Серед лісу

Сонце палало далеко на небосхилі. Рубіо дивився на нього, мало не проклинаючи: він ледве тримався на ногах від спеки. Дивом ейкус-ільських лісів було те, що вночі погода майже не змінювалася: на зміну палаючому сонцю приходив місяць, спека спадала, припиняючи жалити шкіру, але не було й холоду, все ще залишалося тепло, що міцно обіймало втомлене тіло. На ногах і руках червоніли рани від різних гілок, що поставали на шляху, трісок та коренів, через які він час від часу перечіплявся. Ейкус-іль був великою країною. Щоб дістатися від столиці, з якої пішов Рубіо, до самого півдня, де він перейде кордон до Валькірії, потрібно не менше двох тижнів. Минуло вже три дні. Якби не багаті кентаврські ліси, Рубіо не знав чи витримав би цей шлях. Коли голод хапав його за ноги і змушував знизити швидкість, Рубіо намагався полювати, різної живності тут було багато. Як і на диво ситних ягід. Не була проблемою і вода, він би ніколи не подумав, але по дорозі зустрів не одну річку, де зміг спробувати перемогти спрагу. У фізичному плані дорога не була важкою. Проблемою, що не давала спокою, були думки, переживання і тривоги. Чи можливо, що кентаврам якось вдалося відтіснити крійців? Другі були надто сильними, якщо вірити всьому, що він про них почув, але ж і кентаври не були слабкими. Крім того, за весь час подорожі, він ні разу не помітив присутності десь крійців. Якби вони перемогли, то вже захопили б всю країну, хіба ні? Всі ці дні в самотності Рубіо знаходився десь в діапазоні між відчаєм і надією. І також він хотів допомогти як міг. Але лише зараз усвідомив, що дорога до Ельфавії займе не один місяць. Як кентаври сподівалися протриматися так довго? Як могли сподіватися, що Рубіо встигне якось їм домогти? Він намагався не думати про це. Коли ти йдеш один, посеред пустого лісу, думки лізуть до тебе, не залишаючи, і як не намагайся, тобі їх не відігнати. Але найгіршими для Рубіо були ночі, коли він, сидячи біля вогнища, на якому щойно готував собі вечерю, ненавмисно повертався в минуле, відкриваючи себе спогадам. В одну з таких ночей, задивившись на зорі, він побачив перед очима знайому арену, на якій проходили його з Толіманом тренування.

 – Це все, що ти можеш? – підняв брів Толіман, коли Рубіо, важко дихаючи, відступав від нього. Руки оніміли і меч в них майже не відчувався. 

– Так нечесно, ти кентавр, ти апріорі сильніший за мене. 

– Неправда. Якщо прикласти достатньо зусиль, ти зможеш перемогти кого завгодно. 

– Серйозно? Давай я подивлюсь, як ти переможеш, наприклад, мінотавра чи асилку, і як твої тренування допоможуть тобі у цьому. 

  Толіман хмикнув і помахав рукою, ніби заохочуючи завдати удару. Рубіо не став довго чекати і кинувся вперед, піднімаючи меч. Звісно, Толіман вчасно відступив і парував удар. Рубіо уважно спостерігав за ним, важко дихаючи. 

– Навіть, на перший погляд, сильнішого суперника можна перемогти. Ти забуваєш, що в бою крім фізичних навичок, фізичної сили, роль грають ще розум, хитрість, контроль над своїм тілом та розумом, і багато чого іншого. Тому досить знаходити собі виправдання, нападай. 

  Розізлившись на ці занадто розумні слова та зухвалу усмішку, Рубіо знов зробив випад. Толіман знов відступив, але так швидко і неочікувано, що Рубіо ледь не втратив рівновагу. Це відбувалося лише секунду, але коштувало йому болі в спині, в яку вдарив Толіман. Йому пощастило, що тренувались вони на дерев’яних мечах. Від них могли залишатися синці, але не було ніяких серйозних ран. 

– Що я казав про контроль свого тіла? 

– Що я казав про те, аби не бути таким зверхнім? 

– Та годі тобі, – знов всміхнувся Толіман. – Тебе це мотивує. 

– Коли мій кращий друг знущається з мене? Так, звісно, найкраща мотивація. Хочеться знайти крила і полетіти за межі Ікару: можливо хоча б покинувши планету я знайду спокій. 

