Посвіт місяця

Гуркіт річечки: шумний, легкий, заспокійливий. Недалечко розсипана, цілує ті війки губами сумними. Бо всихає. Теж саме відчуває Марія, коли врешті-решт розплющує очі після забутого сновиддя.

– Води, – гірко ллється слово одиноке, поки погляд крадькома вдивляється у біле світло, вишукуючи знайомий силует, – Алане, де ти?

– Поряд.

І тоді дівчина розуміє: весь час вона продрімала на плечі Алана. І хоча розумову систему вже перезавантажено, відсторонюватися зовсім не хотілося – ні на хвильку.

Ні Алан, ні Марія не зволікали порушити цю атмосферу. Їх погляд милувався нічним небом. Їх запах тонко переплітався пальчиками. Їхнє серцебиття вальсувало під ритм тиші. Вони вагалися хотіти більшого. Вийти за ниточку окресленого кордону.

Якби ж ця ніч минала вічність. Дарувала посвіт місяця, що зшивав хрестиком долі закоханих лиць. Віддала б зорю, що падає в момент, коли ясна пронизує близькі душі.

І вони відчувають… Жагу обернутися, щоби до світанку боязко тонути в зізнаннях одне одному. Випливати, згорати поглядом, та вкотре – тонути.

– Тримай.

Все ж доторкнутися першим краю ниточки ризикує Алан. Він простягає дівчині ще донедавна втрачений термос.

– Ти нібито хотіла пити.

Марія неквапливо вихоплює предмет з його рук. Мовчазно наливає чашку запашних трав та, не перериваючи подих, випиває гіркий напій. Розрізає мертву тишу, коли остання крапелька чаю плюхається на язик.

– Що це було? – побиваючи пальчиком землю, хитливо не квапиться втекти стороною. Зациклено дарує погляд його вустам, чекаючи відповіді.

Але так дивно. Дивно ловити за вухо ту сподіванку, коли й так знаєш фінальну сцену. І хоча очікування минає тихо. Алан не мовчить. Він підхоплюється з місця, стає на коліно перед обличчям дівчини та, діставши ватний диск і деякі мазі, береться оброблювати подряпини.

– Здається, ми повинні були практикуватися магії.

– Твоє здоров’я найцінніше, – його голос, ніби льодяний кубик, холодно тане по хребту. І від цього зізнання на тілі ширяться сироти.

Пальці печуть. Горять від бажання доторкнутися тих хмурих брів. Обвести кожен контур. Та нещадно карати, коли вкотре даєш можливість опускатися нижче. Дотикатися носа, а після – застигнути на солоних губах.

– І де ти то дістав? – запитує швидко, аби до смерті мучити голод, який виникає, при кожній спромозі подумати про шанс осягнути більше.

– Сходив до аптеки, поки ти солодко спала, – він відкриває баночку перекису водню, і намочує ним ватний диск, а потім попереджає: – Потерпи. Мені слід продезінфікувати твої рани. Буде пекти.

– Ти залишав мене без нагляду?! – Марія схвильовано питає, коли ментом намагається витерпіти набіг передбаченого болю. Але він вщухає скоро. Бо подих, дарований Аланом, голими руками нищить усіх завойовників.

– Ніколи в житті.

– Маріє, для мене ти, як біле сяйво повного місяця. І я не пробачу собі, якщо дозволю цьому кришталевому промінчику втрапити у халепу.

Його слово, кожне, магічно просочене відвертою сміливістю. Вкрай соромно зізнатися, що відчуваєш. Але так кортить. Так кортить перетнути цю межу. І крізь кислоти нерішучості – долаєш…

– Оберігатимеш мене?

– Так, – повітряним цілунком нищить ці складні бар’єри.

І для Хорсівки не лишається жодного натяку на сумнів.

– Тож це признання у коханні?

І для Марівця не лишається жодного натяку на риск.

– Ні. Це лиш привід запросити тебе на побачення.