Хіміотерапія

— Трясця.

Міу вдивлялась у запальничку, що вільним падінням з вікна балкону через її необережність зникла десь у кущах.

 

— Доведеться її діставати, — Кокічі стряхнув попіл у попільничку, якою дуже пишався, бо вона була вкрадена з якогось дуже дорогого бару. — Це вже друга за місяць. Я знову купляти нову не буду.

 

Дівчина перевела погляд на сусіда й зморщила ніс у своїй фірменій манері.

 

— Хоч знаєш, хто у цих джунглях під балконами шниряється? Там більше наркоти, ніж ти можеш собі уявити, не кажучи вже про голки. Ми живемо прямісінько над смітником! В тих кущах навіть вуличні коти не спарюються. 

 

Кокічі кинув погляд на кущі троянд, які не цвіли вже багато років (принаймні за ті два, що він прожив тут, квітів на них застати не вдалося), а потім звів погляд назад до неба. 

 

 — Тоді коробка сірників в нашому розпорядженні. 

 

Помаранчевий вогник між нігтів з потрісканим на них рожевим лаком спалахнув лише на мить, щоб запалити цигарку між зубів дівчини, після чого погас. Сірник відправився туди ж, куди запальничка. Кокічі зробив вдих, вбирючи в себе приємний запах запаленого шматка дерева.

 

Міу затягнулась, оглядаючи сусіда уважним поглядом. Після перевела його за вікно, тому що не любила починати говорити, дивлячись у вічі.

 

— Я знаю, що ти не любиш подібні розмови, але мене, знаєш, нудить від твого похмурого вигляду останні декілька тижнів, — Міу вдивлялась у небо, ніби намагалась зрозуміти, що в тому хаотичному контрасті жовтого та блакитного намагався знайти її сусід. — Я наче твоя найкраща подруга, і якщо ти в свій час погодився дати мені в борг без повернення, то я не проти побути для тебе безкоштовним психологом.

 

— Свій борг ти вже відплатила порціями ґьодзе швидкого приготування та декільками пачками цигарок, і якщо ти вирішиш пограти в знавця людських душ, то, боюся, зробиш тільки гірше.

 

— Не змінюй тему, — вона випустила в його сторону велику порцію диму, але та не досягла своєї цілі, бо обидва сиділи не так близько одне до одного, як хотілося б.

Вже довгий час Кокічі переводив тему обговорення на підвищення цін за шоколадне молоко (яке, до речі, мав змогу спробувати лише один раз, позичивши пляшку колишнього сусіда з гуртожитку) або минулі проблеми Міу, які, взагалі-то, давно були вирішені, але раз за разом вони продовжували переривати з ніг до голови її  багатий досвід пригніченої жінки, яка була вимушена просити грошей на аборт в найкращого та єдиного друга, в якого майже не залишалось зі стипендії навіть на рис.

Вона на свою голову навчилась читати цю загадкову фігуру навпроти і прекрасно розуміла, що в того життя далеко не солодке, але розкривати рота щодо цього він не вмів, самостійно аналізувати власні проблеми тим паче.

 

— Міу, я не їбу, що треба в таких ситуаціях казати, — Кокічі з усмішкою розчавив цигарку о попільничку й відвернувся від вікна. Обійняв коліна та тепер вдивлявся у стіну. Принаймні це була перша правда від нього за цей вечір. — В мене екзистенційна криза, третій курс журналістики! Ти хоч один день бувала на лекціях нашого викладача, де він вмикає неймовірно жахливі реклами. От була нещодавно дитячої зубної пасти, після якої в голові не було нічого, окрім тієї жахливої пісеньки та бажання знести з себе голову, щоб та нарешті замовкла.

 

— Ти хоч знаєш, що таке екзистенційна криза?

 

– Всім першокурсникам про неї ще на посвяті розповідають! Погрожують, що ми ще пожаліємо, що вступили до цього університету.

 

Дівчина уважно вдивлялась у профіль товариша, звузивши очі. Кокічі рухав кінчиками пальців ніг, які, здається, вже встигли замерзнути на балконі, особливо великий лівої ноги, що стирчав з-під дірки шкарпетки.

 

— Слухай от що, — дівчина зробила паузу, щоб вдихнути дим. — Сходи на безкоштовні зібрання якихось волонтерських клубів. Скажімо, зібрання покидьків з раком яєчок.

 

— І це я чую від людини, яку згвалтували?

 

— Моєю потаємною мрією віднині стало те, щоб до подібних клубів доєдналися всі власники членів, — вона хитнула головою. — Гаразд, невдалий приклад. — вона затягнулась. — Чекай, я щось ще згадаю прикольне. 

 

В очах Кокічі з’явилась зацікавленість, і вдивлявся в подругу він не тільки тому що вона знову до болі смішно зморщила ніс. Коли та знову зробила це, він тріумфально реготнув, за що отримав недоброзичливий погляд.

 

— Є, типу, клуби колишніх алкоголіків, матерей одиначок, якихось іще там створінь, ображених суспільством та злоякісними пухлинами… 

 

— Готовий дати свою стипендію на те, що ти була у другому.

 

— Там безкоштовна кава і дівчата. Це, типу, був клуб для знайомств. 

 

— Стривай, це звідти ти притягнула ту блондинку, в якої Шопен на дзвінку стояв?

 

Міу була за секунду до того, як загасити цигарку, але тяжко зітхнула у відповідь та затягнулась ще раз. Кокічі дуже старався стримати сміх, або робив вигляд, що дуже старається.

 

— Зазвичай можна набрати оголошень про збори в храмі та лікарнях. Короче, якщо тобі потрібен психолог а я чомусь не підходжу, то сходи до цих людей, послухай їх та впевнись у тому, що твоє життя не настільки жалке, як їхнє. 

