Фанфіки українською мовою
    Фандом: Stray Kids
    Персонажі: ОЖП

    …Переходячи дорогу з важкими від моїх чергових закупів пакетами, я продовжувала свою розмову з подругою. Погода була комфортною: теплий вітер ніби обіймав моє обличчя, і змушував листя на деревах тихо колихатися, сонце все ще приємно гріло, але вже давало знати, що на вулиці осінь. Замислюючись про все це, я на якийсь момент забула про подругу, і просто перестала їй відповідати, але здається, їй це не заважало, і вона так само захоплено продовжувала свою розповідь.

    Нарешті закінчивши розмову, я вже підходила до свого будинку, і уявляла те, як питиму чай сидячи за своєю улюбленою книгою. Все б нічого, але мої плани в якусь мить перервав дзвінок від мами.

    Виявилося, що вона вирішила запросити до нас далеких родичів, про яких, якщо чесно, краще б я і не згадувала, тому йти додому було найгіршим варіантом, але все ж таки довелося це зробити.

    Я вирішила не засмучуватися, і швидко піднявшись сходами, я мало не спіткнулася біля входу додому. На порозі сусідньої квартири стояла жінка, яка, мабуть, була нашою сусідкою, і чомусь вона здалася мені не дуже задоволеною тим, що відбувається в її житті.

    Вона не стала зі мною розмовляти, тому я просто кивнула у знак вітання, і не гаючи часу, зайшла до своєї кімнати,  починаючи по-троху збирати потрібні речі на декілька днів, бо знала, що наші родичі, раніше ніж через цей час, не поїдуть, а мені залишатися просто не можна було. Захопивши з собою навушники і свій фотоапарат, разом з іншими речами, які помістилися в рюкзак, я рушила в дорогу. Чесно, я й сама не знала куди мені піти, раніше я залишалася у своєї подруги, але вона переїхала, і тому зараз ми можемо тільки балакати по телефону, тому тепер мені доведеться знайти житло самостійно.

    Помітивши один готель у самому кінці вулиці, я швидко пішла до нього, тому що на вулиці вже закрадалися сутінки, а ліхтарі в нашому районі майже ніколи не працюють, тому вночі краще не висовуватися на вулицю.

    Нарешті досягнувши своєї мети, я видихнувши підійшла до миловидної дівчини, що сиділа за стійкою ресепшн і вирішила взяти собі найдешевший номер, тому що чогось більшого я не могла собі дозволити, навчаючись на відмінно з мізерною стипендією. Подякувавши дівчині і повернувшись у бік ліфта, я попрямувала до свого номера, і як завжди не помітивши когось поперед мене, випадково штовхнула юнака.

    Цей момент був максимально незручним, але мені не звикати. Простягнувши руку незнайомцю, намагаючись допомогти йому встати, я не могла не відзначити його краси – очі були глибокого карого кольору, губи були трохи пухкими і профіль його обличчя був одночасно м’який і строгий. Помітивши, що я довго на нього дивлюся, хлопець мимоволі посміхнувся і подякував за допомогу.

    Як виявилося, він жив у номері навпроти, і я чомусь цілий вечір не могла викинути його образ зі своєї голови. Ця усмішка…Ніби п’янієш тільки від одного погляду на неї … Ох, не варто мені про таке і думати, все одно я залишуся одна, адже не вмію нормально ні з ким контактувати, та й минулого разу все закінчилося не дуже весело. Переодягнувшись у піжаму яку я змогла з собою взяти, я прийнялася за ванні процедури, і незабаром після них вже заснула.

    Відчувши сонячні промені, що пробивалися до кімнати, я солодко потяглася і хотіла було перевірити свій телефон, як зрозуміла, що знаходжуся не в своєму номері. Одяг був ще на мені, ланцюжок з шиї не пропав, я була дбайливо вкрита м’якою ковдрою, і судячи з усього, знаходилася в номері трохи кращому за свій.

    Озирнувшись, я не знайшла нікого, хто міг би принести мене сюди, тому вирішила вирушити на пошуки свого номера. Але вставши на ноги, я відчула різкий біль, і в мене потемніло в очах.

    «Якого дідька!?»-пронеслося у моїй голові.

    -Прокинулася?-У кімнату зайшов якийсь чоловік, і його голос здався мені знайомим.

    -Т-так.-трохи ніяковіючи сказала я, при тому не розуміючи що взагалі відбувається.

    -Не бійся, я правда не завдам тобі шкоди, та й до того ж, я начебто не такий страшний, судячи з того, як ти мене вчора близько двох хвилин роздивлялася.

