глава дев’ята

Кожен хоч раз у житті стикався з надмірним снобізмом, чи то якість, властива людині, загальний настрій чи інтер’єр. Уявіть собі студентку, який важко працював на благо успішного майбутнього. Вона вивчає журналістику, мріє досягнути поставленої мети, стати відомою, як завжди писала у своєму таємному щоденнику, і як зазначала на карті бажань, що лишилась висіти у батьків вдома. Вона отримує розпорядження від свого куратора – відвідати показ високої моди як практичне завдання, і надалі представити сюжет про відвіданий захід. Вона радіє, мрії здійснюються, або, принаймні, починають збуватися, дрібними кроками ведучи до цілі. А на прийомі її з’їдають очима марнославні зазнайки, які зовсім не можуть зрозуміти, як це «непорозуміння» виявилося в їхньому суспільстві, адже її одяг не рясніє величезними гучними логотипами, вона не оточена натовпом охорони, і приїхала вона сюди зовсім не на дорогій іномарці з особистим водієм. Два абсолютно різні світи стикаються разом, і ця подія викликає обурення в обох сторін. Але хто вирішив, що має рацію табір напускної витонченості? Невже людину визначає кількість золотих годинників на поличці? Адже немає нічого страшного в тому, щоб заварити один чайний пакетик кілька разів, купити напівфабрикат у магазині і розігріти в мікрохвильовій печі, надіти ту саму річ більше двох днів поспіль, немає нічого страшного в тому, що ти – жива людина.

У «вищому» суспільстві немає справжніх емоцій, є лише арсенал різноманітних масок, які треба підібрати під сьогоднішній образ. Ти маєш значення тільки якщо можеш відрізнити вилку для риби від вилки для десерту, келих для білого вина від келиха для червоного. Цей дух завжди був у “Bianco&Nero”. Сьогодні тут розгулювали розкішні пані в дорогих шовкових сукнях, важливі джентльмени у фраках, тихо грала класична музика, звук якої виходив із блискучого рояля в кутку кімнати, світло грало на дорогоцінних камінчиках на громіздкій кришталевій лампі. Не беручи участі в офіційному прийомі, організованого з якоїсь невизначеної причини – втім, цим снобам не завжди потрібен певний привід – Вітторе насолоджувався самотністю в кабінеті, ховаючись від чужих очей. У цій кімнаті все було зібрано зі смаком та любов’ю до антикваріату, на відміну від інтер’єру головного залу. Темно-пісочні стіни, прикрашені старовинними картинами: в основному сюжети зображали різні породи собак. Ось у сірій рамі рука художника створила дуже правдоподібний образ ши-тцу, а на великій картині в золотій рамі показана гонча, що купається в ласці господарів під час перевалу десь серед полювання. Зелено-морський камін, який давно вже не виконував своєї початкової функції, а знаходився в кімнаті для естетичного задоволення. Оливкові крісла, спрямовані один на одного, а праворуч від них, ближче до широкого вікна, дерев’яний стіл, та стільці, прикрашені оксамитовою оббивкою. Підлогу прикрашали старомодні килими, наступати брудними черевиками на які фахівці та поціновувачі вважали б варварством.

– Угоди краще проводити серед публіки, – товариство сеньйора ді Мауро перервав Мауріціо, без стукоту заїжджаючи до кімнати на колясці, – це правильне рішення.

– Їм уже давно час бути тут, – Вітторе нервово глянув на наручний годинник.

– Нікуди не дінуться, – дідусь взяв зі столу портсигар. – Ти впевнений у цій угоді?

– Звичайно, – чоловік не розумів суть питання, – Гідра не змогла досягти світового панування. Вони завжди були збіговиськом невдах. Зате мені це вдасться. Вони будуть цілувати мої лакові черевики і проситися працювати на мене.

– Знаєш, за все одного разу доводиться платити, мій хлопчику.

– Після того, як я отримаю можливість контролювати свідомість мільйонів, ніхто не наважиться змусити мене розплачуватися.

У двері постукали. Помічник Вітторе провів гостей у кабінет, а запропонувавши їм розташуватися на стільцях, зайняв місце поряд з босом.

– Buongiorno signori, – новоприбулі компаньйони потиснули руки господарям закладу. Чоловік у сизому костюмі і білій сорочці і жінка, що його супроводжувала, у чорній сукні з високим розрізом на нозі розмістилися навпроти Вітторе.

– Добре проводите час?

– Все просто відмінно. Особливо ваш музикант, майстер своєї справи.

