глава третя

Третій день відпочинку почався так само добре, як і два попередніх. Сьогодні Лілі вирішила не вставати рано, тому лишилась валятися у ліжку. Бакі не стримав свою обіцянку, і не розбудив її у 4 години, що, безсумнівно, стало приводом для радощів.

– Їдьмо на бал-карнавал, – раптом запропонувала дівчина за сніданком.

Баки трохи поперхнувся своєю чорною кавою, перш ніж відповісти.

– Що? – здивовано перепитав він, з легкою усмішкою на губах, – хто ти, і що зробила з Лілі Адамс.

– А що в цьому такого, – шатенка знизала плечима.

– Я не фанат великих скупчень людей, ти ж знаєш.

– Ти взагалі усвідомлюєш, які там костюми в натовпі можна побачити?! І взагалі, венеціанський карнавал – це традиція, яка тягнеться із віку у вік. Ми не можемо пропустити таке свято.

– Ну не знаю.

Цього року програма заходу виявилася максимально насиченою. Спочатку святковий парад пройде практично через все місто. Також заявлено було наявність фуд-кортів із традиційними венеціанськими делікатесами та солодощами. Надвечір можна буде насолодитися виступами артистів та музикантів. І звісно, ​​конкурс на найкрасивішу маску ніхто не скасовував.

Поринувши в історію можна дізнатися, що раніше маски призначалися для інших цілей, аніж прикраса для вечірки. Вони повністю закривали обличчя і давали можливість людям будь-яких соціальних станів спілкуватися без будь-яких наслідків: чи то коханці, які не хотіли афішувати свої стосунки і бути засудженими, чи бандити, які не хотіли бути спійманими за свої злочини. Маски на той час були виключно ручної роботи. Їх прикрашали різноманітними тканинами, квітами та візерунками, яскравим пір’ям, дорогоцінним камінням, і навіть хутром. Згодом маски стали атрибутом винятково венеціанського карнавалу, а саме свято поширилося за межі італійського містечка, ставши обожнюваним у всьому світі.

В середньому, тривалість всього карнавалу займає близько двох тижнів, але їздити туди щодня було б виснажливим. Свято входить до п’ятірки найбільш грандіозних і найважливіших подій в Італії, невід’ємною частиною якого вважається наявність вбрання в середньовічному стилі та барвистої маски тих часів. Дія була воістину чарівна, і хоч за нею можна було б спостерігати і в інтернеті, безпосередня участь відчувалася зовсім по-іншому.

– Добре, якщо ти погодишся, я дозволю тобі погратися моєю колекцією ножів, – Лілі роздратовано видихнула і закотила очі.

– І тим бойовим клинком з вольфрамовим покриттям. Тобі не вдасться надурити мене вдруге.

– Гаразд, і ним також, – неохоче погодилась брюнетка.

Бакі по-дитячому щиро усміхнувся:

– Коли виходимо?

– Потрібно знайти хоча б маску, – сказала Лілі, – не хочу стояти осторонь. Я можу одягнути свою вечірню сукню, а ось ти… – вона задумалася.

– Ні, – Баки активно хитав головою в різні боки, – я не одягатиму середньовічні вбрання, – він відпив із чашки, – і не треба так хитро посміхатися.

***

Смарагдова сукня переливалася фарбами під променями від вдосталь усипаних по всій його довжині маленьких кристаликів. Приталена, зі струменястою по фігурі спідницею, V-подібним вирізом і тонкими бретельками, що йдуть за спину, сукня підкреслювала всі переваги Лілі. Не дарма стільки часу було витрачено тоді, при примірці та виборі потрібної моделі. Вона навіть не знала, навіщо спакувала це розкішне плаття з собою в подорож, так як не збиралася тут виряджатися. Але інтуїція спрацювала правильно.

Процес створення зачіски вже добігав кінця, і залишався фінальний штрих – легкий макіяж. Доповнити образ дівчина вирішила чорною напівмаскою, прикрашеною пір’ям, яка носить горду назву традиційної венеціанської маски “коломбіна”. Адамс чудово виглядала, особливо з огляду на той факт, що костюм було зібрано фактично поспіхом, нашвидкоруч.

