Його посмішка врятувала мене

Мені здається, я любив його все своє життя.  І навіть коли ми познайомилися, з першого погляду я зрозумів що він “та сама” людина яка прикрасить моє життя.  Так і сталося.  Через місяць, а може, навіть і менше, ми почали зустрічатися.  Спочатку я був дуже сором’язливий, адже для мене це все в новинку.  Мені було не звично називати його лагідними словами, а він від цього сердився.  Я іноді навіть не міг сказати йому що люблю його.  Згодом я звикся.  Він показав мені що таке справжнє кохання.  Нам було неймовірно добре разом.  Він навіть познайомив мене зі своїми батьками.  За їхніми словами, він ще ніколи нікого не знайомив із ними, навіть якщо у нього були стосунки.  Мені від цієї новини було дуже приємно.  З його батьками ми мали чудові стосунки.  Вони одразу прийняли мене у свою сім’ю та полюбили як рідного.  Ми багато часу проводили разом і навіть хвилини не могли провести один без одного.  Це було як залежність.  Наші телефонні розмови тривали все довше та довше.  Перед ним я повністю розкрився.  Він був першою людиною, якій я довірився.

      Але як виявилося, найближчі та кохані люди, можуть зробити тобі найболючіше.  Адже друзі казали мені придивитися до нього.  Я настільки був ним зачарований, що й не помічав його зради.  Одного дня всередині мене щось померло, це сталося тоді коли я довідався що він грає на два фронти.  Він почав часто зустрічатися зі своїм новим другом, і стосунки у них були зовсім не дружні.  Тоді мені казали що бачили як вони цілувалися у парку на лавці.  І навіть надавали мені докази у якості фото.  Мені було так боляче, що я проридав цілий день і цілу ніч.  Незважаючи на такий біль, я все одно любив його.  Я заводив з ним розмову про його нового друга, але він і близько не хотів про нього говорити.  І одного дня я запитав його на пряму.

          – У тебе, крім мене, є ще хтось?  – Опустив я погляд на свої руки.
– Не неси нісенітниці, – починав він злитися.  – У мене є тільки ти.
– Я все знаю, – я був спокійний, адже перед цим я виплакав усе, що було.  – Якщо ти хочеш розійтися, то скажи.
– Нічого я не хочу, – скрикнув він.  – Джин, не вигадуй.
– Якщо ти не хочеш розходитися, – підняв на нього абсолютно порожній погляд.  – То цього хочу я.
– Джин-і, – він узяв моє обличчя у свої долоні і зазирнув мені у вічі.  – Я не хочу з тобою розлучатися, і, крім тебе, у мене нікого немає.  – Він ніжно увібрав мене в свої обійми.
Я повірив йому.  Адже мої почуття брали наді мною гору і перекривали розважливість.  Я довірився.  Але як виявилося – дарма.  Другого дня, я сам випадково застав їх за поцілунком у його ж кімнаті гуртожитку.  Тоді я зрозумів, що цій людині я більше ніколи не повірю.

Біль пронизував мене зсередини.  Щодня я проливав сльози.  Мені здавалося, що без цієї людини моє життя просто перетвориться на існування.  На навчанні я взяв лікарняний, щоб хоч трохи відійти від свого пригніченого стану.  Я вже навіть звик, що ми більше не разом.  І вийшовши на навчання я був сповнений сил.  Але це ненадовго.  Адже бачачи його щодня, почуття та біль поверталися з більшою силою.

           Мені говорили, що поболить і пройде, і що я просто накручую себе, потрібно просто не думати про нього.  Звичайно, легко говорити таке, коли не було таких почуттів.  Перше і справжнє кохання, якщо воно не взаємне приносить неймовірний біль.  Він був для мене всім.  У мене ніколи ні до кого не було таких почуттів.  І здавалося, що вже не буде.