– Радий, що зміг вам догодити, – сеньйор ввічливо вклонився. – Все-таки хотілося б перейти до нашої спільної справи.

– Все готове до постачання, не вистачає лише вашої інвестиції, – брюнетка чарівно усміхнулася.

– Ох, Доротея. Ти завжди говориш те, що я хочу почути, – озвався ді Мауро, – Мікеле, принеси димломат, – сказав він, не дивлячись у бік юнака.

– Si signore, – кинув той і швидким кроком попрямував до сусідньої кімнати, що ховалася за дверима з червоного дерева. Забравши сріблястий кейс, він повернувся до кабінету та поставив його на стіл між спільниками.

– Можна глянути? – з цікавістю попросив супутник Доротеї.

– Звичайно, – байдуже відповів Вітторо, – як вам завгодно.

Відкривши валізку, чоловік виявив лише оксамитову підкладку та невелику кількість просипаного порошку.

– Сеньйор, це жарт? – він звернувся до Дону, повернувши дипломат у його бік. – Знаєте, мені здавалося ми порозумілися, але я, мабуть, помилявся.

Ді Мауро втратив будь-яку можливість вимовити хоч слово, здивовано дивлячись на представлену картину. Підозра впала лише на одну людину.

– Мікеле, – він повернув голову до хлопця, – де вміст?

– Сеньйоре, я не знаю, про що ви говорите.

– Ти взяв речовини, що були всередині? – агресія закипала всередині чоловіка, – відповідай! – гаркнув він.

– У мене не було доступу до цього кабінету, сеньйоре, – спокійно відповів Мікеле. Як би йому хотілося обіграти цього самовдоволеного дурня самому, але, на жаль, хтось виявився розумнішим за нього.

– Доротея, йдемо, – нарешті сказав представник східного картеля.

– Карлос, зачекайте. Це якесь непорозуміння. Я впевнений, ми зможемо все виправити, – затараторив Вітторо, але вже було запізно.

– Ви повинні бути вдячні, мій друже, що я не пустив кулю вам у голову прямо тут, – сказав Карлос, відчиняючи двері, і пропускаючи жінку перед собою, – сподіваюся більше ніколи не чути про ваше існування. Ti auguro il meglio.

Декількома годинами раніше…

– Седативні препарати, зменшать чутливість і утихомирять рефлекси. Після цього вона перебуватиме в стані медикаментозного сну, – Елла пояснювала механіку процедури, але зустріла похмурий погляд сірих очей. – Я знаю, ти не довіряєш цьому методу, і я розумію чому, але Бакі, ми не в Гідрі. Це остання надія, повір. Зараз їй потрібний не скептицизм, а твоя підтримка.

– Так, – він втомлено потер перенісся, – ти маєш рацію.

Жінка здивовано перезирнулась із Семом:

– Він зі мною щойно погодився чи мені здалося? – пошепки перепитала вона. Сокіл здивовано знизав плечима.

– Позбавте своєї акторської майстерності, – Барнс скривився, виставляючи долоню вперед. – Ходімо, вже час, – він покликав міс Куокі з собою.

– Так, – вона нервово потерла руки, – настав час.

Лілі давно чекала їхньої появи. Краще б скоріше заснути і не відчувати біль та ломоту в усьому тілі. Вона хотіла зробити це ще раніше, але за словами Елли, потрібно було прочекати хоча б три години з моменту останнього прийому їжі. Чорт би забрав цю вівсянку. Дівчина приймала відповідальність і можливу небезпеку, яка може виникнути надалі. Так, Бакі мав рацію щодо небезпечності процедури, але він не знав, що вона відчувала. А Адамс ніколи б не розповіла йому всі побічні дії отрути, яка волею випадку опинилась у крові і зараз циркулювала по всьому організму. Але будь-яка дія краща за бездіяльність – так завжди каже її мама. До речі, Бакі казав, що вона повинна бути в курсі того, що відбувається, але Лілі вперто відпиралася. Вона намагалася не підтримувати частий контакт з матір’ю, намагаючись убезпечити, а дізнайся та про загрозу здоров’ю своєї дитини, довелося б відповідати на дзвінки щогодини. А поки медик налаштовувала потрібне обладнання, бігаючи навколо ліжка, дістаючи проводки, що бракують, і присоски. Під звуки моніторів рівень нервозності і тривоги поступово підвищувався, голова кружляла, підступала нудота, а Бакі, якимось чином відчуваючи стан дівчини, накрив її руку своїй і почав втішати її спокійними погладжуваннями. Зосередившись на сірих очах, вона намагалася відволіктись від зовнішніх подразників, і тільки відчувши дотик холодної голки на шкірі зрозуміла, що все поступово вщухає, залишаючи страх і хвилювання позаду. Почуття занепокоєння повільно відступало, залишалися лише рідні сіро-блакитні очі і лагідний погляд.

