1
від BiRDyy– Це ти в усьому винен, дурень, – стиснувши зуби, сердито прошипіла я на нього.
Обидві руки я високо підняла, не тому, що я з’їхала з глузду, хоча це цілком могло статися, якби мені не вистачило терпіння. Вчителька математики змусила мене та цього дурника стояти біля класу в покарання за те, що ми щепилися під час уроку.
– Помовч. Це аж ніяк не моя вина, ти перша вдарила мене в око, – захищався він.
Я глибоко зітхнула:
– Скільки разів я тобі вже казала. Це сталося цілком випадково!
– Як можна випадково вдарити когось в око?
Я уже майже не відчувала своїх рук. Гадаю, що тримаю їх отак вже десь п’ятнадцять хвилин або близько того. Двоє вчителів, проходячи коридором, промайнули повз нас, кидаючи погляд в наш бік, але мої руки настільки втомилися, що я не стала обурюватися. Та наскільки б не боліли мої руки, я не насмілювалась їх опускати, адже вчителька математики була з тих, кому краще не перечити, ніхто не наважувався йти проти неї, напевне, окрім Техьона.
Вона сказала, що якщо побачить наші опущені руки, то відправить нас прибирати вбиральні, які я так ненавиджу, тому що шкільні туалети були дійсно брудними, необхідно було втратити багато часу та зусиль, аби відтерти там цей бруд.
Минуло ще декілька хвилин, а м’язи моїх рук по–справжньому напряглися. Вони почали опускатися все нижче і нижче, допоки я сама повністю не здалася, видавши голосний стогін.
Але через секунду я відчула, як чиясь рука схопила мене за зап’ястя, здійнявши руку вгору.
– Я не хочу, щоб мене через тебе ще більше покарали, так що краще підійми свої руки, – твердо промовив Техьон, сфокусувавши свій погляд перед собою.
Я нахмурилася, дратуючись від того, що за цей тиждень я вже втретє отримую таке покарання, та ще й з цим молодиком.
Мене звуть Лі Хеджин і це був мій другий рік у цій пекельній норі, або, як у вас говорять, середня школа. Безперечно, мої справи йшли достатньо добре в перший рік. Я була однією з найрозумніших дітей в школі, завжди отримувала хороші оцінки на іспитах. Так, я була не надто товариська, але все одно мала друзів, з якими могла спілкуватися кожного дня. А колись я також була президентом класу, позаяк вчителі вважали, що я хороший приклад для наслідування для своїх однолітків. Хоча і в мене бували дні, коли я нічогісінько не робила.
Я гадала, що моє життя було добре сплановано – я отримаю хороші оцінки, завершу навчання, після, знайду собі добре оплачувану роботу і проживу в комфорті й розкоші до кінця свого життя.
Але я й не підозрювала, що другий рік у середній школі буде просто жахливим. Після того, як мене на наступний рік перевели в новий клас, змінилося середовище, змінилися люди навколо мене. І я зустріла його. Кім Техьона.
Я ніколи не звертала уваги на жартівників, які були в нашій школі. На жаль, мені довелося зустрітися з одним з таких хуліганів. Я й поняття не маю, як ми почали недолюблювати один одного, це якось само сталося. Ми були повними протилежностями. На початку він міг якось пожартувати, але я це ігнорувала або вважала за дружній жест. Але з часом він, здавалось, сприйняв це як виклик, і хотів, аби я в один момент зірвалася на нього. Він, напевно, дивувався, чому я була єдиною, хто майже не реагував на його витівки. Хоча мене, чесно кажучи, в цей час взагалі ніхто не цікавив.
В якийсь момент Техьону вдалося вивести мене з себе. Вчителі не надто турбувалися, коли я скаржилася, тож я вчинила по–своєму. Я просто почала відповідати на його витівки, витрачала багато часу на планування своєї чергової відсічі, а не на навчання. Для мене було надзвичайним задоволенням спостерігати, як він падає зі стільця, і весь клас сміється з нього, або дивитися на те, як він бореться зі склеєними сторінками підручника.
Ми ворогували і продовжували це робити. Наші сварки займали більшу частину щоденних розмов. Це було схоже на те, наче наші чвари несвідомо вели до дружби. Тим не менш, ми все ще не могли встояти перед можливістю запустити один одному в голову зім’ятий папірець усякий раз, як випадала така можливість.
Та потім мої оцінки поступово знижувалися. Та мене це більше не хвилювало, не впевнена, чи це було через Техьона, чи тому, що я пережила період, коли відчувала втому буквально від усього. Я все ще намагалася взяти себе в руки, але в більшості випадків я просто потрапляла в чергові неприємності.
Незважаючи на те, що мої батьки були розчаровані в мені, вони надто сильно занурювалися у свою роботу, і не хвилювалися про моє самопочуття. Я б могла не скаржитися, бо у мене була певна свобода, але інколи я відчувала самотність. Але я знайшла розраду у своїй бабусі. Час від часу вона втішала мене і я могла покластися на неї, хоч і живе вона далеко від мого дому.
Навіть поза школою Техьон не залишав мене в спокої. Він часто надсилав нескінченні повідомлення, засипаючи мою поштову скриньку безглуздими текстами і мені доводилося вимикати телефон, щоб спокійно ввечері повчитися.
Минуло лише кілька місяців, але терпіти його виходеньки ставало все важче.
П’ята година – пролунав шкільний дзвінок. Клацнула дверна ручка класної кімнати і ми вмить випрямили руки над головою. Міс Юнг вийшла та зупинилася прямо перед нами, опустивши окуляри на перенісся, та подивилася на нас.
– Це моє останнє попередження вам обом, – суворо промовила вона, нахмуривши брови.
Після того, як та розвернулася і покинула нас, я одразу ж з полегшенням опустила руки й розім’яла плечі, аби зменшити біль. Слава богу, що цього разу мені не довелося мити туалети.
– Ти чув, це її останнє попередження, – пробурмотіла я, не дуже впевнена в тому, що Техьон мене почув, та повторила ще раз тільки тому, що хотіла переконатися, що він не втягне мене в біду наступного разу. Він лише посміхнувся, опустивши брову.
Не звертаючи увагу на його зухвалість, я розвернулася, щоб повернутися до класу. В цей момент Техьон відштовхнув мене ліктем вбік, а сам протиснувся переді мною.
Я точно помилялася, думаючи, що він хоча б раз не втягне мене в якусь халепу.
0 Коментарів