 

Деякий час обидва сиділи у тиші, що було зовсім незвичне для цього балкону. Він зверігав у своїх тонких стінах найпотаємніші таємниці, що тільки могли зберігати ці двоє. З кожною секундою наростала напруга, але за новими цигарками ніхто з двох не йшов. Кокічі вже починав тремтіти від холоду.

 

Врешті-решт він кивнув сам собі та всміхнувся:

— Невже ти нарешті сказала щось розумне?

 

— Ой, йди ти в сраку.

 

***

 

Стільці були пластиковими і не дуже зручними. В кутку невеличкої кімнати, що була перелаштована під зібрання з якогось офісного кабінету, стояв столик з кавомашиною, термосом з чаєм та тарілкою, наповненою дешевим печивом. Між двох стільців стояла біла дошка, на якій маркером було виведено крилаті вислови про життя, що, можливо, мотивували тих, хто був у крайньому відчаї.

Таких було немало: в колі з двадцяти чоловік Кокічі помітив людей, які морально вже попрощалися з власними життями. Більшість худорляві, короткострижені або взагалі не мали волосся. З кожною людиною, що заходила до кімнати зібрання та тихо віталась, у приміщенні ставало темніше і темніше. Ніби у труні.

 

Кокічі намагався вмоститися на стільці, але все ніяк не виходило: атмосфера була надто напруженою. Дуже хотілось запалити цигарку, але на дверях та стінах було декілька оголошень про те, що робити це у приміщенні суворо заборонено. 

Юнак зітхнув і вже був готовий піднятися з місця та переглянути ту купу оголошень, що зібралися на його столі вдома та, можливо, все ж записатися на зібрання колишніх наркозалежних, бо там буде куди цікавіше, коли до кабінету зайшла молода жінка та замість привітання запитала, чи готові всі починати. Ніби перед потаємним ритуалом занурення у глибини видчаю. І так вона наполегливо ще кілька десятків секунд стояла біля дверей, поки всі знайшли собі місце на стільцях, ніби Кокічі був не першим, хто вибігав з кабінету, переповнений почуттям дискомфорту.

 

І як отаке зібрання незнайомих людей в колі дешевих стільців маленького кабінету має допомогти чийомусь моральному становищу? Це було більше схоже на палату психіатричної лікарні спільного користування або ресепшн у Пекло.

 

Щоб відволікти себе від остаточно ментального падіння, Кокічі підняв очі та вирішив зайнятися улюбленою справою: читати людей, поки вони ще нічого не сказали про себе. Ця навичка стала дуже корисною на першому курсі університету: допомогла юнаку знайти людей зі старших курсів, які були готові написати тобі курсову роботу за пляшку пива. 

Після дослідження декількох юнаків за двадцять, які виглядали на тридцять, а також досить дивного кремезного чоловіка з довгою бородою та неймовірно старою футболкою “KISS”, увагу пари рожевих очей захопив юнак, що вмостився майже навпроти. Він вже встиг налити собі каву та нечутно сісти. Його понурий силует у білій сорочці, що зливалась з кольором шкіри, та краваткою навколо шиї огортало темне пальто, що висіло на спинці стільця. Пояс верхнього одягу розпластався довгою стрічкою вздовж підлоги, на його кінчику вже встигли залишити видимий слід від підошви взуття, але це було майже непомітно через те, що той загубився у тіні сусіднього стільця. Кокічі опустив погляд на шкарпетки юнака, адже ця частина одягу, як відомо, завжди казала про людину більше, ніж можна собі уявити. З-під штанів стирчали чорні шкарпетки з білими привидами на них, але ті майже одразу ховались за високими чоботами на шнуровці. 

Очі хлопця піднялися вгору, до обличчя, звідки тільки що доносився продовгуватий тихий “сюрп”. В цей момент перший учасник зібрання закінчив історію свого життя, тому всі зааплодували, і юнак, розгубившись, був вимушений зажати картонний стаканчик між колін, щоб звільнити руки. Здається, він не встиг нормально проковтнути каву, бо почав тихо кашляти. 

Кокічі накрив рот долонею та спіймав себе на тому, що один з куточків його вуст піднявся вгору. Не з насмішки, безперечно, а через зацікавленність, що охопила молодика.

Він постарався якнайшвидше сховати посмішку, бо це могло виглядати як мінімум зневажливо по відношенню до тієї жінки в светрі з пінгвінами, яка, скоріш за все, розповідала про свою тяжку долю. 

 

— Мене хвати Шуічі Сайхара. Мені нещодавно виповнилося вісімнадцять років, однак незадовго після вступу на перший курс університету на спеціальність мрії мені діагностували рак легень. 

 

Кокічі вже встиг забути, що кожен з присутніх тут рано чи пізно помре. Він швиденько повторив власну легенду у голові, після чого підготувався до того, щоб майстерно набрехати всім присутнім.

Шуічі Сайхара був одним з тих, кого юнак слухав досить уважно, і потім йому вдалося зрозуміти, чому саме: попри досить непомітну та похмуру зовнішність, говорив він складними, довгими реченнями, ніби зачитував довгий документ. Слухати було важко, це так, однак разом з цим досить цікаво. 

 

З вуст похмурого юнака вилітали рядки автобіографічного роману.

 

Кокічі ще деякий час уважно спостерігав за молодиком, поки той допивав свою каву ще хвилин десять, мабуть, та вже перетворилась на несмачні холодні помиї,, доки черга не дійшла до легенди про рак кісток на ранній стадії, який нібито вдалося побачити вже зараз, але шансів вилікувати неймовірно мало.

