Лист

1 частина   

Лист надійшов не за довго до початку навчального року, маленька Емілія народжена у маглівській родині завжди помічала за собою деякі дивацтва.

Вона ніколи не була чутлива до запахів, смаків, що дивувало її однокласників та батьків.

Кожне Різдво увесь дім був наповнений пахощами імбиру, але вона ніколи не помічала цього.

А тітка з дядьком кожного разу знімаючи верхній одяг у холі, казали:

– Ах, Оленко, знову цей янгольський імбир, вже не можу дочекатися твого чаю. – цю фразу вони казали кожну зиму, тому з часом вона стала майже синхронною, після чого обмінювалися поглядами та заливалися сміхом.

Світлим літнім днем, коли Емілія грілася під сонечком на березі річки, за декілька метрів від неї неочікувано з’явився дивний, доволі високий чоловік, хоча скоріше дідусь далеко за шістдесят. Дивним він здавався тому що був вдягнений в якісь чи то штори, чи то простирадла, хоча виглядали вони доволі дорого.

Також на його голові був одягнений м’який та довгий ковпак який звисаючи з голови частково лежав на плечі. Дівчинка бачила такі лише у чорно-білих фільмах, які показували їй бабуся та дідусь.

А його добрі та світлі очі підкреслювали окуляри півмісяці, вона ненароком задивилася у них.

Зрозумівши помилку, знітилась та відвівши погляд, сіла на коліна струшуючи з них пісок.

Чоловік підійшов трохи ближче та спитав:

– Сьогодні доволі гарна погода для купання, чи не так, Еміліє? – цей дивний старий мав доволі лагідний та приємний голос, тому біловолоса дівчинка не одразу задалась питанням «Звідкий, ця дивна людина, з якою ми бачимось вперше, знає моє ім’я?».

Коли ж дана думка дійшла до осмислення, то питання красномовно відобразилося на її обличчі, а чоловік весь цей час дивився на річку, повернув голову, доброзичливо посміхнувся та відповів:

– Ох, не варто перейматися. Мне звати Альбус Песиваль Вульфрік Брайан Дамболдор, але можете звертатися просто професор Дамболдор.

– Ваші батьки точно сильно мудрували над вашим ім’ям. – Емілії було доволі ніяково, вона не знала його, але свою знервованість вирішила тримати під контролем.

Старигань видав якийсь звук схожий чи то на кашель, чи то на сміх, не можна було розчути,  хоча стояв він не так вже й далеко може в декількох кроках від неї.

Можливо то через його доволі високий зріст та густу світлу бороду яка приглушала звучання голосу.

– Гумору ми вас точно навчати не будемо. – доброзичливо відповів професор.

– Вибачте, але чому ви збираєтесь мене вчити? – губи дівчини скривилися у нерозумінні, а брови поповзли у верх.

– Я вже навчаюся у школі та нарешті дочекалась свої двомісячних канікул, а їх я точно не збираюся витрачати на навчання. – з цими словами вона встала та почала розгладжувати пом’яту синю спідницю.

На руках у зеленоочки було всього декілька плетених браслетів,один вона поцупила з сестриного комоду, а інші два сплела подруга Мері.

Неочікуванно сестрин браслет почав спадати, воно і не дивно він був явно не по розміру, вона могла натягнути браслет на дві свої тонкі руки, таке траплялося доволі часто, а переплетати його в дівчинки не було бажання, дуже файним він був.

Емілія була вже готова незграбно ловити прикрасу, але воно просто застигло у повітрі.

Всього на секунду холодок пройшовся по спині, але майже одразу група уявних мурах перестали бігати по її тілу,  і зелені оченятка здійнялися до Дамболдора.

Чоловік посміхався, але знову дивився у бік річки, ніби він не бачить, що ось тут, біля нього твориться якась магія.

– Що, навіть цьому не хотіли б навчитися? – його борода поворушилася, скоріше за все він розплився у посмішці.

– Знаєте, Альбусе Персивале Вульфріку Брайяне Дамболдоре, ви мене доволі сильно лякаєте, а якщо ви мені зараз не поясните хто ви і як це зробили, то я … я … закричу! – вона по правді була доволі налякана, але лише крихту цього почуття можно було прочитати на її обличчі.

– Я й не збираюся нічого тримати в таємниці від вас. Зараз я вам дещо віддам та ви усе зрозумієте, саме для цього сюди й прийшов. – Альбус віддав дівчинці лист з червоною печаткою на якій красувалась буква  «Н», опісля виявилось, що це емблема Гоґвортсу.

– Розумієте, містере Дамболдоре, ви явно не викликаєте у мене довіри. – з побоюванням промовила Емілія, але лист взяла та почала читати.

На конверті гарними смарагдовими буквами було виведено:

«Емілія Джейн Вільямс

Вулиця Віа Таранта 18

Східна кімната другого поверху»

– Ну, що ви, відкривайте, хіба вам не допікає цікавість? – дядько з довгим ім’ям розмовляв з нею так нібито вони були давніми друзями. Та по правді кажучи, так здавалося й Емілії

Вона вже котрий раз прокрутила конверт у своїх руках та все-таки відкрила його.

Прочитавши до «ваша Мінерва Макґонеґел» і мабуть складання цього листа було рук цієї жінки, Емілія явно не розуміла, що відбувається, але подивившись на Дамболдора, щось з самого нутра підказало їй, що то правда.

– Я думаю, що якщо ви прибули зі школи прямо сюди, а не надіслали його поштою то вам варто поговорити з моїми батьками. Прошу. – жестами запросила пройти до будинку дівчинка.

Не дивлячись на свій юний вік, вона була мудрою, та вміла тримати себе у руках.

Десь через годину, а може й дві, а можливо цілу вічність з гостьової вийшов чаклун з батьками Емілії.

Її мати була темноволосою та кароокою, мала підтягнуту фігуру та дуже гарне обличчя, а батько був трохи повненьким блондином в круглих окулярах. Нагадуючи професора якихось «нікому не потрібних наук».

Обидва явно нервували, але посміхалися. У батьків явно залишився хвилюючий післясмак після розмови з професором, тому він перший почав говорити:

– Шановна Еміліє Джейн Вільямс, першого вересня ви та ваші батьки маєте бути на вокзалі Кінґс-Крос, платформа 9 і 3/4. О 11.00 відправляється потяг, прошу не запізнюватися. Адреса місця де ви зможете придбати усе необхідне для школи, лежить на столі у гостинній. – За спиною батьків пролунав хлопок та на стіл обережно приземлився пергамент кофейного коляру.

– Все що вам потрібно знати написано там же. – чарівник повернувся до мадам Вільямс та вже меньш серьозно, але не менш добродушно промовив.

– Дуже дякую вам за ваш чарівний чай та розмову, але мені треба йти до сусіднього будинку Макдональдів, гарного вечора.

– У  момент коли промовляв фамілію Мері, він непомітно для батьків підморгнув зеленоокій дівчинці та вийшов через парадні двері.

Вона не поїде сама до Ґогвартсу.