to destroy

Маю надію, що мій перший переклад вам сподобається. Буду дуже вдячна за коментарі 🙂

Переклад: https://archiveofourown.org/works/30733187/chapters/75849491

Опис: Під уламками каплиці, що обвалилась, її знайшли не ті, хто повинен був.

Темно, гнітюче темно. Крихітний промінець світла не пробивався крізь навислі хмари, що поглинули Аліну. Споконвіку й надалі — вона вже не пам’ятала нічого іншого.

Ніхто не заважав бити по стінах, кричати, благати відпустити. Сирий холод проймав наскрізь, оголюючи давно знебарвлені кістки.

Тут не знайшлося ні вікна, ні решітки — нічого, крім сталевих дверей із замками, які клацають стільки разів, що вона постійно збивається з лічби. Звідси не втекти — із в’язниці, збудованої для неї однієї.

Аліна не знала, як глибоко похована під землею. Як далеко від джерела сили. Її кинули сюди непритомною, вона нічого не знала.

До поверхні далеко – і до сонця теж. Аліна не відчувала тепла, не могла згадати, як воно. Може, минула ціла вічність? Їй ніхто не відповів.

Вартовим наказали не розмовляти із нею, це зрозуміло. Вони не реагували, хоч би скільки вона билася, роздираючи зв’язані руки до крові, хоч би скільки кричала до хрипу в горлі. Ніхто, жодного слова…

Аліна не мала сили змусити їх слухати — більше не мала. Все зникло, не залишаючи сліду, і вона не знала, скільки це триватиме. Світло розвіялося, витекло з неї, як кров по лезу ножа, що ввійшов у серце. Усередині було пусто.

Вона намагалася закритися, не дати порожнечі поширитись. Не дуже успішно, втома, що навалилася, брала своє.

Годували регулярно, але змусити себе з’їсти більше, ніж декілька ложок несмачної каші вона просто не могла. Іноді мовчазні вартові намагалися нагодувати її самі, але Аліна відверталася і лягала, обіймаючи себе, поки вони не приймали рішення залишити полонену в спокої. У неї ще ж були якісь залишки гідності, не такі подерті, як її брудний одяг.

Але й вони неминуче згасали, як народжувався і вмирав місяць, раз за разом затемняючи і без того беззоряне небо. З кожним днем, годиною, миттю самотність відкушувала шматочок плоті, поглиблюючи рани, що не гояться. Залишаючи клапоть від тієї, ким вона колись була.

Аліна не відчувала нічого, крім холодної байдужості. Трохи останніх сліз, і лишиться лушпайка. Вогкість, що зависла в повітрі, не давала забути про сум, і цей сум не розвіяти.

Ті, кого вона знала та любила, перетворились в ніщо. Як — не мало значення: їх могли кинути у в’язницю, розстріляти, спалити на вогнищі чи втопити, як Святих. Перші дні у непроглядній темряві на смак були особливо гіркі. Але невдовзі й голос скорботи замовк. І тепер її оточувало одне нічого, що рідко порушувалося кроками охорони, що змінювалася.

Почуття притупились, часом чулося, як капає вода або шарудять щури. Не найбажаніша компанія, але краще ніж повна її відсутність.

Аліна досі вірила, що ненавидить за це його — за все це. Або, принаймні, повинна. За те, що використав її, закував у нашийник, віроломно розтрощив їх, як вони уявляли, безпечну гавань… Але найсильніше за те, що звалив її на груди, як наречену, і перемістив із руїн каплиці прямісінько в це пекло!

Спогади забирали багато сил, яких на лють вже не вистачало. Занадто довго в темряві та самоті, щоб при думці про нього не сколихнулося дивне почуття, відблиск розбитої надії. Безумство, але Аліна згадувала про нього майже з ніжністю. Він останній, хто розмовляв з нею, але, святі, як же це було давно…

Дарклінг ніби зійшов з небес, уособлюючи порятунок, довгоочікуваний кінець самотності. Він — чудовисько, але тепер вона не вірила в це. Вона, Санкт-Аліна, була живим доказом того, що люди не здатні ненавидіти надію.

