Після війни

Сотні людей збираються на майдані біля престижного старого кладовища. Вони одягнені у чорний одяг – символ печалі. У руках квіти: білі або червоні троянди, лілії, гвоздики. Кожен намагається висловити співчуття. Бажано перед камерою.

Політики виступають із трибун. Вони говорять про доблесть, честь, героїзм, про самопожертву. Ніби крадькома витирають зовсім сухі очі, в яких немає і тіні жалю.

Очі… Це те, що видає їх усіх. Сотні людей – усі як один лицеміри.

Йому їх жаль. Він бачить у їхніх очах радість, яку не приховати порожніми балачками.

Будинки відбудують, мости полагодять, машини куплять нові. Кожен тут радий, що він вижив. А на тих, хто врятував їм життя – начхати.

Та й навіщо думати про мертвих? Вони ж супергерої: знали, на що йшли.

Ніхто не просив одягати костюм і лізти в пекло. У цьому жорстокому світі не можна бути романтиком, адже вони помирають молодими.

Пітер стискає кулаки та ковтає сльози. Йому тут не місце. Цей фарс для тих, хто хоче виїхати на мертвих. Ті ж політики просто готують передвиборну кампанію. І всі, як один, говоритимуть на тлі химерних надгробків, що вони такого більше не допустять, що пам’ятають і будують світле майбутнє. Без війни. Без жертв.

Утопія, яка неможлива у цьому світі, особливо без них.

Пітеру настільки гидко, що він ледве стримує бажання врізати комусь із «почесних гостей» чи навіть убити. А що? Тепер його немає кому любити, немає кому повчати, нікому в нього вірити. 

Його наставник та кумир мертвий.

Пітер тепер один.

Як тільки останній оратор закривається, Паркер схоплюється і поспішає якомога далі, доки не наламав дров. Марія Хілл встає слідом за ним, щоб зупинити, розвертає до себе, збираючись нагадати про етикет, але натикається на дитячий, сповнений болю погляд. “Йди!” – самими губами шепоче новий глава “ЩИТ”. Вона, як ніхто інший, розуміє горе хлопця, але політика є політика. Вона має бути тут, щоб зберегти та повернути колишню міць спадщини героїв.

Усі біжать покласти квіти. Пітер думає, що не вистачає лише червоної стрічки. Вони начебто прийшли на відкриття нового ТРЦ, а не вшанувати пам’ять. Бридко. Він обміняв би всіх цих людей на кількох інших, достойніших. 

Пітер навіть помолився б. Але боги також люди. Адже вони теж пали у тому бою.

Він іде вперед, не бачачи шляху, не чуючи похоронного маршу і загальної молитви.  Перед очима Пітера вибух у далекому космосі, а в вухах лунають голоси рідних людей.

За його спиною закопують порожні труни.

Месники врятували світ, урятували його. Але навіщо Пітеру життя, якщо вони були його світом?