…
від мінливаЯ – стара дитяча кімната. Запилена й покинута – минулий мешканець був змушений терміново виїхати. Кімната, в якій на тебе нахлинають ностальгічні почуття, не дивлячись на те, що насправді, ти тут вперше. Кожна її деталь ідеально пасує до сусідньої. Але подивитися на загальну картину – тоскно. Хочеться відкрити вікно, вдихнути життя хоча б у себе, але пилюка вже покрила кожну альвеолу. Голова запаморочилась, треба прилягти. Помилка. Мабуть, цей матрац справді колись був м’яким. Ортопедичний. Кому в біса не плювати на якому матраці припадати пилом? Повільно вростати в тканину. Ставати черговою деталлю кімнати. Уподоблюватись подертому кріслу. Мабуть, якщо подивитися на це ліжко крізь тепловізор, від нього пашітиме синім і холодним. Мертвим.
До речі про мертве, як же на ньому комфортно думати про відпочинок. Певно, не той, про який зазвичай думають, лежачи, проте суті не міняє. Може вся справа у його положенні? Головою на захід, ногами до дверей. Ні, навіть, якщо перелягти і дивитися у вікно – видніється будинок. Такий звабливий. Мені завжди подобались високі, але цей якось особливо запав до душі. Тільки ступиш і відразу закохаєшся.
Відвертаюсь від красеня і наштовхаюсь на очі. Рідні, але чорт забирай, такі сумні. Це все через тебе. Ці очі не повинні плакати, ні, ні, зачекай, не треба! Навіщо я зізналась, що не в змозі ходити? Вони не заслуговують на це. Мені справді шкода, що вони спостерігають за цим сірим силуетом.
Опускаю погляд на кістляві руки. Не розумію, чому? Невже це все почалося того нового року? Бляха, ні, це почалося, коли ти ще в садочок не ходила. Це він розповів, нещодавно заходив забрати свої кружки та диски, які не слухав приблизно з часу покупки. Справи нормально, нового нічого. Ні, зараз нічого не читаю, а ти? Так, звісно, давай послухаємо твою музику, мені справді цікаво. Було б не цікаво, ти б ігнорував мене, чого я звісно, жадаю, але ніколи не зізнаюсь. Так сумую, ти б знав. Мабуть, любила б тебе без проміле, проте ти й так знаєш це, казала вже. Я поруч, вислухаю, як тобі важко, а коли ми поміняємось місцями? Може, коли прийду віднести ту футболку, яку взяла поносити на тиждень два роки тому. Але коли вона повернеться на твою полицю, це буде останнє, що ти від мене почуєш. Не хочеться завершувати на сумній ноті, погоджуєшся? Скажи, що так, бо іншої відповіді я не прийму.
Хтось новий прогинає матрац. Зі словника для опису цієї ситуації найбільше підійде слово пристрасть. Ну тобто я абсолютно точно зверху, а вони явно знизу, якщо дивитися збоку. Завтра перегляну той серіал, у ньому всього 8 серій. Треба подзвонити бабусі, як там її кріль і піони? Я не наїлась, треба ще купити тих еклерів, в них крем не такий масляний, як в інших. Навіщо я цим займаюсь? Ти вже викликав таксі? Дуже шкода, я як раз цього чекала. Пробач, не можу розклеїтися. Лише не при тобі. Знаю, що ти не любиш сумних людей. До речі, я мало не вдушила себе, коли ти вперше кинув мене. Єдина, перед ким мені соромно, це твоя дівчина. Ось ця третя, якщо дивитися хронологію нашого спілкування. Співає вона й досі не дуже, але красива. У тебе завжди був гарний смак.
Минуло кілька років, вікно досі відкрите, а я не можу вдихнути. Я вже навіть покинула ліжко і вийшла з кімнати, а кілька кіло пилюки в легенях так і залишаться. Яка патологія характеризується важким серцем і неможливістю вдихнути? Не знаю але впевнена, що не вилікуюсь. От тільки як їм про це повідомити? Слова я завжди вміла підбирати, тому просто напишу, як почуваюсь, вони повинні увійти в положення і більше не дратувати мене надіями. Моя єдина надія, що цей текст – останнє, що я напишу. Якщо життя це постійне навчання, сподіваюся, я випускниця: дописую останній екзаменаційний підсумковий твір і свобода.
