Крок до невідомості

    Для Лії кінець став початком. 

   Пролог

    Знаю, звучить досить дивно, наче розпочинається дешеве, відоме фентезі. Можливо, воно так і є, але не зараз ми це будемо роздумувати. Розповім вам цю історію Я. Можете, впродовж розповіді, звати мене Оповідачем, статі я не маю, так само як імені, якщо є  потреба чи бажання можете назвати мене самі. Тож  я почну свою  розповідь з уточнення основних деталей світу, який, взагалі то, є реальним, але водночас і не дуже. 

     Тож…Події які Я опсуватиму відбуватимуться на території, сподіваюсь, відомої вам України, спочатку у маленькому містечку на київщині, а потім ні.  Час оповіді і реальний, і минулий одночасно, тому не вважаю за потрібне називати точний рік, та і це точно буде зайвим. Сказати можу одне – зараз оркам з боліт не сидиться на сраках рівно у їхніх “ізбах”, тобто події після 2022. Головною героїнею є, як сказано вище, Лія. Прізвища Я не знаю та й не потрібне воно тут. Вона вчиться в ліцеї, другий семестр 10 класу. Має обох батьків та паскудного папугу, який не може стулити дзьоба ні на секунду. Найкращого друга Лії звати В’ячеслав, або коротко Славік. Та в класі, як і в його оточенні, плювали всі на це і звали його відомою всім кличкою “Тай”. Ніхто точно не міг сказати коли саме він вигадав собі таке прізвисько, але прижилось воно так добре, що деякі нові знайомі справді вважали це його справжнім іменем. 

     Здавалось би, що життя Лії – синонім слова казка, але той хто так думає просто придурок, котрий дивиться тільки на красиво намальовану картинку. Кожен день моєї героїні складається з однакових дій котрі не міняються: тривоги і відбої, голос мами чи тата, який зачитує про місця прильотів, школа, вчителі, ображені життям, які виміщують свою злість на студентах, гори домашки і тиск батьків, рідних та взагалі всіх дорослих на рахунок оцінок, папуга, котрий вічно горланить та бездонна апатія, яка ніби захопила своїм холодом все на що падає світло і тінь. 

      Лія терпіла рік.

      Цілісінький рік вона вправно носила маску розумної дівчини, котра може добре вчитись, яку зовсім не бентежать тривоги, у якої абсолютно все добре. Та її бентежило все. Хоч вона і була хорошою подругою і донькою, її власні проблеми лише залишались за гарним образом, але не зникали. 

      Тож через рік внутрішніх страждань Лія не витримала. Можливо, треба сказати, що проблеми в голові схожі на сніг, який може стати з однієї сніжинки цілим гігантським клубком, а його вже фіг розбереш без допомоги. Моя героїня взяла листок з ручкою і написала про те як її заїбали дойобки всіх навколо, як дістало все що оточує, швидко вказала що саме треба спалити, крім вчительки математики, подякувала Таю за підтримку і поставила до ідеалу відпрацьований автограф, той самий який вона завжди ставила після закінчення роботи над артом. Листок вона поклала на стіл  батькам, вийшла в спільний коридор, а далі на балкон, з якого було видно безкрайній ліс і ще холодну річку. На дворі був прекрасний день квітня, а температура була десь градусів зо 20. Зі словами, які звучали у Лії в голові, “до біса все”, вона без жодного страху зробила крок на зустріч вічній тиші з 17 поверху…

     1

     Перше відчуття після звуку вітру у вухах було м’яке падіння, ніби на купу листя. Десь хвилину після нього Лія не розплющувала очей. Можливо вона гадала, що опиниться у раю чи в пеклі, хоча у вищі сили вона вже давно не вірила. Та ми з вами знаємо це життя і його приколи, тож вона не опинилась там де хоч трохи очікувала, а навпаки в абсолютно іншому місці. Першим предметом, котрий побачила Лія, був стовбур  гігантського дерева. Реально великого. На вигляд йому було років 200, не менше. 

     На диво після падіння вона не відчувала болю чи чогось бодай трішки схожого на це. Вона почувалась морем під час штилю, на душі було спокійно і мирно. Відчуття було майже таке, як в сонячний ранок суботи в червні, ніби тепло, але ще холодний з ночі вітер не дає перегрітись. Так, саме майже, адже після цього неймовірного стану на неї чекала та  сама мить, коли вона зрозуміла що  знаходиться за багатсько кілометрів від дому, у неї зовсім немає її особистих речей, а на дворі вечоріє.

      Гадаю далі буде не зайвим почати описувати дії Лії, щоб  ви краще могли зрозмуміти її здатність, а точніше не здатність, до критичного мислення та повну відсутність страху перед  неминучим.

     Тож вона просто сиділа на тому місці, де і опинилась. Так, всі її подальші дії звелись до простого споглядання неба, також вона дивилась на пташок, які час від  часу пролітали в небі, бачила пару білок і на цьому все. Дивне знання в середині її голови, наче говорило розслабитись і просто дати мозку відпочинок, якого він так прагнув вже надто довгий час. Вона ні на мить не задумалась ні чому опинилась саме в лісі, ні про те що  з нею сталося, лише тихо поринула у глибину власних думок. Думок у неї, до речі, теж було багато і водночас не було жодної.