Замість того, щоб заплющити очі, Аліна продовжувала плисти в океані жалю про те, чого не було, підхоплена течією, по-дитячому сподіваючись не загубитися серед хвиль. Вибір — гострий меч, і приймай вона інші рішення, то не опинилася би тут. Нерозумно звинувачувати його одного. Цей шлях вона проклала сама.

Вона не повернулася до нього обличчям, коли він переступив поріг, коли світло розпливлося від привідкритих дверей. Це було її першою помилкою. Аліна лежала, згорнувшись клубочком, і кричала, щоб усе — від першої до останньої крихти живого і ні в цій смердючій ямі — все котилось під три чорти! Разом з ним!

— Такі слова не личать Святій, Аліно, — сказав він докірливо, а потім схопив її за руки і підтягнув до себе, ставлячи на коліна.

Вона зашипіла, ба навіть спробувала вкусити його зап’ястя, але цей опір анітрохи не бентежив чоловіка — він міцно тримав її в своїх руках. Слова так само були марними.

— Іди до біса! Відпусти мене, ти, чудовисько!

Він стиснув її підборіддя, сильно, боляче — змушуючи подивитися на нього. І засміявся.

Справа була не в тому, що обличчя Аліни було брудним і в крові, а він у всій своїй пишності виглядав бездоганно. Навіть не в тому, що він поставив її в непристойно принизливу позу, для того, щоб потішити свою хвору уяву. Це була жорстока реальність – її голос охрип від потоку лайки, а його – пройшовся бархатистим смішком, в якому чулася неприкрита веселість.

Дарклінг позбавив її дару, про що радий був нагадати, стиснувши її обличчя так сильно, що з очей Аліни бризнули сльози.

— Хіба гідно так говорити з твоїм новим королем, Аліно?

— Н-ні, ні. Ні… — прошепотіла вона, ледве видихаючи слова, які тремтіли на язиці. У недовгому мовчанні чулося лунке ехо цього жалюгідного белькотіння. Її б знудило, але в шлунку було порожньо.

Очі Дарклінга поблискували від надмірної радості, ніби цей низький прояв влади над нею приносив йому насолоду. Над нею — і усією Равкою, нині, коли він скинув і Ніколая, і весь рід Ланцових.

— Я колись брехав тобі, Аліна? Для чого мені починати це зараз?

Її очі злякано розплющилися – на його губах заграла посмішка, недобра, переможна, ніби сповіщаючи про те, чого вона ще не знала.

— Щ-що трапилося з моїми друзями? – тільки й зуміла видавити з себе Аліна. Голос звучав глухо – страх стиснув горло, інших почуттів не лишилося.

Посмішка Дарклінга не змінилася, чим вселяла ще більший жах. А коли, миттю пізніше, він байдуже знизав плечима, Аліні захотілось звернути йому шию голими руками.

— Про них подбали, як і про всіх твоїх союзників.

— Ні! — закричала Аліна, вдаривши його кулаками, замолотивши зі всіх сил куди тільки могла дістатись. Він опустився на коліна з виглядом батька, що втихомирює примхливу дитину, і провів рукою по її обличчю, витираючи сльози, які залишали за собою чисті доріжки, — Я ненавиджу тебе.

— Ні, це не так, — запевнив він, торкаючись кінчиками пальців її тепер ламкого білого волосся. Це був перший раз, коли Аліна побачила, що її дар зробив із нею. Якою була плата за гидоту.

Вона стримала гіркий схлип – спроби вирватися вели в нікуди. Настала тиша, яка порушувалась лише її тремтячим диханням, поки Дарклінг не заговорив знову:

— Тобі дуже личить, — він заправив пасмо волосся, що вибилося, за вухо. — Як сяйво чистого світла, моя маленька Заклинальниця Сонця.

Вона не хотіла від нього ніжності, ні! Кров дорогих їй людей ще не висохла на його каптані! Не хотіла приймати цієї вдаваної доброти в оплату за поступливість!