 Толіман засміявся. 

– Ця драматичність тобі не личить. І взагалі, ти збираєшся стояти там до ранку? 

Рубіо стер з чола піт, що стікав по обличчю. Він відкинув меча і упав на брудну землю. Через нестерпну втому, його не хвилювало, що він забруднить одяг. Все одно його попруть слуги.

– Я вже не можу. 

Толіман похитав головою. 

– Ніколи так не кажи. Контроль над розумом, пам’ятаєш? Всі твої можливості визначаєш лише ти сам. Варто повірити у щось, і ось побачиш, воно стане правдою. 

– Зараз я хочу вірити у те, що ти донесеш мене до ліжка. Я вірю в це достатньо сильно?

Він зажмурився від сонця, що палало в небі, і глянув на Толімана, що спокійно, геть не виглядаючи втомлено, стояв біля нього.

– Ну добре, признаю, не все збудеться лише через віру, до ліжка дійдеш сам. 

 Рубіо фиркнув. На інше він і не сподівався. Дивлячись на темно-синє небо, він раптом згадав фрагмент зі сну. Повинуючись якомусь пориву, підніс руку до каменя на грудях і почав крутити його між пальцями. 

– Толімане, у тебе коли-небудь бувало відчуття, ніби…– заговорив раптом тихо. Він знав, що друг, виглядаючи безтурботно, насправді уважно слухав. – Ніби…ти не той, ким себе бачиш. Ніби те, на що ти дивишся у дзеркалі, голос, який ти чуєш, це лише обман, спосіб ввести усіх в оману. А справжній ти геть не такий. Справжній ти згораєш від злості і ненависті, потопаючи десь в океані….

  Він замовк, вражений власною відвертістю. Мало кому він міг довірити ці думки. Він не довіряв їх навіть собі, відкидаючи як тільки ті з’являлися. Очі Толімана налилися дивною темнотою. Рубіо не знав, що вона означає: чи то знайомість, чи то якісь знання, не відомі йому самому. Друг заговорив через декілька хвилин, тихо, але твердо. 

– Як я вже казав, ми самі визначаємо, що ми можемо. У наших можливостей є грані, але кожен сам вирішує де вони будуть. Тут так само. Ти сам визначаєш хто ти. Тож ким ти хочеш бути, Рубіо? Подумай про це, поміркуй, не тікаючи від думок, бо ти не втечеш. А коли зробиш вибір…

– Що? 

Толіман всміхнувся. 

– А коли зробиш вибір, не забуть про заняття, ми ще не довели твої можливості до апогею, а, значить, ще є чого навчитись.

 Рубіо застогнав. 

– Ти безпощадний. Ти точно мій друг?

– Я ще твій учитель. 

– Інші вчителі не мучать мене так сильно. 

– Але вони і не водять тебе дивитися на зорі. 

Очі Рубіо засіяли. 

– А ти поведеш? 

– Якщо обіцяєш показати мені покращення на заняттях. Я вчу тебе не для того, аби не бачити результату.

– Те, що тебе ніколи не влаштовує мій результат, не означає, що його немає. 

– Ні, він просто такий мізерний, що мені доводиться брати мікроскоп, аби розгледіти його. – Рубіо фиркнув, а Толіман трохи посерйознішав. Його настрій взагалі міг змінюватися дуже швидко: ось він сміється над жартом Рубіо, а в наступну секунду вже веде себе як учитель, що нагадував строгих батьків. – Зрозумій, я намагаюся підготувати тебе до можливих труднощів в житті, результат “у половину” не спрацює, особливо якщо твоє чи чиєсь ще благополуччя залежатиме від цього результату. 

– Все, досить бубніти, обіцяю, я подумаю про це у вільний час, а зараз допоможи встати, і як вірний друг все ж доведи мене до кімнати. 

Толіман подав руку і Рубіо піднявся. 

– Ти впевнений, що твоя мама не буде хвилюватися надто сильно, якщо побачить, що тобі необхідна моя допомога аби рухатись? 

– Вона ще безпощадніша до мене, ніж ти. Тому скоріше лише скаже тобі, аби ти мучив мене ще більше. Очевидно, ви обоє вважаєте, що мої страждання якось загартують мій характер. Тільки звідки ви це взяли…

– Не бубни. І не затягуй з відпочинком, бо опівночі маєш бути у башті, я не потерплю запізнень. 

