб хтось впізнав мене тут. — Його щоки червоніють, коли на нього продовжують витріщатися. — Припини, Тігнарі.

— Добре, добре, — каже Тігнарі, потішаючись. І переводить погляд на Дех’ю.

— Так, можете йти розважатись, — добродушно каже вона. — Я буду поблизу.

Тож вони прямують на фестиваль, і попри галас та натовп Тігнарі не може стримати захват. Є певні відмінності від фестивалю Сабзеруз, проте тут не менш мило: звідусіль лунає музика, бринить сміх, а у повітрі витає чудовий аромат приготованої їжі.

У Сайно трохи напружений вигляд. Він бере Тігнарі за руку.

— Не загубись.

— Так, так, — з посмішкою мовить Тігнарі. Він веде Сайно до однієї з яток і купує тах-чін на двох. Сайно злегка обурюється, коли Тігнарі не дає йому заплатити, однак їжа настільки смачна, що він майже відразу про це забуває. Сайно, який поїдає тах-чін, навіть забувши як розмовляти, змушує Тігнарі дивуватися — як взагалі можна було думати, що він страшний.

— Що далі? — питає Тігнарі, щойно вони доїли.

— Не знаю, — каже Сайно. — Думав, ти знаєш.

Тігнарі блимає.

— Сайно, ти що… ніколи не був на фестивалі?

— Не бачив у цьому необхідності, — коротко відповідає Сайно.

— Але ти привів мене сюди.

— Так, заради тебе.

— А, — осіняє Тігнарі. Ґандгарва відносно невелике королівство й утворилося не так давно, тому у багатьох аспектах Тігнарі зростав, як будь-яка інша дитина: фестивалі, навчання, прочуханки тощо. Сайно, вочевидь, не мав тих же привілеїв. Навіть зараз він здається збентеженим, а його долоня у руці Тігнарі холодна попри спеку.

— Тоді добре, — каже Тігнарі, вирішивши, що деякі речі варті жертви у вигляді його слуху, якщо це не надовго. Він встає. — Давай станцюємо?

— Станцюємо? — моргає Сайно.

Селищний центр наповнений танцюристами, чудовою музикою та сміхом. Занадто голосно, проте Тігнарі готовий потерпіти.

— Я не знаю цього танцю, — перекрикує музику Сайно.

— Я теж! — відгукується Тігнарі, проте вони все одно беруться за руки та роблять усе можливе, що виглядає доволі жахливо. Але не те щоб хтось зважав — насправді здавалося, що кожен танцює щось своє. Вони наступають один одному на ноги та стикаються з іншими парами, які сміються і відмахуються від їхніх вибачень. Мабуть, у тому й полягає краса подібних моментів, думає Тігнарі. Легко сміятися там, де все і вся сповнені щастя, любові, чистої радості життя.

Потихеньку Сайно починає посміхатися. Коли вони скінчили танцювати, його очі сяють від тихого захвату, а щоки вкриті рум’янцем. Він навіть пробує свої сили в одній з ігор. Коли він виграє (щоправда, витративши кілька спроб і чималу кількість золота) та отримує на руки свій приз — опудало в’ючного звіра, його вираз стає зовсім як у дитини: гордий, здивований. Але це триває лише момент, після чого він обертається до маленької дівчинки, яка увесь час спостерігала за його грою.

— Хочеш його? — ласкаво питає Сайно.

Приголомшене дівча мовчки киває. Сайно простягає іграшку, і вона бере її своїми маленькими рученятами, широко всміхаючись.

— Дякую, пане, — каже мати дівчинки. — Ви дуже добрі.

Сайно ввічливо киває. Він посміхається. Спостерігаючи за ним, Тігнарі нічого не може вдіяти з ніжністю, що омиває його, наче океанський приплив.

— Що ти купив?

Наближався вечір, сонце наполовину сховалося за горизонтом. Вони знайшли усамітнене місце для вечері, віддалене від центру фестивалю.

Набравшись духу, Тігнарі дістає свіжі фрукти та глінтвейн.

— Фіг… — починає Сайно. Тігнарі зиркає на нього. — Фігурки.

Тігнарі зітхає.

— Ось, — каже він, втиснувши пару фруктів в руки Сайно. — Це тобі. Дякую. За те, що привів мене сюди сьогодні.

— Нема за що, — хитає головою Сайно. Він відкушує шматочок фіги. — Солодка.

— Справді? Хочеш трохи вина?

Сайно хитає головою.

— Я не дуже полюбляю вино. Але дякую.

Якусь мить вони сидять у тиші: просто їдять та п’ють, здалеку спостерігаючи за танцями при світлі смолоскипів.

— Вони танцюють заради дощу, розумієш, — каже Сайно. — Він не часто тут буває, тому кожен раз наче маленьке диво.

— Можу уявити, — мовить Тігнарі. — Сподіваюсь, вони… — Він виправляє себе. — Сподіваюсь, ми його застанемо.