 

Чи була ця історія продуманою з медичної точки зору? Аж ніяк. Знання Кокічі про злоякісні пухлини та інші смертельні захворювання обмежувалися восьмим класом біології та статтями з Інтернету, в яких здебільшого доповідалось про те, що якщо зранку в тебе болить нога, то це ніяк не може бути наслідком важких вправ з фізкультури добу потому. Це, очевидно, рак.

Однак, що цікаво, ніхто і не звернув увагу на те, наскільки правдивою була історія Кокічі. Сюди люди приходили для того, щоб відчути хибне почуття порозуміння, в той час як кожен окремо доповідав свою історію у порожнечу, просто для того, щоб душі стало легше. Можливо, хтось його слухав, однак об’єктивної оцінки стосовно цих казок ніхто не висловлював, адже одне було очевидно: всі вони скоро помруть, і цей факт єднав людей у кімнаті.

 

— Я би хотіла попросити всіх вас розбитися на пари. Поділившись своєю історією одночасно з кожним, тепер ми маємо змогу обговорити власні переживання особисто та відчути, що ми не одні.

 

Юнак хитро зіщурився, коли побачив, як сильно розгубився Шуічі. Він нервово стиснув картонник стаканчик з-під кави у руках. Коли всі піднялися зі своїх місць, він поспішив до сміттєвого баку біля кулеру з водою у кутку кімнати.

Кокічі зіскочив зі свого місця так, що під ним зі скрипом назад відсунувся стілець.

 

— Невже ти сподівався, що хтось з жалості самостійно підійде до тебе? 

 

Шуічі здригнувся та, притримуючи край столу, на якому стояли інші стакани, обернувся. Йому назустріч була простягнута рука, яку молодик одразу потиснув. 

Його вуста ледь помітно відкрились, видавши тихий звук, однак Сайхара майже одразу закусив нижню губу, передумавши. Скоріш за все, він побачив хитрі смішинки, що заплясали у кутках очей навпроти.

 

— Я підозрював, що Ви підійдете до мене. Ми тут єдині люди, яким ще не стукнуло тридцяти.

 

Кокічі тотчас насупився.

 

— Якщо ти запам’ятав, що я приречений померти молодим, то чому звертаєшся на “Ви”?

 

Той похитав головою у відповідь:

 

— Вибач, це тому що ти старший за мене.

 

Пауза. Шуічі прочистив горло. Кокічі легко нахилив голову вбік. Сайхара був занадто ввічливим навіть для відповідального японця, однак за мовленням та деякими рисами зовнішності не можна було чітко стверджувати, що він чистокровний. Суворе виховання спочатку перетворює дітей на вродливих юнаків, а після — на вродливих соціопатів, що бояться придбати банку пива.

 

— Вибач, в мене погана пам’ять на імена.

 

— А ще ти дуже любиш вибачатися, як я помітив. Твої вміння вести діалог не можна порівняти з монологом, під час якого ти роздивлявся підлогу. 

 

— Мені важко щось розповідати на публіку. Довелося поділитися біографією з підлогою, — він ледь помітно всміхнувся. 

 

— Як зневажливо по відношенню до інших! — Кокічі театрально зморщив ніс у спробі повторити фірмений жест Міу, після чого знову простягнув руку для потискання. — Кокічі Ома.

 

Шуічі всміхнувся трошки ширше і знову простягнув свою. Тільки зараз Кокічі помітив, що вона була такою холодною, ніби життя вже давно покинуло молоде бліде тіло.

 

***

 

— Вони зробили все, щоб пробити мене на емоції, однак вийшло не дуже, якщо чесно. 

 

Міу закивала, видихаючи сигаретний дим:

 

— В тобі хтось вбив всю емпатію.

 

— Не кажи так, наче я не став твоїм меценатом! Це все було з щирої любові до тебе, зауваж.

 

Попри складні стосунки між двома жителями невеличкої квартири, це було щирою правдою. Кокічі прив’язався до Міу, прив’язався як старший брат до сестри. Сталося б навпаки, якби життєві обставини не склалися таким чином, що від молодої першокурсниці відвернувся весь світ, який впевнений, що саме довжина твоєї спідниці є тим, що руйнує життя, і винуватий в цьому ніхто окрім тебе.

 

Будучи старшим братом у цій сім’ї покинутих дітей, Кокічі, однак, не соромився красти в Міу футболки або светри, коли потрібно було виглядати добре, а весь чистий одяг був похований на дні корзини з брудною білизною, яку постійно забуваєш випрати.

 

Цигарка відправилась у пепельничку. Пальці з вже зтертим лаком потягнулися за пляшкою енергетику. 

 

— Тебе зовсім не пробрало?

 

Кокічі похитав головою, продовжуючи з серйозним вираженням обличчя роздивлятися порожнечу перед собою.

 

— Та жінка попросила всіх обійнятися та проридатися, але в мене ніяк не виходило, як би я не старався. Можливо це через те, що я відчув, як всі у тому приміщенні оплакують не чужу долю, а власну. А моя хвороба була брехнею, в яку я не можу змусити повірити самого себе. Мені здається, більшість людей приходять туди, щоб пожаліти лише себе, не інших: коли ти на порозі смерті, то починаєш думати тільки про себе, а для оплакування чужої долі сенсу ніякого не знаходиш.

 

— Спробуй тоді клуб колишніх алкоголіків. Тільки не пий перед цим декілька днів та одягни якусь зассану футболку із зображенням рок групи з секонду, щоб виглядати переконливіше.

 

Юнак потягнувся за енергетиком та забрав його з рук Міу. Зробив невеликий ковток та видав коротке “Тьфу”. Скільки разів він казав, що ненавидить ці “гидотні помиї” та просив подругу не купляти йому їх, стільки разів все ж робив хоч один ковток з чужої порції.