– Побачимося через пару хвилин, – усміхнувшись, встигла сказати вона, перш ніж провалилася в сон.

Елла зітхнула з полегшенням:

– Виявилося легше, ніж я думала, – вона ще раз перевірила надійність увімкнених апаратів, записала показники. Обернувшись до Джеймса, вона застала його в тому ж положенні, що кілька хвилин тому. – Все гаразд? – обережно спитала вона. Чоловік розгублено кивнув, все ще тримаючи її руку у своїй.

– Пора приступати до роботи, – відповів Барнс, адресуючи це чи то собі, чи жінці, що стоїть навпроти. Він не хотів відпускати долоню Лілі, не хотів залишати ці витончені руки без джерела тепла. Хотів залишитися з нею в цій кімнаті якнайдовше, забезпечувати її безпеку (хіба що від підкроватних монстрів), поправляти її ковдру, гладити по волоссю і цілувати її руки. Але вибору не залишалося, треба було брати себе в руки та вирішувати проблеми, причому не лише свої. Відчинивши двері, шатен зіткнувся із Семом. Той саме прямував до напарника з новинами.

– Як вона? – поцікавився Сокіл.

– Добре, – кивнув Бакі. – Якісь оновлення по лабораторії?

– Вітторе покинув будинок, Марія збирає речі. Лабораторія знаходиться неподалік вілли, замаскована під винний льох. Звідти рух далеко під землю. Швидше за все військовий бункер.

– Що ж, розумно, – прикинув власник біонічної руки. – Усіх співробітників перевеземо до Щ.И.Т.а, смерть – занадто легкий шлях для них.

– У мене почуття, що таких лабораторій нам доведеться накрити ще нескінченну кількість, – чесно зізнався кароокий, спираючись на стіну.

– Доведеться, поки не знищимо все.

На збір пішло не дуже багато часу, два військових у минулому все-таки підтвердили свій статус, перевдягнувшись у форму до йоти наздоганяючи щойно запалений сірник. Баки відчував себе дивно по дорозі до будинку Марії: ще кілька днів тому вони їхали туди для дружньої вечері, а зараз планується серйозна операція з порятунку, фактично, заручників. Життя в таких умовах інакше й не назвеш. Ліхтарі за вікном проносилися з божевільною швидкістю, змінюючи один одного, миготівши жовтими вогнями. Сутеніло, небо ставало все темнішим, а хмари пливли все швидше. Здалеку краєвид здавався звичним, але, під’їхавши ближче, можна було побачити джет, в який один з американських агентів допомагав сеньйорі заносити важкі сумки.

– Маріє, ви вже повинні летіти… – Бакі глянув на годинник, – … як півгодини.

– Я знаю, Джеймсе, знаю. Я хотіла попрощатися і подякувати вам, – вона подивилася довкола, шукаючи очима сина. – Тімотео дуже чекав на вас знову в гості, і він просто в захваті від вашого подарунка.

– Signore!! – почувся дитячий голос, – grazie per il giocattolo! Vieni a trovarci di nuovo con Lily.

– Bene Timoteo, – Бакі присів навпочіпки, спілкуючись з дитиною на рівних, – sii un bravo ragazzo e prenditi cura della mamma, – він поплескав хлопця по голові.

– Маріє, – Вілсон звернувся до жінки, – вам краще поквапитися.

– Ваша правда, – взявши Тіма за руку, вона зайшла в джет. Літак майже миттєво здійнявся у повітря, а з вікна можна було побачити два силуети, що махали руками, прощаючись. Напарники помахали у відповідь.

З хати вийшов молодик у прямокутних окулярах. У напівтемряві здалеку було трохи складно розгледіти, але з його наближенням ставало зрозуміло, що він був одягнений у все чорне: водолазка, бронежилет, штани, заправлені в шкіряні берці. Агент попрямував до дуету швидким кроком, невдовзі переходячи на біг.

– То-о-м, – дружелюбно привітав його Сем.