— Я теж, — усміхається Сайно.

Пауза.

— Сайно?

— Так?

— Ти коли-небудь… — Тігнарі намагається бути делікатним, — цілувався?

Сайно ледь не вдавився.

— Перепрошую?

Тігнарі сміється.

— Просто я замислився, — протягує він, — ти ніколи не бував на фестивалі, не п’єш… а ще до тебе важко підступитися, тож…

— Ну, вже вибач, — каже Сайно, злегка надувшись. І додає: — А ти?

— Що я?

— Чи ти… ну…

— Ох. Так, звісно. І трохи більше. Просто заради розваги й цікавості.

Пауза.

— Ясно, — видає Сайно і тягнеться до вина Тігнарі, аби зробити великий ковток.

— Мені здавалося, ти не хотів пити, — блимає Тігнарі.

— Я передумав.

— Гаразд, — задоволено каже Тігнарі. — Не поспішай тільки.

Сайно гмикає. Його щоки вже зашарілися, і Тігнарі опирається бажанню засміятися.

— Коли все скінчиться, — мовить Тігнарі, знизивши голос на той випадок, якщо Дех’я неподалік, — тобі слід навідатися до мого лісу. Я покажу околиці великого дерева, відведу тебе на фестиваль Сабзеруз і власними руками приготую тах-чін. Певен, тобі сподобається.

— Як люб’язно з твого боку, — каже Сайно. Пауза. — Тігнарі, якщо… якщо раптом мої батьки не змінять думки, знай, що немає такого правила, щоб ти постійно сидів у палаці. Я впевнений, ми щось придумаємо, аби ти міг регулярно навідуватися додому, навіть якщо ми одружимося.

— Що, — весело каже Тігнарі, — вже здаєшся? — Він усміхається. — Не падай духом, Ваша Високосте. Ми ще звільнимося від цих заручин.

— Тоді добре, — м’яко видихає Сайно.

Вони знову переводять погляд на танцюристів. Тепер грає повільніша музика, куди більш інтимна, і відповідно, те саме стосується й танців.

— Ти коли-небудь замислювався, що було б, якби ми зустрілися за інших обставин? — тихо мовить Сайно. — Не як королівські особи, а просто… звичайні люди. Якби ми зустрілись тут, наприклад.

— Гадаю, я б уже точно поцілував тебе, — сміється Тігнарі.

Він очікує незворушної відповіді чи бодай якоїсь репліки, та Сайно наче забув язика в роті. У нього здивований вигляд, схвильований навіть. І Тігнарі усвідомлює, що забагато сказав і забагато випив вина. Але глибоко в серці він знає, що мав на увазі сказане, хоч і не зовсім розуміє, як до цього ставитися.

— Усе-таки ти дуже гарний, — поспішно додає він і тягнеться до щоки Сайно. — Я полюбляю гарну зовнішність, розумієш?

Момент розбитий. Сайно фиркає, прийшовши в себе.

— Це все, що тебе хвилює?

— Ну, ти ж не чекаєш, що я безтямно закохаюсь у твою особистість, правда?

— Ти жахливий, — каже Сайно, похитуючи головою, проте у його голосі бринить ніжність.

Сонце повністю сідає, а за ним крок у крок слідує його зневірена коханка ніч. Угорі починають займатися зірки небесної річки, поки вони вдвох тихо й мирно сидять внизу. І на якусь мить здається, що більше нічого у світі не має значення.

Пізніше тієї ночі, коли вони повернулися до палацу, доволі п’яний Сайно бере Тігнарі за руку та веде його коридором.

Вони тихо сміються над дурнуватим жартом Сайно та ні над чим в особливості. Частина Тігнарі хоче сказати Сайно, що ніхто не дивиться, що він не мусить цього робити, однак інша частина нього насолоджується моментом. Аби тільки Сайно стискав його руку, аби вони завжди йшли руч-об-руч, наче справжні коханці, що зустрілися на фестивалі просто неба. Аби цей коридор не закінчувався.

Вони проходять повз кімнату Тігнарі, однак усвідомлення настигає його лише тоді, коли він опиняється у покоях Сайно. Сайно не вагається — він буквально валиться на ліжко, явно знесилений.

Крихітна досі твереза частина Тігнарі пручається. Йому не варто тут бути, він знає. Якщо не заради пристойності, то хоча б задля ніжного почуття, яке проросло у його серці. А потім Сайно розплющує очі, і вони пересікаються поглядами.

— Тігнарі, — бурмоче Сайно, підіймаючи шовкову ковдру. — Йди.

І Тігнарі навіть на думку не спало відмовитися. Він забирається на ліжко й згортається калачиком в обіймах Сайно, після чого вони засинають, переплівшись кінцівками.

Тігнарі прокидається від того, що хтось обережно трясе його. Це Дех’я.

— Ваша Високосте, вам не можна тут бути, — шепоче Дех’я. — Підуть плітки. Нам треба йти.