 

— Я не піду в інше місце. Насправді серед тих старих знедолених я знайшов декого, хто мене зацікавив.

 

На лобі Міу намалювались зморшки, а брови насупились.

 

— Хуйове місце для знайомств ти собі віднайшов.

 

У відповідь молодик знизив плечима та підпалив другу цигарку підряд. Здається, роль старшого сиблінга перейшла на Міу.

 

***

 

У присутності Шуічі не можна було палити та говорити про хвороби, і принаймні за друге Кокічі був вдячим молодику, тому що брехати про серйозні проблеми зі здоров’ям виявилось не так просто, як непомітно від матері натерти градусник о простирадло й нагріти до тієї температури, що дозволить не піти у школу.

Головною причиною зацікавлення Кокічі було те, що Сайхару було неймовірно цікаво слухати. Він, знайшовши в юнакові уважного співрозмовника (яким Кокічі до цього моменту ніколи не був), доповідав про улюблені речі з таким захопленням і одночасно відчаєм, ніби мовчав декілька років підряд без змоги поділитися з кимось сюжетом улюбленої книги.

Можливо, проблема була в тому, що тільки зараз Шуічі побачив сенс ділитися думками зі світом.

 

— Взагалі фільм йде трошки більше трьох годин, але це одна з небагатьох адаптацій книги, в якій режисеру вдалося скопіювати майже всю книгу ідеально, — коли Шуічі розповідав про кіно, то виключно в контексті адаптацій певних романів, і оцінював їх, очевидно, з точки зору читача, а не глядача. До кінематографії він відносився як до “книг для лінивих”. — Однак одна деталь, яка не дуже помітна, але все ж ключова, була з якоїсь причини вилучена: у книзі головний герой знайшов зачіпку, яка дозволила йому довести принаймні для себе непричетність того чоловіка до вбивства, в результаті чого він провів невеличке розслідування, яке довело цей факт читачам і в кінці тільки підсилило емоції від того, що невинна людина була звинувачена і приречена на смертну кару. У фільмі цього просто немає, хоча це одне з найгеніальніших, що вдалося описати у книзі.

 

Кокічі сильно, просто неймовірно захотілося курити від цієї розповіді. Однак замість цього він потягнувся до своєї порції кави з молоком та шоколадом. Чашка з еспресо Шуічі була вже давно порожньою.

 

Взагалі-то Сайхара не одразу став настільки відвертим. Їм знадобилося приблизно три зустрічі перед тим, як Кокічі запропонував потеребенькати після нудного зібрання, які, звісно ж, потроху переставали цікавити молодика. Приблизно тоді ж довелося піти на зустріч та поділитися досвідом читання Стівена Кінга, якого, попри стереотипи щодо зовнішності, Шуічі любив не так сильно, як інших відомих детективістів або авторів психологічних трілерів. 

Юнак виявився тим, хто поринув у світ класичних детективів, що залишатимуться актуальними всі часи, тому що так сказала шкільна програма. “Насправді в ній просто зібрані речі, перевірені часом, які допоможуть у майбутньому краще зрозуміти складніші романи” — так він пояснив свою позицію, коли Кокічі зізнався, що у середній та старшій школі прогулював уроки літератури та встиг прочитати лише Джорджа Орвелла, причому набагато більше та краще враження справила екранізація.

 

— Чому ти взагалі ходиш на ці нудні зібрання? — раптово поцікавився Кокічі, чим викликав у Шуічі легкий ступор на декілька секунд. Він прикусив губу, що, як виявилось, було його звичкою. Очевидно, він також засоромився того факту, що до цього говорив занадто багато. 

 

— Складне питання. Взагалі мені дядько порекомендував. В мене не так багато друзів, а тих, хто б дійсно зрозумів тебе, немає взагалі. Я пішов з надією на те, що знайду людей, в яких те саме горе і вони пояснять мені, як треба жити з подібним тягарем.

 

Соломинка від високого стакану з лате розмішувала пінку від молока, що залишилась на дні.

 

— Чому ж люди повинні казати тобі, як прожити решту твого життя?

 

— Я просто почуваюся неправильно, коли роблю щось, що не було схвалено кимось іншим. Хіба ти пішов туди не з тієї ж причини? В мене, принаймні, склалося саме таке враження.

 

Соломинка на секунду застигла, припинивши рух по колу. Раптово Кокічі стало дуже соромно, і він підняв очі. Легко всміхнувся.

 

— Що ж, ти правий, це дійсно складне питання, — юнак схрестив руки на грудях та відкинувся на спинку стільця, обернувшись до вікна. — Скоріше за все в мені теж заграли рефлекси чи відро з крабами, і я поліз туди з надією знайти якесь порозуміння. Відчути себе вперше в житті в свой тарілці.

 

Шуічі закивав:

— Так, я відчуваю приблизно те саме.

 

Огидний докір застряг комом у горлі Кокічі. Він шумно ковтнув слину.

 

***

 

— Він очевидно не заслуговує на те, що з ним сталося.

 

— Поки що нічого не сталося. Зводи його кудись, бо є можливість. Щось в мені самій пробуджується жалість від твоїх розповідей про те, як цей юнак, ніколи не побачивши цицьок, помре у колі старих, що встигли викурити всі види трави у свій час і тепер спостерігають наслідки своїх дій.

 

— Мені страшно, Міу.

 

— І це тобі страшно?

 

Кокічі був блідий.

 

— Страшно, що я до нього прив’яжуся.

 

На деякий час на балконі було тихо. Ніби в труні. Цигарка між пальців Міу одиного тліла, залишаючи за собою стрію диму. Єдиним, що переривало тишу, були її вдихи, що насолоджувалися запахом запаленого табаку.

