Частина 1: Пролог.

Все розпочалося в епоху Тайсьо в час коли розповсюдження демонів достигло свого апогею і відважні воїни-мечники повністю посвятили себе захисту мирних жителів. Серед цих мечників найбільш авторитетними вважалися так звані Стовпи – люди що досягли неймовірних висот у боротьбі проти демонів.

Серед попереднього покоління стовпів найбільше виділявся один мечник зі своїм незвичним стилем дихання, по дивному збігу обставин всім в організації категорично заборонили будь-які згадки імені, фамілії чи стилю дихання пояснюючи це тим, що цей так званий стиль ніс невиправну шкоду не тільки фізичному, а й психологічному здоров’ю.

Таким чином один із найсильніших стовпів повністю зник з історії наче його й не було, натомість розпочавши тихе життя як найдалі від організації.

Як ви уже зрозуміли історія розпочинається в сім’ї всіма забутого винищувача демонів.

В невеликому саду неподалік від дому під деревом сидів високий темноволосий чоловік з блакитними очима, його бліде обличчя мало плавні риси. Здавалося, що незважаючи на вік час зовсім не наважувався зачепити жоден міліметр його ідеальної шкіри щоб вималювати хоча б найменші зморшки.

Беручи до уваги зовнішність чоловік виглядав хорошою людиною і можливо був навіть досить милим.

Час летів швидко, і з моменту як чоловік поселився в цьому містечку пройшло приблизно близько шести років, а п’ять років тому він вперше став батьком, на диво для оточуючих дівчинка росла точною маленькою копією свого батька за виключенням кольору очей. Помимо першої дитини в чоловіка були ще троє хлопчиків які народилися буквально декілька днів тому, але навіть так більшу частину своєї уваги він приділяв своїй старшій дитині. Згодом дівчинка підбігла до свого батька маючи питання що так її цікавили.

—Татечку! — дзвінкий дитячий голос прорізав тишу саду — а чому в тебе і в матусі блакитні очі, а в мене чомусь вони на монетки схожі ніби з золота?

Всього на мить чоловік замислився і на його обличчі виплила лагідна посмішка а голос став звучати особливо по доброму.

—Розумієш, так склалося що раніше в мене були такі ж оченята як і в тебе, але пізніше вони змінилися на блакитні.

—І в мене також вони стануть блакитними?

Брюнет розсміявся і погладив доньку по голівці.

—Гм, думаю це станеться тільки якщо ти захочеш вивчити мій стиль дихання і дуже часто будеш користуватися ним, цей стиль дуже сильний і унікальний за своєю природою.

—Татечку, а мої братики також будуть вчитися? Лін, Мін та Нін виглядають дуже мило.

—Я міг би навчити їх, проте так сталося, що повний потенціал цього подиху розкривається тільки в випадку якщо очі золотистого кольору, а ще за наявності певних фізичних характеристик які я розгледів у тобі.

—Невже тільки я буду навчатися?

—Так, ти ж моя маленька радість та ще й розумничка.

Дівчинка тільки захихотіла почувши всього декілька слів від батька який мав великий вплив на свою доньку.

—Тільки от поки нікому не розповідай те що щойно почула, поки ти маленька і навчати я тебе почну пізніше.

Дитина енергійно кивнула і радісна побігла геть іноді підстрибуючи. Чоловік ще деякий час дивився вслід доньці перш ніж піднявся і пішов у дім.

2 роки потому.

Маленькій дівчинці нарешті виповнилося шість років коли батько повільно почав тренувати її основам розвиваючи витривалість, концентрацію, спритність, увагу та терпіння. Зважаючи на вік доньки чоловік м’яко поставився до навчання повільно тренуючи і так само повільно ускладнюючи тренування.

Наступні чотири роки пройшли досить спокійно, чоловік був досить хорошим вчителем навчивши дівчинку майже всього що вважав за потрібне. Брюнет підійшов до доньки припинивши тренування і з легкою посмішкою промовив.

—думаю без перебільшення я можу сказати що ти мій маленький геній, тож припиняй тренування і пішли в будинок, твоя матір уже досить довго очікує на тебе.