Надворі починає світати. Тігнарі надто сонний, щоб дійсно зрозуміти, що відбувається, однак все одно слухається її, сівши на ліжку. Частина нього кричить від втрати тепла і затишку, які доводиться покидати. Він ніжно вивільняється з обіймів Сайно, який хмуриться уві сні, проте не прокидається. У Дех’ї такий вигляд, наче вона от-от зайдеться сміхом.

— Вино? — шепоче вона. Тігнарі киває. Вона прикриває рота, заглушаючи смішки. — Він спить, наче немовля.

Вони разом полишають кімнату, і Дех’я обережно прикриває за собою двері. Вона визирає з-за кутка та махає Тігнарі слідувати за нею.

— Це… це не те, що можна було подумати, — тихо каже Тігнарі, більш-менш прокинувшись і трохи зніяковівши.

Дех’я знизує плечима.

— Мені байдуже, — мовить вона. — Це мене не стосується. Однак моя справа — тримати вас обох подалі від проблем, скандалів і тому подібного.

— Дякую, — щиро каже Тігнарі.

— Нема за що, Ваша Високосте, — відмовляє вона.

— Звідки ти знала…

— Я робила нічний обхід, а двері до вашої кімнати були широко відчинені, — каже вона. — Вас не було всередині, тож я здогадалася. Не хвилюйтесь, — додає вона, — було пізно, коли ми повернулися. Не думаю, що хтось помітив.

Вуха Тігнарі горять.

— Сподіваюсь на це, — видавлює з себе він.

Вони доходять до його кімнати.

— Дякую, — знову каже Тігнарі. — Ти завжди така добра.

— Ой, не треба формальностей, — усміхаючись, мовить Дех’я. — Ми всі ваші боржники, адже завдяки вам наш принц такий щасливий. А зараз спробуйте трохи поспати. Впевнена, сон вам не завадить.

Вони бажають один одному доброї ночі — чи радше доброго ранку? — після чого Тігнарі завалюється на своє ліжко. Уві сні йому мариться тепло, зірки, що танцюють під музику на небосхилі, а ще він цілує хлопця з блідим волоссям, який сидить поруч, відчуваючи солодкий смак вина на його вустах.

Сайно не згадує про ту ніч, і Тігнарі не певен, розчарований він чи відчуває полегшення. Сайно, однак, з ще більшим поривом кидається на їхній проєкт проти заручин, тому Тігнарі залишається тільки не відставати від нього.

Під час їхньої співпраці стає очевиднішим той факт, що у Сайно гострий розум і добре серце, а ідеї Тігнарі він оцінює з майже науковою прискіпливістю: «тобі ще треба врахувати, який вплив такий торговий шлях може чинити на місцевих торговців», скаже він, або «у цій області знаходиться водоносний горизонт, яким ми могли б скористатися» і так далі. Звісно, користь від цього величезна, однак якщо чесно, коли Сайно говорить у такій манері, кров Тігнарі кипить у жилах. Він докладає значних зусиль, аби не червоніти, ведучи конспект.

«Боже, — роздратовано докоряє собі Тігнарі, — боже, що з тобою не так?» Адже зараз не час і не місце для того, що він відчуває. Це суперечить всьому, заради чого вони працюють, та приносить йому одну лиш тривогу. Не слід було йому ходити на той фестиваль, чи запрошувати Сайно на танець, чи ділити з ним постіль і тепло, тому що зараз він божеволіє, а єдиний кого можна винити — це він сам…

— Тігнарі.

Тігнарі блимає, вирваний із самозвинувачувального забуття.

— Так?

Сайно насуплює брови.

— З тобою все у порядку? — питає він. — Останнім часом ти якийсь розсіяний.

— Все гаразд. Я у нормі. Що там?

— Тож, — каже Сайно, — коли настане час, дозволь мені презентувати це моїм батькам. Самому. — Тігнарі відкриває рота, готовий протестувати. — Це з самого початку було питанням між ними та мною, — продовжує Сайно, не даючи йому й слова вставити. А потім м’якше додає: — Як би сильно я їх не любив, мої мати та батько можуть бути… жорстокими. Я не хочу, аби ти потрапив під перехресний вогонь, якщо ми провалимося.

— Добре, — змирившись, зітхає Тігнарі. — Якщо ти так того хочеш.

Сайно киває.

— Ти впевнений, що твоїх батьків не треба вмовляти? — питає він. — Знаю, ти так сказав, проте все одно…

Тігнарі хитає головою.

— Вони не хотіли женити мене, — мовить він. — Вони знають мої думки щодо цього. Однак така пропозиція… її важко відхилити. — Його хвіст неспокійно смикається. — Наше королівство молоде і слабке, тож нам потрібні сильні союзники. І… ми не бажали нікого образити своєю відмовою.

— Виходить, ми-таки змусили тебе до цього, — мовить Сайно, опустивши очі. У його голосі бринить безпорадність. — Всіх вас.