 

— Зроби його останні півроку життя цукеркою, поки він не зрозумів, що ти його найобуєш, будь ласка. Тоді, може, провини в тобі буде менше. Там Кіібо, здається, на роботі в офісі влаштовує цей… Як його…

 

***

 

— Кііновечір? 

 

— Так. Вони влаштовують перегляд фільмів щонеділі англійською мовою. Сподіваюся, ти знаєш англійську? Це безкоштовно, якщо вірити бюлетеням та моєму другові.

 

Він почував себе повним ідіотом, тому що не хотів запрошувати у кіно, бо квиток коштує грошей, однак і не міг заплатити замість Шуічі, тому що це занадто дорого для студента на стипендії. Був ще один аргумент, якого Кокічі боявся більше, тому майже одразу ідею простого походу в кіно викинув з голови.

Бо це могло виглядати, як побачення.

А от похід на кіновечір виглядало скоріш як піаркомпанія для тієї контори, де працював Кіібо, який, до речі, не раз просив своїх друзів привести хоч когось, однак Міу занадто погано знала англійську, а Кокічі прийшов на кілька таких вечорів один з надією вбити час та покидати кілька тупих жартів для тих, хто ледве знався на рівні А2 та нервовим сміхом відгукались на каламбури Оми, який зі знущанням гиготів.

 

Шуічі впевнено кивнув:

 

— В мене мати британка.

 

Ах, то ось звідки цей акцент.

 

— Підемо туди замість нудного зібрання, якщо ти не проти. Щоб не зіпсувати собі настрій заздалегідь, — Кокічі схрестив руки на грудях, щоб виглядати сміливіше.

 

В одну з ночей, що не вдавалося заснути, доводилося запивати ком у горлі дешевим зеленим чаєм, обійнявши коліна. Десь глибоко в душі у Кокічі засіло почуття озлоблення на світ, який він і без цього ненавидів достатньо сильно. Однак зараз це почуття посилилось не злобою за власну долю та долю близької людини, що, скоріш за все, теж не спала у сусідній кімнаті та дослухалась до шороху,  а за майже незнайому людину, в якій Кокічі, втративши почуття сенсу у власному житті, побачив ту, що могла б зробити набагато більший внесок своїм існуванням, ніж він.

 

— В тебе є мрія? 

 

Поцікавився він про це якраз після тієї напівбезсонної ночі.

 

— З кожною нашою зустріччю ти задаєш все більш сумні питання, — замість ком у складносурядних реченнях Шуічі робив ковток кави, на які йшли, мабуть, всі гроші, які могли б збиратися до цього моменту на щось, що дуже хотілося б отримати. На новий ноутбук, наприклад. — Але якщо тобі цікаво, то я завжди мріяв написати книгу. 

 

Чомусь ця відповідь була очікуваною, однак менше болю не принесла. Кокічі закусив ніготь великого пальця та подумав про те, що, очевидно, Шуічі міг би написати бестселер в жанрі детективу та неоготики. Не зважаючи на те, наскільки ж детективний жанр може здатися передбачуваним, навіть у банальних концептах та сценаріях сучасних детективістів можна було знайти щось цікаве та незабутнє (зі слів Шуічі). 

Сайхара був саме тим, хто був цією ходячою книгою. Вона ховалась глибоко в ньому, під незкінченною кількістю білих рубашок та краваток, в його образі, його захопленності жанром, що став невід’ємною частиною його статури. 

 

Кокічі захопився усвідомленням власної непотрібності і разом з цим насичувався почуттям провини за те, що хтось настільки цікавий може померти замість нього.

 

На блідому обличчі Шуічі з’явилась легко посмішка у відповідь на все це. Крізь рожеві вуста зірвався смішок. Він змирився. Не тільки його знайомі та сім’я, а й він сам. Його поховали заживо.

 

І так, Кокічі не хотів, щоб його новий відчайдушний найомий помер в оточенні людей, що своє життя вже прожили. Треба було відірватись, і відірватись у тому сенсі, який підходив саме Шуічі.

 

За адресою ті прийшли за півгодини до початку. Кокічі примітив для себе, що з Шуічі він, очевидно, забуде про те, що можна запізнюватись. Звичку Сайхари приходити рано можна було пояснити: безкінечні приступи задишки давали про себе знати і могли бути непередбачуваними. Ситуацію ускладнювала неможливість йти швидше за повільний темп. 

 

Однак Шуічі під час кожної невеличкої зупинки вибачався і повторював, що насправді неймовірно сильно любить ходити пішки. Багато тисяч кроків. Це заспокоює, вивітрює думки з голови, і коли в нього заберуть нагоду губитись серед вулиць міста та обмежать невеличким парком на території лікарні, то вже насичитись свіжим повітрям не вдасться, бо там воно ніби в душній кімнаті: кисле та неприємне, з присмаком відчаю, який видихали з себе в обмін на кисень інші такі самі приречені.

 

Яскраві червоні кеди зливались з червоною цеглевою доріжкою вздовж вузької вулиці. Так само, як і яскраво червоні листки, що зірвалися з дерева поруч з лавою. 

А чорні чоботи, що були обережно зашнуровані, на здивування виділялись серед осіннього пейзажу, що розвертався перед опущеними вниз очима. 

 

Кокічі, який завжди думав, що яскраво-червоні кеди будуть виділятися, де б він не був, на секунду задумався про те, що Шуічі в усій цій картині був не просто центром, а зайвою деталлю, яку більшість з його оточення вже встигло поховати у темний ґрунт, з яким його одяг, звісно, буде зливатися краще, ніж з яскравою осінньою вулицею. 

