Магія і божа кара

Рима фиркнула, коли її нога підігнулась на м’якій землі. Рубіо заспокійливо провів рукою по білій гриві.

– Знаєш, як для кобили, яку ти вкрав у воїна буквально найсильнішої армії світу, твоя Рима надто… вибаглива. – пробурмотів, посміхаючись, Міка.

– Тут чомусь м’яка земля, звичайно вона до такого не звикла.

– Ти ж казав ви йшли серед пісків Валькірії, там ситуація краща? До того ж, вона якось занадто злякалась вовкулак.

– Замість критикувати її, поясни краще, чому мої ноги вічно кудись провалюються.

– Тому що аби знайти твою кохану, – Рубіо закотив очі. Міка любив дражнити його так час від часу. – Нам потрібно було піти в Західні Ліси. А тут купа боліт. Нам ще пощастило, що ми не натрапили на якесь надто велике, бо був би тут і нам обом, і твоїй Римі, справжній гаплик.

– З чого ти взагалі взяв, що мавки ховаються десь тут?

Рима знов фиркнула, і Міка кинув на неї веселий погляд.

– Чув якось, ніби тут слугу божого вбили. Є ймовірність, що то були мавки, значить і ховаються вони десь тут.

– І довго нам ще йти? Римі треба відпочити.

– Римі чи тобі? – Рубіо роздратовано зітхнув. – Тут треба бути обережним. Непрохідні болота можуть вилізти геть непомітно. Кліпнути не встиг, а уже в руках Болотяника. Місцеві всі ці місця знають, я ж, хоча й пробув у Славії декілька років і знаю місцевість непогано, про це місце не надто багато тямлю. Тож дивись краще під ноги. Якщо земля стане ще більш м’якшою, намагайся не рухатись.

– Хіба біля боліт не має бути більше комах чи ще чого? Можна буде зрозуміти наскільки ми далеко від небезпеки.

Міка фиркнув.

– У Популюсі так може і є. Але тут ти болота точно не побачиш, якщо особисто в нього не втрапиш. Бо по перше: весь Західний Ліс це болото. Просто десь глибше, а десь як тут. – він кивнув на свою ногу, що опускалась в мох лише на декілька міліметрів. – Крім цього, Болотяник навряд дасть тобі підказку як оминути його території.

– Чому?

– Кажуть він працює на Мару. То одна з молодших богів, богиня смерті. Чув, Болотяник з нею бізнес має: він слідкує аби всі чужинці топились у його болотах, бо місцеві, як я казав, ніколи в нього не втраплять, а чужинцям у Славії не місце, а вона собі жителів в Потойбіччя отримує.

Рубіо хмикнкув.

– Непоганий план.

– Точно не…

Слова Міки обірвались криком. Секунда, і він зник, впавши кудись. Рубіо кинувся до нього, залишивши Риму кричати на них.

Міка побліднів, коли майже все його тіло, по груди, було захоплене густою водою та мохом. Рубіо потягнув йому руку.

– Хапайся!

Важко дихаючи, він став тягнути його на поверхню. Пальці відчайдушно чіплялися одне за одного. Міка дихав поверхнево, пришвидшено, а шкіра його, здавалось, навіть почала зеленіти. Рубіо тягнув його з усіх сил, але ноги не могли знайти опори, бо земля досі проминалась під ними. Ось ось, коли здалося, що тіло все ж почало випливати, Рубіо здригнувся і мало не випустив руку, побачивши рух збоку. Зелена водорость, звиваючись, прорізала повітря, і шарпнула Рубіо за одяг. Він вистояв в перший раз, але на другий вона, довга й тонка обернула його плечі, відтягуючи. Руки розірвалися.

– Ні!

Очі Міки розширились, коли вода навколо забулькотіла, і він опустився ще нижче, по шию. Рубіо з головою канув у воду, в останній момент хапнувши ротом повітря. Перед очима булькотіла брудна вода. Водорості тягнулись до нього, хапали за ноги, замикаючи кайдани, поволочили донизу. Рубіо відбивався, мало не волаючи від відчаю. Очі розширились, коли він відчайдушно забовтався у воді. Але водорості лише замкнули кайдани ще й на руках. Мозок, якому не вистачало кисню, раптом почав подавати якісь картинки. Перед очима від бачив не брудну воду, а темноту моря і білі очі Змія, коли той пропливав повз. Він бачив тьму снів, коли з неї випливали жовті очі. Він знов бачив її зелене волосся. І раптом щось в середині спалахнуло. Це було звичайне усвідомлення. Весь час, коли чорний монстр уві сні тягнувся до нього, він насправді тягнувся до медальйона, що палав, точно так само, як і ті очі. Так само медальйон палав у ніч нападу крійців. Він сяяв, коли Рубіо біг тими вулицями поряд з Мореною. Мерехтів, коли він кинувся на декількох крійців, пронизуючи їх мечем. Як він не здогадався раніше? Він же ніколи не думав, що може бути достатньою сильним і вправним, аби вбити декількох воїнів, яких боявся весь світ. Те саме жовте сяйво з’явилося, коли він боровся з кентавром в Ейкус-ілі. Тоді він відчув шалену силу, що штовхала його в атаку. Що сильніше стискала меч, і твердіше ставала на ноги. Тоді боровся не він. У битві з вовкулаками ще нещодавно, сяйво знов супроводжувало його. Саме воно завдало їм тих декілька ран. Лише воно дало йому сили виплисти на поверхню, коли корабель потонув, і вода, наче хижак схопила його у свою пащу. Воно завжди було з ним тоді, коли сам Рубіо не міг впоратись. Воно було його рятівником. Він не знав звідки це взялося, але часу роздумувати про це не було.

Всі спогади, всі думки миготіли в голові, щосекунди змінюючись. Рубіо заплющив очі, відгяняючи їх всіх і розслабився. Тіло обм’якло в воді, повільно падаючи на дно, де чекала тьма. Водорості, не відчуваючи спротиву, розпустились. Кістки охопило тепло. Воно розлилося по тілу, замість кайданів охопило руки, залізло рукою під сорочку, обійнявши груди. Рубіо на секунду завагався, а потім видихнув, відпускаючи останнє повітря, за яке ще хапалося його тіло. Поки вода не наповнила легені, Рубіо прошепотів:

– Поможи…

Тьма простягнула руки, готова вхопити ослаблене тіло. Але раптом, мутну болотну воду, злу тьму, освітило жовте сяйво. Воно штовхнуло Рубіо в груди, і той, нарешті набравшись сил, заворушив руками, випливаючи на поверхню. Водорості потягнулись за ним, але жовте сяйво кинулось до них, зжимаючи. І ось, перший справжній ковток повітря. Воно відчувалось, наче народження заново. Секунду Рубіо дозволив собі глибоко дихати, втупившись в біле небо, що проступало крізь верхівки дерев. Тоді він приклав ще сили, і нарешті підтягнувся на землю, відкашлюючись. Хриплий подих налякав його. Він різко підняв погляд догори. Вода затікала Міці до рота, а він лише намагався зробити додатковий вдих. Десь позаду кричала Рима, стрясаючи землю копитами. Рубіо кинувся до Міки, протягнувши йому руку.