Баки ж надів чорну сорочку, підкотивши рукава по лікоть, і чорні штани. Чи не джинси, що варте особливої уваги. Поверх першого шару він накинув елегантний сірий жилет. Лілі до останнього не могла зрозуміти, звідки у чоловіка з собою такий собі набір юного джентльмена, але їй подобався такий Джеймс. Для завершення карнавального образу була потрібна “баута”, маска, що повністю закриває обличчя, а також чорний плащ, який довелося купити, зазирнувши в крамничку по дорозі.

Дорога до місця, де розгорталися події, зайняла декілька годин, пощастило, що не довелося долати цю відстань пішки. На самому карнавалі атмосфера була просто приголомшливо святкова, а від великої кількості костюмів навіть трохи рябило в очах. Лілі встигала тільки крутити головою та розглядати різні маски. А Бакі не міг натішитися таким натхненним настроєм дівчини. Більше уваги він звертав не на маску Сонця чи Чумного Лікаря, не на золоту гравіровану чи маску королівського блазня, не на величезні пишні сукні та прикрашені вуаллю чи шифоном капелюшки в тон, а на те, як горіли її очі, і як погляд бігав із боку убік, гублячись у незліченній кількості фарб. Як при кожному новому поміченому образі, вона обов’язково вказувала на те чи інше вбрання, щоб він теж зміг щиро захопитися або здивуватися.

З кожною секундою ставало зрозуміліше, що ця подія – не просто спосіб повеселитися, а явище, здатне оприлюднити важливі соціальні теми. Наприклад, цього року центральним мотивом карнавалу виступали шість органів чуття – до зору, слуху, смаку, нюху та дотику організатори додали розум. На честь цього проводився спектакль “Діалог у темряві”, головними героями якого стали незрячі люди. За сюжетом вони вступали поводирями для зрячих. Це справді дивувало. Наскільки майстерно талановито ставилася тема.

До того ж, існують також традиції, що віддають шану предкам. Перфоманс під назвою “Політ Ангела”, який Бакі та Лілі не мали нагоди спостерігати, на жаль. Запрошена дівчина має спуститися канатом зі дзвіниці висотою 70 метрів на площу. Цей звичай – своєрідна пошана середньовічним венеціанським акробатам, які виконували трюки, ризикуючи життям. Перед очима одразу виникала картина, як професіонали, що постають в голові чомусь у смугастих трико, стояли на краю парапету, збираючись із думками перед виступом. А натовп унизу завмирав, ніби кожна людина переставала дихати, аби не завадити і не зіпсувати момент. А маленькі діти, сидячи на руках батьків, захоплено спостерігали за тим, що відбувається, боялися зайвого разу моргнути, аби не пропустити все найголовніше.

Насправді перебування серед одних масок викликало легку тривогу. Ограновані яскравими плямами, вони миготіли, пропливали повз, а від надлишку почуттів навіть починала крутитися голова. Навколо було шумно, гул розмов і музики змішався в одне ціле, і абстрагуватися здавалося неможливим. Саме тому герої вирішили насолодитися святом здалеку, відійшовши до краю мосту.

***

Годинник нещодавно пробив полудень. Листя дерев завзято виблискували, колихаючись від вітру, і підставляли під промені то один, то другий бік. Незважаючи на те, що сонце світило яскравіше звичайного, в приміщенні було досить темно.

– Так як я їду з міста, – почав говорити дорослий чоловік, – за старшого ти, Мікеле, – він витер губи серветкою, встаючи з-за столу після ситного обіду.

– Так, синьйоре, – світловолосий молодик кивнув у відповідь. Йому здавалося, що сонячне світло не надходить на кухню лише тоді, коли його «наставник» перебуває тут. Той ніби висмоктував життєву енергію не лише з людей, а й із природних стихій теж.

– Постарайся утримати все під контролем, – чоловік несхвально глянув на хлопця, – не так, як минулого разу.

