Потопаючи у відчаї

  Руки хапалися за постіль, скручуючи тканину блідими пальцями. В кімнаті, освітлюваній лише білим сяйвом місяця з-за вікна, чулося важке дихання. Наче хтось намагався зробити глибокий вдих, але щось перекривало доступ до легень. Ніби чи то хтось сжимав їх сильними руками, чи то вода заповнювала їх, бажаючи потопити хазяїна. На розкішних подушках розкинулося біле волосся. Струнке тіло юнака важко викручувалося на м’яких простирадлах. Наче він намагався виринути з страшного сну, та щось не пускало його. Він ще не усе побачив. Хоча тіло юнака покрилося потом, він відчував лише холод. Холод і невагомість. А бачив лиш темряву. Він вдивлявся в неї, намагаючись щось розгледіти. Але невидима пелена застилала очі, залишаючи його сліпим, безпомічним. Він відчував як поринає на дно, та нічого не міг вдіяти. І не хотів. Не серці стояла порожнеча. Порожнеча і байдужість. Здається, стискаючий кістки холод, суцільна темінь і невідомість мали викликати тривогу. Але її не було. Як не було будь-яких інших емоцій. Було відчуття, ніби все так, як має бути. Хоча ось, крізь темноту перед очима, крізь, виявляється, товщу води, що раптом почала тиснути на груди, пробився промінь світла. Світла – чи то зорей, чи то місяця. І раптом, в голові, десь на задвірках свідомості, пролунав спів. Він звучав ніби з глибин диких вод, ніби спів чарівної німфи…а можливо жорстокої сирени. Спів дарував незрозумілі відчуття: спокій, що сплівся з тривогою, ніби це поєднання взагалі було можливим. Крізь нього пробивався шепіт. Юнак знав його, знав кожен звук, знав його надто добре. Крізь воду стало видно зорі. Це вони шепотіли. Шепотіли знайомі слова, сенс яких чомусь втрачався. І ось раптом все затихло. І раптом все знов покрив морок. Знов він став царювати тут. І саме він пробудив тривогу, пробудив страх. Юнак відчув як гострі кігті впиваються в руки, роздираючи їх до крові, розриваючи самі вени. От тоді з темряви виринув він. Змушуючи метушливо гребти руками, намагаючись втекти. Гребти, щоб зрозуміти, що страх скував на місці. Посадив на ланцюги, затягуючи їх якомога сильніше, особливо стараючись на шиї. Він виринув з темряви, яка приховувала його весь цей час, наче вони найкращі друзі. Тепер єдине світло йшло з його очей. Яскраві, наче саме сонце, вони світились жовтим тусклим світлом. Обличчя його приховувалось чорною маскою. Крила крука, що прикріплювались до неї з боків, змушували серце битися швидше, стрибати галопом. І раптом він підплив ближче. Юнак намагався закричати, але відкривши рота, лише ковтнув води. Він намагався відплисти назад, але страх досі тримав міцно. Чорний монстр, посланець тьми, її владика…він зупинився біля юнака дуже близько. Простягнув руку, і коли той уже затримав дихання, очікуючи своєї смерті, підняв камінь, що виявляється весь цей час висів в юнака на шиї. Камінь сіяв тим самим жовтим світлом, що і очі монстра. Вони обидва ніби тягнулись один до одного, і юнак з жахом усвідомив, що страх минає і сам він тягнеться до монстра. Тягнеться до тьми. Він знав, що вона прийме його як рідного, бо був таким же, як і вона. Але тут позаду почувся вигук. Незрозуміло, як хтось міг кричати під водою, але цей хтось міг. Монстр здригнувся, а разом з ним і темрява. Вони озирнулись, як і юнак, і побачили дівчину неймовірної краси. Довге зелене волосся розвивалося у воді, бліде обличчя було розлючене, Юнак бачив на ньому силу, яка заспокоювала його. А монстра, вочевидь, лякала. Випустивши камінь, монстр канув у темінь, залишивши після себе лиш холод. А юнак, зустрівшись очима з прекрасною дівчиною, раптом розкрив очі, і важко дихаючи, сів на розкішному ліжку. Камінь, висячий на серці, відчувався мертвим баластом, що тягнув на дно. А по тілу ще бігали мурахи від того останнього погляду.