– Хапайся! Давай!

Міка з силою витягнув руку з під води. Вона тремтіла, коли він вчепився у Рубіо. Слиз на їх шкірі не давав добре вхопитися. Рубіо закричав, відкидаючи назад. Очі Міки розширились. Він дивився у жовте сяйво, що лилось уже з очей Рубіо. Птахи злетіли з дерев через цей дикий крик. Вітер потряс дерева, які зашуміли листям, злякавшись еха. Міка закашлявся, опинившись на землі. Важко дихаючи, він дивився на Рубіо.

– Ти…твої очі. Що…

Рубіо знесилено лежав біля нього. Жовте сяйво знов покинуло його, здається, разом з усіма життєвими силами. Він лише похитав головою, закриваючи очі іпадаючи у тьму.

 

Привели його до тями хлопки по щоках. Він відштовхнув того, хто сидів над ним, закриваючи небо і закашлявся.

– О, слава святим, воно живе. – почувся знайомий голос. Рубіо нарешті розкрив очі. Міка сидів біля нього, вчепившись рукою в волосся. З його одягу стікала вода, і де не де на тілі застрягли дрібні водорості. – Якого біса я з тобою зв’язався…сидів би собі у Лісника, слухав його казочки, і все.

– Це була не моя вина…– пробурмотів Рубіо. Він сів, спершись на стовбур дерева. Десь неподалік все ще чулись фирки Рими. Добре, що з нею все було в порядку.

– Знаю. Мені не можна трохи пожалітись? Я щойно мало не загинув!

Рубіо ніяково глянув на нього.

– Ти упир. Ти не можеш просто так загинути.

Міка застиг з відкритим ротом, ніби лише зараз це усвідомив.

– Чорт забирай…це ще гірше. Я би бовтався у тому болоті, без можливості зробити і подих, поки мене не знайшов би сам Болотяник чи ще хтось. Ті водорості і далі хапалися б за ноги. Святі точно не шкодують мене.

Рубіо просто промовчав. Здавалося, ніби хтось витягнув з нього усю енергію, не залишивши і шматочка сил. А Міка тим часом продовжував.

– Ну добре, я б не загинув. Але не ти. Як, у біса, ти витягнув нас? Я бачив як ти впав у воду! Ти був там щонайменше декілька хвилин. А потім зміг витягти мене! – він раптом підвищив голос. – Хто ти такий? Ти ж не людина, правда?

– Що? Звичайно людина.

– Зараз я вперше сумніваюсь у своїх упирських здібностях. У людей очі не сяють жовтим!

– Мої очі були жовтими?!

– Так! Невже в Популюсі дозволили практикувати магію? Але навіть якщо так, такого я ніколи не бачив. Волхви в Славії мають якусь мізерну магію, що дає їм змогу слідкувати за країною. Ельфи таки відомі цілителі, бо також використовують її для лікування. В Популюсі магію теж використовують. Аби варити маковий ефір. Але я бачив ту магію! Вона не сяє жовтим і не надає комусь сил, аби витягнути його з болота, з якого ніхто ніколи не виходив живим!

Рубіо раптом спалахнув. Жар усередині був схожим на той, що він відчував, коли медальйон починав світитись, але зараз сяйва не було. Це була звичайна злість.

– Я не знаю звідки це взялося! Ясно? Не. Знаю. Це вже не вперше, просто коли з’являється якась небезпека медальйон починає сяяти. Здається, це світло весь час рятує мене…Але я не знаю що то таке, і звідки воно взялося.

Рубіо не знав на кого злився. На Міку, себе чи невідомість. Раптом згадалися дивні погляди Толімана, які він кидав на медальйон. Невже він знав? Що, як це було саме те, що потрібно було від нього Деспару, і чому зірки подивилась саме на нього, вказуючи кентаврам, ніби він особливий? Кентаври сказали, що в ньому мусить бути щось, завдяки чому він зможе перемогти крійців. До цього він не помічав у собі нічого особливого. Тож напевно, це була саме ця річ. Жовте сяйво його медальйона, таке ж, як і в очах крійців.

Міка раптом підхопився на ноги.

– Підіймайся, хутко. – тихо, але наполегливо шепотів він, вдивляючись кудись.

– Що таке?

– Там хтось є.

В підтвердження слів щось зашелестіло у кущах, і Рима схвильовано фиркнула. Рубіо обережно витягнув меч. Щось однозначно наближалась до них, і кров застигла від напруги. Листя зашелестіло. Вітер пройшовся по ще мокрому одязі, викликаючи холод і мурахи. Хвилина. Дві. Кущі розкрились перед ними.

– Якого біса тут відбувається?! – Рубіо ніяково застиг. Вперши руки в боки, перед ними стала стара жінка. Вона дивилась на них своїми білими зіницями з зморшкуватого обличчя. Рубіо пробігся поглядом, зауважуючи на жінці довгу подерту спідницю, сорочку та стару хустку, зав’язану на плечах. На шиї висів мотузок з чиїмось кігтем, а коли вона пробиралася, чулося гуркотіння з її наповненої чимось сумки. Сиві, як волосся, брови насупились. Жінка раптом перевела погляд з них кудись на болото, і через хвилину звідти почулось якесь булькотіння.

Рубіо з Мікою шоковано повернулись. З води виглядало дивне для Рубіо створіння. Воно виглядало наче зелене желе, все покрите мохом і водоростями. Велечезний ніс з виразками смішно зморщився, коли створіння заговорило до жінки.

– Мене не питай. Я зробив все, що міг.

– Виразка ти болотна! Якби це було так, вони б тут не стояли. – кричала на нього стара.

– Чорт забирай. – виплюнув Міка. – То це ви спробували нас вбити. Болотяник і Баба Яга. Чудово, треба було ж потрапити у ваші володіння.

– Ти взагалі мовчи! Чужинцям слово не давали.

– Подумаєш? Я може і не родом з Славії, але як рідну її знаю і люблю.

– То як же ти в болото потрапив?

– Випадковість…

– Випадковістю я вважаю те, що вам вдалося вибратись. Цікаво як. – очі Баби Яги втупились в Болотяника, ніби безслівно передаючи йому: це твоя вина.