 

— Чому ти повів мене саме на той фільм, який, вірогідно, сподобається саме мені, а не тобі? — почулося зверху, і Кокічі перевів погляд на руки в рукавичках, що покоїлися на колінах і, як завжди, стискали картонний стаканчик. 

 

— Не я обираю фільми для перегляду, Сайхара-чан. Це роблять організатори, і так вже склалася чарівна доля, що сьогодні твій день, а не якоїсь парочки, що хотіла б подивитися смазливу романтичну комедію, в якій в усіх все чомусь занадто добре.

 

— Це, може, прозвучить занадто безглуздо, але в мене таке враження, ніби ти здатен вплинути на весь світ. 

 

Усмішка.

 

— Може, я дійсно підкупив їх, щоб тобі стало приємно, га? 

 

Слабкий поштовх у плече.

 

Шуічі пробрало на сміх.

 

— В такому випадку ти занадто турбуєшся для такої людини, як я. Мене не треба жаліти та співчувати, я не для цього ще не перерізав собі горлянку або не скинувся з мосту.

 

Потоку вітру не було, але Кокічі знатно трухануло. Він піднявся на ноги, тікаючи від думок. Однак потилицею відчув, що справжня причина цієї рефлекторної дії була розкрита. Кокічі різко розвернувся, щоб переконатись у цьому, зустрівшись з уважним поглядом. Розуміючим.

 

Поруч з цією людиною він думав про смерть занадто багато, і відчував, що для кожного з них вона занадто близька. Однак було б безглуздо залишати Сайхару одного. Перед тим, як все закінчиться, треба спробувати дати показати йому, що насправді таке життя, хоча сам Ома, здається, не зовсім розумів, що з цією такою цінною штукою слід робити.

 

— Лови момент, Сайхара-чан, — прозвучало це не занадто надихаюче, тому після він простягнув руку як запрошення піднятися. — Якщо доля склалася так, що сьогодні ми будемо дивитися “Мовчання ягнят”, то сприймай це як подарунок та насолоджуйся. 

 

— Що ж, може, ти дійсно правий.

 

— Пішли всередину. Я змерз. 

 

Насправді Кокічі намагався всіма силами подолати бажання запалити цигарку, чого перед Шуічі не можна було робити  ні в якому разі. 

Після тих слів він на секунду відчув, що може вплинути на весь чортів світ. Однак кортіло йому вплинути лиш на той маленький світ, час якого вже добігав свого кінця. 

 

***

 

Шуічі, здається, книгу читав. А, отже, розцінював всю картину з цієї самої позиції “А в книзі такого не було!”. Такий підхід не дуже подобався Кокічі через своє переконання в тому, що для створення гарної картини перед режисером постає не просто задача перетворити купу паперу на кольорові картинки, а й зтерти величезний шматок історії, спресувати її до розмірів двогодинного сценарію, а це задача не така вже й проста.

Під час стрічки Сайхара, однак, жодного разу фірмової фрази не промовив. Лише скрип стільця та періодичний кашель. Кокічі вирішив, що він був у захваті. 

До такого висновку Ома прийшов у напівтемряві, в якій боявся обертатись до Сайхари повністю, зате міг боковим зором ловити якісь жести, що, однак, на остаточну оцінку поведінки Шуічі не вплинули, але за цим було цікаво спостерігати.

 

І Шуічі дійсно сподобалось. Це було видно по його очах, коли ввімкнули світло. Вони горіли, те пожовкле гниле листя, що раніше переливалось навколо зіниць, тепер перетворилось на чисте золото.

 

— Я справді не очікував, що вони збережуть всі необхідні деталі, потрібні для збереження атмосфери, при цьому вклавшись у дві з чимось години, — пояснював він англійською якійсь групі учнів, що намагалися вловити сенс у його складних формулюваннях, що проявлялись навіть під час діалогу іноземною мовою.

 

— Ти привів з собою філолога? — впіймавши момент, уточнював Кіібо, поки відмикав ноутбук від проєктора. 

Кокічі, закінчивши коротке обговорення питання з молодою парою, посунувся ближче до друга, щоб потайки вкрасти зі столу з ноутбуком кілька мармеладних цукерок та трохи дешевого печива. Все добуте було поміщено у широкі кармани джинс. Ома не сумнівався, що Кіібо помітив його маніпуляції, однак проти зовсім не був.

 

— Я, до речі, не питав навіть, де він навчається. Але в нього білінґуальна сім’я чи типу.

 

— О, так от звідки цей акцент.

 

“Отож” — з усмішкою підмітив Кокічі, після чого все ж наважився пройти до основної зали кав’ярні, щоб довершити цей вечір рафом з шоколадною стружкою. 

 

***

 

Він витягнув Шуічі з виритої могили, в якій той сидів та не збирався виглядати за її межі і лише спостерігав за ґрунтом, яким стане через деякий час. 

 

Він долив у пожовклий колір очей різнокольорового бензину та підпалив дешевою запальничкою. Він розпалив в іншій людині жагу до життя.

 

— Кіібо, здається, в захваті від нього, — пояснював Кокічі. — Тепер його учні навчилися слову “investigate” та пхають у кожне друге речення.

 

— Ти розпалив там культ ґіків. Хай хоч виплатять цьому емо зарплатню за чотири заняття, які він там вже влаштував замість кіношних вечорів. Спустить собі на смертельну дозу кави.

 

Нотка чорного гумору Міу відбилась на погрозливому погляді Кокічі. Та підняла руки у жесті.

 

— Розпизділась я, вибачаюсь.

 

Після чого глибоко затягнулась. Кокічі краще не виглядав. 

