Анна та Сергій
від Мария ФёдороваІ щось горіло у неї в очах, щось дуже велике, страшне. Дивлячись у її очі я начебто горів, бо погляд її очей був таким же гарячим, як і вогонь.
— Тож ми побачимось через тиждень? — вона стояла у найкрасивішій сукні, що я подарував їй на новий рік.
— Обов’язково, моя люба, — я стояв поблизу неї, тримаючи за руки. Такі малесенькі і ніжні, рідні, які зовсім не хотілося відпускати.
Ними вона в’язала мені зимою шарфи (вона навіть ледве змусила мене перестати носити їх хоча б улітку), готувала найсмачнішу їжу, ласкаво обіймала та тримала за щоки.
— Ти виглядаєш так, начебто ми зовсім не побачимось, — Анна посміхнулася, здивована моїм виглядом. — Не хвилюйся. Усе буде гаразд.
Як би я хотів зробити, як ти кажеш! Але моє серце я вже не в змозі самостійно зупинити: ти керувала їм ще тоді, коли ми навіть не були знайомі.
— Я постараюся, — я міцніше стиснув її руки, — Анно, моя пташка, пообіцяй мені, що ти повернешся і покохаєш мене знову.
Анна засміялася, обіймаючи мене.
— Я кохаю тебе кожен день усе сильніше, Сергію, тож я можу пообіцяти лише одне. Слухай: я обов’язково повернуся до тебе! Чуєш?
— Чую, — відповів я, відпускаючи її руки.
Вона помахала мені на прощання, заходячи у вагон, і я залишився спостерігати за тим, як він повільно їде далі і далі.
0 Коментарів