  Сон минулої ночі залишив на серці важкість, що тягла до дна. Але після розмови з Толіманом, ця важкість зникала. Можливо, не на завжди, але цього часу буде достатньо, аби трохи відпочити та поспати, заколисаним сміхом друга. 

Рубіо перевів погляд на зорі. Раптом майже всі тривоги зникли, залишилося лише одне питання. Що, як Толіман був би тут? Чи радів би він поверненню додому? Коли на Ейкус-іль напали, що б він зробив: залишився захищати свій народ чи тікав би разом з Рубіо? В будь-якому випадку, він би знайшов такі слова, які б геть знищили боязкі думки, що вирували у голові Рубіо. Він би знайшов, що сказати, аби заспокоїти. Аби перетворити ту ярість і той страх, які, взявшись за мечі, воюють поряд з Рубіо, у рішучість. Він би взяв ті хороші сторони Рубіо, які завжди у ньому бачив, і перетворив би їх у його зброю. Але Толімана тут не було. Бо не дивлячись на всі наші можливості, ми не всесильні. Толіман був розумним, він був один з найсильніших воїнів, котрих знав Рубіо, він був вченим, якого поважали, хоча йому було лише двадцять. Та все ж знайшовся той, хто подолав його. Звичайний “темний воїн”, простий ” чорний монстр”. Невеличка частина тьми стала на його шляху. І завдяки цій тьмі Рубіо залишився один. Вона забрала в нього все: матір, друга, народ, тих, хто міг би стати друзями. Він згадав погляд Морени, її байдуже обличчя та посмішку. Вона рятувала його стільки разів, спеціально чи ні, а сама врятуватися не змогла. Її затягнула у свої нетрі тьма і Рубіо випадково задався питанням, чи не була ця тьма ним самим? В голові пролунало ехо слів: ” Всюди, де ти з’являєшся, панує розруха”. Він завжди думав про ці слова, як про правду. Останні тижні це лише доводили. Але він не хотів бути такою людиною. Ось, що спонукало його йти далі. Не дивлячись на всі страхи, глядіти на карту і продумувати подальший шлях. Продумувати план, що почав зароджуватись ще в Ель-Аламейні.

Рубіо сидів на траві, закутавшись в червоний плащ. Перед ним шуміла ріка, позаду перемовлялися між собою дерева. Тканина, отримана від кентаврів, що слугувала для нього одягом, висіла мокра на гіллях дерев. В Популюсі Рубіо приймав ванну декілька разів на тиждень, і зовсім не хотів відмовлятися від цієї звички зараз. На жаль, замість теплої води із ванни, яка подавалася по акведуках, ось вже тиждень він мився і прав одяг у теплих водах рік Ейкус-ілю. Бажання залишатися чистим і одягатися лише в чистий одяг засіли у Рубіо в крові. Він насолоджувався сонцем, що дражнячись, гріло обличчя. Навколо шумів ліс, і за час подорожі Рубіо зрозумів, що саме так звучить життя. Шелестом листя, криками птахів, перегукуванням диких звірів. Раптом щось крикнуло надто близько: зазвичай звірі не наближалися до нього, всім своїм єством відчуваючи чужака. Рубіо відкрив очі, які прикрив, насолоджуючись теплом, і побачив ворона, що сидів на гілці біля його одягу. Ворон, озираючись, каркнув, і тоді Рубіо помітив якийсь предмет у його лапах. Він встав, повільно наближаючись до птиці, але та лише спокійно чекала, не заворушившись навіть коли Рубіо підійшов геть близько, аби зрозуміти: предметом був лист, очевидно, адресований йому. Він дістав його і птиця тут же полетіла, наостанок голосно крикнувши. В Популюсі всі послання передавалися гінцями. Їм видавалися найшвидші коні і ті, майже не зупиняючись, бігли до адресата, якщо той був кимось важливим, навіть готові ризикнути життям. Лист, який передавали птахи, здавався для людини дивною справою. Як взагалі тварина здібна зрозуміти куди й до кого їй варто летіти? Рубіо вирішив, що як повернеться, потрібно буде спробувати таке і вдома. Тим часом він вже розгортав листа та цупкому пом’ятому папері. Почерк автора був дрібним та на перший погляд здавався дуже не акуратним, ніби тому, хто його писав було геть байдуже на свою каліграфію, ніби він навіть не навчався цього предмета. Але якщо пригледітись, то можна було зрозуміти, що скоріше за все, автор просто поспішав: букви були розкидані по листку геть хаотично, але при цьому вони лежали обережно нахилені в одну сторону, майже однакових розмірів. Рубіо подумав, що автор, мабуть, дуже багато знав про каліграфію, але саме в цьому листі просто не бачив сенсу її дотримуватись. Папір був трохи надірваним на кінцях, так само не акуратним, як і почерк. Ніби був першим, що трапилося під руку, і так на ньому й написали. Рубіо прочитав перше слово і серце забилося швидше.

