6

Я зайшла до класу і переді мною типова сцена – мої однокласники розважалися, кидаючи один в одного папірці, а староста класу з усіх сил намагався вгомонити їх.

Оглянула клас, але Техьона ніде не було видно. Якийсь неспокій охопив мене, я сиділа і вимальовувала на аркуші паперу різноманітна візерунки.

– Клас, встаньте, – скомандував староста і усі зайняли свої міста.

– Усім доброго ранку, – привіталася пані Юнг.

Кожен відповів на привітання та присіли за партою.

– Витягайте свої домашні завдання, я пройдуся та зберу їх, – сказала вона і всі чесно повикладали свої роботи на парти, окрім мене.

Минулої ночі я була надто втомлена, щоб завершити домашнє, та й окрім цього, я усю ніч роздумувала про те, що трапилося по дорозі додому. Ці думки довго не покидали мою голову.

Як же Техьон знайшов мене? Чому він мене врятував?

– Лі Хеджин?

Я виринула зі своїх думок:

– Так?

– Де твоє домашнє завдання? – питально глянула на мене пані Юнг.

– Я…я…

– Не виконала його? – перервала і продовжила пильно дивитися на мене. Я настільки «мертва». З пані Юнг краще не жартувати.

– Чому? Ти що, перетворюєшся на Техьона? – розпитувала та.

Якраз в ту ж мить двері відчинили і до класу увійшов Техьон.

– Про вовка промовка, ось і Кім Техьон, – сказала вона, – Я так розумію, ти теж не виконав домашнє?

– А щось було? – запитав він і клас тихенько хіхікав.

– Яке покарання ви хочете на цей раз? – почала пані Юнг.

– Не знаю, вибирайте самі.

В глибині душі я молилася, аби ми знову не стояли біля класу з високо піднятими руками. Але замість цього вона вигадала дещо інше.

– Дві години позакласної роботи. Доповісте мені про все після школи.

У мене роззявився рот. Я ненавиділа це позакласне «ув’язнення».

– Пані Юнг, але я не можу… – я перестала говорити, коли її злі та жахаючі очі зустрілися з моїми.

А з іншої сторони Техьон, який поводився абсолютно спокійно і просто мовчки приземлився за свою парту. Але йому не звикати, він призвичаївся до таких затримань.

***

– Заходьте. Навіть не намагайтеся втекти з цього класу, – сказала пані Юнг і грюкнула дверима після того, як ми з Техьоном увійшли до нашої тимчасової «в’язниці».

Через декілька секунд після того, як вчителька відійшла від дверей, я почала скиглити.

– Чому ти дозволив їй вибрати?!

– Замовкни, це всього лиш дві години, та й можна нічого не робити, – відповів він.

– Так, але я голодна і хочу додому… – пошепки промовила я та тупнула ногою.

Сіла десь посередині класу, потім перемістилася на інше місце перед Техьоном і втупилася в нього очима.

– Яка ж ти негідниця, – закотив очі.

– Нічого…як ти…я маю на увазі, де ти…чому ти… – замовкла і на мить задумалася. Уявлення не мала, що повинна запитати спочатку.

– Ти про що? – поставив питання той і опустив голову на парту між нами.

– Як і чому ти врятував мене вчора ввечері?

– Ну, – видихнув він, сів прямо та нахилився до мене, вдивляючись прямо в очі. Я нервувалася, очікуючи хоч якихось серйозних пояснень.

– Я хотів розіграти тебе…

Кліпнула я, втрачаючи будь–який інтерес, та відкинулася на спинку стільця.

– Продовжуй, – процідила крізь зуби я.

– Я хотів налякати тебе, тому я фактично слідував за тобою аж до провулку. Але потім, я почув твій крик, – пояснив він, – так що, так, а потім сталося те, що сталося.

Кивнула, давши зрозуміти, що мені цілком ясні його слова. Я чекала, що він продовжить розмову, але ні – він замовк.

– Що?

– Хіба я не задала тобі ще одного питання? – промовила я.

Він виглядав розгубленим.

– Як і чому? – продовжила.

– Не знаю чому, напевно, тому що ти мій друг, тому я й допоміг. І я більше не винен тобі 5000 вон, – посміхнувся він.

Усміхнулася і я у відповідь.

– Так–так, як завгодно.

***

Я спостерігала за стрілочками на годиннику та чула лиш його цокання. Здавалося, що ми сидимо тут уже вічність і ще стільки ж часу тут пробудемо. Та на щастя, нам залишилося перебувати в компанії один одного лиш п’ятнадцять хвилин.

Повернула голову праворуч – через п’ять парт я побачила Техьона, який солодко спав, притиснувшись спиною до стільця, з відкритим ротом та схрестивши руки на грудях.

Смішна картина.

– Чи варто мені розбудити його? Та й як це зробити?

Крадькома підійшла до нього та переконалася, що той поринув у світ снів. Навіть храп линув з його вуст.

Дістала маркер та обережно намалювала йому на лобі око. Він час від часу здригався, але мені вдалося попсувати його зовнішній вигляд. Я намалювала крихітне сердечко біля його очей – останні штрихи. Ось, макіяж готовий. Навіть красивіший ніж я.

– Що трапилося? – видав він і потер очі.

– Нічого, – посміхнувшись, відповіла йому.

Він зітхнув, а після й позіхнув. Підвівся, аби потягнутися усім тілом, і повільно підступив до вікна.

– Сьогодні гарна погода. Чекай… Моє обличчя… – побачивши своє відображення на склі, різко повернувся до мене. – Лі Хеджин!

Я продовжила реготати, а він переслідував мене по класу.

– Ти, маленька негідниця, як ти смієш малювати на моєму обличчі!

Я показала йому язик і втекла. Бігали кругами, аж поки я не втомилася. Підбігла до кутка і важко видихнула.

Він наздогнав мене, теж задихаючись. Я готова була знову чкурнути, але той притиснув мене до стіни.

– Час розплати, – сказав він і дістав з кишені чорний маркер.

– Ні! – закричала і спробувала відштовхнути його, але його силові можливості явно перевищували мої. Тому він успішно тримав мене у пастці.

– Слухай, просто дозволь мені і тобі зробити макіяж, – мовив він і міцно схопив мою руку, щоб не вередувала. Підніс кінчик маркера ближче до мого обличчя.

– Стоп! – я дуже наступила йому на ногу.

Він намагався не звертати уваги, витримати цей біль, але йому це не вдалося і у підсумку повалився назад, і, оскільки він встиг вхопитися за мою руку, потягнув мене за собою. Я впала, приземлившись зверху на нього.

– Ой, – кинув він, потираючи свою п’яту точку, а потім витріщився на мене, а я – на нього.

І чомусь саме в цей незручний момент двері відчинилися і до класу увійшла пані Юнг.

– Ваше покарання…

Вона побачила нас в такому невигідному положенні і стояла, наче вкопана, не вірячи своїм очам.

Я відштовхнулася від нього і миттю встала на ноги, чистячи свій одяг від пилу. Техьон також підвівся і встав трішки подалі від мене.

– Пані Юнг, ми вільні? – запитала я, намагаючись відвернути її увагу від побаченого кілька секунд тому.

– Так, ви можете йти, – сказала та і оглянула нас з ніг до голови.

– Гарний малюнок на твоєму обличчі, Техьон, – мовила, – Ви, народ, просто розмальовували обличчя один одного, правильно?

Посміхнулася та покрокувала геть.

От лайно.