 

На другий раз вони подивились щось дуже банальне, що Кокічі вже згадати не міг, однак чітко пам’ятав, як мало не заснув на своєму стулі. Саме тоді він дізнався, що Шуічі вміє жартівливо будити, смикаючи за ніс. Ома маже не спеціально видав писк, який змусив їх, сидячи на першому ряді на комфортних великих стільцях у самої стіни, тихо реготати ще з кілька хвилин, прикриваючись товстими рукавами светрів. 

Це була занадто дивна річ, щоб сміятися з неї, ніби кожному було знову по чотирнадцять, однак чомусь та ситуація здавалась не стільки безнадійною для сміху, скільки просто причиною для буденного сміху, яку потім можна буде пригадувати—

 

Якщо, звісно, буде кому пригадувати.

 

Сміх Кокічі різко обірвався у момент усвідомлення. Шуічі замовкнув слідом за компанію, однак усмішка все ж застигла на обличчі приємним медовим залишком на душі до кінця вечора. 

 

Ома ніколи б не подумав, що зможе зробити причиною чийогось життя кіновечори у неділю, однак з якоїсь причини йому самому вдалося влитися у цей процес, і вже на третій раз пропуску нудних зібрань він взяв участь у пошуку скритого сенсу в образі персонажа, застосувавши занадто спрощені, однак влучні слова, що виявилось ще важчим, ніж просто донести те, що бажаєш.

 

Тим вечором приємними дрібними крихтами моросив дощ. Пара ніг не поспішала до зупинки, адже їх розмова, що лунала вздовж вулиці, так атмосферно доповнювала картину вузького проходу між цегляними будинками, що тіснились одне до одного задля широкого проспекту, що йшов паралельно. 

 

— Коли я думав над тим, щоб написати книгу, мені здалося, що я занадто все ускладнюю, — він зробив глибокий вдих і зупинився. Зробишви невеличку паузу, щоб перевести дихання, він все ж продовжив: — Точніше кажучи, мені було занадто складно подивитися на власні ідеї з боку читача, а не автора. Так важко пояснити щось, в чому сам повністю розумієшся, а інший про це може навіть і не здогадуватись.

 

— Саме тому я не люблю поетів. Пишуть так, ніби я їх тотчас маю зрозуміти. Почуваю провину за те, що не вдупляю. 

 

Шуічі хмикнув і закивав.

 

— Я завжди шукав у поезії власний сенс. Можливо, саме для цього вони і створюються. За мету творці ставлять не донести певну істину, а просто навчити людину самостійно її шукати.

 

Після цих слів Кокічі різко зупинився. Сайхара, пройшовши кілька кроків, зробив те саме і обернувся до співрозмовника з німим питанням на очах. Юнак оглядав хлопця у пальто зовсім по-новому. Після чого гиготнув.

 

— Що смішного?

 

— Ну так, знаєш, ти намагався донести до мене думку, яка потрібна більше тобі самому, — молодик схрестив руки за головою і продовжив ходу. — Ти правий, Сайхара-чан. Не існує правильного сценарію, однак ти сам чомусь продовжуєш жити з відчуттям, ніби робиш це неправильно. 

 

Шуічі сунув руки у кармани і, похмуро вдивляючись у дорогу, весь останній шлях аналізував сказане та власні чорні чоботи на фоні викладених яскравих цеглин.

 

***

 

З кожним разом ходити до автобусної зупинки було важче. На четвертий раз Шуічі взяв таксі назад. 

 

— А ти збираєшся йому розповісти, чи краще відправиш свій секрет з ним в могилу?

 

Кокічі ковтнув слину, яка здалась гіркою. Не через цигарку.

 

 Тому що він не курив вже тиждень. 

 

Можливо, то була гірка правда, яку доведеться плюнути в обличчя тому молодику, зруйнувавши все, що між ними встигло побудуватись у режимі “експрес”. 

 

Деякий час витримавши тишу а після кивнувши самому собі, Ома все ж прийшов висновку:

 

— Мені здається, він вже здогадався. 

 

Міу закивала, піджавши губи:

 

— Як ти думаєш, він злиться?

 

— Ні, — сумна посмішка. — Здається, йому всеодно. Тому що в одному я все ж весь цей час не брехав. 

 

Ми все ж таки обидва по-своєму близькі до смерті. 

 

***

 

Сонце остаточно сховалось за шаром сірого неба з безкінечною кількістю нудних відтінків. Ці зміни застали Кокічі занадто різко. 

 

Жоден з них не мав парасольки. Дощі поступово топили місто. Зазвичай неслухняні пасма фарбованого волосся, що стирчали в усі сторони, насичились вологістю та понуро опустилися до землі. Міу в такі моменти жартувала про те, що Кокічі майже неможливо впізнати.

 

Шуічі кожні кілька хвилин прибирав з обличчя окремі пасма темного волосся, що лізли в очі. 

 

— Чому саме тут? — Ома окинув поглядом міст, посеред якого вони зупинилися. Руки, що не були захищені рукавичками у такий неприємний день, сховались у кишені вже теплої куртки.

 

— Саме з цього мосту почались мої спогади про це місто, — Шуічі дивився на темні води ріки, що намагалися втекти подалі від морозів. — І ще тому що це дуже символічно, чи не так? 

 

— Я думав, ти просто обрав місце, яке не так часто трапляється людям на очі в повсякденному житті. Щоб не залишати неприємних спогадів там, куди ходиш занадто часто.

 

Якщо буде, кому пригадувати.

 

— Можливо, і це теж, — юнак похмуро посміхнувся, і коли побачив, що Кокічі відвів очі, все ж продовжив. — Просто хотів запитати в тебе про деякі речі, які мене цікавлять. Не так просто було проаналізувати таку людину, як ти.