Дівчинка тільки захихотіла і кивнула йдучи додому слідом за батьком. На порозі їх зустріла молода жінка з білосніжними наче сніг косами та яскравими блакитними очима. Якщо б зиму намагалися зобразити як людину, всі були б упевнені що вона виглядала б точнісінько як і ця неймовірно вродлива жінка.

—Татку, я так глянула і замислилась, обличчям я точно пішла в матусю, ти так не думаєш?

—Що? Ні, ні і ще раз ні. Ти вилита копія мене якщо б я був жінкою, і ніяк інакше.

—Коханий… — почувся лагідний голос жінки — не жартуй так, не потрібно вбивати в голівку нашої донечки такі хибні і дурні думки, або як ти й казав я можу раптом стати дуже злопам’ятною і нагадати тобі всі твої грішки.

—А… так, все ж таки наша Амане повністю пішла в тебе, така ж вродлива та мила, проте ти не зможеш заперечити того факту що колір її очей та волосся вона отримала від мене.

—Агов, тільки не сваріться, мені от здається що Лін, Мін і Нін уже зачекалися нас, хіба не пора нам уже повечеряти?

Жінка захихотіла і легко кивнула беручи чоловіка за руку та заходячи до будинку де звісно ж за столом уже очікували близнюки. Хлопчики зраділи побачивши старшу сестричку, адже останнім часом вона практично з ранку до вечора тільки те й робила що пропадала на тренуваннях на які батько дивитися не дозволяв.

—Сестричко, отже тобі завтра 10 виповниться?— з цікавістю запитав Мін. 

—Е… сестричко… а ти будеш відзначати чи у тебе знову тренування?…— голос звучав тихо коли з певною обережністю питання поставив Нін. 

—Цього разу ти просто повинна відзначити це або ж ми довго будемо обіжатися на тебе!— голос звучав з певною впертістю коли Лін злегка піднявся з місця. 

—Гм,— дівчинка злегка розсміялась дивлячись на молодших братиків — я дуже добре тренувалася, тому тато сказав що мені не завадить трохи відпочити і повеселитися. 

Близнюки зраділи і одразу оживилися, вони були молодшими лише на п’ять років, проте вели себе як якась катастрофа: то граючи когось налякають, то випадково в містечку загубляться, то розіб’ють щось і втечуть, ні хвилини спокою, але незважаючи на певні нюанси їхня сім’я була зразком для наслідування та поважалася всіма в містечку.

Наступного дня всі були досить схвильовані через приготування до скорого свята. Було приготовано безліч страв, закусок і звичайно ж торт. Як і належить ближче до вечора все розпочалося, в сім’ї веселилися, жартували, сміялися і в цілому добре проводили час, майже на кінець дівчинці подали торт і з посмішкою привітали.

—сонце, вітаю з твоїм десятиліттям.

—Амане, донечко, я дуже радію якою доброю та красивою ти у нас виросла, вітаю.

—З днем народження сестричко! — разом викрикнули близнюки.

Дівчинка радісно посміхнулась і задула свічечки на торті. Через певний час невелике свято зрештою завершилося, а після прибирання сім’я розійшлася по своїх кімнатах. Амане лягла до свого ліжечка і в захваті думала про сьогоднішні події що нагадували щасливу казку. Згодом вона заплющила очі і поринула в царство снів.

Посеред ночі дівчинка проснулась від звуку різко розпахнутих дверей, її сонний і злегка наляканий погляд одразу метнувся в сторону звуку. На порозі стояв темний силует. Всього миті було достатньо щоб міцні руки обхопили тіло дівчинки, а в наступну секунду фігура тримаючи її вискочила в вікно. Уже на вулиці Амане вдалося розгледіти незнайомця, це був її батько… по обличчю чоловіка стікала кров, від лоба до щоки простягалась все ще свіжа рана яка наче кричала про всю серйозність ситуації.

Зважаючи на стан батька, дівчинка мовчки сиділа на його руках, в грудях неймовірно швидко калатало серце, а в горлі з’явився клубок який не дозволяв вимовити жодного слова. 

Далі буде…