– Добре, синьйоре, – він кивнув ще раз, намагаючись утримати емоції всередині. Він ненавидів, коли йому нагадували минулі невдачі. А ще не любив виглядати в чиїхось очах тим маленьким хлопчиком, якого можна смикати, як маріонетку, і наказувати, що робити. Мікеле вже давно втомився від того, що його недооцінюють та занижують цінність його вчинків. Те, що він робив для сім’ї, майже ніколи не сприймалося належним шляхом.

Окинувши кімнату докірливим поглядом у своїй звичайній манері, чоловік переступив поріг, не забуваючи забрати свій дипломат.

– К’єза, це треба покласти в багажник, – Мікеле почув приглушені голоси, які доносилися з вулиці, – так, дякую, – чоловік відповів своєму водієві швидше з ввічливості, аніж через щиру подяку, – поїхали.

З вікна можна було побачити, як машина вирулює з дворика на бруковану доріжку. Коли силует майорів так далеко, що перетворився на маленьку крапку, Мікеле рушив геть із дому, а в його голові вже дозрів хитрий план.

***

Надвечір перебування на відкритому повітрі приносило ще більше задоволення, ніж удень. Усі ліхтарі, що знаходилися на невеликих яхтах або поруч із магазинами, по черзі прокидалися, наче від глибокого сну. На річку падали різнокольорові відблиски, а на синьому вечірньому небі повільно виявлявся місяць.

– Насправді, мені тоді було дуже страшно, – засміявшись, зізналася Лілі.

-Так? – недовірливо перепитав Бакі, – а виглядала ти зовсім по-іншому.

– Я ж не могла осоромитися перед Білим Вовком, – виправдалася вона, – тим паче на першій спільній місії.

– Припини, ти набагато професійніше за мене поводишся на завданнях, – відповів Бакі.

– Те, що я знаю всі правила напам’ять, не робить мене професіоналом, – відповіла Адамс, – часто це навпаки заважає. Потім мучить, що порушила статут і доводиться гадати, раптом все пішло б інакше, не піди я наперекір переконанням Щ.И.Т.а.

– Іноді ти нагадуєш мені Стіва, – він гірко посміхнувся.

– Шкода, що я не знала його, – дівчина стиснула губи. Вона дійсно не хотіла знову відпускати Бакі в цю скорботну подорож за спогадами. Але з іншого боку, що в нього лишилося, крім цього?

– Так, – зітхнув чоловік, – мені теж. Ти йому сподобалася б. Ви схожі.

– Чим? – Лілі з цікавістю повернулася до нього.

– Обидва любите ідеальний порядок, – віджартувався Барнс, обіймаючи її за талію. Його обійми так заспокоювали, здавалося, більше жодні проблеми і небезпеки не зможуть потривожити, поки вони так стоять. У такі моменти зовсім не хотілося ятрити душевні рани, а лише насолоджуватися мальовничим краєвидом навколо, і пеститись в сильних руках.

У голові виник спогад їхньої першої зустрічі. Тоді вона намагалася зберігати спокійний, навіть суворий вираз обличчя. За весь час роботи агентом вона заробила собі гарну репутацію відповідальної людини, професійної та надійної шпигунки. Невідомо, яка сила рухала її, змушувала стрімко дертися вгору кар’єрними сходами. Страх лишитися ніким? Синдром відмінниці? Відсутність кохання батьків у дитинстві? Бажання комусь щось довести?

– Здрастуйте, – сказав тоді чоловік, – сержант Барнс, – представився він.

– Агент Делайла Адамс, – вона простягла руку для рукостискання, а отримавши відповідь на свій жест відчула, як усередині повільно згортається клубок хвилювання, а повітря взагалі перестає надходити у легені. Перед нею стояла жива легенда, невимовна історія. Людина, яка пройшла такі важкі випробування. Хотілося впасти в ступор і хоч кілька секунд переварити інформацію, але довелося взяти себе в руки. Не можна виглядати некомпетентним спеціалістом своєї справи, знаючи скептицизм сержанта та його бажання працювати наодинці. Але розпорядження надійшло зверху, тому вони були не в змозі щось змінити.