— Сайно…

— Мені шкода, — каже Сайно з похмурим, проте рішучим видом. — Я постараюся все виправити. Заради нас обох.

Він замовкає, а повітря навколо нього неначе замерзає. Тігнарі хочеться простягнути руку і торкнутися його, хочеться повернути того Сайно, який потай щиро посміхається, хочеться спитати: «Сайно, невже так погано бути разом, ти і я… це справді буде так жахливо?»

Але, звісно, він мовчить. Він не дозволить собі сказати щось настільки егоїстичне, не тоді, коли знає, чого хоче Сайно і чого хотів все своє життя.

Десь за тиждень Сайно просить аудієнції зі своїми батьками. Тігнарі сидить на самоті у своїй кімнаті і чекає. Він не зовсім певен у тому, на що сподівається.

Коли прийом скінчився, Тігнарі не треба питати, як все пройшло. Безнадія в очах Сайно говорить краще за слова.

— Вибач, — каже Сайно. Він такий збентежений, що Тігнарі хочеться плакати. — Тігнарі, вибач.

— Все гаразд, справді, — мовить Тігнарі. Він бере Сайно за руку. — Не картай себе. Будь ласка.

— Я хотів… — у Сайно ламається голос. — Я хотів, аби ти був удома на фестиваль Сабзеруз.

У Тігнарі стискається серце. Правду кажучи, мабуть, частина нього теж цього бажала. Але чомусь це не так важливо у порівнянні із Сайно, який зараз перед ним. Його печаль настільки сильна, що він схиляє голову.

— Все гаразд, — знову каже Тігнарі. — Дійсно, Сайно. Це не твоя провина. Дякую за твої зусилля. Мені шкода… мені шкода, що все так скінчилося.

— Як і мені. — Вони стрічаються поглядами, і Сайно безрадісно всміхається. — Що ж, — каже він невимовно гірким тоном, — гадаю, у нас все-таки немає виходу.

Тігнарі охоплює відчай з тисячі різних причин.

— Гадаю, ні, — шепоче він.

Після такого їм складно бути щасливими.

— Обіцяю, — мовить Сайно, намагаючись утішити Тігнарі, — я буду гарно до тебе ставитися. Я зроблю тебе щасливим. Навіть якщо… — «Навіть якщо я цього не хочу. Навіть якщо не можу покохати тебе». Він цього не каже, але Тігнарі все одно чує. — Присягаюся.

«А як щодо тебе? — хоче спитати Тігнарі. Йому хочеться схопити Сайно за плечі й добряче струснути. — А як же твоє щастя? А чого бажаєш ти?»

Проте Сайно, здається, більше не турбують власні бажання. Тепер він погоджується з усім, що від нього вимагають. І кожного разу при погляді на Тігнарі у його очах такий сум, що Тігнарі ледь в силах це винести.

Це жахлива річ, думає він, бути джерелом чужого горя.

Найгірше, мабуть, коли їх вітають із майбутнім союзом.

— Ваш наречений дуже вродливий, мій принце, — мовить за вечерею якийсь недалекий дворянин. — З вас вийде чудова пара.

Навіть потопаючи у нещасті, Сайно такий гарний, що привертає до себе увагу. Вечірня зоря на цьому сутінковому бенкеті. Тігнарі дивиться на нього, хоче щось зробити, а вдіяти нічого не може.

— Так, — тихо відповідає Сайно, — я просто щасливчик.

З невідомої причини Тігнарі раптом відчуває, що не може як слід вдихнути.

— Прошу, — каже він, видавлюючи посмішку, — мене вибачити, — і прямує на балкон.

Без тепла сонця нічне повітря віддає прохолодою, торкаючись його нагрітої шкіри. Він задихався там, сидячи поряд із Сайно та відчуваючи тягар його нещастя. А потім до нього доходить: відтепер так буде завжди. Це все, що лишилося між ними.

Тігнарі ніколи у житті не розбивали серце, тому нестерпний біль застає його зненацька. На мить він знову почувається дитиною, що не в змозі стримати сльози.

— Тігнарі.

Це Сайно. Тігнарі обертається, навіть не замислившись. А тоді усвідомлює, у якому він стані, і відвертається витерти сльози. Проте надто пізно. Шок Сайно можна відчути на дотик.

— Що сталося? — випитує він, простягнувши руки й обхопивши обличчя Тігнарі. Його занепокоєння перетікає в тихий гнів. — Хто це зробив?

— Ні, ніхто, — поспіхом каже Тігнарі хрипким голосом. — Просто… — він видавлює посмішку попри сльози, що продовжують литися, і стискає руку Сайно своєю. — Зірки сьогодні такі чарівні, от і все. Вони дійсно дуже гарні.

На обличчі Сайно дуже дивний суперечливий вираз, Тігнарі не встигає збагнути, що це означає, коли Сайно цілує його.