Пилинки літали в повітрі. Їх підсвічувало сонце, що пробивалося крізь величезні старезні вікна. На вулиці лише світало і по кімнаті розливалося рожеве світло й тіні від мозаїки на вікнах. На старовинному столі горіла свічка. Віск її стікав у підсвічник, проте іноді все ж капав на старезне дерево. В кімнаті стояв запах пилу, старовини та книг. Рубіо раптом чхнув і скуйовдив своє волосся, що і так стирчало у всі сторони після неспокійного сну. Усівшись позручніше, він підсунув ближче до себе книгу. Руки намагались акуратно перегортати пожовклі, потріскані сторінки. Не хотілося зіпсувати книгу, вона, як і більшість у їх бібліотеці, була визначною пам’яткою, витвором мистецтва. Рубіо навіть не вірив, що люди могли створити щось таке. Він гортав сторінки з деякою благовійністю, майже не дихаючи, аби не порушити священну тишу ранку і цього місця. Ілюстрації, які він розглядав, були виконані справжнім майстром своєї справи: вони передавали весь жах зображуваних створінь. Ось, триголовий змій, що дихає вогнищем. Чорна шкіра виглядала обпаленою, ніби чудовисько постало з попелу. Деякі малюнки і справді лякали, змушували здригатись від огиди. Але Рубіо гортав далі, намагаючись знайти те, заради чого прийшов сюди. В котрий раз. Хранитель, який завідував бібліотекою, навіть залишив йому ключа, аби самому не прокидатись рано щоб відчинити двері. Можливо, він і радів, що принц, який мав не надто хорошу репутацію в королівстві, тягнувся до читання та знань, але жертвувати своїм сном заради цього, не хотів. Одна книга змінилась іншою. Та – ще однією. Кожна розповідала про всіх, відомих цьому світу, чудовиськ. Але не про того, який був потрібен. Може він узагалі не монстр?

Рубіо здригнувся, відчувши холодну руку на плечі. Задумавшись, він не почув стукіт копит по старій підлозі. Світло, що лилось із вікна, уже стало білим.

– Що це ти тут робиш? – Толіман стиснув його плече.

– Нічого. Просто захотів почитати.

– З самого ранку?

– Що тут дивного?

– Ну…– молодий кентавр став біля Рубіо і усміхнувся, дивлячись у його обличчя. – Я чув учора хтось знатно повеселився в Каміловому пабі. Сьогодні вранці він проклинав тебе на усе місто. Нібито ти зчинив таку бійню, що тепер він не знає за скільки часу відремонтує все. Чого ти не пішов до Целіни? Ти ж зазвичай лише там буваєш.

Рубіо застогнав і вдарився головою об стіл.

– Після того, як ми з Келом влаштували там змагання по стрільбі у ціль, вона мене не пускає. Де ж ці вигоди бути принцом?

– Думаю для них треба ще заробити якусь повагу і хорошу репутацію. А твоя, пробач мені, далека до хорошої.

Рубіо роздратовано підняв голову.

– Ну то й що? Королем я бути не збираюся. Он Рита мало не кігтями намагається вихопити це місце для брата. Вічно лиже ноги батьку, натякаючи. Боюся уявити, на що вона піде, як буде голосування. А навіть якщо Коре, її стараннями, не отримає це місце, то нехай його візьме Айсу, вона і старша за мене, і розумніша.

– Ти напевно не дуже розумієш суть голосування. Народ буде обирати короля. І хочеш ти то чи ні, муситимеш прийняти свою долю, якщо виявишся обраним.

Рубіо на секунду задумався. А потім зіщулився, наче від яскравого світла, і глянув на Толімана.

– Ти ж сам щойно говорив про мою репутацію. Вони мене ніколи не оберуть.

Толіман раптом посерйознішав.

– Ти все одно маєш стати дорослішим. Ніхто не знає, що чекає нас завтра, ніхто не знає, що станеться. Тому припини свої нічні походеньки. Якщо доля вирішить перевірити тебе, тобі краще бути готовим.

Рубіо заскиглив.

– І ти туди ж? Я нікому нічого не зобов’язаний, і буду поводитись, як забажаю.

– Не дивись на мене таким злим поглядом, я не повчаю тебе, а лише намагаються допомогти. Я твій кращий друг, ти серйозно вважаєш, що я буду робити тобі на зле?

– Але ж ти лізеш до мене з цими дурними розмовами!

