«(Вже не)»ще мала»»

Зоряна пам‘ятатиме один зимовий день, напевне, до кінця свого довгого, та сповненого радісних подій життя.

Вона прокинулася від різкого маминого «Просинайся, війна почалася». Це точно не те, що хоче почути шістнадцятирічний підліток з самого ранку. Повне нерозуміння того, що відбувається, безперервно ввімкнені телеканали з новинами, стрес та найнеочікуваніше – страх в очах батьків. Вони підозрювали, що це може початися, проте неочікували.

Дівчина думала, що піде цього четверга до школи, а потім на тренування, проте цього не сталося. Наступні тижні вона сидітиме вдома або у підвалі. За всі роки проживання у цьому будинку вона спускалася в підвал рідше, аніж зараз. Кожна повітряна тривога супроводжувалася сусідами, що виходять у під‘їзд, спускаються до першого поверху, ховаються у підвал. За ці дні війни Зоряна про них більше дізналася, а з деякими нарешті познайомилася.

Часом доводилося сидіти по півгодини, а були дні, коли половина ночі проходила у холодному, ледве освітленому підвалі. У такі моменти, аби дати й так знесиленим дорослим поспати, дівчина збирала довкола себе малих та трохи старших дітей. Певне, вони й не розуміли, що відбувається. Усі ці тривоги та збирання речей для них були не більше чим пригодою; та й добре: вони не повинні боятися, дорослішати раніше, чим це потрібно. Тож Зоряна збирала їх, розповідала казки, а потім й сама починала їх вигадувати, гралася з ними їх іграшками…

Через кілька днів у місті почали лунати вибухи, від деяких кров у тілі холола, але дівчина не могла показувати цього. Вона лише починала говорити з дітьми «хто більше за усіх не боїться». І це допомогало заспокоїтися навіть батькам.

Поки це було можливо, Зоряна писала усім у соцмережах, що все буде добре. У переписці вони уявляли, як знову зустрінуться, обіймуться, будуть грати на гітарі та підспівуватимуть у парку під вечір. Усе це повинно відбутися. І хоч вони не знали, чи побачаться у тому ж звичному складі, підлітки вірили у краще.

Коли тривога затихала хоча б на пів дня, дівчина допомагала дорослим облаштовувати підвал, зносити теплі ковдри та їжу. Хто ж міг знати як довго вони сидітимуть наступного разу. Замість її улюбленої піци, смак консерв та сухого печива став звичним та, на диво, добрим. За таких обставин Зоряна не могла скаржитися. І як би її не називали «ще малою», вона усе розуміла, трималася з останніх сил, щоб посміхатися, щоб підтримувати в першу чергу батьків. Вона ніколи не пробачить тим, хто це все почав, того, що її юність отримала такий досвід.