Він лагідний та ніжний, наче дощ, і серце Тігнарі токотить, тріпотить, злітає. Він геть слабкий, безпомічний проти власного піднесення; він так довго жадав цього, мабуть, ще до їхнього танцю під безмежним синім небом. Паросток у його серці розпускається, ніби вперше в житті бачить сонце та мокне під дощем…

Незабаром вони відриваються один від одного, надто рано — відчуття схоже на вільне падіння без крил. Тігнарі не знає, куди подітися; Сайно теж виглядає розгубленим.

— Нащо… нащо ти це зробив? — питає Тігнарі, коли знову може говорити, так тихо, що ледь чує сам себе.

Сайно ковтає клубок у горлі.

— Ти був засмученим, — тихо мовить він.

Це, напевне, найгірша відповідь, яку тільки міг уявити Тігнарі.

— Будь ласка, — шепоче він, — не треба.

— Вибач, — поспіхом каже Сайно, — я не…

Тігнарі трохи трясе; він намагається посміхнутися, перевести все у жарт.

— Все гаразд, — легко мовить він. — Я хотів сказати… ти не повинен себе змушувати. Збережемо сили для нашого весілля, так?

— Тігнарі…

— Все гаразд, — каже Тігнарі, досі усміхаючись, і вивільняється з рук Сайно. — Я стомився. Піду спати, якщо все нормально. — Сайно відкриває рота, щоб заперечити. — Будь ласка, Сайно.

— Добре, — мовить Сайно й відпускає його, хоч і неохоче. — Добре. На добраніч.

Після того Тігнарі майже не розмовляє із Сайно. Одного його виду досить, аби Тігнарі почувався розбитим та вразливим, наче відкрита рана. Проте вже через день Сайно безжально заганяє його у кут.

— Мені шкода, — мовить він. — Я більше ніколи так не вчиню, клянуся. То була помилка. Просто… будь ласка, Тігнарі, поговори зі мною. Вибач.

Ох, як же Тігнарі хочеться сказати йому правду. Ох, як йому хочеться, аби все було інакше.

— Будь ласка, — у розпачі каже Сайно, неправильно зрозумівши мовчання Тігнарі, — давай просто… давай просто забудемо, що це колись траплялося.

«Я ніколи не зможу забути, — думає сердешний Тігнарі. — Я пам’ятатиму про це все життя». А вголос каже:

— Гаразд, — і дивиться, як Сайно посвітлів від полегшення. — Вибач, я поводився, як дитина. Давай забудемо про це.

Сайно всміхається; Тігнарі ще ніколи не було так важко посміхнутися у відповідь.

Сайно знову їде у дипломатичне відрядження, цього разу тривале. Щойно він повернеться, приготування до їхнього весілля почнуться по-справжньому, і їх одружать менш ніж за два тижні.

Перед відправленням Сайно ще раз вибачається перед Тігнарі.

— Справді, — мовить Сайно, голос якого злегка дрижить, — мені так шкода.

Печаль йому не властива. Тігнарі дивиться на нього — цього доброго, милого хлопця, чий сміх настільки рідкісний та чарівний, ніби дощ у пустелі, який заслуговує всього світу — і приймає рішення.

— Не треба, — ласкаво каже Тігнарі. — Не хвилюйся. Усе буде гаразд.

Кілька днів потому він просить приватної аудієнції з королем та королевою, і його запит задовольняють.

Тігнарі стає перед ними на коліна, стиснувши у руці вишуканий томик. Він знає, що вони його люблять, проте й не дурний, аби вважати, що їхня добра воля безумовна. Однак це більше не має для нього значення — якщо він втратить їхню милість, так тому і бути.

— Ваші Високості, — мовить він. — За доброту вашу і ваших підданих я хотів би подарувати вам цю книгу.

Він простягає перед собою завершену працю по золотим трояндам, рясну від подробиць: як вони ростуть, як збирати насіння, з якими рослинами їх краще поєднувати. Королева приймає її та посміхається.

— Ми помічали, що палацові троянди пречудово цвітуть останнім часом, — каже вона. — Значить, все завдяки тобі.

Тігнарі киває, не здіймаючи погляду.

— Ми вдячні, — мовить король. — Проте ти прийшов сюди не тільки, щоб піднести нам такий люб’язний подарунок, чи не так?

— Ні, мій королю.

— Добре, тоді ми готові тебе вислухати.

Тігнарі глибоко вдихає.

— Мій королю, моя королево, — каже він. — Я прошу вас розірвати мої заручини з принцом.

Незадоволення пробігає їхніми обличчями, неначе тінь.

— Я думала, ти мудрий як на свій вік, — мовить королева. — Однак, здається, ти можеш бути таким же дурним і нахабним, як мій син. У нього було схоже прохання, яке ми відхилили. Тож якщо ти збираєшся пред’явити ті самі аргументи, нам лишиться тільки дати тобі ту саму відповідь. — Вона провела пальцем по корінцю книги. — Ваш шлюб є найефективнішим способом принести користь нашим країнам. Як вчений, добре вихований вельможними батьками, ти будеш заперечувати?

