моє ліве коліно звати олег
від ye ziМоє ліве коліно звати Олег.
– Вибачте?
– Кажу моє ліве коліно звати Олег, а от в правого доля важча, йому вже стільки років, а імені все ще немає..оа моє бідне праве коліно..
– Дівчино, навіщо ви мені це говорите?
– Я по очам бачу, що вам було цікаво дізнатися як звати моє коліно!! Ви ж на нього дивилися..
– Я книгу читав і на коліна ваші зовсім не дивився навіть!
– А, так? Ну то вже не так і важливо, в будь-якому разі ви тепер повинні взяти мене в дружини, ви знаєте мій найбільший секрет!
– Та про що ви взагалі говорите?! І взагалі, як давно ви тут сидите?
– От менше б свою книгу читали і побачили б, що я зайшла декілька хвилин тому.. поїзд скоро рушить вже.. і оскільки місце призначення у нас одне, то наша зустріч і майбутнє одруження – це доля!!!
– Звідки ви знаєте куди я їду?!
– А я ваш квиток на столику от бачу..
– О Господи..
Здається дорога буде куди веселіше, ніж хлопець міг собі уявити.
Незапланована поїздка на море, без друзів, сім’ї чи будь-кого ще. Просто щоб відпочити від усього звичного і набридлого. А тут ця дівчина. Весь спокій псує, але.. але нібити зачіпає чимось, подобається. Можливо тим як смішно вона зараз спить, схиливши голову на вікно та хмурячи милий носик. Мила. Яка ж вона надзвичайно мила. А ці жовті довгі шкарпетки з кавунчиками? Звідки вона втекла? З якого дурдому? І ліве коліно по імені Олег.. і праве побите долею і кимось ще, тому що на ньому обережно наклеєний пластирь. З єнотиком.
– О Господи..
Хлопець, сам того не помітивши, повністю перемістив свою увагу з нещодавно такої цікавої книжки на цю дівчину. Він просто не міг відвести від неї погляд.
– Ти цей, посміхаєшся гарно дуже. Дуже-дуже.
Зі ступору хлопця вивів сонний голос дівчини, котра дивилася на нього, потягуючись та потираючи свої милі оченята.
– Ох..
– Та не переживай ти так, я знала, що ти на мене дивишся.. але тобі можна, рівень наших стосунків дозволяє.
Дівчина підморгнула його, а хлопець від цього аж подавився повітрям.
– Рівень стосунків? Стосунків?! Рівень?!
– Слухай, а що ти там за книжку читаєш? Вона щось тобі голову зовсім забила, елементарних речей не розумієш…
– Це ти мені голову забила, собою – тихо пробурмотів хлопець.
– Хах, ну це було очікувано насправді..
Дівчина почала сміятися та хихикати. Хлопець не міг втриматися від такої милої картини й, тихо сміючись, посміхнувся на все лице.
– Ти мила. Ти справді дуже мила.
Хлопець очікував ще якогось підколу чи дивної фрази, але аж ніяк не почервонілих щічок. Вона зачаровувала його так швидко й впевнено, не докладаючи надто багато зусиль.
Решту дороги вони провели за розмовами про все на світі, обмінюючись посмішками, бутербродами та найтеплішими почуттями. Хлопець вирішив, що ця спонтанна поїздка була найкращим рішенням в його житті.
І коли вони вже вийшли з потяга, обіймаючи одне одного на пероні, хлопець сказав те, що хотів сказати з самого початку.
– Антон.
– Що?
– Давай назвемо твоє праве коліно Антоном?
Цей сміх міг би лікувати хворих, запалювати вогники та гріти тепліше сонця.
– Ну уж ні, поки що воно буде без імені. Ми придумаємо ім’я пізніше. Років так через надцять.
– Ми?
– Ми.
Ось так спонтанні поїздки поєднують долі, лікують серця, але все ще не дають імена колінкам.
Дуже круто