Я все оминаю це слово, щоб не засмутити нікого, але в смерті вбачаю винагороду. Ось тобі грамота за терпіння і стримування розпачливого крику. Диплом за найкраще приховування до останнього. Приз глядацьких симпатій за найгарнішу нервову посмішку. Усе, можеш розслабитись. Ну і шоколадний «Джек» за майже переконливе вдавання спокусниці. Він трошки надгризений, але тобі не звикати. Виходжу на вулицю після урочистого вручення нагород і дивлюсь на бульбашки на калюжах. Йтиме довго. Чудово, висока можливість того, що я просто розкисну і стечу в люк. Найкращий кінець для мене.
У цьому навчальному закладі найбільше бісила дисципліна уважності. Необхідно усе помічати. Кожен погляд, рух, дорожній знак, термін придатності та спосіб. Мотузки, машини, метро, люстри, леза, медикаменти, газ, седативні; повір, я можу продовжити цей список на кілька абзаців, але боюсь буду зайнята і прогавлю щось нове.
Так, можете зачинити двері, мені лише комфортніше – не люблю, коли хтось перериває важливі думки. Так, цей план дій «якщо мене знову накриє» просто шедевр, не додумалася б відволіктися. Не буду ж я вам казати, що насправді нічого з того, що ми записали не врятує мене у разі припливу ентузіазму. І припиніть дивитися так жалісно, прошу.
Якщо говорити про розчарування, найбільшим буде можливість вижити. Не розумію, коли кажуть «на щастя, вона вижила». Кому як. Якби я оговталась у стерильній кімнаті, це б остаточно знищило мене. Евтаназія ж легалізована, чому я не можу виконати її самостійно? Для цього потрібно провчитися у меді? Чорт, не можу чекати стільки. Суспільство має бути поблажливішим до самогубців, я ж рятую ваше спокійне безхмарне життя від свого розпачу. Погодьтесь, неприємно дивитися на помираючу тушу. Ну і я, власне, не хочу ні на кого вплинути своєю поведінкою чи не доведи, святий, надихнути. Живіть «прекрасне й щасливе», але без мене.
Я дійсно пропустила момент, коли втратила сенс. Може це відбулося лютневого ранку після 15-річчя, розбите скло у дверях не дуже налаштовувало на ефективний шкільний день. Може це її слова про те, що я притворяюсь і гіперболізую, і взагалі сама все вигадала. Чи слова, що не тільки мені важко? Як же я могла про неї забути? Пробач, мені справді шкода за весь біль, що я тобі спричинила. Не знаю коли, як і чим, але ти так сказала. Я рідко піддавала сумнівам твої слова. І я мабуть вдячна тобі за спроби допомогти. Своєрідні, звісно, мало кого в людській історії врятували постійний тиском, ну і я виключенням не стала. Не варто витягати мене, це справді невдячна справа. От тільки образу я тобі жодну не пробачу. Тільки не від тебе.
Може я втратила сенс не так і давно? Ну, коли почала стирати фантомну посмішку з обличчя. Дуже дивна ситуація: ти не відчуваєш рівно нічого окрім болю, а здається, що посміхаєшся. Думала, втрачаю розум, було страшно. Це було всього пів року тому. То був початок масштабного падіння. Це пройшло так непомітно, лише зараз розумію.
Поговоримо про можливий порятунок. Мабуть те, чим я завжди всіх дратувала – дотик. Це було б дуже доречно, наврядчи тим самим рятувальним жилетом, але мабуть було хоча б тепліше. Я б справді хотіла обійняти когось, але розмістити руки не зверху, як завжди, а знизу. Дуже довго була тою, хто, а не кого. Хочу бути тендітно взятою на руки, як немовля. Погладь мене по волоссю, заправ його за вуха, поцілуй в лоба чи куди захочеш, мені загалом нема різниці, тільки зроби це. Не тримай зоровий контакт надто довго, боюсь ти побачиш у них все, про що я брехала у своєму житті.
Жаль. Скоріше за все, найбільше жалкую про те, що мене так ніхто і не полюбив. Мабуть не встигли просто. Не писатиму, що насправді і гадки не маю, за що можна мене було полюбити, не треба перетворювати цей текст на зовсім вже бридотний. Це була моя мрія- бути чієюсь. Очевидно не всім мріям суджено збуватися. Або просто не моїм. І кішку я так толком не завела. І не пошила нічого. Шкода.
Я не прощаюсь. Казала ж, що не писатиму записок, а ось цей текст як раз дуже на неї схожий. На жаль, це не кінець і до нього ще далеко: у мене гарна інтуїція, такі речі я відчуваю моментально. Тому продовжуватиму припадати пилом у старій дитячій кімнаті, перетворюватимусь на нову її деталь. Можеш заходити, коли захочеш, тобі я рада завжди. Але, будь ласка, не смій ставати такою ж, ти не заслуговуєш на це.
0 Коментарів