Смарагдовий сніг
від Ян ЕллерУ світі, де всі хотіли б залишитися назавжди, зима щедро посипала пагорби снігом. Рук торкався вечірній вітер – достатньо сильний, щоб підхопити, коли майже впадеш, і донести до галявини, снігової наче пломбір. Ще вранці вона була рівна, ні крапочки, а надвечір хтось залишив невмілі обриси снігового янгола, руїни барикад і складені на купу сніжки. Зимову ідилію порушував хіба що хлопець у куртці кислотного кольору. Він лежав горілиць і дивився на небо. Декілька сніжинок впали на його обличчя, одна торкнулася русявих пасем, що вибилися з шапки. Хлопець перебував у задумі, звідки витягти міг лише голос. Дівчачий. Білявої постаті із довгим хвилястим волоссям далі плечей і делікатними руками. Їй напевно личила зима.
— Юліане, ти й досі тут? — здивувалася дівчина. — А як же домашка чи розваги? Я щойно бачила твоїх друзів, вони хвалилися. Кажуть, спритно монстрів валять! Хіба лежання тут веселіше?
— Віто, зрозумій, – озвався хлопчина, поволі спинаючись на ноги, – я чекаю смарагдового снігу!
І хай слова нахабно з’їдав вітер, Юліан не вгавав у мріях:
— Ти тільки уяви, на Різдво його побачить хтось один на мільйон! Це повинен бути я.
Запала тиша. Дівчина завмерла перед кружлянням сніжинок. Згодом подивилася на хлопця, зачарованого небом, і зітхнула.
— Хай я здаватимусь песимісткою, але перебити всіх монстряк – раз плюнути супроти того, чого хочеш ти. Може, варто мріяти дрібніше?
— Та ну тебе, — відмахнувся хлопець, — цей сніг от-от з’явиться. Коли ж, як не на Різдво? Та й ітиме лиш хвилину.
— Я думала, що це чутки. – Розгубилася дівчина, але за мить опанувала себе. – Якщо його побачу, то відразу скажу!
— І скажи!
За мить усе довкола зупинилось – і друзі стали заручниками казкової білосніжності. Мовчазні, вони дивилися на небо і намагались поглядом охопити каскади сніжинок. Врешті, зимове перемир’я обірвала ворожа Вітина сніжка. Хлопець хутко натягнув рукавиці, зліпив невеличку кульку і жбурнув у відповідь. Дівчина ухилилася, і сміючись атакувала Юліана в плече.
— До речі, Віто, — заговорив хлопець, спіткнувшись об краї снігового янгола, — як це ти не мерзнеш без шапки? Та й руки від снігу не червоніють. Невже не відчуваєш холоду зовсім?
— Можна й так сказати, – посміхнулася Віта. – Якщо хочеш, підкажу, як це робиться. Але повернися додому, вже справді пізно. Все напишу у повідомленні.
Хлопець погодився – і вони попрощались.
За мить Юліан зняв окуляри віртуальної реальності, протер втомлені очі, і нарешті піднявся з ліжка. Він потягнувся рукою за телефоном і відкрив сповіщення. Як виявилося, встановлювати захист від холоду треба цілісінький день! Це точно не входило в плани хлопця, тож він із гнівом відкинув ґаджет.
За вікном панувала зима. Сніг покрив галявину ідеальною, ніде не пошкодженою пеленою. У кімнаті ж, в самісінькій шафі, висіли його куртка з шапкою. На відміну від кислотної, ця куртка була просто чорною.
Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилось фото дівчини з хвилястим білявим волоссям.
— Алло? – Привітався хлопець.
— Юліане! Ти куди пропав? – Не вгавала білявка.
Хлопець перевів погляд на чорну куртку.
— Як ти і хотіла, я повернувся додому й одержав твоє повідомлення. Але для повного завантаження треба чекати цілу ні…
— Немає часу чекати! — Обірвала дівчина. — Смарагдовий сніг! Він з’явився! Гайда у світ!
— З’явився?! Справді? – не вірив хлопець, уявляючи радісне майбутнє: він торкається смарагдового снігу, і всі його характеристики на цілий місяць подвоюються!
— Заходжу! – відповів Юліан, одягнув окуляри і вмостився зручніше. Вже за мить: він порине до світу, де всі його друзі. Світу, куди поспішили Віта, попередивши про смарагдовий сніг. Світу, у якому всі хотіли б залишитися назавжди.
0 Коментарів