– Капітане, сержанте Барнс, – він потиснув кожному руку. – Ситуація наступна, ми вже провели зовнішню і внутрішню діагностики льоху, – хлопець показував проекцію будівлі на планшеті, – вниз веде ліфт, а далі куленепробивні двері на паролі, або відбиток пальця, або сітківка ока. Варіанта залишається два: зламувати по базі даних – це займе трохи часу, або знести її до біса.

– Я знаю, ти хочеш спробувати нові іграшки інженерів, – хитро примружився Сем. – Але там люди, – він підняв палець у загрозливому жесті.

– Зрозумів, – кивнув агент, – уже пробиваю базу.

– Ви справитеся тут? – уточнив Сокіл.

– Так, все під контролем, Кеп, – засяяв Том, – щойно відчинимо двері, евакуюємо вчених і знищуємо лабораторію. Інші вже перевіряють будинок, раптом там теж є цінні докази.

– Правильно, – Вілсон кивнув, – тоді ми висуваємось на холостяцьку вечірку. – Юнак відсалютував і бігцем попрямував назад до товаришів по службі.

– Кеп, – Бакі зобразив шанобливу гримасу.

– Давай без цього, – попросив співрозмовник.

– Я пам’ятаю, як він не міг віджатися жодного разу, – шатен пропустив репліку друга повз вуха і дивився за хлопцем, що віддалявся, схрестивши руки на грудях, – а тепер він – хороший агент.

– У когось сьогодні настрій сентиментального діда.

– У когось сьогодні настрій дати тобі в пику, Семюелю.

– Гей, легше, сержант, – Сем виставив руки у примирливому жесті. – Краще скажи, як нам притиснути Дона.

– Якщо виставити у поганому світлі перед партнером, його можуть вбити на місці.

– Я думав, ми хочемо для нього страшного суду та десятки років ув’язнення.

– Я не засмучуся, якщо йому пустять кулю в лоб.

***

– Не розумію, як таке могло статися, – Вітторе нервово докурював уже далеко не першу сигару, – якщо це не Мікеле, тоді хто?

– Може, воно і на краще, – відповів Мауріціо, – не варто стрибати вище за голову.

– Та як ти не розумієш! – чоловік зірвався з місця, – люди – дурні! – він почав нервово ходити по периметру кімнати. – Вони просто вівці у величезному загоні, їм потрібний пастух! Краще за мене ніхто не зможе це зробити!

Ді Мауро старший випустив хмару диму, і хотів було відповісти черговою старечою мудрістю, але був перерваний скрипом дверей, за якими нещодавно знаходився злощасний кейс. Вітторе і Мауріціо здивовано переглянулися.

– Незручно вийшло, так, Сем? – Бакі по-господарськи увійшов до кабінету, оглядаючись на всі боки, даючи оцінку інтер’єру у себе в голові.

– Вибачте, хлопці, – підхопив кароокий, звертаючись до італійських бандитів, – довелося зірвати вечірку. – Але це того варте, – він чемно прикрив двері за собою.

– Вітторе, – старий покликав онука в наказному тоні, – іди сюди, устань за мною. Ти знаєш хто це? – він вказав на Джеймса.

– Це Зимовий Солдат, – підтвердження здогадів Мауріціо. Це не сон, не галюцинація, це створення молодого колись вченого власною персоною. – Саме він мені й потрібний. – Вітторе сперся на край столу, схрещуючи руки на грудях. – Як довго я шукав тебе, Солдате. І ось, ти сам прийшов до мене прямо в руки, – він за мить втратив у собі того нікчемного маленького хлопця, який тільки що скиглив про нездійснений план, лишивши тільки отруйного гидкого слизняка. – Твоя подружка вмирає в муках, а ти розбитий, як бісова китайська ваза імператора Цяньлуна, – він щиро засміявся. – Про такий результат я міг тільки мріяти. – Чоловік на колясці вже почав проговорювати початковий код до активації програми вголос, марно намагаючись підпорядкувати собі Солдата.

– Не хочеться переривати, але це більше не працює, – саркастично прокоментував Бакі тикаючи вказівним пальцем на старого, – вибачте, варто було попередити. – Він пройшов углиб кімнати, чіпляючись поглядом за антикварні дрібнички. Нікого, здається, не дивувала його поведінка, і колишній найманець КДБ, який вертів у руках чергову старовинну коштовність не викликав особливої реакції.

– Солдат? Які у тебе можуть бути з ним справи, Вітторе? – дідусь переводив погляд з однієї на іншу людину, що знаходилася в кімнаті, не розуміючи, що відбувається довкола.

