частина друга

Кабінет гендиректора Кіберлайфа виглядає так, наче по ньому пройшовся. Розкидані стільці, скляна крихта під ногами, плями тіріума та крові, три тіла. Одного з них Ґевін опізнає самостійно – технічний директор. Його пику свого часу можна було побачити в Сентчурі, фейсбуці та на всіх інформаційних порталах. Двох інших ідентифікує РК900 – головний інженер та фінансовий директор. Поки андроїд методично збирає зразки, Аллен піднімає перекинутий стілець та втомлено сідає на нього. Ґевіну хочеться зробити те саме, але він знову чує постріли на поверсі і напружується. Рід спостерігає за РК900 – той копія Коннора, тільки якийсь відморожений, та здається потужнішим у спецназівський уніформі. Треба було проігнорувати всі регламенти і також начіпити на Коннора бронік та всю можливу зброю, перш ніж пускати до вежі. Ґевін злиться сам на себе що не зробив цього.
Постріли чутно ближче.
– Та коли ж вони, курва, скінчаться? – бухтить Аллен. Їх бригада зачистила верхні поверхи, але андроїди продовжували лізти бозна звідки, хоча вже в меншій кількості.
– Андроїдів було п’ятеро, можливо шестеро, – звітує РК900. – Людей було четверо.
– Напевно четвертий – гендиректор, – припускає Рід.
– Ти можеш визначити в якому він стані? – питає Аллен.
– Вже мертвий або сильно ранений, – андроїд вказує на довгий слід крові, що тягнеться від стола до дверей. – Його забрали ще живим, але у нього значна втрата крові.
– Ну, тепер ми точно знаємо, що це не диверсія Кіберлайфа. Вони б не допустили щоб на них напали власні андроїди. Але якщо не правління віддавало накази, то хто? – Ґевін ставить ці питання радше самому собі, оглядаючи кабінет в пошуках підказок.
– Є одне припущення, детективе, – каже РК900. – Але воно поки що не перевірене.
– Поки що? – уточнює Аллен.
– Наразі над цим працює РК800.
В Ґевіна аж подих перехоплює від злості. Він згрібає за комір РК900 здоровою рукою. Виходить так собі, враховуючи що андроїд вищий, а травмоване плече досі болить.
– Весь цей час ти знав де Коннор і мовчав?!
– Це був його наказ, але я втратив із ним зв’язок сімнадцять хвилин тому, – беземоційно відповідає РК900 і Ґевіну одразу хочеться пристрелити гівнюка, але між ними встрягає Аллен.
– Відпусти його, Рід.
– Кажи де Коннор!
– У серверній.
Ґевін відступає і перевіряє залишки набоїв та гранат. Чудово, де в них та срана серверна? Він ледь встигає помітити рух біля шафи, перш ніж його збиває з ніг дроїд. Щось кричить Аллен. Гримає постріл.

Ґевін відкрив очі і темрява довкола дезорієнтувала ще більше, притисла до матраца наче моноліт, не даючи вдихнути на повні груди. Йому знадобилося ще хвилина аби усвідомити де він та прийти до тями. Тіло відчувалося наче чуже, майка просочилася холодним потом і неприємно липла до грудей. Ґевін знервовано обмацав ліжко поруч, але там було порожньо.
– Конноре? – сівшим голосом покликав Ґевін.
Дім відгукнувся глухою тишею. Рід матюкнувся і встав з ліжка. Крізь вікно потрапляло трохи місячного сяйва тож очі адаптувалися до темряви рівно на стільки щоб не врізатися в меблі. Він вийшов зі спальні, але на кухні та у вітальні було так само темно і порожньо. По спині побігли сироти, незважаючи на ідеальну температуру в домі, відрегульовану Коннором особисто. Біля серця тривожно стисло.
Куди в ночі серед лісу міг провалитися клятий андроїд?
З неочікуваною ясністю для себе Ґевін усвідомив, що досі жодного разу не підіймався на другий поверх. Адже в будинку був другий поверх, вузькі дерев’яні сходи без поручнів були затиснуті між ванною та кухнею. Чи можливо він підіймався туди, але тепер просто не міг згадати. Ґевін знову розізлився на себе за власну безпорадність і рішуче зробив крок нагору.