– Мій обов’язок, як друга, робити так, аби захистити тебе, навіть якщо тобі це не подобається. – він хлопнув рукою по столі, він чого свічка, вже не потрібна, мало не перевернулася.

– Іноді ти більше схожий на мого охоронця, ніж на друга!

Толіман хотів було щось сказати, але лише глибоко вдихнув, заспокоюючись. Через хвилину, він промовив зовсім тихо.

– Раніше ти таким не був. Твоя мама не зраділа б, побачивши це…

– Мама тут ні до чого, не згадуй її. – так само тихо, якось знесилено, сказав Рубіо. Безсонна ніч давала про себе знати. Втома пронизувала до кісток, скручувала все усередині, залишаючи після себе лише млявість. Під очима виднілися темні круги, а брудне волосся лише підкреслювали їх. Тіло благало про відпочинок, проте Рубіо не йшов у нього на поводу: боявся. Боявся знов побачити той сон, знов відчути страх, кайданами стискаючий кінцівки. Рубіо потер зап’ястя, позбуваючись фантомного відчуття болю.

– То чого ти тут? Я здивований, що ти узагалі встав з ліжка раніше обіда.

Рубіо прикусив губу і видав:

– Це знов снилось мені. – Толіман застиг. – Я сподівався знайти щось тут. І так, я знаю, що вже перерив все, що міг. – він розпачливо похитав головою. – Чому це не дає мені спокою?

– Сни ж були зникли…як довго їх не було?

– З часу…з часу смерті мами. Майже рік. Яких святих вони повернулися?

– Можливо це щось значить.

Рубіо фиркнув.

– Ну то поясни, що. Ти ж казав, ви багато бачите по тих своїх зірках. Хіба не цим, ви кентаври, займаєтесь? Шукаєте таємниці Всесвіту у зорях, хіба там не може бути розгадки й до цієї?

– Можливо вона там є. Але існують питання, відповіді на які нам треба знайти самим. Ми мусимо пройти цю перешкоду. – Рубіо хмикнув, нібито зле чи зверхньо, але в його очах читався розпач та розчарування. – Проте…можливо деякі питання не такі складні як нам здаються. Тому просто… будь обережним. І пам’ятай – що б не сталося, я завжди з тобою. Як твій вірний друг.

Рубіо нахмурився. Якесь незрозуміле передчуття стукнуло у грудях, і серце на мить зупинилось. А потім, згадавши картинку зі сну, побігло галопом, і як не намагався, Рубіо не міг стримати його.

– Що це означає?

Тривожний вираз обличчя Толімана змінився на безтурботний.

– Що в нас за розкладом урок стрільби. Але так уже і бути, я дам тобі поспати, бо бачу, що ти не у кращому стані. Можу попросити снодійне у Тари, раптом не зможеш заснути.

Рубіо все ще з підозрою дивився у напів прозорі фіолетові очі свого друга. Чорне хвилясте волосся розвивалося по його обличчю, хоча він і збирав його позаду шпилькою. Та, незважаючи на питання, він все ж подумав про сон, якого потребував. Мало не здригнувшись від спогаду, Рубіо все ж кивнув другу.

– Так, буду вдячний.

Толіман підбадьорююче стиснув його плече і пішов із зали. Рубіо не бачив як на його обличчя знов повернулась тривога, і не знав, що той уже думав як повідомити про сон Ордену. Бо повернулись сновидіння не просто так. Це було ясне попередження. Вони не могли його ігнорувати.

Як тільки великі дубові двері відчинилися, Рубіо з головою накрив шум. Він посміхнувся знайомим звукам зіткнення стаканів, веселих чи розгніваних вигуків. В цьому трактирі Рубіо бував рідко, але любив його більше за будь-який інший. Підлога під ногами скрипіла, коли він, не поспішаючи йшов до бару. На стелі, на одній з величезних балок висіло колесо від воза. До нього прикріплювалися свічки, і воно заміняло люстру. Біля одного з столів, де зазвичай грали в карти чи ” ельфовий ліс”, в каміні потріскували дрова, хоч цього було не надто чути за загальним гамом. Тепло від вогню розливалося по невеличкій будівлі, наче ковток елю по горлі. Свічки також висіли й на стінах, і тіні, породжені їхнім світлом, утворювали справжній театр. Окрім колеса, на стелі висіли, підвішені на крючки, різні трави. Вони так пахли, що майже перебивали запах алкоголю та інших речовин, що завжди були в таких місцях. Одного разу Рубіо намагався дізнатися, що то таке, що має такий сильний запах – сподівався, якщо повісить щось таке у кімнаті, сни минуть – але Антоша не розкрила секрет: буцімто це сімейна таємниця. Рубіо залишалось лише сподіватись, що сни минуть сами по собі. Або намагатись запити їх та інші негаразди в таких місцях…