    -Але що я тут роблю, і хто ти?

    -Давай тоді я заварю нам чаю, і все тобі розповім?-Це прозвучало скоріш як твердження, а не запитання, тому я не обмірковуючи погодилась.

    «Ти у своєму розумі?» – Говорила мені моя свідомість.

    «Спочатку ти прокинулася в кімнаті незнайомця, а тепер мило базікаєш з ним за чаєм? Ти зовсім з дубу впала? -промайнуло слід за цим.

    З одного боку, я була в чомусь права, але чомусь я відчувала себе в безпеці поруч із цим хлопцем, навіть не знаючи хто він.

    -Чай готовий, Дюймовочка.

    Насправді, я не знаю чому він назвав мене «Дюймовочкою», адже зріст у мене був середній, але, звичайно, порівняно з ним, я була немов комахою, звичайно це прозвучало мило, але більше образливо для мене, бо все своє життя, я комплексувала через свій зріст, а точніше пропорцій свого тіла.

    -Про що задумалася?-ненароком запитав юнак.

    -Та, не звертай уваги, я іноді так зависаю-відповіла я.

    -Добре, тоді давай знайомитися. Леді вперед, тож почнемо з тебе.

    «Звичайно я очікувала, що ми знайомитимемося, але чому перша я?»

    -Ну мене звуть Лея, і як ти вже зрозумів, я тимчасово проживаю у цьому готелі.

    -Ти мені не довіряєш?-З помітним смутком відобразившимся  в його очах, мовив хлопець.

    -Як би сказати… Я тебе знаю від сили декілька годин, та й до того ж, лише зорово, без будь-якої інформації про тебе, тому у мене немає вагомих причин довіряти незнайомцю, враховуючи те, що я перебуваю навіть не у своєму номері.

    -Тихіше, тихіше, Дюймовочка, я ж пожартував, я все чудово розумію, і твій настрій я теж бачу. У твоєму випадку так зробив би кожен.

    -Може тоді скажеш як тебе звуть нарешті?-починаючи дратуватися відповіла я.

    -Звичайно, правда мого справжнього імені я не зможу тобі назвати, тому називай мене просто Хан.

    -Хм, гаразд. Але тепер скажи мені будь ласка, що я роблю судячи з усього, у твоєму номері?

    -А ти не пам’ятаєш? Вночі я почув якийсь шум у кімнаті навпроти, і вирішив перевірити, що сталося. Як виявилося, твої двері була відчинені, що дуже необачно з твого боку до речі, і вся підлога була в якихось скляних уламках.

    -Стоп, в якому сенсі в уламках? Я пам’ятаю, що мій номер був чистим, і коли я лягала спати, все було в порядку.

    -Це швидше за все так, але коли я увійшов до твоєї кімнати, ти судячи з усього ходила під час того, як спала, але це досить дивно. Я спочатку подумав, що це нічого страшного, бо таких людей досить багато, але потім я побачив, що твої ноги в крові, а ти зі скляним поглядом і заплаканими очима дивишся в відображення розбитого дзеркала. Зізнаюся чесно, виглядало досить моторошно, але я як справжній джентельмен, врятував свою леді … кхм … просто леді, і відніс тебе в медпункт. Там тобі наклали пов‘язки на рани, а твій номер змогли б прибрати лише сьогодні вранці, тому тобі не було куди йти, і я приніс тебе сюди.

    -Тобто ми спали разом?

    -Хах, це єдине, що тебе турбує? Ні, я спав на он тому кріслі, не хвилюйся. Але я правда трохи шокований, бо бачив таке вперше. Якщо хочеш, можеш поділитися своїми переживаннями зі мною, іноді незнайомцю розповісти все це простіше.

    -Кхм, напевно я не зможу, це особисте, і я не хочу про це згадувати.

    -Добре проїхали. Як твої ноги?

    -Коли я хотіла встати, мені різко стало погано, але потім начебто полегшало.

    -Хм, тобто ти відчула біль у ногах, і все одно встала з ліжка, щоб випити чай зі мною?

    -Ну … Можна і так сказати …-знов відчувши себе помідором відповіла я.

    -Окей, я вже зрозумів що дуже тобі сподобався, але давай начистоту? У тебе є якісь проблеми із сім’єю? Тобі психологічно погано?

    -Я ж говорила, що не хочу це обговорювати!-чи не зриваючись на крик, сказала я.

    І чомусь різко мені захотілося плакати.