“– Сподіваюся цей лист дістанеться до тебе і ти ще живий. Це Ліра, ще пам’ятаєш? Не знаю де ти вже, якщо живий, проте навряд чи вибрався за кордон, вірно? Не буду довго томити, одразу відповім на питання, що у тебе з’явилося. Так, ми виграли битву. Якщо можна так сказати. Річка А́льбін, на якій ви мали б відрізати крйціям шлях, якби у плану був шанс здійснитися, розділяється на дві одинаково глибокі і дикі вітки. Одна з них тече ще у степу перед лісом, а інша прямо позаду Ель-Аламейна. Командування вирішило все ж виконати ваш план, на цій, другій, протоці. Нам довелося віддати Ель-Аламейн. Ми відійшли прямо до річки, і крійці пішли за нами. Там немає мосту, і обійти річку можна лише якщо знати правильні шляхи. План був у тому, аби коли крійці все ж ці шляхи знайдуть, перемогти їх через неочікуваність: ми б обійшли річку раніше за них і вже з готовністю чекали. І нам це вдалося. Єдиною проблемою було те, що крійці не пішли за нами. До того ж їх було надто мало як для армії, що бажає захопити цілу країну. Це був лише невеличкий загін і більшою шкодою від них була паніка, котра посіялась з їх приходом. Ми думали, що вони засіли в Ель-Аламейні і чекають підмоги, але відправивши туди розвідників побачили, що…крійці пішли. Вони спалили місто і зникли. Хадор думає, що старійшини помилялися: навіть якщо ціль крійців і справді захопити весь світ, то вони не збираються досягати її зараз. Ціллю загона, який вони прислали був…пошук тебе. На даний момент їм потрібен ти. Ще однією проблемою є те, що ми не знаємо як крійці пройшли через велику частину країни так, що ми і не помітили. І як вони змогли так само безслідно зникнути. В місті купа поранених і наляканих. Я не відправила цей лист одразу, бо боялась крійських шпигунів. Якщо я не запізнилася, то ось тобі попередження: Рубіо, принц Популюсу, будь обережним. Крійці можуть бути всюди, ми не маємо можливостей їх викривати, не дай їм тебе знайти. Пам’ятай про наш план, про тих, хто в тебе вірить. Кентаври тут боролись, бо вірять, що ти зможеш всім допомогти. Якщо на нас нападуть знов, ми знов будемо битися. Тільки не здавайся, бо в мене таке відчуття, ніби все лише починається… 

                                                      Ліра”

Ти їхня ціль… Чому саме він? Бо колись зірки щось передбачили? Це було безглуздо, це було нерозумно, це забирало у нього священний спокій. Але ж Рубіо ніколи і не знав спокою, правда? Ці сни, жахіття, вони діставали його з самого дитинства. Ще будучи хлопчиком, він дивився у дзеркало і бачив монстра с палаючими жовтими очима. Він ніколи не знав спокою. Ніколи він не був один, за ним завжди слідкували, грали в ігри. І зараз ці ігри підходили до кінця, там, попереду, на Рубіо чекала кульмінація цієї гри, а потім, щасливий, чи не дуже, фінал. Рвучи лист на шматки, Рубіо бажав лише одного: аби цей фінал був на його умовах. Яким би могутнім не був ворог, іншого він не допустить…

Шкутильгаючи, Рубіо пробирався крізь гілки до річки, що, як він чув, шуміла недалеко. За більше тижня дороги він неодноразово задавався питанням звідки з кентаврському лісі стільки річок? Очевидно, вони впадали в море, вихід до якого був в Ейкус-ілі з трьох сторін.. Ноги боліли від втоми. Позавчора Рубіо перечепився через якийсь корінь, бо задивився на небо, та прокотився кубарем з сотню метрів з високого пагорба. Майже всю подорож він мріяв про щось, що полегшило б пересування. Проте зараз треба було в першу чергу попити.