Вона не відчувала до нього жалість, ні. Тільки повагу та пошану. Містер Барнс був недосяжною фігурою в її уяві. Такий самий, як і Стів Роджерс. І незважаючи на те, що вони, так чи інакше, були побічно пов’язані однією організацією, дівчина навіть уявити не могла, що колись їй вдасться попрацювати з кимось такої величини. Безумовно, чимала кількість людей і до цього дня вважають Барнса антагоністом, темною плямою в репутації будь-кого, хто з ним пов’язаний. Але ніхто ніколи не думав, що це насправді означає для самого чоловіка. Лілі чудово розуміла, він – лише жертва обставин, а винен лише в тому, що свого часу так яро рвався захищати свою країну, забувши про все на світі.

Того дня все пішло трішки не за планом. І слово «трішки» – дуже ослаблений та ввічливий термін опису того, з чим їм довелося мати діло. Надію на більшу частину підлеглих довелося залишити десь далеко від місця подій, ще в штабі Щ.І.Т.а або взагалі у сорок п’ятому. Пристрасті розпалилися, коли виявилось, що в розпорядженні у Адамс новачки, які щойно закінчили курс навчання. І якщо залишався маленький шанс того, що на деяких «відмінників» можна покластися, перспектива повільно, але чітко випаровувалася, підкріплюючись песимістичним настроєм старшого товариша: «у них замало практики». Що ж, всі з чогось починають. Просте, здавалося б, завдання припиняло бути таким. З одного боку було зрозуміло, навіщо відправляти нову групу агентів на таке завдання. Забрати потрібну інформацію з занедбаного архіву – справа проста, а в ході операції можна отримати безцінні знання від столітнього джерела бойових навичок. Але з іншого, навіщо тут власне це джерело, ще й Лілі на додачу?

З кожною хвилиною навколишнє оточення викликало все більше підозр. А коли при скануванні будівлі виявилося кілька озброєних силуетів, наявність яких підтвердив тепловізор, все стало ще абсурдніше. «Молодь», дізнавшись обстановку, активно перешіптувалася, Бакі обмірковував ситуацію мовчки в голові, Лілі гарячково шукала вирішення проблеми. Найбільше вона переживала за «дітей», якими вони вже давно практично не були. Знаючи, що Барнс запропонує свою кандидатуру у якості розвідника, вона вирішила грати на випередження.

– Група Альфа, ви залишаєтеся в джеті, моніторите ситуацію звідси, – Лілі роздавала завдання, щоб хоч якось зайняти новачків, – Джастін, ти сидиш у кріслі пілота, почуєш сигнал – починай рух. Доповідайте ситуацію по навушнику.

Зараз вона чомусь почувала себе мамою в багатодітній сім’ї, коли найдоросліший із дітей залишається за старшого, а батьки йдуть до сусідів на новосілля, тільки в цьому випадку свято було не з приємних. Яким був план подальших дій? Вона не знала, тому що Бакі мовчки йшов прямо до мети і вирішив не посвячувати її подробиці.

– Я думала, ми повинні працювати в команді, – як би, між іншим, подала голос дівчина. Вона мала гарний настрій, хоча ситуація склалася неприємна. Зазвичай про такі «нюанси» попереджають заздалегідь.

– Я думав, для такого простого завдання не потрібно збирати консиліум нових агентів з їхнім куратором, – відповів чоловік не в такій позитивній манері. Він навіть не повернувся на свою співбесідницю, продовжуючи шлях.

– Вони не під моїм кураторством, містер Барнс, – сухо відповіла Лілі. Здається, дружелюбний підхід тут не підходить, – група підпорядковується моїм наказам так само, як і вашим.

– Дякую за уточнення, – фиркнув Барнс, – не думаю, що потребую допомоги недосвідчених новобранців, – він ніби навмисне діяв їй на нерви.

– Ф’юрі не питає, чи потребуєте ви, він наказує, а ми повинні його виконувати, – Адамс стримувалася від бажання закотити очі. Все-таки історії про те, що Барнс та ще колючка в одному місці, виявилися правдою.