Тож Аліна плюнула йому в обличчя. Наскільки вистачало слини та обурення, але плюнула прямо в його ліве око, скориставшись близькістю. Крихітна перемога, вирвана з тиранічного тріумфу. Коротка мить ейфорії, перш ніж весь її світ обвалився, подібно до покинутої Святими каплиці.

Дарклінг з розмаху вдарив її по обличчі, зриваючи примарну маску ввічливості. Обпалило так, ніби в пальцях у нього застрягла сталь гришів, щойно вийнята з печі. І коли Аліна звалилася на підлогу, він зневажливо скривив губи.

— Я пропоную все, про що можна мріяти, але ти, дурепо, продовжуєш відмовлятися? Ти воліла б бути полоненою, а не Святою, королевою? Я легко зможу таке влаштувати, Аліно.

Він відірвав смужку тканини від порваного низу її сорочки, поки Аліна намагалася встати, повернути контроль над неслухняними кінцівками.

— Припини!

Повільні кроки ехом віддалися в темряві. Дарклінг став за її спиною і закрив обличчя пов’язкою, зав’язуючи так щільно, що в очах Аліни замерехтіли зірки.

— Якщо ти цього хочеш, Аліно, то я щасливий послужити тобі. Ти побачиш, наскільки ти самотня. Незабаром ти сама прибіжиш у мої обійми. Як ніяк, я — єдине, що в тебе залишилося.

Тепло його шепотіння біля вуха раптово зникло, змінившись звуком кроків, що віддалялися, і голосом, що звучав як здалеку. У тій темряві зблідли навіть тіні.

— Скоро ти все зрозумієш. Хоча не впевнений, чи буду я такий великодушний.

Двері зачинилися. І світло померкло.

Він мав рацію — час змусив Аліну відчайдушно прагнути людської близькості. Грань розуму стерлася настільки, що в якийсь момент вона усвідомила, що нудьгує, ба більше — жадає його присутності.

Дарклінг став для неї, як вона для решти світу. Єдиний промінь світла, що сяє у глибині чорної безодні. І Аліна з радістю купила б його фальшиві кісточки на вулиці, аби це допомогло звільнитися з в’язниці, у яку він її кинув.

Того дня, як і всі попередні, вона лежала, згорнувшись на підлозі, коли в похмурій одноманітності її існування появилось світло. Востаннє це було так давно, що спочатку вона вирішила, ніби їй здається. Наче це ще одне неіснуюче видіння, плід втомленого розуму.

Аліна не могла підвести голову. Глухе заціпеніння перервалося клацанням замку. Тіні того, що має бути світлом, просочилися скрізь пов’язку.

Спочатку вона подумала, що прийшли вартові, але потім — сильні руки підняли її, допомогли сісти. Ніжні пальці зняли пов’язку з обличчя – він був тут, знову тут, з нею.

Сльози потекли самі собою. Він заспокійливо погладив її по волоссю – перший справжній дотик за… не згадати, скільки, не згадати, як давно – і вона розбилася на частини, як гарна ваза, порожня і кинута під колеса кареті.

Тінь обійняла Святу, огортаючи вкрадливим шепотінням:

– Аліна, ти готова зайняти своє місце поряд зі мною? Місце, яке належить тобі?

Голос застряг у горлі, онімілий за довгий час, але вона закивала, сліпо і відчайдушно, притискаючись до його плеча, з полегшенням відчуваючи, як жорсткий каптан треться об щоки.

Аліна заскиглила, коли він відсторонився, і за мить відчула, як щось прохолодне і гостре торкається зап’ясть і кісточок. Мотузки впали в темряву, і він притягнув її до себе, дозволяючи сховати заплакане обличчя.

Їй було все одно, чи зробить він її королевою, Святою чи живою лялькою — подушечкою для шпильок, аби не залишав тут. Не залишав її на самоті.

Плач Аліни стих — її оточило його тепло, його запах, його життя. Її руки самі обняли його, тепер її захисника, її всього. І коли він узяв її на руки і поніс нагору, по тих сходах, по яких колись і спустив сюди, вона не промовила жодного слова.