Вхідні двері внизу хлопнули так не очікувано, що Ґевін трохи не втратив рівновагу і ледь не скотився з тих чортових сходів.
– Конноре?! – Ґевін знервовано збіг вниз, навпомацки тримаючись за стіну.
Клацнув вимикач і світло у вітальні різонуло очі.
– Ґевіне? Ти прокинувся? – цілий та неушкоджений Коннор стояв посеред кімнати, здивовано дивлячись на нього. – Чого ти в темряві? Ти в порядку?
– Де тебе, курва, носило? – Ґевін відчув одночасно величезне полегшення і роздратованість.
– Сьогодні вперше безхмарне небо. Я ніколи не бачив таких зірок, – Коннор широко посміхнувся і підійшов до нього, наче вибачаючись поцілував у скроню. – Тобі знову кошмар наснився?
Ґевіна почав відпускати адреналін і він втомлено ткнувся лобом в тверде плече. На шию одразу лягли прохолодні пальці і зарилися в волосся на потилиці.
– Так… лайно якесь. Я прокинувся, а тебе ніде нема.
– Вибач, якщо налякав.
– Та нормально все. Пішли подивимось на твої зорі чи що. Все рівно тепер не засну.
Ґевін натягнув джинси та куртку, вліз босими ногами в черевики.
Вони вийшли на ґанок і Рід із задоволенням втягнув носом холодне осіннє повітря, гостро відчуваючи себе живим. Одразу захотілося запалити, але цигарки лишись десь у вітальні.
Ніч була ясною. Безоднє небо, обсипане діамантовою крихтою, відображалося в чорному дзеркалі озера, а по сторонах чорні шпилі сосен впиралися прямісінько в небосхил – здавалося от-от проткнуть наскрізь мерехтливий купол, і всі ці сяючі вогники посипляться на темні гори, наче блискітки з пін’яти.
Коннор не міг відірвати погляду від сяючого космосу над їх головами, а Ґевін не міг відірвати погляду від самого Коннора. Незрозуміла бентега шкребла кігтиками у підсвідомості. Раптом через дурнувату травму він втратить все в тому числі і напарника. Раптом він більше ніколи не зможе бути повноцінно собою.
– Знаєш, – Коннор вчасно перервав його похмурі думки. – Стівен Гокінг якось сказав, що виникнення Всесвіту можна пояснити науковими законами, і це б могло задовольнити його цікавість. Він зміг з’ясувати як виник Всесвіт, але так і не дізнався чому. Нащо все це, Ґевіне? Кому це знадобилося?
– Гадки не маю… – розсіяно відгукнувся Рід
– Уяви, ще первісна людина так само сиділа та спостерігала за нічними зорями. Минули сотні тисяч років і тепер людина спостерігає за ними разом з андроїдом, але досі немає відповідей на всі питання.
– Ну я точно знаю, що ще декілька тижнів в цій глушині, і я мало чим буду відрізнятися від первісної людини. Скоро буду як неандерталець вити на місяць разом із вовками і бігати в глушині у пошуках здобичі. – Ґевін очевидно не поділяв його мрійливого настрою.
– Ґевіне, в неандертальців не було холодильника, мікрохвильовки та бойлера, – зауважив Коннор. – Може досить вже?
– Дійсно, – погодився Рід, кутаючись в куртку. – Досить вже тут стирчати, ходімо спати.
Коннор кинув останній погляд на зорі, потім піднявся та пішов в будинок слідом за Ґевіном.

На ранок Ґевін сидів за столом з невиспавшимся і незадоволеним обличчям та колупав виделкою омлет з ковбасою. Після нічних пригод заснув він тільки під ранок. Кошмари більше не мучили, але і тривожні думки не відпускали.
– Чуєш, Конноре, а що то за модель така – РК900? – спитав він.
Коннор відволікся від кавоварки і діод блимнув червоним.
Світ раптово побився пікселями. Зображення зарябило, посипались квадратики – плече Коннора, кухонні шафки. Ґевін замружився щосили і протер очі. Коли він відкрив їх знову все було в порядку. Він глибок вдихнув і видихнув. Оце проглючило.
