Ідріза

Чудовий день стояв в Мостарі, та такий, що пташки співали в деревах над Неретвою, а вона шипіла, вдаряючись хвилями об гаряче каміння, коли її збовтували люди; музика і важкий запах жиру неслися шумними вулицями, і сонце лилося променями на куполи джамій та церков. Ввечері метушилися в чаршії жінки в фереджах, тягнучи за собою дітей, чоловіки палили біля крамниць при узбіччі, а небо все тьмяніло, поки не затягнулося темрявою, яку прорізали мінарети, звідки муездини оповіщували азан.

Це було тоді, коли місто з пристрастю горіло пишністю своїх барв. Назовні.

Мостар був оманливим, як отруйний хаджібег, що ріс в боснійських авліях, де дзюркотіла в домашніх чесмах вода, і стояв густий запах кави. Він був із тих, хто не гребував бути явним лицеміром. Поки австрійські фрау у муслінових сукнях і з парасолькою в руках ламали ноги об османську бруківку, гниль і вбогість тягнулися за ними шлейфом, впадали в очі та забивалися в носа. Дух злиднів жив по сусідству з багатими ханами та безістанами, де прилавки тяжіли від товарів, а схудлі собаки ніколи не впускали шанс вихопити свій кусень хліба.

Однак все це завжди поступалося красі славного шехера, яка спокушала навіть найдосвідченіших мандрівників, осліплюючи грацією місцевих жінок і відблисками південного сонця в водах Неретви. Мостар боснійською сміявся в обличчя і тим простакам, які, побачивши його уперше, були вражені, що в межах Європи існує такий «орієнтальний» бруд.

Це місто було по-своєму особливим. Місто мусульман, християн та євреїв. Воно берегло красу в недбалих деталях, мир, що у будь-яку мить міг обернутися війною, і гармонію, більше схожу на хаос. Диковинна квітка серед болотяних бур’янів. Воно було незрозумілим, як і вся Боснія, як кохання між тими, міг ким його бути б не мало…

Коли в той тихий мостарський вечір чоловіки висипалися із теплого хамама, серед них був і Енес Халілович, молодий хлопець з приємною зовнішністю, високий у зрості та широкий в плечах, з сяйнистими очима, в чакширах з грубим поясом, герцеговинському джамадані і єлеку, вишитому золотими нитками. Він поправив фес, з-під якого стирчали гострі пасма, і вирушив вглиб міста крутою вуличкою, що поривалася вгору. Проходячи повз квітучого саду одного старого імама, де ніколи не припиняв співати булбул і шумів шадрван з найхолоднішою водою в околиці, Енес спинився і притиснув фес до грудей. Там, в саду, у тіні жасмину, з ібріком в руках стояла Ідріза — живе втілення його мрій і страждань.

Ідріза Сефіч, дочка імама, була тою, чий образ випливав в голові хлопця, коли він думав про прекрасне. Вона полонила його красою кожного разу, коли виходила з батьківського дому і показувала світу своє лице. Ідріза от тільки «задівочила», і в усій чаршії пішли розмови про те, який тілом та обличчям нагородив її Аллах. Зацікавлені юнаки говорили, що Сефічева дочка і не жінка зовсім, а справжня райська гурія. Ах, батькова зіниця ока! Старий Саліх Сефіч беріг її як ковток води на долоні, слідкував і коли вважав за потрібне, проводжав, поки вона сама спускалася на Головну вулицу крутою бруківкою. Вони з Енесом жили в одній мусульманській махаллі, і їхні домівки дивились одне на одного, але не їхні очі. Ідріза була так гарно вихована, що йдучи вулицею ніколи не підіймала погляду на перехожих. Енес за традицією вітав її, а вона лише більше опускала голову, що була покрита хусткою. І в той вечір, коли юна Сефіч знов відзначила сад своєю присутністю, він замилувався як уперше, і в серці потеплішало від потаємних почуттів.

Яка краса! Енес був готовий поклястися іманом, що не посоромила б Ідріза собою султанського палацу. Якби він тільки про неї знав, він би, валлахі, дав за неї одну сто рабинь, але і цього було б замало. А як вона ходила… І як рухалися її плечі від гордої ходи. Плавно і спокійно. Нема на світі того, що могло б відірвати він неї погляд молодого Халіловича. Її шовкові рожеві діміє з бадем-пафте витончували її біля стану, розшиту сріблом блузу прикрашав єлек. Волосся Ідрізи, вороне, що аж сяяло від сонця, таке м’яка, ніби могло бути мехлемом для найжорстокіших ран, незмінно було заплетене в довгі коси, що спадали по спині, і фесич, прикрашений блакитним зумбулом, виглядав з-під марами. Її лице було білішим за білі троянди, ніжне і скромне, а пишні червоні губи, здавалося, мали бути солодкими на смак. Очі Ідрізи, глибокі та чорні, повні живого вогню, з густими віями навколо, завжди прагнули донизу; лиш інколи на мить, коли її погляд не падав додолу, а підіймався перед собою, вони зачаровували ще більше, не відпускаючи після цього днями.

В той вечір Енес в черговий раз сказав їй селам, але Ідріза наче і не почула, лиш схилилася, набираючи в срібний ібрік води, і пішла садом поливати жовтий шебой. Халілович бачив, як вона садила його в широкій софі, а поруч каранфіл і джурджиці. Бувало, він спостерігав за нею із вікна, з журбою зітхаючи і мліючи, коли вона за працею посміхалася квітам. Сама Ідріза була як квітка. Уся краса Мостара жила в ній.

З гілля подув вітер, опустив її плечі, розплів густі коси. Її волосся запахло зумбулом, весь сад зашумів, запах, і заболіло щось у душі, охопленій коханням. Щоб його діна, як прекрасна його мрія! Серце було повне рахатлука від кожного погляду на неї. Ніде в Боснії, та й в усьому світі не знайти більше такої красуні.

Він мало не втратив розум, але Ідріза так і не підійшла, не обернулася, лише глянула похмуро, наче Халілович був конокрадом. Зовсім її, шибеницю, не цікавило, що він від неї тане наче сніг повесні.

Вона лилася з ібріка тихо, а потім Ідріза зникла, лиш вечірні птахи співали, і вітер розносив аромат жасмину. Темрява ставала густішою. Меркнули звуки та запахи Мостара. Той вечір був одним із багатьох, нічим не примітним, навіть для Енеса. Він, звісно, ще багато разів побачить Ідрізу, і його серце буде з журбою стискатися від її посмішки, погляду, від рук, що леліють квіти, і від витонченості її молодого тіла, поки доля не розлучить їх назавжди.

 Уся краса Мостара жила в ній. Енес пам’ятатиме про це, споглядаючи порожній жасминовий сад і їхню маленьку махаллу біля річки. Він надягнув фес і знову рушив далі. В затихлій Неретві сяяв холодний місяць, самотній силует Старого Моста чорнів над нею. Місто спало. В цю пору не було видно ні його пороків, ні гідностей, і на душі ставало спокійніше.