    “Ні, ні, ні. Тільки не зараз! Не перед ним!» – промайнуло в моїй голові перш ніж мої щоки обпеклися гарячими сльозами.

    -Дюймовочка!-З явним переживанням вигукнув Хан, і з турботою обійняв мене так, що здавалося, ніби ми знайомі мільйон років.

    -Дюймовочка! Чуєш? Все буде добре, ти впораєшся, що б там не було! Я поруч. Просто дозволь мені тебе зрозуміти!

    Якесь приємне почуття розлилося у мене на душі, можливо, це була моя симпатія до нього, або те саме почуття, коли я була з мамою вдвох, коли ще не приїжджали наші родичі, коли мені було 11 років…

    -Просто… розумієш, я дуже люблю свою маму, але… У мене є родичі, серед яких мій двоюрідний брат, який старший за мене на чотири роки, і якось, коли ми з ним залишилися наодинці… Він… Він… Ні! Я не можу!-знову заливаючись сльозами мовила я.

    -Оу… Тихіше, Дюймовочка, я звичайно і не розумію тебе у повній мірі, але ти сильна, якщо ти пережила це, і значить, що зараз у тебе все обов’язково буде добре! Правда!-Стиснувши мене за плечі сильніше, і водночас підтримуючи сказав Хан.

    Мені, чесно кажучи, вже було всеодно як я виглядаю, ткнувшись носом у плече хлопцю, я відкрила йому свою душу, розповіла про свої переживання та проблеми, і як не дивно, він не лаяв мене і зовсім, лише співчував і підтримував. Можливо мені просто не було кому висловитися?

    Просидівши весь день в обіймах з Ханом, мені все ж таки довелося з ним розлучитися, тому що як мінімум, мені потрібно було змити з себе все, що сталося за вчора.

    Зайшовши в душ, я включила на телефоні пісні свого улюбленого гурту, і підспівуючи, почала митися.

    Якоїсь миті стало темно. Я не зрозуміла, що сталося, якщо чесно, але чомусь швидко вийшовши з душової кабінки, я вимкнула музику, одяглася, і вкотре пошкодувала про те, що не залишилася у Хана. Згадавши про юнака, я вирішила забігти до нього в номер, і перевірити його.

    Номер був порожній. Від слова зовсім. Ніби тут ніхто і не жив. Ніби півгодини тому, я не сиділа тут обійнявшись з хлопцем.

    Щось розбилося у мене в душі, розлітаючись на маленькі крихти, і я зрозуміла, що знову довірилася не тій людині, що знову залишилася сама. Хоча на що я сподівалася? Він навіть справжнього імені свого не назвав.

    Сльози підступали до моїх очей, і я розуміла, що знову починається істерика.

    Помітивши якийсь шматочок паперу, я вирішила подивитись, що там. Як виявилося, це була записка від Хана.

    «Привіт, Дюймовочко!

    Знаю, що ти прочитаєш те, що тут написано, тому одразу вибачусь. Я попросив не викидати мого тобі листа, коли до мене прийшли прибирати номер, тому що в нього поки що ніхто не планував заїжджати.

    Напевно, джентльмени так не роблять, вибач, я правда не хотів тебе залишати одну, але в мене не було вибору. Дякую тобі, за той час, що ми провели разо, коли ти мені відкрилася! Я пам’ятатиму їх завжди.

    Можливо, ми ще зустрінемося!)»

    Різні думки вирували в моїй голові, часом я навіть не чула власного серця. В очах все попливло, і від емоцій, що звалилися на мене, як хвиля під час шторму, я притулилася спиною до стіни, аби не впасти.

    Не знаю скільки я так стояла, може кілька хвилин, а може кілька годин, але я все-таки знайшла в собі сили отямитися, і вирішила просто знову закритися за маскою байдужості.

    Тихесенько вийшовши з номера хлопця, я помітила, що світло так і не з’явилося, що було досить дивно. Але вирішивши не ризикувати, я про всяк випадок знову зібрала свій рюкзак, і вилізла надвір через вікно.

    На вулиці стояло чимало людей, напевно, всі вони були відвідувачами готелю. Як я пізніше дізналася, у готелі щось загорілося, і тому зникло світло, при цьому сталася невелика пожежа, і всіх вивели на вулицю… Кажуть, що це було не випадково, але мені вже було байдуже.

    Я зателефонувала мамі, і вона сказала, що наші родичі вже поїхали, тому я вирішила повернутися додому.

    Надворі капав дрібний дощ, ніби небо плакало разом зі мною. Люблю дощ, поки ти стаєш мокрим од крапель, можна подумати про вічне, про проблеми, і уявити, що всі вони йдуть разом із кожною краплею.