– Він так жадібно полював за інформацією про мене, що не здогадався зазирнути в твоє досьє, Мауріціо, – недбало кинув сержант, розглядаючи гончу на картині, – може, тоді дізнався б трохи більше.

– Про що він говорить? – насупився Вітторе. – Послухай, – він сів навпочіпки, щоб зазирнути в очі рідної людини, – увесь цей час я шукав його, щоб помститися. Помститися за батька.

– Було навіть шкода вбивати Луку, – сказав Бакі, просуваючись уздовж полички над каміном. Чомусь раптом він відчув потребу насміхатися і знущатися. Потрібно було відповісти чимось настільки ж болючим. За Лілі. За Марію. За Тімотео. За себе. Почуття провини зникло, залишилася тільки неприборкана ненависть до цього зарозумілого шматка лайна. Покидьок повинен відчути усю біль на собі, кожною блядською клітиною своїх нутрощів. Лілі б це не сподобалося. До біса, мені потрібно відігратися. – Він лише хотів спокійного життя, але не встиг. Бідолашний його маленький син. Чи може, варто підтримати звичай? Тімотео недалеко пішов від твого тодішнього віку, – Барнс зустрів несхвальний погляд партнера, яким довелося знехтувати. Він дістав пістолет, який ховався десь за спиною у кобурі, і перезарядив зброю.

– Але, але, – затараторив старець, – нам сказали, він убив себе. Цього не може бути. Цього не може бути. Це неможливо. Господи. Що я наробив, – затараторив він з жахом в очах. – Хлопчику мій, вибач мені, – його переповнені сльозами і болем очі сфокусувалися на онуці.

– Що? – Вітторе, здається, став складати шматочки пазла разом.

– Я нічого не міг вдіяти! – став каятися старий, – вони загрожували мені! Наставили пістолет прямо на голову!

– Це твоя робота? – очі Вітторе застилали сльози, і він не міг розрізнити обличчя Мауріціо, – ти створив Зимового Солдата?

– Вітторе…

– Ти, здається, щось говорив про розплату? За все доводиться платити, га? – він опустив голову вниз, ховаючи свої сльози від чужих очей. – Як ти міг?

– Вітторе … – Мауріціо взявся за серце, хапаючи повітря ротом. – Вітторе, пробач мені. – Останній вдих. Тіло чоловіка обм’якло у кріслі. Він більше не виправдовувався, не курив сигари, не наставляв свого єдиного онука. Для нього гонка із совістю була закінчена, він розрахувався з вищими силами за скоєні гріхи, віддаючи найцінніше, що в нього залишилося – своє життя. Вітторе не міг повірити в те, що сталося. Де цей тріумф, почуття переможця, яке він так хотів відчути, поділити з дідусем. Зимовий Солдат – здійснення всіх його бід, стоїть прямо посеред кабінету, а він не може нічого зробити. Матриця порушилася в голові, всі налаштування злетіли до нулів. Яка в нього тепер ціль? Кому він мститься? Самому собі? Адже рука майже готова була зі злості потягнутися за зброєю, закріпленою під столом, і вистрілити в жалюгідного старого.

– Кхм, – прокашлявся Бакі, привертаючи до себе увагу. Заплаканий італієць обернувся до нього, з ненавистю в очах, побачити яку можна тільки у наївної маленької дитини, адже їй подули на картковий будиночок, який він будував цілих півгодини. Тільки, може, ці старання були марні? Все одно карти зрештою обваляться через найменший подих вітру або від важкого стрибка десь поруч. – Жалкую твоїй втраті. Насправді.

– Ти не маєш права це казати! – кинувся на нього чоловік. Він голосно кричав, розкидався звинуваченнями, шкодував себе, обіцяв знищити все і вся. Він ніби збожеволів за одну секунду, цей шалений потік виверження думок не могло зупинити майже ніщо, крім згадки святої всіх святих, його маленької фабрики виготовлення планів із завоювання світу.

– Твоєї лабораторії більше немає, – сказав Сем, сковуючи зап’ястя Дона кайданками. Вітторе спустошено дивився на стіну. Найголовнішою втратою для нього виявилася навіть не смерть єдиного близького, а триклята лабораторія в занедбаному бункері. – Твоєї дружини та дитини теж. – Сем хотів зрубати на корені спроби ді Мауро шукати свою законну рідню, тому було простіше оголосити їх безвісти зниклими. – А ти відправишся до американської в’язниці.