– Та не дивись ти так на мене! – хриплим голосом кричав той. – Мої водорості ніколи раніше не помилялись! І цього разу вони робили все, як треба! Я не знаю, що пішло не так!

– Спитай тепер у своїх водоростей, що нам з ними робити. Як мені це Марі пояснювати? Вона ж шкуру з мене здере. А тебе звільнить. Будеш і далі своїх комарів їсти.

– Гепни їх зіллям, та й по всьому. Знайшла мені проблему!

– Ти ж знаєш, всі, хто виходять з болота живим, мають право живими й залишитись.

Рубіо зніяковіло дивився на це все. Він нахилився до Міки щоб прошепотіти.

– Вони справді прямо тут обговорюють чи не вбити нас?

– Схоже на те. – кивнув Міка, зітхнувши. Він підняв руки, як раніше у пабі. – Слухайте. Тут трошки недорозуміння. Я упир, померти у вашому болоті все одно не зміг би.

Баба Яга втупилась у нього поглядом.

– Тю, а й справді упир. Тепер ще більш не зрозуміло, що з вами робити. А ти хто? Ха, людина!

– Ви могли б просто відпустити нас. – бурмотів Міка. Він нахилився до Рубіо. – Ти не міг би ввімкнути свою магію зараз? Я не знаю чи зможу витягнути нас обох. Баба Яга грізна жінка, з нею краще не зв’язуватися.

– Чекай-но. – Баба Яга зіщулила очі, дивлячись на Рубіо. – Що то в тебе на шиї?

Рубіо зковтнув.

– Медальйон.

– Якийсь дивний…

– Це звичайний подарунок. Від мами.

Баба Яга підійшла ближче, ставши прямо перед Рубіо і дивлячись йому в очі.

– Хто ж твоя мама така, аби дарувати тобі силу самої Тьми?

В небі щось прогриміло, сполохавши птахів.

– Я не розумію про що ви.

– Я відчуваю це. Енергія, сила, що б’ється, наче птаха у клітці. – стара стишила голос, досі заглядаючи у самі очі. – Навіть у Смерті такої сили немає. Вона огортає тебе, рветься із тебе. Ще трохи, і почне розривати тебе кігтями. Наче дика хижа птиця. Ти й гадки не маєш про те, що ти носиш у себе на грудях.

– Але ви знаєте. Розкажіть мені більше. – Рубіо ступив вперед, стискаючи кулаки. – Розкажіть що то таке. Мені треба знати.

Стара фиркнула.

– Ти серйозно просиш інформації у мене? Я тут роздумую аби не вбити тебе.

– Ви працюєте на Мару, так? Богиню Смерті. Я чув про неї. Чув ї вислів: “Від Смерті втекти неможливо. Але якщо вам вдалося…вона дасть вам ще трохи часу. ” Ми втекли. Ненадовго, але просто…дайте нам час. Колись вона все одно прийде по нас.

Баба Яга з сумнівом дивилась на них, кидаючи погляд то на Рубіо, то на Міку. Вона мовчала хвилину, жуючи нижню губу.

– Чудово. Мара розізлиться, але це буде ніщо в порівнянні, якби я вбила вас після того, як ви вижили. Йдіть звідси геть, і більше не трапляйтесь мені на очі.

Рубіо видихнув і поспішив до Рими. Міка кинувся за ним.

– Гей! Людино. – він обернувся, почувши голос. Баба Яга дивилась на нього пустим поглядом. На секунду перевела його на медальйон, тут же дивлячись у вічі. – Якщо хочеш знати щось про це, іди до Волхвів. Вони наші мудреці, не знають хіба де світ закінчується. Можливо там буде відповідь.

– Я знаю де їх можна знайти. – тихо сказав Міка. Рубіо подивився на нього, і кивнув старій.

– Спасибі вам.

Та лише закотила очі і раптом зникла, розчинившись у повітрі та змушуючи Рубіо зойкнути.

– Ох уже і фокуси…стара відьма. – пробурмотів Міка, коли Рима, знов фирнувши від дискомфорту, пішла вперед.

 

Вони зайшли в самі хащі лісу. Дерева розкинулись майже на кожному кроці, світло ледь пробивалося крізь їхнє листя. На гілці крикнув птах і різко зірвався з місця з шумом. Рубіо здригнувся, дивлячись на нього. Вони йшли повільно, уважно дивлячись навколо. Тіснота і темнота місця чомусь навіювали тривогу. Рубіо тримався за шию Рими, заспокоюючи себе погладжуванням її гриви. Навіть Міка напрягся, не сказавши за час дороги і слова. Рима теж мовчала, ступаючи якомога тихіше. Гілки тягнулися до неї, хапали за гриву, як і за одяг Рубіо. Гілки тріщали під ногами, а черевики переступали через корені дерев, до ніби шпигуни засіли в землі серед моху. Серце то пришвидшувалось, то навпаки, мало не зупинялось від різких неочікуваних звуків. Рубіо озирнувся, бо раптом здалося, що хтось є там позаду, у темноті. Спостерігає за ним уважними очима. В самій пітьмі здається нічого не було, проте Рубіо здригнувся, почувши шелест на дереві. Піднявши очі, він так і застиг з відкритим ротом. Серед листя, уважно дивилася на нього птаха. Вся вона сяяла наче той вогонь, наче золото у Валькірії, а з кінчиків пір’я, здавалося, справді летіли іскри. Вона дивилась на нього палаючими очима, дивилась у саме нутро, здіймаючи там вогнище тривоги. Раптом, крила її спалахнули, і птаха зникла, ніби її ніколи й не було. Рубіо відкрив рота, аби сказати про це Міці, але той перервав його, заговоривши першим.

– Прийшли.

Хатинка перед ними була схожа на домівку Лісника. Біла, навіть ще менша. Але замість штучних квіткових візерунків, у дах із сіна вплутався сам ліс. Це трохи нагадало Рубіо Камлан, його рідних замок, якого також захопили рослини. Як і на білих кам’яних стінах замку, зараз вони простиралися, спадаючи з самого даху, вилазячи з усіх тріщин, переплітаючись, наче руки закоханих. Міка прив’язав Риму до стовбура дерева, і вони підійшли до дверей. Не встигли постукати, як ті відчинились.

Волхв був чоловіком у вишитій сорочці та з бородою. Він глянув на них темними, майже чорними очима.

– Заходьте.

Рубіо переглянувся з Мікою і ступив вперед. Рослини, здається, захопили хатину не лише з зовні, бо в кімнатці, з поличок майже під стелею звисали зелені руки. На мотузках сушилось якесь зілля, а в казані булькотіло щось зелене.