— Ні, — відгукується Тігнарі. Він давно знав це, відколи вони почали разом працювати над планом. — Але тим не менш Сайно бажає сам обрати собі партнера. Я прошу вас дозволити йому.

Королева виглядає ще більш невдоволено.

— Сайно, — каже вона, — так і не переріс свій егоїзм у цьому питанні. Я не дозволю йому змарнувати вигоду від такого шлюбу заради його романтичних ідеалів.

— Але ви нічого не змарнуєте, — протестує Тігнарі. — Кожна вигода, кожна перевага досі доступна вам, навіть якщо ми не одружимося. Ви бачили пропозицію. І… так, я визнаю, вона менш ефективна за політичний шлюб. Так, доведеться попрацювати, щоб досягти того ж результату. — Його ніби лихоманить; слова зриваються з губ майже непрохано. — Сайно принц, однак він також ваш син. Хіба щастя власного сина не варте більшого?

— Як ти смієш…

Король стискає руку королеви.

— Дай йому договорити, — каже він.

— Знаєте, чому я вивчав золоті троянди? — продовжує Тігнарі. — Тому що Сайно попросив мене. Він сказав, що… що вони подобаються вам. Він думає про вас, завжди, бо ви добре його виховали. Я майже кожен день проводив з ним, відколи приїхав сюди; я на власні очі бачив його честь та доброту, його любов до підданих. Ви дійсно вірите, що він дозволить своєму вибору зруйнувати країну? Після всього, чому ви його навчили, після всього, чого він досяг?

Король і королева мовчать. Тігнарі трясе, проте він продовжує говорити.

— Даю слово наслідного принца, — мовить він, — що я забезпечу дружбу між нашими країнами. Я негайно засвідчу це на папері, якщо забажаєте. Але, будь ласка, дайте Сайно волю. Він заслуговує на неї.

— А твої вельможні батьки? — видихає король. — Вони схвалять твій вибір?

— Вони знають мене, — каже Тігнарі. — І довіряють моїм судженням. Я не сумніваюся, що вони погодяться, як тільки це зробите ви.

Хвилина тиші. Тігнарі відчуває, як серце гупає у грудях.

— Твоя відверта нахабність вражає, — нарешті каже королева. — І все ж ти говориш правду, хоч і нешанобливо. — Зітхнувши, вона обертається до короля. — Можливо, якщо ми дамо Сайно ще рік на пошуки… лише один рік, як гадаєш…

Король киває.

— Зараз вдалий час, — мовить він. — Ритуал залицяння майже скінчився, однак весільні приготування практично не починалися.

— Дякую, — видихає Тігнарі. Полегшення зі смутком омивають його, наче хвиля. Ось воно, готово. Готово. — Справді дякую вам.

— Шкода, — каже король, обертаючись до нього. — Ми дійсно думали… — він обмінюється поглядами з королевою. — Ми з нетерпінням чекали, аби назвати тебе своїм сином. Але, гадаю, деяким речам просто не судилося збутися.

— Скажи нам, Тігнарі, — майже ніжно мовить королева. — Ти теж був так проти цієї пари?

— Ні, — тихо відповідає Тігнарі. — Ні, не був. Однак я не стоятиму на шляху щастя Сайно. Він… — його голос ламається, і він видавлює посмішку. — Він дорогий мені друг, бачте.

Він вирішує піти до того, як Сайно повернеться.

Так чинять боягузи, Тігнарі знає. І все ж його серце більше не витримає, тому він пише листа.

«Сайно, — починає Тігнарі, — коли ти прочитаєш цього листа, я вже буду вдома».

У нього горять очі, а до горла підступає клубок. Він ковтає його і змушує себе продовжувати, витерши непрохані сльози. «Певен, ти пробачиш мені мій поспішний від’їзд», — пише він, навіть попри розмитий погляд.

Це все, що він може, аби не писати про свої істинні почуття: «Я обожнюю тебе, я обожнюю тебе, я кохаю тебе».

Тігнарі сам їде з палацу після прощання з Дех’єю.

Пустеля, усвідомлює він, чудове місце. Він так не вважав, коли вперше прибув сюди. Він бачив лише її цілковиту самотність, як бачив у Сайно лише його холодну зовнішність. Але зараз він знає: красу можна знайти всюди, треба тільки придивитися, треба розплющити очі та відкрити своє серце.

Його батьки місця собі не знаходили від радості, коли він повернувся. І Тігнарі теж був радий знову побачити їх та свій милий ліс, навіть якщо його повернення віддавало гіркотою.

У його батька винний вигляд.

— Невже принц був таким жахливим? — питає він. — Тігнарі, мені шкода… Я не знав, що ти так сильно проти заручин.

— Ми не підходимо один одному у такому сенсі, — просто відповідає Тігнарі. — Ніхто в тому не винен.