           Звісно не буде.  Адже й без нього я не хочу.  Одного дня, я вирішив, що покінчу зі своїми стражданнями.  Гуляючи мостом, я зупинився і вдивився у воду.  Висота була великою, приблизно 70 метрів.  Дивлячись униз, вода так і манила до себе.  Я переліз через перила і, схопившись, став на зовнішній стороні мосту.  Я розумів, що якщо я зістрибну, то краще від цього нікому не стане.  Але в той же час і розумів, що якщо не зроблю цього, то втоплюся в своєму болю і просто не впораюся з нею.  Відпустивши однією рукою борт, я вже був готовий зробити крок.

         – Ти занадто повільний як для самогубця, – почувши голос позаду себе я здригнувся і схопився рукою за борт.

         Збоку мене спершись на перила стояв молодий хлопець.  Він глянув униз на воду, а потім на мене.

           – Для такого вчинку має бути вагома причина, – все також дивлячись на мене промовив хлопець.  Я просто стояв мовчки дивлячись.

             Він дістав із кишені якусь коробочку і викинув її з мосту.  Здалеку почувся лише легкий сплеск води.

– Я ось кидаю палити, – хмикнув хлопець.  – А хтось кидається з мосту, іронічно.
– Ти мені заважаєш, – пониклим голосом промовив я.
– Чому ж?  Може я хочу бути свідком того, як ти зістрибнеш, – посміхнувся.
Від цих слів я глянув на нього.  Я вперше глянув на нього.  Його очі були червоні, мабуть, до цього він плакав.  Волосся на голові було скуйовджене і обдувалося вітром.  Незважаючи на холодну погоду, він був у легкій вітровці.

               – Що тобі потрібно?  – зазирнув йому прямо в очі.
– Якщо чесно, ти зайняв моє місце, – злегка посміхаючись почухав він потилицю.  Я з подивом дивився на нього, і не розумів про що він каже.
– Я з такою ж думкою як і ти йшов сюди, – дивлячись у далечінь сказав хлопець.
– Чому?  – мабуть він така сама жертва як і я.  І він так само вирішує проблеми.
– Сьогодні я поховав своїх батьків, – з сумом у голосі промовив він.  – У мене нікого не лишилося, навіть друзів немає.  Сенс мені жити.
– Я співчуваю, – мені по-справжньому було шкода хлопця.  – Але друзів можна знайти у будь-який період життя.
– Можливо, – він дивився на свої руки, а потім глянув на мене.  – Ти будеш моїм другом?  – я побачив надію в його очах.
– Як бачиш я трохи не в тому становищі, – знизав я плечима.
– І що ж тебе так довело, чи хто?  – опустив погляд і я відчув ніяковість.
– Зрада з боку коханої людини, – згадуючи, все сказав я.
– Це не вихід, – промовив хлопець.
– Те саме можу сказати і тобі, – злегка посміхаючись сказав я.
– Ти посміхнувся, – підняв брови хлопець і так само посміхнувся.  У нього була гарна усмішка, і вона притягувала всю увагу до себе.  Ми мовчки стояли з 5 хвилин. Він на мосту, а я на готовності стрибати.
– Я згоден, – я трохи заплющив очі.  Він з нерозумінням дивився на мене.  – Я буду твоїм другом, – вже дивлячись йому в очі сказав я і бачив як його очі почали світитись і на обличчі з’являлась усмішка.
– Я Намджун, – посміхаючись, допоміг мені перелізти назад хлопець.
– Я Джин, – я потис йому руку.

Зовсім незнайома людина врятувала моє життя.  Можна навіть сказати, що його посмішка мене врятувала.  Я ж хотів знову побачити її.  Він вселив у мене сили та нові надії.  Отак буває, коли думаєш, що виходу немає, тобі показують правильний шлях.  Адже не важливо, що він і сам хотів накласти на себе руки.  Побачивши мене на мосту, що вже зібрався стрибати, він зрозумів, що вихід завжди можна знайти.  Тоді він і вирішив що допоможе і мені, хоч і самому потрібна була допомога.  Ми обов’язково допоможемо один одному вибратися із цього стану.  Адже швидше ми випробуваємо одне до одного зовсім інші почуття.