– Ф’юрі відправив нас прямо в руки гідровців, після цього вам все ще хочеться підкорятися його наказам? – зупинившись, він з викликом глянув на дівчину.

– Звідки ви знаєте, що це Гідра? – відповіла вона в тій же манері.

– Я вже бачив цю базу на картах. Точніше, це не їхня база, але місце знаходиться під їхнім заступництвом, – зізнався Бакі, – і це зовсім не схоже на занедбаний архів.

– Чому ви сказали про це лише зараз? – здивовано запитала Лілі, починаючи злитися. Тримати себе в руках ставало все важче. Нік про це знав? І відправив сюди самих?

– Тому що мені хочеться вірити у ваш професіоналізм, і не давати приводу групі лізти на рожен, – пафосно сказав чоловік, – а тепер, якщо нам довелося працювати в команді, давайте обговоримо план дій.

Звичайно, вони змогли виконати всі обговорені пункти зі свого списку, не без допомоги Альфи. Хлопці і дівчата відповідально віднеслися до поставлених завдань, швидко розподіливши ролі між собою. Одні спрямовували Лілі та Баки по незнайомій будівлі, озброївшись проекцією та комп’ютерами, інші стежили за поверхами та кількістю ворогів, хтось зайняв друге місце пілота, хтось терпляче чекав можливості прийти на допомогу у розпал бійки, але так і не дочекався сигналу. Щодо дуету, довелося попітніти, відбиваючись від натренованих агентів Гідри, які стояли на сторожі чогось набагато ціннішого, ніж папірці в архіві. Вони були готові до вторгнення на двісті відсотків, пускаючи у хід усіляку зброю зі свого арсеналу. Бронежилет уже не рятував, а серія пострілів зачепила Лілі, пронизуючи плече. Навушники перестали працювати, мабуть, підпадаючи під радіус дії глушників Гідри. Їм вдалося вибратися, дякую Джастіну, який був готовий до вильоту будь-якої секунди, і, підібравши старших за званням товаришів, джет помчав у небо, поступово набираючи висоту.

Після чудо місії Адамс довелося провести декілька днів у шпиталі, дотримуючись постільного режиму і на якийсь час відмовитися від участі в бойових діях, через серйозне пошкодення. Барнс же мав перевагу у вигляді сироватки суперсолдата, тому його поранення загоїлися набагато швидше. З плином часу Бакі набрався сміливості зазирнути до колишньої колеги по місії у палату разом з сіточкою апельсинів у якості утішливого призу. Питання про базу Гідри залишилося непоясненним на невизначений час, тому що Лілі не вважали за гідне мати доступ до інформації такого типу. Вона повернулася в реальність зі своїх роздумів, окликнута рідним голосом.

– Що? – довелося перепитати, так як попереднє питання дівчина не почула.

– Може, підемо? – повторив Бакі, – здається, холоднішає, – він поклав руки їй на плечі, торкаючись шкіри холодним металом.

– Так, звичайно, – Лілі відчужено кивнула, все ще не відпустивши спогади, – знаєш, – вона звернулася до Джеймса, – у нашу першу зустріч ти був зовсім іншим.

– Зовсім? – він усміхнувся.

– Ні, загалом, такий самий зарозумілий пенсіонер, – задумливо прокоментувала вона, намагаючись приховати смішок.

Виробивши імунітет на жарти про вік, Бакі лише посміхнувся.

– Вибач, що так сталося, – сказав він, – та місія була надто сумбурною, – чоловік, мабуть, теж відновив ланцюжок подій у голові.

– Ти ні в чому не винен. І вистачить себе дорікати за те, що тобі непідвладне, – вона міцніше стиснула його за руку, – я згадала не для того, щоб тебе дорікати. Просто деякі речі змінилися з того моменту. Джастін, наприклад, отримав підвищення, – згадала вона, – а хто б міг подумати, що людина, яка плутала ліворуч і праворуч зможе досягти таких успіхів.

Баки засміявся.

– Мені пощастило, що я зустрів тебе, Лілі, – дівчина відчула легкий поцілунок у скроню.

– Нам пощастило, що Ф’юрі – покидьок.