«Захистити від війни»

Марко за ці тижні багато плакав, проте розтанути в почуттях він міг лише вночі або коли в кімнаті, де наразі проживало ще з десяток таких дітей, як він, нікого не було. Він сумував за тим життям, котре було до війни.

Він має бути сильним, як казав тато, але міг і поплакати на його плечі. Хлопчик ніколи не бачив сльози на очах батька, окрім того разу, того зловісного разу, коли його саджали в автобус. Мама тоді намагалася тримати посмішку, проте її обчиччя було мокре від сліз. І солоне. Марко відчув те, коли цілував її, можливо і ввостаннє.

Тато ж, даючи останні настанови сину «бути сміливим», «не боятися», «слухатися і допомагати тітці Олі, котра зустріне його та всіх дітей після поїздки» і «бути сильним», кусав щоки, стримуючи журливі краплини в очах. Коли автобус почав свій рух, Марко побачив, як батьки невпинно плачуть, обійнявшися, наче вчепившися одне за одного. Тоді і він заплакав, намагаючися швидко втерти гіркі струмочки рукавами м‘якої кофти.

Восьмирічна дитина знала, що відбувається. Ще першого дня батьки, обійнявши його на дивані, розповіли, що почалася війна. Про таке він чув, можливо, в мультиках чи на уроках в школі, але й подумати не міг, що вона прийде до нього у країну, в рідне місто. Найстрашніше було, коли почали бомбити уночі.

Десь зовсім близько, за кілька кварталів від його багатоповерхівки, упав снаряд і осяяв нічне небо. Але він того не бачив, на щастя. Після першої ж сирени його сім‘я стрімголов побіжала до бомбосховища. Під гучні вибухи вони просиділи цілу ніч, сподіваючися, що з їхнім будинком все добре.

Наступного ж ранку було прийняте рішення вивезти Марка якомога далі. Тут і допомогли знайомі, котрі знайшли контакти, і котрі також хотіли захистити своїх дітей.

Захистити від війни.

Вони швидко зібрали речі, пакуючи найголовніше, та через півгодини були вже на автостанції. Там зібралися сотні таких же ш сімей, котрі хотіли вберегтися від воєнних дій у рідному місті. До автобусів заходили не одні діти, деякі були у супроводі мам, а чоловіки, мужньо не показуючи страху більше не зустрітися, обіймали їх, будучи готовими обороняти країну.

Мама Марка розуміла, що буде кориснішою тут, як би не хотіла податися за сином, бути впевненою в його безпеці. Проте, вони домовилися двонити одне одному по кілька разів на день, у будь-який момент. Вони знають, що так у нього буде шанс на нормальне дитинство, без пережитого жаху.

Десь через день, впродовж якого вони стояли на перевірках, зупинялися, аби поїсти, автобуси приїхали до великих будинків, певно, дитячого табору, котрий перелаштувався для біженців.

Ставилися там до усіх добре, багато говорили, аби діти розуміли, що відбувається, чому їх сюди відправили, та аби вони не тримали усе в собі. Марко навіть потоваришував майже з усіма, кого не знав, але… Але він сумував за домівкою, за батьками, за школою і безтурботними прогулянками, тому й плакав, не показуючи того іншим. Він просто бажав повернутися до звичного спокійного дитячого життя.