 

— А що все ж вдалося про мене дізнатись, детективе? — Кокічі натягнув на себе більш жваве вираження обличчя. Вірогідно, тому що йому все ж стало цікаво.

 

— Спочатку я не зовсім зрозумів, навіщо комусь вигадувати трагічну історію хвороби та приходити в місце, де люди рахують останні години. Потім, однак, до мене дійшло, що ми просто однаково хочемо померти. 

 

— Поганий з мене брехун вийшов, — Кокічі зморщив ніс. Очевидно, він був впевнений, що його здатність вішати локшину на вуха не програє професіональним маніпуляторам, однак навички начитаного детективами юнака виявились сильнішими. 

 

Шуічі спробував виглядати впевнено: він поліз у шкіряну сумку, потім похитав головою і передумав в останній момент. Різко видихнув, вирішивши щось для себе.

 

— Мене все ж цікавить одна річ про тебе, — він струснув плечима, ніби зганяючи з себе дрібні крихти дощу. — Кокічі, а в тебе є мрія? 

 

Юнак завжди почувався некомфортно, будучи під допитом, однак це питання особливо неприємним ехом віддалося у порожнечі всередині. Шуічі спостерігав за реакцією відчайдушно, однак при цьому з неймовірною рішучістю, ніби поки Кокічі не відповість, рак так до кінця і не проковтне молоде життя навпроти. 

 

З цього молодика вийшов би неймовірний детектив. Ома звузив очі та всміхнувся:

 

— Ти вмієш задавати питання. Це викликає в мене захоплення, знаєш? — погляд повернувся до течії річки за огорожею. — Саме за відповіддю на це питання я, мабуть, і пішов туди. В мені горіло занадто багато амбіцій, однак коли я зупинився на мить та замислився, чому я роблю, то виявилось, що йду в нікуди. Я просто знову і знову тікав від нудьги, от і все.

 

Ще більше захоплення викликало те, що Шуічі тримався так, ніби очікував цієї відповіді. Він все ж наважився витягти з сумки те, що приніс із собою.

 

— У спробах віднайти чергову розвагу ти спромігся зробити для мене більше, ніж будь-хто, кого я зустрів за всі попередні роки життя. 

 

Він простягнув книгу, ніби така людина, як Шуічі Сайхара, міг носити у своїй сумці щось окрім неї. Перед Кокічі предстала тоненька книга, яка миттєво розблокувала спогад зі шкільної програми. Ома прийняв продарунок, роздивляючись величезну кількість маленьких стикерів-закладом, що сповіщали про замітки на тих чи інших сторінках “Ловця у житі”.

 

— Це моя улюблена книга. І коли я вперше побачив тебе, то зрозумів, що означає вислів “зійти зі сторінок роману”. 

 

— Я думав, то буде якийсь “Блідий кінь”, чесно кажучи, — обличчя Кокічі розквітло у посмішці, що була викликана почуттям іронії. — Той хлопець справді настільки нагадує мене, еге ж? 

 

Шуічі, стримуючи сльози та криво посміхаючись, кивнув. Після все ж приснув від сміху:

 

— Я був певен, що ти відповіси на моє питання фразою типу: “Я завжди мріяв стояти біля краю скелі та ловити безглуздих дітей, що граються у густому житі”. 

Ома прикусив губу. Сховав книгу під тканину куртки, щоб та не насичилась вологою та папір не пішов хвилями. Він підняв погляд на Шуічі, який виглядав так само, як і в перший день їх знайомства. За виключенням однієї деталі: його очі, очі живого мерця все ще горіли, хоча останнє жовтневе листя остаточно здалося під напором крапель дощу, звалилось з гілок на землю та готувало себе до схоронення.

 

— Дякую.

 

Ніхто з них не пам’ятав, хто сказав це першим, тому не було важливо, чи буде кому це пригадувати. 

 

***

 

— Ти що, читаєш?

 

Швидким рухом Кокічі закрив книгу, залишивши у якості закладки олівець, яким робив нотатки та підкреслював цікаві фрази (там, де це не було зроблено колишнім власником за допомогою чорної ручки). Він підняв очі та прийняв простягнуту банку пива. Міу сіла за традицією за стілець біля столику та загорнулась у плед, бо листопад грозився застудити. В унісон було відкрито пляшки та зроблено по одному ковтку.

 

— Ти не виглядаєш ні краще, ні гірше, — дівчина потягнулась за цигарками.

 

— Дай мені одну.

 

— Хоча ні, я передумала, все хуйово, чи не так?

 

Дрібні спалахи сірників перед тим, як випущено перші клуби диму. Кокічі зморщився, бо за деякий час перерви від цигарок було незвично вдихати в себе ті спогади, супутником яких був нікотин. 

 

— Занадто багато хуйні трапилось, — юнак кинув погляд на обкладинку книги. — Але, мабуть, в мене є шанс встати на ноги, і зовсім не для того, щоб одягнути на себе петлю, що звисає з люстри.

 

Дівчина зробила коротку паузу перед відповіддю, щоб затягнутися. Вона прослідкувала за напрямком погляду друга і, хоча дуже часто називалась деякими недалекою, змогла скласти два і два.

 

— У суботу мій одногрупник влаштовує невеличку тусовку серед студентів нашого факультету. Можу провести тебе туди як плюс один, бо всі так роблять зазвичай. Безкоштовна піца та дешеве пиво. Кіібо вже відмовився. 

 

Ома всміхнувся краєм вуст, після потушив сигарету. 

 

— Я зайнятий.

 

Він взяв банку пива, зробив глибокий ковток та скривився. Часто заморгав.

— Я йду на похорон.

 

Він нарешті заплакав.