Тиха кімната

Кошмару потрібно було багато часу, щоб зрозуміти що він один. Навіть не беручи до уваги те що його союзники все ще слідують за ним це не виключало того що він у будь-який момент міг втратити їхню прихильність. Ніякі палаци та скарби не могли задовольнити їх бажання. Королівство негативу повільно помирало. На думку приходить відразу одне. Ера монстрів скоро закінчиться як і ера богів. Що тоді залишиться після нього? Хто продовжить його справу? Хто буде дбати про знедолених та зломлених? Хто буде захищати його брата? Довго роздивляючись свій портрет на стіні король негативу лише стомлено видихнув підпираючи голову. Ці думки… Безвихідь яка його оточувала останні декілька років змушували його думати про найгірше. Навіть не дивлячись на те що його підданих останнім часом ставало більше. Але чи були серед них друзі? Скрип різьблених дверей змусив його здригнутись. Напевне він занадто задумався що не відчув як хтось наближається до вітальні. Проте його переживання швидко розвіялись тільки він зрозумів що це один з його лицарів.
– Привітик “великий і могутній” – З усмішкою привітався Кіллер. Цей скелет геть знахабнів відтоді як Ніч змусив його присягнути на вірність. І допоки охоронець негативу роздумував над його поведінкою той уже підійшов до нього впритул і фактично сів йому на коліна. Ну чи майже на коліна.
– Ти знаєш скільки взагалі просидів тут? Вже давно обід, а ти ще зі вчорашнього дня навіть не виходив з кімнати. Інші захвилювались.
– Я охоронець негативу. Мені не потрібно так часто їсти як вам.
– Те що ти майже божество не виключає цього. Он Хоррор вважає що потрібно їсти хоча б для гарного настрою. – Його потерті пальці торкаються щік правителя.
– Кіллере… – Кошмар у відповідь змучено видихає. Цей настирний скелет ніколи не полишить його у спокої. Напевне навіть якщо він помре.
– Закінчуй це. – На що у відповідь отримує лише тихий сміх та лагідні дотики. Він не схожий на кота, але його лицарю це не заважає пестити його так само як і його пухнастих улюбленців. І не скажеш навіть що ти проти. Хто ще буде мати таку саму вдачу, щоб залізти до тебе на коліна і не бути відразу викинутим за двері?
– Ти ще ні разу не відштовхнув мене. Хіба я можу відмовити собі в задоволенні торкнутися такої могутньої істоти? – У відповідь охоронець негативу нерозбірливо хмикає щось собі під ніс. Дотики заважають поринути у свої похмурі роздуми й з часом лоскітливе відчуття в грудях змушує Кошмара всміхнутися. Це приємно. Така ніжна та лагідна прихильність в царстві негативу та до його правителя за останні сто років здається лише сном.
Приємним сном.