– Ви знаєте чого ми прийшли? – ніяково запитав Міка.

– Він хоче знати правду. – чоловік кивнув на Рубіо, перекидаючи між пальцями якийсь медальйон.

– І ви її знаєте? – Рубіо з надією звернувся до нього. Страх, що він відчував підходячи до будинку, та палаюча тривога відступали, але замість з них в грудях загорілася надія і нетерплячість. Таємниці, що огортали його, здається, з народження, могли бути відкриті, і серце палахкотіло в грудях, очікуючи цього.

– Ніхто її не знає. Але можливо, я можу дати деякі відповіді.

– В медальйоні на мені щось є. Що це? Магія? Чому воно відрізняється від усього, про що я читав чи що бачив? Звідки воно взялася? До чого тут я? Як мені цього позбутись, чи як це контролювати? – Рубіо вибухнув. Все терпіння, всі очікування нарешті дізнатись правду виливались у словах, що він кидав чоловіку. Рубіо став важче дихати, а той лише спокійно дивився на нього.

– Поклич це. – врешті сказав він.

– Що?

– Поклич його. Скажи йому показатись.

– Я…я не можу! Я не вмію контролювати це, воно спалахує саме по собі.

– Тобі не треба його контролювати.

– Що?

– Поклич його.

Рубіо спробував заперечити, але заткнув себе і глибоко видихнув. Він прийшов сюди за відповідями, відклав заради цього пошук Морени, і для чого? Поклич його. Що це взагалі означає, як він має це зробити? Світло завжди з’являлося саме по собі, воно не було йому підконтрольне. Але…можливо цього й не треба було? Рубіо глибоко зітхнув і закрив очі. Він згадав, як розслабився і віддався світлу в тому болоті. Чи віддасться світло йому? Рубіо полинув у тьму. Вона огорнула його як власного сина, гладила по голові лагідними руками. Але хоча він і любив ніч, в нього завжди перехоплювало подих від світла зорей, від сяйва місяця. Тьма, хоча і приймала його, ніколи не була його улюбленцем. Він завжди тягнувся до світла, жовтого, палаючого, наче вогонь. Воно було потрібне йому. І раптом, сяйво перервало тьму, відігнало її оманливі руки. Воно сягнуло у груди Рубіо, влаштовуючись там, наче кішка. Медальйон почав сяяти, а губи розтягнулись у посмішці.

– Спасибі…– безмовно сказав Рубіо. Сяйво зрозуміло його і замерехтіло. Серце застигло, а потім нарешті забилось в звичайному ритмі, і Рубіо видихнув, відкривши очі.

Міка застиг з розширеними очима і відкритим ротом. Він дивився на медальйон, що освічував темну кімнатку і на очі Рубіо, які стали жовтими, в яких запалав вогонь…

Волхв лише посміхнувся.

– Вона приймає тебе. – тихо, майже благовійно прошепотів він. – Магія в цьому медальйоні, тепер вона розливається у твоїй крові, бо відтепер і назавжди, ви союзники.

– Я…– у Рубіо не знайшлося слів.

– Магія це не те, що можна контролювати. Це окремий організм зі своїми думками, почуттями і пам’яттю. Її не можна підкорити. Ви можете лише…стати її другом. Створити дружбу, в якій будете допомагати один одному. Не кидай її, і вона не кине тебе.

Рубіо все ще був в якомусь заціпенінні. Всі інші питання, всі думки разом вилетіли з голови, залишивши там пустку. Він відчував тепло, що розвивалося у грудях, і його власне серце привітливо билось тому теплу.

Тишу, якої Рубіо не чув через стук свого серця, перервав Міка.

– То…нам час іти? – він запитливо дивився на Рубіо. Той знов повернувся до чоловіка.

– Ви…звідки ви знаєте стільки про магію?

Той вперше засміявся.

– Ти не багато знаєш про Волхвів, чи не так? – Рубіо ніяково похитав головою. – Ми допомагаємо богам. І в кожного з нас є свій союзник у вигляді якоїсь часточки, якогось виду магії.

– Що можете ви?

– Очевидно, ти все ж щось знаєш. – дивився Волхв важким поглядом. – Магія показує мені те, чого не можуть бачити інші. Часом вона дивиться і зображує мені холодні гори Нортленду, іноді тягне до пустель Валькірії, хоча останнім часом вона зосередилась на…

– Популюсі.

– Так.

– Ваша магія показує це все богам? – в голосі Міки читалось дивне несхвалення.

– Волхви були в Славії ще до приходу Богів до влади. Ми і наша магія, завжди працювали лише на народ. Це не змінилось, навіть якщо хтось виголосив себе всемогутнім.

– Тому ви допомагаєте Рубіо, не дивлячись на те, що йдете проти богів.

– Ви знаєте хто я…– видихнув Рубіо.

Волхв дивився лише на Міку.

– Я йду проти брехні, магія веде мене в сторону істини, і я не противлюсь їй. Я знаю, хто ти, і знаю не якому ти боці, Рубіо Радов.

– Ви можете показати мені що відбувається в Популюсі? – очі Рубіо налились надією. Востаннє він дивився на рідні стіни і вулиці тоді, в Ейкус-ілі. Коли дізнався про зраду брата і смерть, що перетнула вулиці його дому. Але це було так давно. З тих він не чув і слова про те, що відбувається вдома. Про тих, кого він залишив, про друзів і свій народ. Хоча він намагався і не думати про це, але ті думки нав’язливо лізли час від часу. Він був наче сліпим, не знаючи, що там, як там. Ця сліпота убивала, роздирала очі і серце, залишаючи глибокі подряпини.

Волхв зітхнув.

– Магія ніколи не погодиться приховати це від тебе. Ми покажемо тобі.

Він підійшов до великого казана з тою зеленою рідиною. Вона кипіла, дичавіючи, шипіла, як дикий звір. Волхв підняв над рідиною руку і кинув туди якесь зілля, яке дістав з маленької баночки. Вода відсахнулася від зілля, заричала, кинулась на чоловіка, обпікаючи руку, і раптом…затихла. Перестала булькотіти, легенько похитуючись, наче хвилі на морі, і застигла, ставши повністю прозорою.

Волхв покликав Рубіо ближче. Той став біля казана, і глянув у воду. Але замість дна побачив білі стіни замку, пильну дорогу, і чомусь сіре небо.