    Зайшовши додому, я пройшла повз мамину кімнату, і впала на своє ліжко. Знову подумавши про свою непотрібність, я хотіла б заплакати, але почула, що ми вдома не самі.

    «Мама ж казала, що вони поїхали? Хто це?» – пролунало у моїй голові.

    Я вирішила привести себе до ладу, і перевірити, хто ж це був.У маминій кімнаті мило розмовляючи сиділи дві жінки-одна з них моя мама, а друга … наша сусідка??

    Не сказати, що я була в шоці, скоріш, просто здивована, адже ми ніколи не спілкувалися з нашими сусідами, та й мама не дуже про них відгукувалася.

    Помітивши мене, жінка привітно посміхнулася, а мама лише кивнула.

    Вирішивши приєднатися до них, ми стали пити чай, і як завжди, почалися питання про те, чи є в мене хлопець, і як я вчуся. Чесно, я просто ненавиджу подібні запитання, так як мій внутрішній соціофоб давав про себе знати, і скільки відносин я не починала, щоразу я дізнавалася про зраду. Скоріш за все справа була все-таки в мені, тому я нікому і не відкривалася, перш ніж зустріла Хана.

    Помітивши, що я пропускаю всі їхні запитання повз вуха, мама та сусідка вирішили мене не турбувати.

    Потім до мене лише віддалено почали долітати слова про якогось сина сусідки, який вирішив втекти з дому через те, що у сусідки (мабуть його матері) з’явився чоловік, і він не хотів перебувати з ним в одному будинку.

    Ну знаєте, дуже багато людей збігають з дому, але щось ніби перевернулося в мені, і я вирішила запитати, як його звуть.

    -Хьонджин-пролунала відповідь.

    Стоп, стоп, стоп. Хлопець представився як Хан, але він казав, що це його не справжнє ім’я.

    -А в дитинстві я любила називати його Хан, або Хані-з лагідною усмішкою мовила жінка.

    Хан … Це не може бути він!? Ну, багато ж людей з таким ім’ям.

    -Міс, а Ви випадково не знаєте, де він зараз?

    -Знаю, він пішов до озера, що у нас за будинками.

    -Спасибі!-і відразу вибігши на вулицю, я стала оглядати всіх людей навколо себе. Хтось був одягнений не за погодою, хтось вийшов на прогулянку з собакою, а хтось просто сидів на лавці милуючись природою.

    Дійшовши до озера, я побачила чоловічий силует, що самотньо сидів біля води.

    Побоявшись того, що я можу помилитися, але все ж ризикнувши, я вирішила до нього звернутися.

    Серце пішло в п’яти, у вухах задзвеніло.

    «Це не він…»-промайнуло в голові, перш ніж прийшло усвідомлення ситуації.

    -Ой, вибачте, я помилилася.

    -Нічого! Не хочете скласти мені компанію, і подумати про життя?-вимовив посміхаючись незнайомець.

    -Ні, дякую, я піду.

    Остаточно полишивши всі спроби знайти юнака, я напевно вже не відчувала нічого, як ззаду почулися квапливі кроки.

    Хтось обійняв мене. Я звичайно ж почала вивертатися з обіймів, бо це мін бути будь хто.

    -Дюймовочка! Ти ж сама мене покликала, чому тепер ідеш?-з яскравою, як зірки на небі, посмішкою промовив юнак.

    -Хан… Тобто Хьонджин… Я…-відповіла я, перебуваючи в повному шоці.

    -Лея, я сумував за тобою-ще міцніше стиснувши мене в обіймах сказав хлопець.

    -Я теж… Я не могла перестати згадувати тебе весь цей час… – почервонівши, як уперше при розмові з ним, відповіла я.

    -Хех, я й не сумнівався. Ну що, Дюймовочко, не проти стати моєю леді цього вечора?

    -Звичайно не проти!-дуже радісно вигукнула я.

    Посміявшись, хлопець розчепив свої руки і випустив мене з обіймів. Але тут сталося те, чого я взагалі не очікувала.

    Ніжно обхопивши моє обличчя руками, він залишив поцілунок спочатку на моєму чолі, а потім підхопив мене на руки, весело закружлявши на місці. У той момент я напевно була найчервонішою на планеті, але поруч з ним це було неважливо. Вирішивши віддатися моменту, я пригорнулася до нього ближче і не хотіла відпускати. Якби ж це ніколи не закінчувалося…

     

    0 Коментарів

    Note