II. Про історії і кригу

Чіпаю миском черевика калюжу — кожного року одне й те саме, скільки би мама не привозила землі. Варто зійти снігам чи піти сильному дощу, подвір’я вкривається плямами, наче довга водяна корова.

Мені подобається розглядати зелену траву під водою — кучеряву, пряму, хвилясту, наче волосся якоїсь русалки. Вода прозора і крижана, мені не треба торкатися до неї, щоб знати це. Хочеться знайти десь крихітну бутилочку з-під йоду або корвалолу, опустити її під воду і дивитися, як на поверхню виходять бульбашки. Трав’яне дно здаватиметься далеким і неспокійним, вода у калюжі — чудодійним зіллям, а я… Ким буду я?

В дитинстві я не часто придумувала собі історію. Частіше історіями обживалось усе довкола, при тому, щодня різними. У мене були, звісно, улюблені, і я розігрувала їх раз за разом. Ця — одна з таких. Можливо, тому, що її неможливо було відтворити, коли захочеш. Лише коли захоче природа. Я чалапала в гумових чоботях (їх було багато і різних, але зараз хочеться згадати зелені, з потертою картинкою жабки збоку — вони були найгарніші) по вологій траві, майстерно оминаючи затоплені ділянки. Ногам було холодно, серцю — гаряче і тужливо водночас. Я ж покидала рідний дім назавжди, йшла назустріч невідомому. Біля великої калюжі зупинялася, витягувала із кишені бутилочку і набирала води. Не всяка вода підходила, і я терпляче шукала потрібну. Вона допомагала боротися з чудовиськами. Служила магічним еліксиром, що врятує мене від смертельної біди. Була єдиною чистою — цілющою — водою на багато кілометрів довкола: світ після апокаліпсису був не надто привітним.

Пальці замерзали одразу, але такі ігри наприкінці зими приносили найбільше задоволення. Бура трава визирала з-під білого снігу. Деінде він був чорним, твердим і колючим, наче обладунки когось лихого. На калюжах зранку блискотіла тонка плівка льоду. Я ламала її і вишуковувала серед уламків найгарнішу крижинку. В цьому теж була магія. В усьому була магія.

Восени і влітку я робила чарівні зілля: у бутилочку, окрім води із чарівних калюж, додавала шматочки квітів, гілочки і мох. Зілля стояло кілька днів, а то й місяців, якщо я про нього забувала. Я ховала бутилочки по усьому подвір’ї. Можливо, деякі з них лежать там досі.

Занурюю черевик трохи нижче — вода стає каламутною: бісове болото. Озираюсь — довкола нікого. І ніяких бутилочок. Відчуваю, як ностальгія підкрадається з-за спини. Я часто сумую за дитинством. Ні, не так. За собою в дитинстві.

Я рідко згадую школу, а якщо і згадую, то майже ніколи — з радістю. З пам’яті витерлись обличчя хлопчиків, у яких я була колись закохана. Поїздки з класом кудись, заняття у музичній школі. Ні, за цим я не сумую, але за собою — маленькою, захопленою цим світом — так. 

За сумочками із лопухів і трави, які я робила і напихала їх всякою дрібнотою; за ляльками із кукурудзи — в кожної була своя історія; за вербами, на які я лазила, навіть коли мені казали, що я надто доросла для цього. 

Мені подобалося, як під пальцями відчувалась ширшава кора і жовто-зелені плями лишайнику; дерево було теплим і живим під моєю шкірою, під своїми обладунками. Я ж була — теж такою живою… Розбійницею, що вистежує жертву; эльфкою у вигнанні, мавкою — останньою в своєму племені, і ще багато ким — вони стерлися з пам’яті, не відшукати.

От за цим я сумую, інколи — невимовно. За історіями, що роїлися у моїй голові. Вони і зараз рояться, але інші. В них персонажі частіше нещасні. Я їх пишу для себе, але й для інших, а ті, дитячі, були лише мої. Я нічого не чекала від них, не вимагала, тому всі вони були досконалими.

Зараз мені теж хочеться досконалого. Якщо не життя, то хоча б… чого? Я досі розбиваю всю кригу і вишуковую найгарніший шматочок, хоча могла б отримати її усю — цілісну, ідеальну.

Але на воді зараз немає криги. Вона прозора, холодна і спокійна. Я останній раз торкаюсь її черевиком — по воді розходяться брижі, трава на дні байдуже зиркає вологими очима: вона була тут до води, буде і після. Була — до мене, буде — і після.