     Настала темінь на дворі. Температура стала трохи нижче, а спів пташок змінився на кришталеву тишу, яку міг розбити тільки чийсь рух. Лія вийшла зі свого”трансу” тільки тоді, коли побачила синьо-зеленого вогника, котрий з’явився в пару метрів від неї. Переляку у Лії не було, вона просто вирішити йти за вогниками, які її кликали за собою. Вогників було троє: той який трохи зелений, той який трохи синій та той який трохи червоний. Вони ніби перестрибували один через одного, ведучи Лію за собою. Часом здавалося, що вони набувають форми кроликів, але таке мариво вмить зникало і вогники ставали звичними. Так вони йшли стежками лісу хвилин 15, а потім Лія зрозуміла, що вогники зникли, а сама вона знаходиться на березі великого, наче море, озера чорнішого за саму ніч, адже місяця наче й не було, все небо затягли темні хмари. Починалась Горобина ніч.

     Зараз Я, люб’язно, поясню вам про кого і що йшлося вище, адже ви маєте розбирати сказане мною. Тож те що бачила Лія (я про вогники) – це означало, що близько є болото. На болотах може утворюватись газ, котрий може загорітись. В народі таке звуть “блудними вогниками”, але ми ще до цього повернемось. Тепер про Горобину ніч. Це весняна ніч з грозою та блискавками. За повір’ями о такій порі нечисть збирається і гуляє. Тепер продовжимо.

     Підійшовши до озера, Лія побачила на його березі дівчину, якій на вигляд було не більше 25, – першу людину за день. Ось саме тапер в середині свідомості моєї героїні зародилась тривога. Хіба не дивно. що на березі озера десь в лісі сидить дівчина, зовсім одна, біля неї немає нічого та і вдягнена вона ніби в якісь лахи. Синій вогник знову вирішив показатись саме в той момент, коли Лія анітрохи не очікувала. Видавши звук, частотою ультразвуку вона зробила крок назад, привернувши увагу дивачки. Дівчина, яка сиділа біля берега, повернула свою голову, затримавши погляд на Лії. Те, як вона на неї дивилась можна описати виразом обличчя дитини, котра вперше в парку розваг. Невимовна дитяча цікавість була в тому погляді, ніби його власниця вже дуже лавно не бачила людей. Лія трохи перелякалась, не тільки тому що тут хтось є, а і самим очам незнайомки. Таких очей у звичайних людей не буває, лінзи теж не створюють настільки яскравий, реальний відтінок синього. Саме синього, схожого на колір глибини океану. Інших відтінків в її очах не було. 

 –  Таких очей не буває… – пошепки і ледь чутно промовила Лія. 

 –  У мене бувають. – відказала дівчина досить низьким голосом. 

 –  Ой, я це вголос сказала?  

 – Ага, я думок читати не вмію. 

 – Я заважаю? –  сказала вона

 – Ти ж знаєш, що я, зазвичай, перед Горобиною ніччю нічого не роблю. – з легкою посмішкою відповіла дівчина, значно послабивши свій тон.

 – Не знаю, мабуть, ви пані мене з кимось сплутали, адже я вас вперше бачу

 – Вперше?! Ану підійди ближче. -наказала вона. 

       Лія чомусь вирішила і сперечатись і підійти. Незнайомка ретельно вивчала очима всю її досить довгий час а потім аж крикнула:

 –  Йой, та невже новенька?! Бути не може, тут так давно нікого не було! Так, ти точно новенька, бо можеш мене бачити. У тебе точно має щось бути, але що? – почала закидувати питаннями дівчина. 

 – Але я не розумію, що у мене має бути, що означає новенька, та поясніть мені, бляха, хоч щось!

 – Тихо,тихо. Не треба нервувати, краще розкажи чи не робила ти часом чогось…що могло обірвати існування людини? 

 – Існування людини? Ви про самовбивство? Тоді так, я хотіла вийти з 17 поверху, але видно не спрацювало. 

 – Спрацювало, – похмуро сказала дівчина – якщо ти тут і можеш мене бачити ще не вночі то точно спрацювало. 

 – Пані, ви неймовірно чітко розказали мені, що у мене вийшло зробити задумане. – саркастично огризнулась Лія

 – Ти точно маєш мати щось у собі бо ти не перетворилась одразу, скоріше за все у тебе зараз мало часу, тому треба поспішати. – сказала дівчина, ігноруючи роздратованого підлітка, і витягнула те, що Лія сприймала за ноги. Там був хвіст, схожий на риб’ячий. Після одного дотику до нього він став ногами. Дивні лахи незнайомки тепер показались і стали схожі на стару нічну сорочку бабусі Лії.   

 – Мало часу? Про що ви кажете?

 – Ходімо, зла я тобі не заподію, а пояснити зможу дорогою. – якось по старовинному заговорила дівчина. 

     Лія вирішила, що все одно вже плювати на безпеку. Живучи за принципом “горить сарай, гори і хата”, пішла за дивною дівчиною з надією отримати пояснення бодай на парочку своїх питань. Їй дуже хотілось знати, що відбувається і чому вона тут, а не в раю чи в пеклі. Вона хоч і не вірила у вищу силу в обличчі бога, але не могла уявити інших місць де можна опинитися пасля ефективного виходу у вікно. Ех, нав’язування віри дітям робить дивні речі…