Серце застрибало, побачивши рідний Торговий район. Вузькі вулички з квітами на балконах, і бруківкою під ногами. Серце стислося, коли Рубіо пробігся поглядом по пристані, на якій велично розкинулись кораблі, де море зло билося об берег, і хвилі роздратовано гуркотіли. Мурашки побігли табунами під звуки дитячого сміху. Малеча гонилася біля чиєїсь домівки, зжимаючи в руках хто палиці, а хто дерев’яні мечі. Птахи цвірінькали, передаючи вулицями тепло і надію разом з своїми піснями. Двері пабу грюкнули об стіну, коли хтось вилетів з них. Спершу, Рубіо подумав, що то якийсь п’яниця, якого вигнали через агресію, з якої він завжди сміявся. Таких людей в Популюсі було достатньо. Але раптом, кров застигла в жилах, бо з пабу вивалилась навала чорних монстрів. З палаючими жовтими очима, вони кинулись далі по вулиці, міцно зжимаючи мечі. І тоді, замість сміху, почувся плач. Замість рідних шумних вулиць, Рубіо дивився на хаос, на розруху. Побиті глечики, спалені книги, продукти, що валяються на залитій брудом бруківці. І болючі, глибинні крики людей. Чорні монстри хмарою, ураганом носились вулицями, залазячи в кожен будинок, викидаючи звідти те, що люди збирали роками, що любили всім серцем, що ніяк не хотіли втратити. Якийсь смільчак кинувся на одного з воїнів, і тут же упав, пронизаний мечем. Рубіо, що ніби стояв прямо посеред тієї вулиці, долучився до кричащих. Вогонь палав, як у ту ніч, коли йому довелося тікати. Вогонь пожирав все, знов перетворившись на жорсткого хижака. Жінки невидячим оком дивились на палаючі книги, сжимали в руках дітей, на чиїх очах застигли сльози. Рубіо не витримав, кинувся на одного з монстрів, але той ніби не бачив його. Бо поки народ Популюсі страждав, Рубіо насправді там не було…

– Народ Популюсу. – взревів один з монстрів, вставши на сцену площі. Маска приховувала його нелюдське обличчя. – Нова влада дала наказ. Ваш обов’язок, аби зберегти мир, дотримуватись його. Агітаційна література заборонена! Агітація до мітингів – заборонена! Виходити на вулицю після настання комендантської години – заборонено! Торгування продуктами, що не дозволені узаконеними списками – заборонено! Всі, хто порушить дані правила буде вважатись зрадником народу, і буде тут же страчений, як урок іншим. Ваша влада турбується про вас. Ваші король з королевою, бажають вам лише добра. Не змушуйте їх йти проти вас!

– Король сам зрадник! Він об’єднався з такими монстрами! Ви убиваєте нас, ми не хочемо так жити!

Монстр лише кивнув головою, і двоє інших підійшли до чоловіка. Не дивлячись на його крики, схопили за руки і повели кудись. Згодом, вони зникли з поля зору, а увагу знов привернув головний монстр.

– Негативні висказування проти короля чи влади – зрада! Дотримуйтесь правил і вас ніхто не чіпатиме. Ми не послані вбивати мирний народ. Ми тут, аби боротись з злочинцями. Ваше завдання допомогти нам у цьому. А зараз, по домівкам!

Натовп налякано розбігся, як миші. Рубіо відчув як на очах застигли сльози. Це була його вина. Крики все ще застигли у вухах, коли він побачив знайому фігуру, що засмучено дивилась на розбиту вулицю. Антоша похитала головою і увійшла до пабу. Рубіо поспішив за нею. Всередині, замість звичного тепла розкинувся лише холод. Від свічок на стіни падали тіні, які змушували Рубіо здригатись. Бо ці тіні були наче шпигуни, приховане зло тьми, що засіла в деяких кутках. В пабі було пусто. Антоша стояла за баром, а хтось сидів біля неї.

– Все буде добре, мам. – у тихих словах Рубіо впізнав Матео, сина Антоші.

– Поки Коре при владі, нічого не буде.

– А що, краще аби повернувся той старий король? Який вбивав за використання магії. Коре хоча б відмінив цей закон.

Антоша повернулись до нього.

– Коре відмінив цей закон, відпустив Ріку і дав нам дозвіл варити маковий ефір, бо це затуманює людям мозок. Робить людей сліпими, глухими і бездумними. А такими людьми легко управляти. Такі люди не зможуть чинити опір. При способі правління, який обрав Коре, такі люди потрібні.

– Нібито хтось справді встане проти темних воїнів.

Антоша зітхнула.

– Якщо буде достатньо людей в свідомості, встануть, Матео. Повір, встануть. Ми не хочемо жити як раби, підкорюватись брудній системі. Можливо, їх потрібно буде якось підштовхнути. Але тоді вони підіймуться.

– Тільки це не матиме сенсу. Нам не перемогти.

– Хотіла б я сказати, що ти помиляєшся…нам треба хтось, хто встане за нас. І тоді ми встанемо за нього. Нам треба хтось, хто підтримає нас, і кого підтримаємо ми.

– Ти про Рубіо говориш? Сказали ж, він зрадник.

– Ми не можемо знати точно.

– Якщо це не правда, то чого він не тут?! Чого він не стоїть попереду людей, чого не йде скидати Коре і Деспара з трону? Його немає! Він кинув нас! І це було зовсім не дивно, він не хотів правити. Завжди був занадто боягузливим для цього.

– Правління це не так просто. Я не знаю де зараз Рубіо, що він робить, але я вірю, що він не залишив нас. Бо хоч він і не хотів правити людьми, він завжди ставав за нас, ставав поряд з нами. Він не хотів правити нами, так, бо він хотів стати нашим другом. І я вірю, що в нього вийде. Він така ж жертва, як і ми. Тож я просто помолюсь святим, аби з ним все було добре, бо не дивлячись ні на що, він заслуговує на це…

 

Рубіо виринув з думок, задихаючись. Міка піймав його, коли він мало не впав, і з тривогою глянув у повні сльозей очі.

– Вони…там..

Важко дихаючи, Рубіо намагався пояснити все, що бачив. Але в горлі ставав ком, а серце кровоточило від нової подряпини.

– Мені шкода. – тихо промовив Волхв. – Нехай магія допоможе тобі у твоєму подальшому шляху, бо я бачу, що він буде ще довгим. Не здавайся, і пам’ятай. Ви з нею союзники, а може друзі. І якщо цей союз буде міцним, разом ви зможете все. Не здавайся.

Рубіо кивнув. Через хвилину вони стояли на вулиці, поки його серце заспокоювалось, а Міка погладжував його по спині. І коли вогонь магії нарешті застиг у грудях, а очі висохли, Рубіо з Мікою здригнулись, почувши шум у гілках.

Палаюча птаха гордо сиділа там, вціпившись очима. Кігті міцно сжимали гілку, а іскри летіли в різні сторони. Птаха знов зайнялась вогнем, і зникла в повітрі, залишивши після себе лиш попіл, що розлетівся на вітру.