– Ти в нормі? У тебе пульс підскочив, наче ти марафон біг, – занепокоївся Коннор.
– Все добре, – невпевнено відповів Ґевін і для надійності ще пару разів моргнув.
Коннор увімкнув заряджену кавоварку і сів на сусідній стілець. Діон знову сяяв блакитним. З хвилину він спостерігав за напарником, очевидно, аналізуючи його стан, але нічого не помітив.
– Дивно що ти знаєш про РК900. – нарешті сказав він. – Це остання модель андроїда-поліцейського. Ти ж в курсі, що я лише прототип. Так от, РК900 побудований на моїй базі, але має поліпшені технічні характеристики. Презентація і випуск цієї лінійки були зірвані революцією андроїдів. Кіберлайф довелося розгрібати наслідки, тож на це пішло багато часу. Але тепер вони готові продемонструвати РК900 світові. Наскільки мені відомо презентація запланована на наступний місяць. Декілька андроїдів вже обіцяні поліцейському департаменту.
– А виглядає він так само як ти?
– Може варіюватися колір очей, та уніформа у нього дещо відрізняється, але в цілому – так. Звідки ти знаєш?
– Наснився сьогодні, – відповів Ґевін і відправив до рота великий шматок вже холодного омлету.
Діод Коннора зажовтів:
– Он як. Отже щось ти все таки пам’ятаєш з тих кошмарів. Чому ти вперто не хочеш поговорити про це?
– Бо нема про що говорити, Конноре. Там якась маячня. Ми кожен раз штурмуємо вежу Кіберлафа. Давай вже сюди каву.
– Дійсно маячня, – погодився Коннор і встав аби налити готовий напій в чашку.
– Я спочатку думав, що мені сняться різні варіанти одного і того ж сценарію, – продовжив розмірковувати в слух Ґевін. – Але тепер здається, що кожен раз мені сниться продовження.
Перед очима знову зарябило, кухня потріскалась пікселями, але буквально за секунду все відновилося. Коннор пролив каву повз чашку. Ґевін ще раз потер очі і тихо вилаявся. Можливо від його пігулок почалась якась побочка.
Коннор здивовано дивився на чорну паруючу пляму кави на столі – він ніколи і нічого не проливав раніше.

Дейв приїжджав по вівторкам і п’ятницям. Він тримав продуктовий магазинчик в найближчому містечку і за невелику доплату погодився доставляти продукти. Ґевін плутався в днях, бо тут в нього не було навіть паперового календаря, але приїзд Дейва він завжди дуже чекав і радів йому як премії на роботі. На то було дві причини. По-перше, Дейв, подібно до Санти, привозив різноманітні смаколики і цигарки. Ну, а по-друге, в цій сраці світу він був єдиною живою людиною, яку бачив Ґевін.
Дейв був напів індіанцем – невисокий, сухий, зі смаглявою шкірою, чорним нерівномірно сивіючим волоссям, широкими вилицями та молодими блискучими очима. Рід ніяк не міг визначити скільки йому років: можливо сорок, можливо шістдесят. Дейв завжди приїздив надвечір, паркувався біля ґанку та двічі коротко сигналив, перш ніж вибратися зі свого пікапа. Незалежно від погоди він завжди був одягнутий в один і той самий дутий жилет, колючий вовняний светр, сині джинси та високі мисливські чоботи.
– Сьогодні вівторок? – Ґевін виплутався із обіймів Коннора, як тільки у вікно вдарило світло фар і почав знервовано приводити себе до ладу.
– П’ятниця, – відповів Коннор.
– Очманіти… одягнися, бляха, – Коннор спіймав кинуту в нього футболку і застібнув джинси.
Гевін глянув в дзеркало над комодом і спробував пригладити волосся. Це не сильно допомогло, вигляд все рівно псували набряклі губи та свіжий засос на шиї.
– Коннор, курва! – Рід розвернувся до напарника, роздратовано вказуючи пальцем на засос.
Зовні вже почулися два гудки та хлопнули дверцята автомобіля.
– Хвилину назад ти не жалівся, – знизив плечима Коннор, натягуючи футболку. – Візьми у спальні гольф, а я поки допоможу Дейву занести пакунки.