Коли він сів за дерев’яну стільницю і барменша побачила його, він знав, що йому тут раді. Це була одна з причин чому він так любив це місце. Пухла жінка, протираючи брудним рушником стакан, сунулась до нього.

Жорстко посміхнувшись, як робила це завжди, вона заговорила своїм грубим баритоном:

– Давно тебе тут не було, принце.

– Справи були. – знизав плечима Рубіо. Але вона знала. Знала, що приходить він сюди лише за особливих причин. Якоюсь своєю частиною, вона сподівалася, що цей, на перший погляд, безтурботний юнак, більше ніколи не з’явиться тут. Ніхто не з’являвся в її трактирі, якщо в них все було добре. Але вона лише хмикнула, не розкриваючи, що зрозуміла його обман.

– Як завжди?

Рубіо трохи завагався.

– Маковий ефір ще продаєш?

Вона застигла.

– Ти ніколи його не просив… Якщо мене не підводить пам’ять, в першу нашу зустріч, ти сказав, що проти цієї гидоти.

– То й що? Я не міг передумати? – спалахнув Рубіо. Повернення снів і думки про завтрашній день, залишали в його животі тягуче відчуття тривоги, а в голові купу думок, заплутаних, наче лабіринти гномів. Він мусив заткнути свій неспокійний мозок. – Ти продаєш його не просто так, Антоша. Він є чи ні?

Та відвернула голову, ніби задумуючись.

– Я щедро заплачу. Ось. Три злотих вистачить? Чотири? Це більше, ніж тобі б заплатили зазвичай. – Рубіо викладав на стіл монети, намагаючись піймати погляд барменши. Після декількох митей вагань, та все ж взяла гроші, тут же ховаючи їх у кишеню фартуха. А потім подивилася прямо в зелені очі Рубіо.

– Справа не в грошах. Ти знаєш, я відношусь до цієї штуки не надто добре. – Рубіо намагався перебити. – Ні! Мій син тяжко хворий, мені треба якось заробляти на його лікування. Але будь моя воля…клянусь святими, моя дитина ніколи б не спробувала цього. Я не хочу щоб він ставав як вони всі: ночують на вулицях у занедбаному одязі, обкрадають чесних людей, аби отримати ще порцію, втрачають волю, перестають бути людьми, падаючи на саме дно, туди, звідки не вибратись. Я не хочу щоб мій син став таким. Я не хочу щоб ти перетворювався на це. Ти не такий слабкий, Рубіо.

– Скажи куди йти. – холодним голосом промовив він, від чого Антоша лише розпачливо похитала головою. Вона кивнула головою на темні букові двері в кутку кімнати.

– Сподіваюсь, ввійшовши в ті двері, ти не як вони: зможеш вийти звідти. Хай допоможуть тобі у цьому святі.

Він проігнорував її.

За буковими дверима все було інакше. М’яке світло в трактирі змінювалось тьмяним, свічки ледь ледь жевріли де не де. По підлозі розстелявся червоний дим. Рубіо на мить зупинився, що дало йому змогу відчути як щупальця цього диму проникали в його мозок, крутячи в ньому якісь шестерні, підлаштовуючи їх під себе…ламаючи його волю. Погляд затуманився. Не настільки, щоб Рубіо не бачив дороги, тож він пішов далі. Повз заховані в тінях столи, повз монстрів, прихованих димом. Хтось схопив його за руку. Він озирнувся, зустрічаючись поглядом з обличчям незнайомої дівчини. Її чорне волосся обрамляло худюще обличчя.

– Це шукаєш? – вона підняла з столу якусь вазу. Рубіо знав, що то насправді.

– Угу.