– О ні…– прошепотів Міка. – Рубіо з питанням глянув на нього. – Вони знайшли тебе.

З-за стовбурів дерев вийшов кінь. На його спині, гордо і велично тримався асилка. Широкі плечі, кам’яне обличчі, а за спиною булава. Він певно міг розчавити Рубіо просто вдаривши його рукою. Серце стислось. Рубіо прижався до Міки, а той, на диво, до нього. Навіть Рима відійшла подалі, і повністю затихла. Голос прорізав повітря, і Рубіо здригнувся.

– Боги бажають бачити вас у Пантеоні, пане Рубіо. Прошу піти за мною.

– А якщо не піду?– Рубіо ненавидів, як затремтів його голос.

Асилка кивнув собі за спину і пожав плечем. Булава при цьому трохи похилилась, і Рубіо зковтнув, зрозумівши натяк.

Він обережно пішов до Рими. Міка осідлав її разом з Рубіо, і вони пішли за асилкою. Не знаючи, що чекає їх далі, але розуміючи, що звичні плани тікають геть, злякавшись булави і невідомого.

 

 

 

Спершу дорога пролягала крізь уже звичні ліси. Зазвичай все, що вони бачили це дерева з густими скронями та тварини. Птахи здіймались з дерев, побачивши асилку, лиси та зайці відсахувалися та ховались у високій траві. Іноді на їх шлях ставали й інші жителі Славії, Рубіо здалося, ніби він навіть побачив Вештицю. Всі вони, побачивши величезного воїна тікали з дороги, перелякано стискаючись. Але потім перед очима постав геть інший вид. Дерева розступалися, відкриваючи доволі широку стежку. Попереду чувся гомін та лилось світло.

– О, чорт забирай…– пробурмотів Міка.

– Що таке?

– Я не хотів вірити, але він веде нас до Пантеону. Ми біля Торгового міста.

– До Пантеону ще довго? Ми могли б спробувати втекти. – шепотів Рубіо.

– Пізно. До Пантеону прилягають п’ять міст, саме тут найбільша влада богів. До того ж у місті нас швидко впіймають.

Рубіо зітхнув, і спробував приготуватись до небезпеки. Хоча вони пройшли крізь дерев’яну арку, здалося, на хвильку, що її геть немає. По обох сторонах дороги, встеленої дерев’яними дошками, стояли палатки з різноманітними товарами. На одному з столів розклали одяг: сорочки, плащі, та навіть черевики. На іншому блистіли прикраси. Рубіо побачив, як хтось приміряє срібні браслети, що блистіли на сонці. Хтось красувався перед дзеркалом у сорочці з вишитим деревом на спині.

На деякий столах виставили купи різноманітних ведмежаток, деякі з яких тримали в лапах гілки калини, ягоди якої були схожі на буси, що приміряли жінки. Десь перед очима мигнув вигляд Відьмака, розмахуючого серпом. Хтось ніс букет з колосків пшениці, а на голові барвонів вінок із троянд. На деяких стінах палаток зображувались блискавки, а на деяких вогнища. Продавались також фрукти, де за прилавком стояла жінка, схожа на ту барменшу у славійському пабі. Хтось поставив високий стовбур, на якому красувалось сонце, а за деякими прилавками висіли лук зі стрілами та роги, подібні до того, у який сурмив Рубіо на “Підкорювачі зорі”.

– Я ж казав, – нахилився до нього Міка.– Тут вплив богів сильніший, ніж у лісах. Майже все, що ти тут бачиш, це знаки богів. Якийсь культ, чесне слово.

Отож, тікати зараз не мало сенсу. Дивним відкриттям для Рубіо стало те, що за прилавками стояли не тільки славіанці. Онде, золотими виробами торгував валькірієць з головою видри, біля нього бігав, допомагаючи йому раб, на вбрання якого всі кидали погляди. В іншій палатці, сховавшись так, що якщо не придивлятись, і не помітиш, продавав різну техніку, в основному кірки, гном. Тут були навіть ельфи, пропонуючи свої мазі та зілля. І були люди, через що Рубіо довелось ховати обличчя. Він знав, як хтось відреагує, якщо впізнає його.

– Чого тут багато інших національностей? – поцікавився він у Міки.

– Це місто – центр славійської торгівлі, тож звичайно сюди приїжджають і інші народи.

Рубіо кивнув, все ще опускаючи голову, якщо вони проходили повз людей. Незабаром ринок закінчився, але дерева не з’явились знов. Була лише пуста дорога, проте вдалині виднівся золотий купол величезного собору – Пантеону. Рубіо зковтнув, сильніше зжавши поводи Рими, а Міка підбадьорливо штовхнув його у плече.

Пантеон виглядав могутнім. У Рубіо часто перехоплювало подих, коли він задивлявся на свій рідний замок, але зараз йому здавалося, що Камлан не йшов ні в яке порівняння з Пантеоном. Золотий купол сягав неба, розсікаючи хмари, треба було високо високо підняти голову, аби побачити його. Сам Пантеон був збудований з трьох рівнів. На другому красувались, розкинувши крила величні статуї птахів.

– Це жар-птиці, улюблениці богів. – пояснив Міка, помітивши куди Рубіо дивиться.

Фасад возвеличували мрамурові колони, а сам камінь стін сяяв золотим. Перед входом простягнулась алея: бруківка, дерева та навіть фонтани, що розбризкували в садках воду. Всюди жила природа. Співали птахи, хлопочучи крилами, бігали туди сюди різні дрібні звірі. Вони підійшли до мрамурових сходів, де асилка зліз з коня і до нього тут же підбіг Вазило, забираючи його. Рубіо думав, що коні Славії завжди вільні, але вочевидь для воїнів робився виняток. Вони з Мікою й самі злізли з Рими, але Рубіо лише притиснувся до неї, відмовляючись віддавати в чужі руки. Вазило повернувся до асилки, ніби запитуючи що робити. Той звернувся до Рубіо.

– Вона буде в цілковитій безпеці, конюшні Пантеону найкращі.

– Рима не…– почав Рубіо, але Міка штовхнув його, нахилившись до вуха.

– Не зли його. Зустрінемось з богами, дізнаємося, що вони хочуть, і забереш її.

– Хто зна чи зможу я після цього зустрітись з нею.

– Боги вже зачекалися. – він здригнувся від нетерплячого голосу асилки. В цьому реченні і його пустому погляді на Риму було чітке попередження.

– Добре. Я скоро заберу тебе, мила. – зітхнув Рубіо, погладивши кобилу, і нарешті віддавши її у чекаючі руки Вазили.