Ґевін ще раз матюкнувся і пішов перевдягатися. Довелося перерити всю шафу перш ніж клятий гольф нарешті знайшовся.
Коли він повернувся до вітальні, Коннор і Дейв як раз розбирали пакети на столі.
– Здоров, – привітався Дейв, широко посміхнувшись.
– Привіт, – Ґевін потис йому руку і одразу зазирнув у найближчий пакет. – Цигарки привіз?
– Блок, як ти просив, – їх вечірній гість всівся на стільці, витягнув ноги та склав руки на животі. – Ці зуботички вбивають тебе, синку.
– Мене вбиває ця діра, а не зуботички, – фиркнув Ґевін. – Що чутно в світі? Війна з Росією? Зомбі-апокаліпсис? Вторгнення інопланетян? Коннор мені нічого не розповідає.
– Лікар звелів його не бентежити, – нагадав Коннор, розкладаючи продукти по полицям холодильника.
– Ну, знову зросли ціни на воду і паливо, якщо тобі цікаво, – посміхнувся Дейв.
– Може чаю? – запропонував Коннор.
– Ні, дякую. Треба вертатися. Дороги місцями розмило, хочу встигнути до темряви. Що тобі привезти наступного разу, Ґеве?
– Віскі, колу і кокаїн.
– Твої ліки не сумісні з алкоголем, – строго нагадав Коннор.
– Тобто кокаїн можна? – уточнив Ґевін.
Дейв розсміявся:
– Тут навіть марихуана нелегальна.
– Це ти мені заливаєш бо я коп, – фиркнув Рід. – Думаєш я не в курсі що в такій залупі всі тільки те і роблять що димлять, тому що чим ще бляха тут займатися.
– Я привезу тобі колу і безалкогольне пиво, згодиться?
– Я не вживаю цю сечу.
– Апельсиновий сік, – попросив Коннор. – Ні, краще просто апельсини, я зроблю сік самостійно.
– А ще мотузку і мило, – додав Ґевін.
– Хіба в тебе нема пістолету? – спитав Дейв.
– Хочеться більше драматизму.
– Ґевін жартує, – наче вибачаючись пояснив Коннор. – В нього завжди всі жарти дурнуваті.
– Електронна скотиняка, – образився Ґевін.
– Дейве, давайте я вам пізніше список надішлю, – запропонувала «електронна скотиняка».
Дейв посміхнувся, спостерігаючи за ним, та неохоче піднявся зі стільця. Попрощавшись, він вийшов на вулицю і Ґевін пішов слідом, аби проводити до авто.
– Якщо він буде випрошувати пиво, не слухайте його! – крикнув Коннор їм вслід.
Дейв знову засміявся, а Ґевін продемонстрував Коннору середній палець, перш ніж гримнути дверима.
Зовні дурманячи пахло сирою землею та гнилим листям. Ґевін криводушив кожен раз, коли стверджував що йому тут не подобається. Насправді він наче зупинився, вискочив зі свого білячого колеса і вперше мав змогу роззирнутися довкола. Йому подобалося як мерзнуть пальці і ніс, як пробирають сироти від сирості, як просідає під ногами м’який ґрунт, як Коннор може розмовляти про все на світі, окрім роботи, і як Дейв приїздить двічі на тиждень і слухає їх сварки.
– Про пиво консерва вгадав, – сказав Ґевін, ховаючи руки в кишені, – Ну, привези хоча б пару банок.
– Тобі точно не стане гірше? – уточнив Дейв.
– Алкоголь просто трохи понижує ефективність препаратів. Не обвалиться в мене дах від літра пива.
– Добре, – погодився Дейв, сідаючи за кермо. – Зі своїм Коннором сам будеш домовлятися.
– Мій Коннор може поцілувати мене в дупу. До речі, прихопи пару пакетів тіріума – йому нема де тут нормально заряджатися.
– Добре. Ну бувай, – Дейв завів двигун і помахав у вікно.
Ґевін ще пару хвилин дивився в слід червоним вогникам фар. З неба на обличчя впало декілька крапель – знову починався дощ.