— Я тільки чув, що він гарний хлопчина, — каже його батько.

— Ні, щодо цього ти був правий, — мовить Тігнарі й видавлює посмішку. Він не буде плакати. — Він був добрим, чесно. Він дійсно був таким добрим.

Наступні кілька днів Тігнарі намагається влитися у стару рутину. Однак якщо хтось і помічає, що він проводить більше часу у своїй кімнаті, ніхто не ставить питань. Стає легше, коли просто читаєш, читаєш і пишеш, заповнюючи голову іншими речами. Тож він сидить там, вивчаючи біолюмінесценцію лотосів нілотпала, коли роздається стук у двері.

— Мій принце, — мовить аль-Хайсам, постукавши, — тут дехто бажає побачитися з вами.

Тігнарі не відривається від своїх записів.

— Мені недобре.

— Я бачив, як ранком ви практикували стрільбу, мій принце. Якщо ви нездужаєте, то вода суха.

Тігнарі тихо стогне.

— Гаразд, — каже він. — Йду я, йду.

Він відчиняє двері. Навпроти нього стоїть Сайно, волосся якого розвіялося після подорожі. Серце Тігнарі впало в п’ятки.

— Ваша Високосте, — мовить він. У роті пересохло.

— Тігнарі, — відгукується Сайно. Він наче теж нервує. — Можна зайти?

«Ні, — думає Тігнарі, — будь ласка, ні». Уголос він каже:

— Звичайно.

Сайно заходить всередину; аль-Хайсам йде та зачиняє за собою двері. Чомусь Сайно виглядає недоречно тут, серед дерев і зелені. Здається, він також це відчуває, ніяково переминаючись з ноги на ногу.

— Ти… ти не попрощався, — нарешті каже він.

— Ні, — тихо відповідає Тігнарі, якому хочеться померти від приниження. — Будь ласка, пробач мою грубість.

— Ні, це не тому… не тому я прийшов сюди. — Сайно зглитує, наблизившись до нього. — Тігнарі, чому ти не сказав мені?

— Ти був далеко, я не хотів ще більше нав’язуватися твоїм батькам…

— Ні, не те, — каже Сайно. Він ступає ближче, пронизуючи його поглядом. — Я мав на увазі… чому ти не сказав, що кохаєш мене? Чому я мав дізнатися лише після твого від’їзду?

Неначе самі небеса падають на землю.

— Що? — шепоче Тігнарі. — Це не так, — мовить він, хоча навіть його б не переконала власна брехня. — Це не так.

— Не бреши мені…

— Я не…

— Я знаю, на що ти пішов заради мене! — каже Сайно, піднявши голос. — Я знаю, що ти сказав моїм батькам, я читав твого листа, я… — у нього тремтить голос. — Я не тямлю в таких речах, я тупоголовий, однак навіть я можу сказати, коли ти…

Тігнарі наляканий. Він стільки всього зробив, аби вберегти свою таємницю, тільки щоб вона ось так розвалилася.

— Якщо я помиляюся, — трохи тихіше мовить Сайно, — якщо я обманюю себе, поглянь мені в очі й скажи…

— Я не хотів, щоб ти знав! — вибухає Тігнарі. — Ти такий… ти такий добрий, такий покірний… як взагалі я міг тобі таке сказати? — Він трясеться, злий на власну вразливість, злий, що доводиться проти волі оголяти душу. Він не хоче знову плакати. — Так що вибачте мені, Ваша Високосте, що не хочу одружуватися з жалю!

Якусь мить Сайно мовчить.

— Ясно, — нарешті каже він ніжним голосом і тягнеться до руки Тігнарі. — Я розумію. Вибач, що засмутив тебе. Але це… — Він стає на одне коліно. — Це не жалість, Тігнарі. І не обов’язок. Будь ласка, повір мені.

Тігнарі забракло мови. Його серце стукотить, ніби несамовита пташка б’ється крилами. Стільки почуттів накотило, і він не знає що відчуває. Повільно та ніжно Сайно кладе щось маленьке та кругле в руку Тігнарі й змикає його пальці. Майже не думаючи, Тігнарі повертає руку, аби глянути що там, і…

На його долоні лежить свіжа фіга. Фіга у всій своїй простоті, така знайома їм обом.

— «Ти застрягнеш зі мною до самої смерті», так? — тихо каже Сайно і посміхається. — Ну тоді я сподіваюсь, що ти людина свого слова, Фігнарі.

Тігнарі хочеться сміятися; йому хочеться плакати. Коли він нарешті може говорити, у нього хрипить голос.

— Ти неймовірний, — шепоче він. Його хвіст метляється, не в змозі зупинитися.

— Так, — відповідає Сайно, досі всміхаючись. — Також нестерпний, як мені казали. — Тігнарі сміється, не в силах стриматися. — Однак якщо ти ладен виявити велику ласку та опустити очі на ці жахливі вади, тоді, будь ласка, прийми мене. Благаю тебе.