Сходів було багато, тож підйом був довгим. Нарешті перед ними відчинили величезні двері. Всюди, де вони проходили, стояли в обладунках і зі зброєю асилки. Високі стіни та стеля сяяли чистотою, в них можна було побачити своє відображення. Рубіо не міг не дивитись на мозаїку, кожна з якої возвеличували того чи іншого бога. Чим далі вони йшли, тим все навколо ставало розкішнішим, а серце Рубіо все більше стискалося та починало гупотіти, наче шалене. Завдяки своєму хорошому слуху упиря Міка добре це чув і співчутливо дивився на нього. Боги були на стороні найбільших ворогів Рубіо. Зустріч з ними не нестиме нічого хорошого. Але вони чогось з нього хотіли. Було б легше просто вдарити його чимось, закувати руки в кайдани і так передати брату. Але його привели в цей найбільш вражаючий палац, що він коли-небудь бачив, наче гостя. Лише озброєний воїн попереду давав зрозуміти, що все ж це не так. Але тим не менш, його не побили, не вдарили, він іде сам на своїх двох. Їм чогось треба було. І страх перед зустріччю переплітався з цікавістю: чого ж?

Нарешті асилка зупинився перед великими золотими дверима. Він відійшов в сторону, киваючи Рубіо з Мікою, і двері відчинились. Рубіо, витерши спітнілі долоні, увійшов всередину. Міка, намагаючись зберегти спокійне дихання, пішов за ним.

У величезній залі з колонами та вікнами на всю стіну, стояло сім тронів. Кожен з них був зайнятий, якщо не смертю Рубіо, то його небезпекою. В центрі, на підвищенні, возсідав чоловік, сива борода якого не зменшувала його грізності і могутності. Він тримався у троні гідно, з високо піднятою голову, але не так, ніби йому потрібно було доводити свою величність, а так, ніби кожен, хто дивився на нього, мав відчувати її просто так, і йому нічого не треба було для цього робити. Довга вишита сорочка з плащем, а на голові…білі крила. Позаду трону гордно та беземоційно дивились уперед дві дівчини. В таких же прекрасних сорочках, що сягали долі і такими ж крилами. То берегині-рожаниці. Покровительки дітей, природи і молодих, помічниці Рода: бога, що й возсідав перед ними.

Ледве відірвавши від нього погляд, Рубіо побачив і другого бога, чий трон стояв поряд з Родовим. Сварог, син Рода. Його коричневі волосся та борода відливали чимось червоним, як вогонь, яким палав трон. Здавалося, цей вогонь відбивається в карих пронизливих очах, які уважно спостерігали за Рубіо. Він не справляв такого могутнього враження як Род, але виглядав, як небезпека, яка спочатку такою не здається. Як щось, що перед нападом попереджує тебе, а потім нападає так, ніби напад був геть неочікуваним. Рубіо зковтнув.

В залу раптом влетів голуб, і сів на одному з тронів. Богиня, що сиділа на ньому, простягнула руку, і лагідно погладила птаху. Голуб загуркотів, а богиня ніжно посміхнулася. Вона навіть не дивилась на Рубіо, і геть на виглядала гордою чи зверхньою. Від її довгого темного волосся, у яке вплітались вінком квіти, від золотого візерунку на сукні, що підкреслювала красу богині, йшла аура любові та доброзичливості. І як Рубіо не бажав помітити в ній щось зле, бо ж всі тут були його ворогами, він не міг. То була Лада, дружина Сварога.

Раптовий шум піднявся від ще одного трону, де щось грюкнуло, наче грім. Бог на цьому троні випромінював чисту якість, очі пускали блискавки, а під синьою вишитою сорочкою читалися обриси міцних м’язів. На поясі висіла сокира, через що Рубіо мало не відступив назад. Якщо через Ладу можна було засумніватися чи справді бажають йому тут зла, то насуплені брови, без сумніву, Перуна, бога грому і блискавки, ці сумніви спалювали, наче та ж блискавка спопеляла дерево, потрапляючи у нього.

Рубіо якомога швидше відвів погляд, аби позбутись мурах по шкірі, і натрапив на уже відомого йому Велеса. У зелену тканину його сорочки чіплялось своїми лапами ведмежатко, а на шиї мирно сопіла лисичка з чорним кінчиком хвоста. Велес дивився доброзичливо, але як і на банкеті, де Рубіо побачив його вперше, так і зараз, він не відчував, що може довіряти цьому чоловіку. Вірніше, він знав, якою силою він володіє, і тому боявся.

Тяжко зітхнула, вимагаючи перевести погляд на неї, інша богиня. Пухла шкіра, червоні щоки, грона ягід, висівші ззаду на її троні. Вона сиділа з іншої сторони від Рода, несвідомо нахилившись від нього. Макош, дружина Рода. Вона зітхала, підперши щоку рукою, але очі видавали цікавість. Рубіо відвів погляд.

Одне з вікон раптом відчинилось, впускаючи шалений порив вітру. Рубіо не встиг подумати звідки він взявся, якщо на вулиці, коли вони йшли вітру не було, як той прошелестів одяг всіх оточуючих і зник, зупинившись біля трону ще одного чоловіка. Він і не звернув на вітер уваги, оцінююче дивлячись на Рубіо, і навіть Міку, якого до цього ігнорували. Погляд його був важким, ніби на плечі бога скинули вантаж століть. Ріг за спиною виказав, що то був Стрибог, Бог вітру.

Єдине, що Рубіо зауважив це те, що в залі не було так званих, молодших богів. Ярила, Мари та Дажбога. Вони були дітьми старших богів, і вочевидь, не допускались до правління.

– Раді вас вітати у нашому пантеоні. – ехо слів Рода розлетілось по залі, пускаючи по тілу мурашки.

– Радий познайомитись з вами, це велика честь. – кивнув Рубіо.

– Не менша честь нарешті побачити вас, принце Рубіо. Від нас усіх прошу вибачення, що ми не відвідали банкет в честь пам’яті про вашу матір. Вона була могутньою жінкою, яку поважали у цілому світі.

Рубіо проковтнув раптову жовч і лише ввічливо посміхнувся.

– Не варто, я бачив на банкеті бога Велеса, мені було достатньо і його візиту. Мене дуже втішили ваші вшанування.

– Бенкет був славним, не дивлячись на те, як він закінчився…– заговорив Велес. Рубіо посміхнувся йому, навіть не задаючись питанням, як же він вибрався.

– А й справді. Хіба це було варварством, отак вриватися до чийогось дому, під час такої важливої події? – похитала головою Макош. – Геть зневажливо і не гідно.

По групі богів прокотились кивки.

– Погоджуюсь з тобою, дорога Макош. Вони могли б зробити це і іншим способом. – промовив Сварог, хитаючи головою.

