Очі (які посміхались)

Вечір у великому місті. Туристи порозходились хто по готелях, а хто по барах, або клубах. Та я не відносився до цих двох груп. Відчуття натиску супроводжувало мене протягом всієї нашої подорожі, а гучні концерти майже кожного вечора не дають відчути тишину. Тишина потрібна всім. Тому я і не пішов зі своїми найкращими друзями в бар. Нічне місто манило своїм спокоєм. Я тоді довго гуляв по маленьких вуличках, розглядаючи будинки і різні дрібнички, які траплялись дорогою. За весь час моєї прогулянки я майже не зустрічав людей, а кого я і зустрів були просто п’яничками, яких не пускали у свій дім, або у них зовсім не було дому. Завжди боявся стати одним з них. Втратити все і підкорюватись тільки алкоголю, який згубить тебе за декілька років. 

 Я вже давно не слідкував за годиною, але здається тоді була вже пізня ніч. Так я вийшов до центру міста. Сидячи на лавці я дивився у небо і просто насолоджувався тишиною. Це було найкраще почуття. Але довго я не просидів, адже ставало  все холодніше. Але ні, йти в готель я не збирався, я виспався ще у літаку. Вулички у місті освітлювали тільки маленькі ліхтарики, які час від часу затухали на декілька секунд і знов починали світити, ніби брали перерву і знову повертались до роботи. Блукаючи так темної ночі в пустому місті я побачив те, що найменше очікував побачити. Світло яке йшло з вікон музею освітлювало половину вулиці. Підійшовши ближче я побачив оголошення. Я вже і не пам’ятаю, що саме там писало, але оголошення розповідало про те, що в честь річниці народження якогось скульптора весь тиждень музей працював і вночі. Я завжди любив мистецтво, тому рішення зайти до музею навіть не потрібно було обдумувати. 

 Зайшовши туди з темних вуличок міста, світло “вдарило” прямо мені у очі, тому я декілька секунд, як дурень, стояв посеред входу в музей з зажмуреними очима. Все було наче у сні, навкруг білі стіни споруджені так, що нічого не відволікало погляд від витворів мистецтва. Було зрозуміло, що там у музеї крім мене і декількох охоронців нікого не було. Та й охоронці настільки були стомлені, що здається і не помітили мене, а один з них вже навіть спав. Пройшовши в глиб, я роздивлявся все що попадало мені на очі.  

Довго розглядаючи картини і скульптури, я відчув, що холод помаленьку відступав, а сон вже настриливо заставляв мене позіхати майже кожної хвилини. Проходивши ще не довго між скульптурами, я вже хотів йти додому, але в самому дальньому закутку я краєм ока помітив рух. Рухи у пустому приміщенні музею заставило мене насторожитись, адже я не бачив, щоб хтось заходив у музей. Та цікавість здолала мене і я вирушив у той самий дальній закуточок, щоб подивитись на того, хто вночі відвідує музеї. 

 На наступний день після того я подумав, що то міг бути охоронець, або завідуючий музею, і я міг просто не звертати увагу і піти додому і не згадати про той похід в музей, але саме в той момент, в ту ніч, все ніби було так задумано, ніби сама доля намалювала у моїй карті стежку до того закуточка. 

 Підійшовши ближче я побачив маленьке створіннячко. Ні, не подумайте про щось містичне чи надприродне, ні, це була просто дівчина. Але в той момент вона виглядала для мене, як щось містичне. Невелика дівчинка у чорній сукні у білий горошок і з навушниками на голові, глибокої ночі в музеї виглядала, як маленький ельф, що може тільки в ночі виходи у світ. Вона сиділа на невеликій сходинці і не рухаючись, і здається навіть не дихаючи дивилась на скульптуру людини, яка сидячи нахилила голову до самих колін. Вона не помічала мене, адже була занадто зосереджена на скульптурі, а навушники не дозволяли почути чужих кроків. Ближче підійти я навіть і не намагався. Просто боявся, що все зникне і перетвориться на сон. З відстані на якій я стояв я все таки зміг прочитати назву скульптури. Це була скульптура Мікеланджело “Хлопчик, що скорчився”. Не знаю, що більше мене захоплювало, скульптура чи пристрасть і цікавість з якою незнайомка розглядала цю скульптуру, але що я знаю напевне, це те що у той момент я забув про всі попередні картини і  скульптури. Перед очима була тільки дівчина у сукні (точніше її спина) і скульптура на яку вона дивилась. З’явилось відчуття, що я ніколи не бачив мистецтва до того. 

 Чесно кажучи я ще досі не можу сказати, що саме так мене зачепило. Я так і стояв за спиною тієї дівчини і дивився. Не знаю скільки часу пройшло, але проснувся і від того дивного “сну” Коли до нас почав наближатись охоронець. Не знаю чому, але мені здалось, що він йшов до мене, щоб вигнати з музею. Але ні на мене він не звертав уваги, а просто кинув якийсь дивний погляд і пройшов мимо. І сталось саме гірше, що могло статись для мене в цю мить. Він підійшов до дівчини і відволік її від споглядання. Все магія розчинилась і прийшла реальність.  