У нього очікувальний вигляд, а ще нервовий та обнадійливий. При погляді на нього щось у грудях Тігнарі нарешті стає на місце. Він опускається на коліна, щоб вони були на рівні очей.

— Ти не повинен благати, — мовить він, охоплюючи обличчя Сайно й цілуючи його.

Сайно відповідає на поцілунок, і це невимовно мило, як того разу під зірками, хоча зараз про печаль немає й мови. Мабуть, Тігнарі таки плаче. Мабуть, він ще й сміється. Мабуть, Сайно робить те саме. Вони обидва втрачають баланс і м’яко валяться на підлогу, наче незграбні діти.

— Я не знав, — шепоче Тігнарі, коли вони відриваються один від одного, аби вдихнути повітря, — я і подумати не міг…

— Я теж, — ніжно відгукується Сайно.

Все ще трохи пригнічений, Тігнарі ховає обличчя на грудях Сайно.

— Ми й справді неймовірні ідіоти, — мовить він.

Сайно сміється. А потім Тігнарі зітхає.

— Що таке?

— Нічого, — каже Тігнарі, здійнявши очі на Сайно. І кривиться. — Я щойно усвідомив… нас будуть безжально дражнити.

Сайно всміхається на це.

— Дійсно, — мовить він, після чого залишає найніжніший поцілунок на лобі Тігнарі. — Але гадаю, це не така вже й велика ціна.

— Так і є, — посміхається Тігнарі й лине за черговим поцілунком.

Вони одружуються у пустелі, у тіні фінікових пальм.

На їхніх головах вінки з фіолетових та золотих квітів, а на зап’ястках срібні браслети. Високо в небі сяє сонце. Тут і танці, і музика, і подарунки, і їжа — таке враження, наче зібралося майже все королівство. Якщо хтось і помічає, що страв із фігою більше, ніж прийнято за весільним звичаєм, ніхто не заперечує. Батьки Тігнарі теж приїхали: на маминому обличчі вже помітні сліди сліз радості. Не Тігнарі її винити. Це радісний день, день як для сміху, так і для сліз.

На очах у всіх він бере Сайно за руки, і вони декламують свої обітниці. А коли слово бере первосвященник, він проголошує двох принців поєднаними навіки, призиваючи у свідки сонце, небеса й пісок…

Тігнарі цілує Сайно, перш ніж священник встигає закінчити. Трохи скандально? Мабуть, проте здивована посмішка на вустах Сайно того варта. Його ініціатива, здається, добре сприйнята людьми, які сміються зухвалості та прихильності лісового принца.

А потім, наче справжнє диво, накрапає дощ — краплі солодкі та м’які, як пір’їнки, навіть сонце нагорі виблискує золотом. Чуються здивовані та радісні крики. Діти тягнуться до неба, висовують язики, хапаючи краплинки дощу. Повітря бринить від сміху. Серце Тігнарі повне, заповнене до країв.

Він повертається до Сайно, який дивиться на нього так ніжно і ласкаво, що серце тріпотить. Тігнарі ще ніколи не бачив його таким щасливим, здається, навіть його очі блищать особливо ярко сьогодні.

— Сайно, — кличе Тігнарі, ласкаво усміхаючись. — Сайно, ти плачеш?

Сайно сміється й стирає вологу зі своїх щік. Він охоплює долонями обличчя Тігнарі та ніжно торкається його лоба своїм.

— Звісно ні, — каже він. — Це всього лише дощ.

Принц Сайно з Великих багряних пісків має таємницю.

Таємниця криється у листі, давно забутому його автором, схованому у безпечному місці в їхній спальні. Варто лише ненаглядному чоловіку принца — автору, про якого йде мова — дізнатися про його існування, і можна не сумніватися, що він спалить його від сорому. Тож принц Сайно тримає лист у секреті, і, час від часу згадуючи про нього, посміхається.

Цей лист майже пророче гласить:

«Сайно,

Коли ти прочитаєш цього листа, я вже буду вдома. Певен, ти пробачиш мій поспішний від’їзд… все-таки ти пробачав мені й гірші речі.

Останні кілька місяців з тобою були сповнені радості, і я буду з ніжністю згадувати їх, навіть коли зістарюсь та посивію. Мені неймовірно пощастило, що серед усіх принців та принцес світу я був обіцяний саме тобі, навіть якщо ця обіцянка була узгоджена без нас.

Сайно, ти добрий, сильний і милий. Я впевнений, що ти знайдеш того, хто щиро покохає тебе і кого ти пізнаєш як самого себе. Я впевнений, що обраний тобою щасливчик буде таким же чудовим, як і ти. Я впевнений, що ваше спільне життя буде благословенним та щасливим.

Будь ласка, вір мені, коли я кажу, що бажаю твого щастя більше, ніж будь-чого у світі.

З любов’ю,

Тігнарі»