– Пробачте? – Рубіо відвів погляд. – Зробити іншим способом що? Напасти на мою країну, вбиваючи мирних жителів?

Міка шикнув на нього. Він відчув злість, що просякла голос Рубіо.

– Прошу вибачення, я зовсім не це мав на увазі. – підняв руки Сварог. – Просто…всі у світі знають, що влада в Популюсі трохи…не підходить нашим реаліям.

– Ви щойно казали, якою хорошою була матір, і як всі її поважали. Чим же не догодила її влада?

– Тим, що возвела людей вище, ніж їм місце. – гаркнув Перун, пускаючи блискавки.

Рубіо, не дивлячись на страх, глянув йому у обличчя.

– А яке їм місце? Якщо я правильно пам’ятаю, це людський король розбив крійців, які принесли купу горя усьому світу. Чи можливо великодушні боги не вважають це великою заслугою?

– Але та людина перемогла лише з допомогою чаклунів. І якщо я правильно пам’ятаю, потім зійшла з глузду, почавши вбивати своїх же сородичів.– спокійно, та навіть якось байдуже, мовив Стрибог.

Як би не хотілось Рубіо посперечатися, це була правда. Моріарті, короля, який розбив ворога у фінальній битві вбили ж його люди, коли через магію він став жорстким деспотом, через що її і заборонили у Популюсі. Він здійснив настільки багато злочинів, що тоді убили і всю його сім’ю.

– Принаймні, він не боровся на стороні злочинців та жорстоких убивць. – Міка позаду тихо застогнав від тону Рубіо і його високо піднятої голови.

– Не варто триматись за минуле, друже. Помилки були зроблені, з обох сторін, але зараз вони виправляються. – миротворчо посміхнувся Велес, а Рубіо лише спалахнув, як вогонь Сварога.

– І чим вони виправляються?

– Тим, що ви тут. – знов пролунав гучний голос Рода. – Стоїте тут, наче рівний. Говорите з нами.

– Дуже дякую вам за це, проте я б хотів нарешті дізнатись ціль цієї розмови. – Рубіо стиснув зуби.

Род помовчав.

– У нас є до вас пропозиція, пане Рубіо. Не буду брехати, це ні до чого, ви знаєте, що зараз ми підтримуємо крійців. Це цілковита правда, але на це є причини.

– Які? Ви надто боїтеся йти проти них? – перебив Рубіо.

– Ні. Як сказав Сварог, влада у Популюсі стала ненадійною. Ми думаємо, що крійці, з нашою допомогою, зможуть повернути все до того, що було раніше.

– До чого? Що значить ненадійною? Ненадійною тим, що моя матір вивела нас на більш вагоме місце на міжнародній арені? Популюс ще від часів Великої війни був могутньою країною, але здебільшого наша могутність залежала від наших союзників кентаврів, які підтримували нас у всьому. Ми були в основному імпортною державою, але моя матір змогла змінити це. Зараз, без товарів Популюсу, без його сили постраждає майже кожна країна, Славія в тому числі. Це робить нашу владу ненадійними? Те, що ми незалежні від усіх і сильні? Що має зробити Деспар, міг брат, куди вони нас приведуть?

– Ви помиляєтесь. Люди почали думати про себе надто багато, що ви нам щойно продемонстрували. Це вони намагаються возвищувати себе над іншими і ставити всім умови. Ми лише хочемо повернути рівність у цей світ. Наша пропозиція: станьте на нашу стороні, і ми не видамо вас вашому брату, який назначив ціну за вашу голову. Ми домовимось з крійцями, аби ви мали при Популюсі якусь владу, тож ви точно не залишитесь ні з чим. Це буде вигідна угода для вас.

– Але не для мого народу. – похитав головою Рубіо. – І ви помиляєтесь, якщо думаєте, що й для вас. Зараз крійцям потрібна підтримка, тому вони тиснуть на вас і Субмарин. Але потім, коли вони цілком утвердяться на троні Популюсу, від їхньої влади постраждає весь світ, і Славія не стане винятком, і ви особисто теж. Всі знають, ті сили, які є у вас, не порівняються з магією крійців, які обов’язково захочуть захопити весь світ. Чому я маю погоджуватись на цю угоду, коли мій народ страждає, і це буде лише початок, якщо план Деспара вдасться?

– Вони не планують захоплювати весь світ, ти ведеш себе як тупий хлопчисько, яким ти і є. – вишкірився на нього Перун.

– Звідки вам це знати? Кожен, хто хоч трохи подумає про це, зрозуміє, що крійці не зупиняться на досягнутому. І ви теж розумієте це, що б ви не говорили. Але ви боїтесь. Бо знаєте, що якщо відмовите їм, сильно постраждаєте. Тож можете обманювати всіх навколо, але не втягуйте у це мене. Я відмовляю вам у вашій пропозиції!

Міка вже давно застиг, розуміючи, що не зупинить Рубіо і лише дивуючись звідки в ньому стільки чи то мужності, чи то дурості. Застигли при останніх словах і всі боги.

– Ви ж розумієте, що для вас значить відмова? – оманливо тихо спитав Род.

– Зі мною робіть, що хочете. Не чіпайте проте Міку і мою кобилу.

Род довго дивився на нього уважним поглядом і врешті кивнув.

– Стража!

Двоє асилок ввірвались у залу, хапаючи Рубіо по кивку. Міка кинувся до нього, але інші стражі, що вже підбігли, затримали його.

– Ні! Рубіо, ні! Ви не можете цього зробити, гей!

Рубіо не сопротивлялся, коли його тягнули за обидві руки. Він лише дивився пустим поглядом на мало не ридаючого Міку. Це був кінець. Він не дістався до ельфів, не дізнався як перемогти Деспара. Отже, зорі все ж помилялись. Він не знайшов Морену, не врятував свій народ. Не став королем, яким його бачили матір, сестра та Толіман. Він не виборов того, за що помер останній, він не повернув того, за що жила мама, він втратив те, про що мріяла Айсу. Ліра, Сіріус, Хадор, всі вони напевно розчаруються в ньому, коли дізнаються. Але він просто плівся у міцним руках, дивлячись вперед і не бачачи нічого. І єдине, що все ж пробудило його, були шоковані фіолетові очі. Морена стояла у коридорі поряд з юнаком з золотистим волоссям. Вперше, на її обличчі читалась не байдужість, роздратованість чи насмішка, а шок. Він не зникав, аж поки Рубіо й сам не зник за рогом, нарешті почавши боротись. Але безуспішно. Останнє, що він пам’ятав перед тим, як полинути у темноту, це сірі грати, і ті фіолетові очі, що відбились у пам’яті.