― Піднімайся, мила. Джордж дзвонив. Він турбується про тебе. На дворі як не як уже третя ночі… – сказав ласкаво кремезний чоловік 

― Добре, дякую Нік. – прозвучав голос незнайомки, після того як вона зняла свої навушники. Її голос заставив мене відмерти. Адже я так і стояв позаду і дивився за цим всім 

― На дворі вже холодно, можливо візьмеш мою куртку? Ти ж в одній тонкій сукні. – запропонував так званий Нік. Чомусь думка про те, що цей маленький ельф одягне куртку цього чоловіка навіювала злість. 

― Нііі, – протягнув приємний голосок. – Не ображайся, Ніку, але від твоєї куртки завжди тхне машинним маслом.  

― Ох, та які образи, мила? Хіба я не знаю… Ну добре тоді біжи швиденько додому, щоб Джордж не хвилювався. 

― Уже біжу. Бувай! 

― Хорошої ночі! 

Через декілька секунд я вже бачив дівчину, яка була на дворі. На тому історія мала б закінчитись, але ні. Моє серце бажало побачити це дивне створіння знову. В ночі при світлі ліхтарів. Тому не гаячи ні секунди я побіг за нею. На щастя, вона не виконала обіцянку дану охоронцеві музею і не бігла з усіх ніг додому. Вона помаленьку прогулювалась під місячним сяйвом. Ця картина заставляла мене забувати про все і я просто сліпо слідував за нею. Не пройшло і двох хвилин, як милий голос тієї дівчини знов пролунав. 

― Ви так і будете йти за мною? Якщо так, то мені потрібно буде викликати поліцію. – веселим голоском промовила вона. І справді, все це виглядало, ніби я слідкую за нею, як якийсь не нормальний. 

― А… ем… ні… я просто…. – я не міг зв’язати і два слова. Перший раз у своєму житті 

― Отже, якщо ви не збираєтесь мене вбивати, то приєднуйтесь до моєї прогулянки. 

― Що? А, звісно. – відповів я тремтячим голосом. Тоді я почував себе першокласником перед дівчинкою, яка мені сподобалась. 

Коли я зрівнявся з нею, вони на секунду глянула на мене і посміхнулась. Я не зміг стримати посмішки теж, адже її посмішка ніби освічувала все місто. Пройшовши декілька метрів, до мене прийшла думка, що їй би мало б бути дуже холодно. Я миттю зняв свою шкіряну куртку, залишившись в одній вільній сорочці, яка відкривала частину моїх грудей холодному вітру, але я не звертав на це уваги. Вся моя увага і всі мої почуття належали маленькому створіннячку, яке весело крокувало біля мене. Хутко накинувши на неї, свою теплу куртку я помітив, що її посмішка стала ще ширшою і моє серце наповнилось теплом. Ми просто йшли і мовчали. Але це було саме те що я хотів. Слова руйнують атмосферу ночі. 

 Ми гуляли по місту ще приблизно годину, аж поки не підійшли до будинка з вікон якого лилось світло. 

― Це мій дім. Мені пора. Була рада знайомству Пітере. – посміхнулась вона. 

Я не встиг і слова промовити, як вона швидко поцілувала мене у щічку і посміхнулась, але посміхнулась очима. Це була найщиріша посмішка, яку я бачив у своєму житті. Вона почала знімати куртку, напевне для того щоб віддати мені. Але не взяв її і заперечно похитав головую. 

― Хай вона залишиться у тебе, як обіцянка, що ми ще зустрінемось. – сказав я їй. 

― Ми неодмінно зустрінемось, ви вірите мені? – запитала вона у мене, дивлячись мені в очі. 

― Вірю. – не задумуючись відповів я. 

― Бувайте. – сказала вона і зайшла у дім. 

Я не пам’ятаю як добрався тої ночі до готелю і як ліг спати. Все що тоді було важливо це той маленький ельф. 

Наступного ранку я тільки піднявшись, зразу поїхав до того будинку, щоб запросити незнайомку на концерт у вечері. Шукаючи його щонайменше годину я блукав вуличками, але все таки знайшов його. Підійшовши до дверей я постукав, але ніхто не відповів. Я знову постукав і нарешті почув кроки. Двері відкрила маленька бабуся. Я запитав в неї про дівчину і вона сказала, що не знає ніякої дівчини і що вона живе сама вже 12 років. Я не міг зрозуміти як так могло статись. Все почало плутатись. До мене  навіть прийшла думка, що та дівчина, що той маленький ельф – був примарою. Але я швидко покинув ці думки. Все було так дивно, але я не мав права бути замріяним. Через декілька годин концерт і мені з моїми друзями потрібно готуватись.  

Все день пройшов як у тумані. Та проснувся я вже на сцені. Ми виступали сьогодні у невеликому залі у якому можна було побачити більшість фанатів. Підійшовши до мікрофона, в паузі між піснями я говорив з фанатами. Я роздивлявся зал і читав плакати, які написали вони. Та мій погляд зупинився на розі. Тій розі, яка вишита на весь рукав моєї шкіряної куртки. Я не повірив своїм очам. Підвівши погляд я глянув у обличчя.  

Воно посміхалось мені самими очима. І це була найщиріша посмішка, яку я бачив у своєму житті.