Шум води ставав сильнішим, здавалося навіть, ніби вона злиться на когось, виказуючи цю злість деревам навколо. Всюди сяяло яскравими барвами: зелені листки дерев, синє, покрите туманними хмарами, небо, і блакитна вода ріки. Здавалося, ніщо не може порушити цей кольоровий баланс. Але Рубіо, з своїм червоним плащем серед зелені ніяк не вписувався. Проте не більше, ніж одягнений в повністю чорні обладунки, монстр, що стояв по коліна в воді. Рубіо, як і його серце, застигли на секунду, побачивши це. Він швидко сховався за стовбуром, ледве виглядаючи звідти. Темний воїн нахилився до води, зачерпуючи її в долоні, а опісля, підносячи до рота. Очевидно, навіть посланці тьми страждають від спраги. Серце Рубіо шалено гупотіло, він навіть почав боятися, чи не почує це бува воїн. Але той не звертав на нього ніякої уваги. Що він тут робить? Десь поблизу армія крійців? Ні, в лісі, навіть глибокому, але жахливо тихому, Рубіо почув би звуки армії, навіть якого-небудь загону. То хто це тоді? Розвідник? Скоріше за все. Ліна сказала, що не знає як крійці так легко пересувалися по їх територіях. В них мав бути спосіб, за яким можна було б оминути охоронні пости кентаврів, не натрапити на стоянки племен фавнів і тим більше, не підняти шум серед звірів. Єдиному крійцю зробити це було б не так важко, Рубіо сам легко оминав міста, аби хоч якось не виказати своє місцеположення крійцям. Цього шпигуна напевно і послали на його пошукати. І що треба було робити? Тікати звідси, волав внутрішній голос. Але Рубіо розумів: навіть якщо він непомітно втече зараз, пішки відійде недалеко. На березі, поблизу крійця гуляла біла кобила. Перед тим, як дика думка прийшла до Рубіо, він ще встиг здивуватися, що вона не чорна. Разом з кобилою крієць зможе рухатися швидше, а отже неодмінно його наздожене. Але якщо коня в нього не буде?

Проклинаючи всіх святих і одночасно молячись їм, благаючи про допомогу, Рубіо якомога тихіше вийшов з свого укриття і підкрався до кобили. Багато чого могло піти на так: крієць би обернувся, побачивши його. Із пораненою ногою Рубіо не втік би вчасно. Кінь міг побачити чужинця і заголосити, попереджаючи хазяїна, чи святі, знущаючись, просто штовхнули б Рубіо прямо на ворога, бо як він встиг зрозуміти, святі люблять веселитися. Але Рубіо підходив все ближче і ближче, і нічого не ставалося. Він вже міг торкнутися білої шкіри кобили, коли та, до того весь час мовчавша, нарешті заржала. Крієць обернувся і уставився на застигшого Рубіо. Через секунду він кинувся на нього, попутно дістаючи меч, але Рубіо вже вилазив на кобилу. Вона заіржала, але, на диво, погнала вперед, повинуючись його наказу. Крієць біг за ними, проте коняка була швидкою і, вперше за довгий час, Рубіо відчув якусь неймовірну силу. Він навіть засміявся під впливом моменту, хоча ворог все ще був позаду, і все ще міг завдати шкоди. Через декілька хвилин він зник з поля зору…

Світле волосся куйовдив вітер, пильна дорога зникала під безжальним галопом кобили. В небі палало сонце, а Рубіо відчував свободу. Він не знав, що чекало його попереду: тижні спокійної дороги чи вічна боротьба з ворогами? Смерть чи правління на законному троні? Це не було відомо нікому, хіба що зіркам, що так любили передбачати майбутнє. Але що б його не чекало, зараз він скакав верхом, ухиляючись від гілок дерев, що траплялись на шляху, і навіть не думав про майбутні невзгоди.