Дівчина посміхнулася, потягнула його на м’який диванчик, і вмістилася з одного боку. Раптом тепло чужого тіла відчулося і з іншого: хлопець, з таким самим чорним волоссям, як і у дівчини, притиснувся до нього, поклав руку на коліно. Дівчина, не втрачаючи часу підсунула йому вазу. Він несміло взяв її у руки, тут же підхоплюючи ще й трубку, що вставлена в неї. В одну мить він подумав: можливо це помилка? Але в іншу хлопець підпихнув його за лікоть, і він, підводячи трубку до рота, вдихнув отруту, сподіваючись, що вона не стане його убивцею. Не дивлячись ні на що, він ще хотів жити. Дим заповнював його, м’яко просуваючись всередині, наче старий друг, якому ти довіряєш всі свої проблеми. Цей дим проникав в кожну клітку твого тіла, вишукуючи там секрети, а знаходячи їх – відкривав ключем та викидав разом з ним. Лабіринти в голові поступово розплутувались, тривога, шиплячи, відступала, віддаючи місце приємному заціпенінню. Вуха заклало. По тілу пробігли мурашки. Він відкинув голову на спинку дивана з м’яким горловим стогоном. Погляд все ще затуманений. Раптом побачив, як дівчина, вдихнувши ще диму, наблизилась до його обличчя. Відчув дотик на своїй щоці. Дим знов ввійшов у нього, на цей раз з м’яким поцілунком. Рука на коліні починала рухатись, піднімаючись вище. Поцілунки спускалися на шию. Дотики тонких дівчачих губ позаду вуха змушували здригатись. Її руки ласкали його, обхопивши шкіру. Більш грубі долоні прижималися до його живота, де сорочка задерлась вверх. Він опустив очі: зустрівся з хитрим пестливим поглядом, коли губи хлопця накрили його м’яку шкіру. Дівчина щось шепотіла йому на вухо та він не чув. Що пробивалось крізь воду у його вухах, так це звук того, як розтібається його ремінь. Кліп очима. Хлопець вже сидів перед ним на колінах. Десь ще промиготіла думка, що так той зітре собі їх. Але хлопця це, схоже, не переймало… Він стогнав, коли дівчина опускалась поцілунками до його грудей. Хапав її за талію, стискаючи, не помічаючи, як вона посміхається при цьому. Зараз він бажав залишитися в цьому моменті назавжди: без турбот, без страхів, без тривоги та горя. Лише пусті думки та насолода. Саме через такі бажання і виникала залежність. Щось у нього в грудях неприємно тьохнуло. Наче спробувало вирватись на волю. Рубіо не побачив, як медальйон на його шиї спалахнув на секунду. Але це відчуття ніби виштовхнуло його з-під води, врятувало з під її натиску. І тоді він почув крики. В тавернах завжди шумно. Але не настільки. Щось штовхнуло його зсередини і він пхнув дівчину й хлопця від себе, підіймаючись. Він не бачив в їх очах розчарування, яке зникне з новим вдихом диму. Він вийшов за букові двері, і зупинився від побаченого. Антоша, впавши на коліна, голосила на всю кімнату. Рубіо здригнувся від того, як зламано звучав її голос. Він хотів запитати що сталося. Але відповідь прийшла сама. Син Антоши, 15- річний Матео, підійшов до нього, лише щоб штовхнути в плече.

– Ворони заарештували Ріку. – це ім’я знайоме Рубіо. Сестра Антоши, Ріка, саме вона варила їй маковий ефір для продаж. Саме вона навчилася частинки магії ельфів, щоб зробити заробити їм більше грошей. Матео не встиг сказати це, як Рубіо вже зрозумів: використання магії в Популюсі, дорівнює твоїй смерті. Ріка приречена. – Вони вб’ють її. Це твоя провина. – Рубіо спробував заперечити, але дим все ще зжимав його зсередини, і замість слів виходило лише хрипле різке дихання. – Мені все одно що ти принц. Я не буду мовчати, як усі. Всюди, де ти з’являєшся, панує розруха! Ти ніколи не отримаєш щастя, і ніколи не станеш королем: ти цього не заслуговуєш!

Цього разу Рубіо навіть не намагався заперечити хриплому, повному ярості, що приховує біль і страх, голосу. Він знов спробував щось сказати, але лише похитнувся, відчуваючи як підкошуються ноги, і встиг побачити лише чорне хвилясте волосся та сумний погляд, перед тим як поринув у темноту. Толіман прийшов за ним. Його вірний друг.